Розворот від Європи? Чому суспільство обурило обмеження повноважень НАБУ

Порушення соціального договору

Останні 11 років в Україні діяла неписана угода щодо того, щоб не ліквідовувати здобутки Революції Гідності — передусім курс на Європу. Доки ця угода діяла, кожній владній команді пробачали чимало речей, бо зберігалося головне. Знаючи про особливу чутливість європейських партнерів до питання корупції у верхніх ешелонах влади та незалежності антикорупційних органів, значна частина суспільства сприйняла вчорашні події, як розворот від європейського курсу. А це те, на чому тримається вся країна, — на мрії про європейське, а не російське майбутнє.

Зауважу, що про юридичні тонкощі можна сперечатися, але це не має сенсу. Здоровий глузд каже: незалежність розслідувачів — це відсутність політичного контролю з боку тих, кого вони розслідують, інакше, все перетворюється на фарс. Нагадаю, формування антикорупційної інфраструктури не було завершено — не вистачило голосів для внесення змін до Конституції. Також зауважу, що до роботи антикорупційних органів були численні претензії. Але все це не має значення, бо другорядне. Ця справа соціально-політична, а не юридична.

Швидке ухвалення закону з численними порушеннями регламенту Верховної Ради, тиском на членів Парламенту, негайним підписанням в умовах, коли найважливіші для оборони країни та наповнення бюджету закони не підписуються місяцями, виглядало, як крок до створення авторитарного режиму, як дії в напрямку наближення до росії. Я вже не кажу про те, що народні депутати — фігуранти розслідувань вчора голосували, маючи очевидний конфлікт інтересів.

Отже, в очах значної частини суспільства був порушений соціальний договір. Зі свого боку, люди відчули себе вільними від своєї частини соціального договору — не критикувати владу, обмежувати себе самоцензурою, не вступати у протистояння, розуміючи надзвичайні виклики для країни та відсутність виборів на горизонті.

Очевидно, що антиєвропейські та авторитарні тенденції наростали поступово й спостерігалися вже певний час. Їх всі бачили, але діяв цей неписаний соціальний договір. Це створило ілюзію, що суспільного спротиву нема, і вело до накопичення помилок. Критична маса врешті сформувалася, і планка впала.

Як завжди буває в українській новітній історії, жабку варили повільно, але жабка в якийсь момент усвідомила, що відбувається, й вистрибнула.

Вчорашні події показали, що активна частина суспільства, усвідомлюючи ризики спротиву у час воєнного стану, не вважає себе більше зв’язаною самообмеженнями. Багатотисячні мітинги у Києві та інших великих містах були стихійними й непідробними. Так звучить Майдан, так звучить голос невдоволених громадян, в яких забирають майбутнє.

Важливо, що у вчорашніх подіях брала участь переважно молодь — ті люди, для яких Євромайдан є історією, легендою, які виросли в умовах впевненості в незмінності європейського курсу. Водночас приєдналися й інші покоління, було видно чимало ветеранів війни. Для старших ключовою думкою було: «Невже знову? Ну, скільки ж можна?». Для молодших ключові гасла були пов’язані з їхнім відчуттям, що в них забирають європейську й демократичну мрію, й натомість підсовують російський авторитарний шлях.

Тонка грань самообмежень і самоцензури громадян вчора була перейдена. З іншого боку, влада обрала свою позицію: не слухати суспільство, йти на конфронтацію. Все це вже бувало, чим закінчиться — відомо.

За що критикують протести

Тепер поговоримо про типові заперечення з боку тих, хто критикує вчорашні протести.

По-перше, кажуть, що НАБУ і САП не заслуговують на такий захист. Це правда, до них чимало питань, і значна частина суспільства їх не любить. Але, підкреслю, протест був не за НАБУ і САП, а проти розвороту європейського вибору.

По-друге, кажуть, що учасники протестів не можуть юридично обґрунтувати свою позицію, не здатні вести юридичну суперечку про нюанси законопроєкту. Але й восени 2013 року не так багато людей могло пояснити деталі Угоди про асоціацію з ЄС, яку відмовився підписувати Янукович.

По-третє, кажуть, що такі протести послаблюють країну й грають на руку путіну. Безумовно. Але ще більше послаблюють країну та грають на руку путіну титанічні крадіжки на оборонних закупівлях.

Четверте, кажуть, що патріотизм треба проявляти в лавах Сил оборони, а не в тилу. Це не так. Якщо в тилу не буде патріотизму, якщо країна сповзе в автократію та зійде з європейського курсу, то людям із фронту після перемоги просто не буде куди повертатися. Але головне — перемога в такому випадку стає просто недосяжною.

Справа не лише в тому, що демократія та європейський вибір більше відповідають цінностям і традиціям українського народу. Справа не лише в тому, що втрата демократії й європейського вибору означатиме марність всіх наших жертв, бо ми стали маленькою копією нашого ворога. Справа передусім в тому, що лише демократія та європейський вибір дають нам шанс на перемогу.

Маленька авторитарна країна ніколи не зможе перемогти велику авторитарну країну. Давид не має шансів проти Ґоліафа у симетричній війні. Наш шлях до перемоги — по-перше, асиметрична війна з використанням інноваційної сили вільного суспільства.

Другий важливий чинник, що робить перемогу можливою, — європейська підтримка в такому вигляді й обсязі, як підтримують ціннісно близького майбутнього члена союзу, який є частиною спільної системи безпеки, а не в такому вигляді й обсязі, як підтримують буферну зону, завдання якої повільно стікати кров’ю, виграючи час.

Без цих двох речей поразка невідворотна.

Яким буде вплив закону

Що буде далі? Нічого особливо помітного. Євросоюз продовжить надавати підтримку, попри все, бо зацікавлений передусім у своїй безпеці. Але робитиме це в режимі «допомога буферній зоні». Переговори щодо євроінтеграції загальмують, а потім і зовсім зупиняться, як це було з Туреччиною. Сторони звинувачуватимуть одна одну, але без ентузіазму, пояснюючи все цивілізаційними відмінностями («Україна — не Європа»). Противники України всередині Євросоюзу святкуватимуть (вже святкують). Росіяни тиснутимуть сильніше, використовуючи тріщину між Україною та ЄС.

Так само у внутрішній політиці нічого особливо значного не відбуватиметься. Ключові корупційні справи зависнуть, страх перед покаранням зникне остаточно — отже, на фронті буде більше смертей, яких могло би не бути. Критика влади з боку суспільства наростатиме, самоцензура не діятиме, мораторій на публічні заходи фактично скасований. Вибуху не буде, але ніхто нічого не забуде. На майбутніх політичних амбіціях нинішньої команди можна поставити хрест — вони свідомо розірвали соціальний договір.

Якщо ми наближатимемося до перемоги (внаслідок слабкості росії та сприятливого для нас ходу американо-китайських переговорів), то рухатимемося за давно описаним сценарієм «Виграти війну, програти мир». Але, ймовірніше, що зовнішні обставини не будуть такими сприятливими. І тоді перед нами постане перспектива поразки. Доведеться відбиватися від неї більшою кров’ю, а це означає гірші шанси на післявоєнне відновлення.

Процес поступового сповзання країни до автократії та протидія цьому описані у двох чудових книгах: Едже Темелкуран «Як втратити країну» та Тімоті Снайдер «Про тиранію. 20 уроків ХХ століття».

Дякую всім, хто в Парламенті голосував «проти», утримався або ухилився від голосування. Розумію, але не виправдовую тих, хто голосував «за» під тиском; ви зробили жахливу помилку з поганими наслідками для себе і всіх нас, і тепер будете пів життя її виправляти (краще почати виправляти вже сьогодні, і ви знаєте, як це зробити). Ганьба тим, хто вчора голосував «за» з радістю та завзято: вам цього не забудуть.

Читайте також: 50 днів для закінчення війни в Україні від Трампа для путіна. Це «зрада» чи перемога?

Дякую всім, хто вчора вийшов у Києві та інших містах, навіть під обстрілами, показавши справжню ієрархію цінностей. Тут важлива позиція кожної людини. Ось чому кожен особистий вчинок, кожна публічна заява є важливими. Ми маємо показати одне одному та нашим європейським партнерам, що сила і правда на нашій стороні. Що суспільство не звернуло з курсу на демократію та європейську інтеграцію. Це важливо не лише для демократії та євроінтеграції, але й для перемоги.

Молодь, яка вийшла вчора на вулиці українських міст, вселяє надію, що в нас є сили вистояти й перемогти. Тепер іншим поколінням треба не зрадити їхні сподівання.

Автор:

Викладач Пекар Валерій

Києво-Могилянська бізнес-школа