Андрій Длігач: Розвинуті країни добре заробили на зростанні Польщі, тепер час заробляти з Україною

Про стан української економіки наприкінці другого року війни

З якими показниками Україна закінчує цей рік?

Насправді, результати кращі, ніж прогнозували багато аналітичних центрів й закладав уряд до бюджету. Але важливо інше. Прогнози завжди покладаються на різні сценарії. Так ось, катастрофічний сценарій для України, на щастя, не реалізувався. Він передбачав, що економіка зазнає краху, НБУ не впорається, бізнес не відновиться, війну ми програємо і міжнародної допомоги буде недостатньо, щоб покривати дефіцит державного бюджету.

Натомість, ми отримали більше допомоги, ніж розраховували, цього року. Також приборкана інфляція. Хоча це, можливо, не найкращим чином позначилося на доходах державного бюджету, але дало можливість бізнесу нормально розвиватися й створювати робочі місця, а громадянам — впевненіше дивитися в майбутнє. Завдяки цьому ми маємо позитивну ситуацію з працевлаштуванням.

Так, ми не отримали достатньо прямих іноземних інвестицій, але все ж вони були: за попередніми оцінками, близько $3 млрд. До того ж, продовжилися перекази наших трудових мігрантів в Україну. Усе це, зрештою, позитивно вплинуло на українську економіку.

Однак, і оптимістичний сценарій не реалізувався. Він передбачав перемогу України ще цього року, розморожування інвестицій до країни, прискорений розвиток бізнесу. Цього не відбулося в тому обсязі, на який ми розраховували.

Спрацював середній сценарій — традиційне українське «ні туди ні сюди». У ньому переважали такі акценти, як міжнародна допомога, відновлення бізнесу. Відповідно маємо +5% зростання ВВП, як прогнозував Advanter Group.

Експерти й урядовці говорять, що українська економіка має перейти на воєнні рейки. Що це практично означає для економіки?

«Воєнні рейки» — одна з найгірших метафор, яку можна було застосувати до самого поняття. Але, все ж, є три моделі переналаштування економіки у час війни.

Перша — мілітаризація економіки. Вона передбачає, що виробництво має переорієнтуватися на виробництво зброї. Проблема в тому, що ми вже давно не індустріальна країна, в нас немає, зокрема, того масштабу машинобудування, яке легко можна було б перевести на виробництво військової техніки. Звичайно, є певні підприємства, і вони шукають можливість виробляти дрони, ракетну техніку або автотранспорт. Але це не величезний масштаб, не економіка, лише маленький сегмент.

Другий варіант — це мобілізаційна економіка, при якій кожен бізнес має готуватися до підтримки своєї працездатності, і спроможності виробляти продукцію, або генерувати дохід, виходячи з реалій.

Тобто зі зниженням чисельності співробітників, зменшенням кількості чоловіків на виробництві. Або, розуміючи потребу у сплаті більшої кількості податків, відмовитися від довгострокових інвестиційних проєктів, концентруватися на тому, що дає можливість країні виживати зараз. Наприклад, більше грошей спрямовувати на підтримку ЗСУ.

Третій варіант — лібералізація умов для бізнесу задля забезпечення економічного зростання всупереч військовим ризикам. Держава чесно каже, що неспроможна впоратися без міжнародної допомоги, але може дати можливість бізнесу виживати самому. Тоді, замість того, щоб виділяти обмежений ресурс обмеженій кількості бізнесу, держава робить ліберальні умови для всіх: прибирає силовиків із економіки, дає можливість активно розвиватися. Натомість, розраховує на патріотизм бізнесу і віддачу у вигляді збільшення допомоги ЗСУ, сумлінної сплати податків тощо. Тоді надходження до державного бюджету збільшуються, як результат економічного зростання.

Що у нас розуміється під поняттям економіки на воєнних рейках — незрозуміло, оскільки немає Національної стратегії.

А який з названих вами варіантів для нас був би найоптимальнішим?

На моє переконання, третій варіант — єдиноможливий для України. Адже, щоб мілітаризувати виробництво, у нас немає таких потужностей. Нам спершу треба це виробництво створити, але для цього варто не заганяти в рамки, а надавати можливості.

Бізнес зараз пішов у мілітарну тему. Львівський оборонний кластер виробив бронежилетів більше, ніж найбільші державні підприємства, — понад 150 тис. одиниць. Дрони в Україні виробляють близько 80 підприємств. І таких прикладів безліч.

Якщо б держава дала доступ до державних замовлень й до технологій, звісно, з певними обмеженнями — тільки тим компаніям, які пройшли відповідну перевірку, — вони б виробляли вже й ракети, й техніку, й все, що завгодно. Так, щось має залишатися на державі, наприклад, закупівля пороху, якого у нас немає. Але все те, що ми можемо виробляти, — треба цьому дати максимальну лібералізацію. Таким чином, ми б допомогли і бізнесу, і забезпечили б зростання ВВП.

Читайте також: Долар понад 40 грн і прискорення інфляції: що буде з економікою, цінами та курсом у 2024 році

Про джерела фінансування

Зараз бюджет критично залежить від міжнародної допомоги. А чи є альтернативні можливості його фінансування у разі скорочення підтримки від партнерів?

Насамперед, я налаштований оптимістично. Країни Великої сімки, Європейський союз, американці, Міжнародний валютний фонд взяли на себе політичне зобов'язання підтримувати Україну фінансово. Наприклад, пакет підтримки МВФ спільно зі США і ЄС на суму $115 млрд. Він був нам прогарантований, тепер питання до спроможності наших партнерів.

Навряд чи Європейський союз і Сполучені Штати Америки ризикуватимуть своєю репутацією і намагатимуться уникнути відповідальності за це вже ухвалене політичне рішення. Тому я переконаний, що вони знайдуть можливості, як його проголосувати.

Але ж ми все одно маємо розглядати негативний сценарій…

Ми маємо можливості збільшення допомоги від інших країн Великої сімки. Передусім, йдеться про Великобританію, Японію, Канаду. Поза Великою сімкою — Австралія і, можливо, Південна Корея. Остання більше говорить про інвестиції, ніж про фінансову допомогу, однак, це не заважає їй бути донором української економічної безпеки.

Далі — Норвегія і взагалі Північна Європа. Навіть ті країни, які не входять до ЄС, зараз активно підтримують Україну. Крім того, потенційно можуть долучитися різні міжнародні фінансової інституції.

І, звичайно, ми розраховуємо на те, що основним донором української економіки будуть прямі іноземні інвестиції. Ми можемо мати десятки мільярдів на рік, але не вміємо працювати з такою кількістю. Навіть, якщо б ми зараз більше страхували інвестиції, все одно в нас недостатньо проєктів, які були б обґрунтовані, оформлені за міжнародними стандартами.

А як щодо внутрішніх резервів?

Внутрішніх резервів в Україні, на жаль, обмаль. Ми не можемо збільшувати податкові надходження швидше, ніж відбувається розвиток економіки. Тому що навіть ключові сектори, де працюють акцизи і де є надприбутки, — це, зокрема, ігрова та цифрова індустрії, банки, — це все одно не рішення. Вони можуть дати додатково 100 млрд грн, але ж не 1,7 трлн грн.

Зменшити видатки держави ми теж не можемо. Нам, навпаки, треба їх збільшувати, оскільки суттєво не вистачає ресурсу. Можливо, ми можемо знайти ще додаткових 100 млрд грн за рахунок зменшення можливостей для бізнесу, грантових програм, пенсій. Але цього знову ж таки недостатньо.

Тепер останнє, де ще є ресурс, — емісійне фінансування державного бюджету, тобто друк грошей. Чи є там потенціал? — Є. Чи є ймовірним такий сценарій? — Цілком. Чи буде він реалізований? — Сподіваюсь, що хіба у найгіршому сценарії, до якого не дійде.

Але ми вже знаємо, що й за умов емісії українська економіка може проявити свою стійкість, і навіть при найгіршому сценарії ми теж не бачитимемо катастрофи для економіки. Тому на 24-й рік у мене залишаються оптимістичні прогнози щодо економіки.

У формі залишків на коррахунках банків та у депозитних сертифікатах НБУ знаходиться зараз близько 685 млрд грн. Як можна залучити ці гроші для фінансування бюджету та розвитку економіки?

Біда саме в тому, що банки були знайдені, як інструмент фінансування бюджету. Це, фактично, призвело до зменшення фінансування економіки, збільшення доходів банків і фінансування дефіциту бюджету в спосіб, який протирічить логіці економічного зростання.

Тоді, якщо без фінансування бюджету. Як запустити ці кошти в економіку?

Зробити так, щоб банкам було вигідно кредитувати бізнес. Банки не довіряють бізнесу настільки, що розміри застави знаходяться на надто високому рівні. Оскільки всі доволі закредитовані, знайти нові застави дуже складно. Тому банки не кредитують. Вони-то не проти, але немає тих, хто проходить за комплаєнсом, за умовами ризиковості. З іншого боку, це сприяє розвитку банківської корупції.

Потрібно відбудувати систему довіри. Держава має дати чіткий сигнал банкам, що вона довіряє бізнесу. Це означає страхування інвестицій, здешевлення фінансування: ставки під 20% для підприємців — ненайкраща пропозиція, максимум 10%.

Треба розширити програму «5−7−9», включити у неї тих, хто не може отримати кредити. Адже виявилося, що програмою «5−7−9», яка розрахована на малий і середній бізнес, скористалися аграрії й великий бізнес. Варто не стільки зменшити для банків привабливість інвестування в державні цінні папери, скільки збільшити привабливість фінансування розвитку реального сектору. Банки не можуть просто сидіти на грошах, тому що це нічого не дає економіці.

Читайте також: Відомий економіст попередив про десятиліття нестабільності та хаосу

Про іноземні інвестиції і перспективні напрямки

Ви сказали, що нам не вистачає проєктів, які здатні залучати великі іноземні інвестиції. Що потрібно, щоб їх стало більше?

Насправді, проєктів багато, грошей, які можна залучати, багато, але все робиться доволі повільно. Чому? Тому що проєкти належно не запаковуються. Запаковані ж проєкти отримують фінансування дуже швидко.

В яких секторах найбільший потенціал у залученні іноземних інвестицій?

Основні інвестиції йдуть у будівельні матеріали, еко-тему, енергетику, агропереробку, зараз додадуться логістичні проєкти. Military Тесh — це окрема історія, туди теж будуть спрямовані інвестиції. Але ключова логіка не в тому, що держава має визначати пріоритетні сфери. Інвестори та бізнес самі оберуть, що для них привабливо.

У сучасному світі успішність національної економіки багато в чому залежить від того, чи знайде країна своє місце у міжнародному розподілі праці, чи зможе вбудовуватися у світовий ланцюжок поставок. Яку спеціалізацію ви бачите у цьому розрізі для України?

В Україні кожна сфера перспективна. Зараз нам кажуть, наприклад, що Україна втратила логістичні можливості. Як втратила, якщо за 48 годин український трак долітає до будь-якого супермаркету в Європі? Отож, де мають розміщувати свої логістичні центри Amazon і азійські компанії? — Звичайно, в Україні.

Логістика в Україні точно має розвиватися. Плюс виробництво, яке дає високу додану вартість. Сюди точно має входити Food Тесh. Тобто не просто агропереробка, ми маємо вичавити максимум з того, що зростили. Тому я радію, що в Україні з’явиться новий завод замороженого хліба, будують кластер VOLIA з індустріальним парком, куди входитиме безліч бізнесів, які вироблятимуть харчові продукти.

Україна може не просто вбудуватися в глобальні ланцюжки, а й стати ключовим гравцем багатьох із них. Тим паче, що у нас є всі необхідні ресурси. Суттєва наша проблема — мізерний внутрішній ринок. Тому запускати виробництво відразу треба з розрахунком виходу на європейський чи інший міжнародний ринок.

Саме так ми маємо залучати партнерів. Якщо вони зараз бояться давати гроші, домовляємося, щоб надали технологію, обладнання. Не готові давати обладнання — хай дають ринки збуту, які в них вже розроблені в Європі, в Африці, в Індії. Тобто дайте нам можливість вибудувати з вами партнерство на будь-якому рівні і далі ви отримаєте зиск на зростанні української економіки, яка точно летітиме.

Читайте також: Від дронів до розмінування: 5 цікавих секторів для інвестування в Україні під час війни та після

Про повоєнне відновлення

Багато говорилося про те, що повоєнне відновлення може стати унікальним шансом для України вивести нашу економіку на новий рівень. Чи не йтиме це у розріз із уявленням Заходу, який бачить Україну, передусім, як постачальника сільгосппродукції та металу?

Не думаю, що Захід воліє дивитися на Україну, як на сировинну країну, чи бачить конкуренцію з боку української економіки. Навпаки, основна задача для наших європейських партнерів — використати потенціал євроінтеграції для зміцнення самого Європейського Союзу.

Україна — це джерело безпеки, це майбутній енергетичний центр Європи, центр харчової безпеки, логістичний центр, виробничий центр, центр випереджального розвитку. Європейська економіка зростає повільно, а в України — потенціал величезний. Зараз для України з міжнародними партнерами обговорюється формула The Next Big Thing, як свого часу була Польща.

Це був чудовий період для Німеччини й інших країн, вони добре заробили на інвестиціях в польську економіку. Так само Україна відкриває потенціал для європейських компаній збільшити масштаби свого виробництва, отримати кращу конкурентоспроможність на інших ринках, більше заробити, підвищити свою безпеку.

Наприклад, вони релокують свої виробничі потужності з Китаю. Китай здорожчує, можна релокувати бізнес в Індію, але це все одно дорожче через логістичні ризики в Червоному морі. Де найкраще розміщувати? — Поки що це Румунія, Марокко. А мала б бути Україна.

Легка промисловість, «зелена» металургія, хімія — це все має бути в Україні. Так само, як і вітряки, які немає де ставити вже в Польщі чи інших країнах Європи. Волинська область — ось, будь ласка, зона енергетичної безпеки на майбутнє. Два нових атомних реактори, які ми маємо добудувати в Україні. Це може бути виходом для Німеччини, яка припинила програми з ядерної енергетики, а заразом — і для всієї Європи. Інакше кажучи, вони розглядають Україну як можливість, а не як проблему.

Багато економістів говорять про те, що закінчення ери дешевих грошей посилить боргову проблему країн, що розвиваються. Наскільки це погіршить нашу боргову проблему, з урахуванням нинішнього нарощування боргів?

Для нас ключове завдання зараз — вижити. Якщо ми не позичатимемо, ми можемо не мати достатньо ресурсу, щоб продовжувати існувати. Але давайте подивимось, яким чином збільшуються борги України. Ми отримуємо переважно гранти, кредити мають розтермінування на 30 років і відтермінування від першої сплати на 7 років.

При цьому ми маємо поточні зобов’язання перед міжнародними партнерами. Можна говорити з кредиторами про реструктуризацію або списання наших боргів, досвід, коли країнам прощали їхні кредити, є. Але нам треба залучати нові гроші. Якщо ж наполягати на списанні боргів, навряд чи можна розраховувати на нове фінансування. Тому ці всі питання про реструктуризацію боргів, питання списання можна віднести на майбутнє.

Українська економіка має велике, до того ж дороге боргове навантаження. Нам дійсно не так легко обслуговувати наші кредити. Але суттєве зростання економіки нівелює увесь цей борговий жах. Якщо ми матимемо економіку втричі більшу ніж зараз, а це цілком можливо зробити за 7 років, то ми легко впораємося зі всіма своїми зобов’язаннями.

Все ж таки сподіваюся, що наступні наші надходження будуть у вигляді прямих іноземних інвестицій, а не державних кредитів.

Щоб розвивати й відбудовувати економіку, потрібен людський ресурс. З огляду на військові втрати і кількість українців, які виїхали за кордон з метою там залишитися, хто це робитиме?

Україні не вистачатиме трудового ресурсу, причому суттєво — від 2 до 4 млн осіб. Нам треба повертати наших громадян, і без мігрантів ми не обійдемося. Крім того, необхідно діджиталізувати економіку й впроваджувати інноваційні рішення саме в традиційних секторах. Ми рахували, що найбільший зиск буде в аграрці, хімії і металургії — завдяки модернізації й цифровізації вдасться зменшити потребу в працівниках й збільшити додану вартість.

Плюс потрібне масштабування виробництва і перегляд взагалі бізнес-моделей, бо чим більшою є сировинна економіка, тим більшою є потреба в людському ресурсі. Отже, як таких проблем із трудовим ресурсом немає, усі вони вирішувані. Проблема в іншому. По-перше, в менталітеті. Ми не готові сприймати іноземців, людей з інших культур.

По-друге, нам доведеться навчатися протягом всього життя, щоб бути готовими до зміни професії, опанування нових компетенцій. Інакше, є ризик опинитися за бортом.

Автор:

Журналіст Ірина Рибніцька

Пише на теми: Податки, інвестиції, бізнес, фінанси, банки

Перевірено:

Підприємець, доктор економічних наук, засновник Advanter Group, голова Ради Коаліції бізнес-спільнот за модернізацію України Длігач Андрій