Портфель мільярдерів: чи варто копіювати його з чеком у $5000?

Що насправді тримають у портфелях найбагатші родини

За основу Олександр Гладілін взяв дослідження UBS щодо родин із капіталом від $30 млн. Майже половину їхнього портфеля — 49% — становлять звичайні акції та облігації. Нерухомість займає ще 11%, а альтернативні активи — приватні бізнеси, венчур та інші нестандартні інвестиції — близько 17%. На криптовалюту та кошти на банківських рахунках припадає загалом близько 9%.

Гладілін сформулював це просто: найбагатші родини світу тримають «нудний портфель і трохи додають спеції». Саме ця пропорція, а не доступ до якихось секретних активів, є ключовою. Але буквально копіювати такий портфель роздрібному інвестору не варто.

Чому портфель Family Office не можна просто повторити

Перша проблема — горизонт інвестування. Для Family Office десять років блокування грошей можуть бути нормою: їхній горизонт планування — не п'ять років і навіть не десять, а наступне покоління.

У звичайного інвестора все інакше. Через кілька років може знадобитися релокація, оплата навчання дитини, допомога родині або великі побутові витрати. Якщо гроші вкладені в неліквідний актив на три-п'ять років, продавати його доведеться не тоді, коли це вигідно, а тоді, коли кошти стали потрібні.

Друга відмінність — доступ до угод. Сильні приватні проєкти часто спочатку отримують капітал від великих гравців, які мають достатній чек, репутацію та можуть швидко ухвалювати рішення. Якщо ж приватна угода після кількох посередників доходить до роздрібного інвестора, Гладілін радить поставити просте питання: якщо вона настільки приваблива, чому її не закрили раніше?

Він називає це негативним відбором: інвестор може купити той самий клас активу, що й Family Office, але зовсім не той самий за якістю актив.

$5 тисяч можуть бути великим ризиком

Третя відмінність — не абсолютна сума інвестиції, а її частка в загальному капіталі.

Family Office із капіталом $100 млн може вкласти $2 млн у ризиковий проєкт. Це величезна сума, але лише 2% портфеля. Навіть якщо інвестиція повністю згорить, для всього капіталу це не буде катастрофою.

Інша ситуація — людина з $10 тис., яка вкладає $5 тис. у приватну угоду. Формально чек у тисячі разів менший. Але фактично інвестор поставив на один актив 50% свого капіталу.

«Ви скопіювали актив, але не скопіювали пропорцію», — пояснював Гладілін.

Саме тому чек у $5 тис. сам по собі ще не означає, що інвестиція доступна для невеликого портфеля. Якщо це половина всіх заощаджень, ризик може бути неприйнятним.

Ризик — це не коли ціна падає

Окремо фінансовий експерт пропонує змінити саме розуміння ризику. На його думку, ризик — це не волатильність і не те, наскільки сильно ціна активу коливається. Головні ризики — втратити капітал назавжди або не мати доступу до грошей у момент, коли вони потрібні.

Звідси простий тест перед будь-якою інвестицією: якщо через рік мені терміново знадобляться гроші, кому саме і за скільки я зможу продати цей актив?

ETF на фондовому ринку можна продати майже миттєво за ринковою ціною. Квартиру — за кілька місяців, можливо, з дисконтом. А от для частки у приватному бізнесі конкретного покупця може взагалі не бути.

Саме ліквідність, а не лише потенційна дохідність, має бути одним із ключових критеріїв при побудові портфеля.

Скільки можна вкладати в одну ризикову угоду

Гладілін не радить використовувати універсальне правило на кшталт «не більше 10% в один актив». Ліміт, на його думку, залежить від того, що залишиться в інвестора, якщо все піде погано.

Якщо йдеться про актив без забезпечення — частку у приватній компанії, венчур, токен або колекційний предмет — у разі провалу його вартість може впасти до нуля. Такі активи, за його оцінкою, доцільно обмежувати приблизно 15% загального портфеля.

Інша справа — актив із забезпеченням. Наприклад, автомобіль, який експлуатується керуючою компанією в таксі, але оформлений на самого інвестора, або юніт в апарт-готелі. Навіть якщо бізнес-модель не спрацює, фізичний актив залишається у власника.

Такі інвестиції, за підходом фінансового експерта, можуть займати вже до третини портфеля.

Кейс 1. Капітал $10 тисяч: поки без альтернатив

Перший приклад — 30-річний інвестор із капіталом $10 тис., який може додатково відкладати близько $500 щомісяця і має горизонт понад десять років.

У цьому випадку Гладілін пропонує максимально просту конструкцію: 100% капіталу — диверсифіковане ETF-ядро.

Альтернативних активів тут немає взагалі. Причина — математика. Якщо типовий мінімальний чек приватної угоди становить $5 тис., одна така інвестиція одразу забере половину всього портфеля.

За словами Гладіліна, на цьому етапі інвестору навіть не потрібен інвестиційний клуб: доступ до угод, у які через розмір капіталу все одно не варто заходити, лише створює додаткові витрати.

До приватних інвестицій він радить повертатися, коли ядро портфеля досягне хоча б $20−25 тис.

Головний ризик для такого інвестора — не пропустити «угоду життя», а невдало зайти у перший неліквідний актив, розчаруватися в інвестиціях і втратити кілька років складного відсотка.

Кейс 2. $30 тисяч і бажання отримувати кешфлоу

Другий приклад — інвестор із капіталом $30 тис., стабільним доходом і фінансовою подушкою, який хоче вже зараз отримувати пасивний дохід.

Запропонована структура:

• 50% — $15 тис. — ETF-портфель;
• 47% — $14 тис. — автомобіль у таксопарку;
• 3% — $1 тис. — Pre-IPO через токен.

На перший погляд 47% в одному активі суперечать диверсифікації. Але Гладілін пояснює це наявністю забезпечення: автомобіль оформлений на інвестора. Якщо керуюча компанія припинить роботу, власник може втратити дохід і частину вартості машини, але не весь вкладений капітал.

Pre-IPO, навпаки, отримує лише 3%. Тут фізичного забезпечення немає, а інвестор купує не безпосередньо акцію в реєстрі, а право вимоги через платформу. До ризику самої компанії додається ризик платформи.

Саме тому потенційно найприбутковіший актив займає найменшу частку портфеля.

Кейс 3. $100 тисяч і бажання додати альтернативи

Третій приклад — інвестор із капіталом $100 тис., стабільним доходом, фінансовою подушкою і власним житлом, якого «тягне в альтернативи».

Тут портфель уже значно різноманітніший:

• 50% — $50 тис. — ETF-портфель;
• 35% — $35 тис. — первинна нерухомість в Іспанії з розрахунком на переуступку та зростання вартості;
• 10% — $10 тис. — Pre-IPO / венчур;
• 5% — $5 тис. — дорогоцінне каміння.

Без забезпечення тут опиняється рівно 15% капіталу — венчур і дорогоцінне каміння. Це, за логікою експерта, і є реальний бюджет портфеля на ризик повної втрати. Ще 35% припадає на нерухомість, де за інвестицією стоїть конкретний актив. При цьому половина всього портфеля залишається ліквідним ядром на фондовому ринку.

Важлива умова: фінансова подушка в ці $100 тис. взагалі не входить. Вона має існувати окремо, щоб інвестору не довелося продавати довгострокові активи через термінову потребу в грошах.

Що зрештою копіювати у мільярдерів

Головний принцип Гладіліна можна звести до формули «ядро + спеції».

Не потрібно намагатися повторити венчурні угоди Family Office або шукати активи, доступні мільярдерам. Для невеликого капіталу важливіше повторити конструкцію: спочатку створити диверсифіковане ліквідне ядро, а вже потім додавати нерухомість, бізнес, Pre-IPO та інші альтернативні активи — у тій частці, втрату якої портфель реально здатен пережити.

Три тези, якими експерт завершив виступ, добре підсумовують цей підхід:

• портфель мільярдерів — це нудне ядро і трохи спецій, а не навпаки;
• найнебезпечніший актив — той, який неможливо продати, коли терміново потрібні гроші;
• мільярдери можуть дозволити собі дорогі помилки, а невеликий інвестор — ні.

Саме тому для людини з кількома тисячами доларів «портфель як у мільярдера» починається не з пошуку екзотичної угоди на $5 тис., а з правильної пропорції ризику, ліквідності та базового ядра.