Країна аграріїв та IT-шників: як Україні згенерувати $1 трлн ВВП

Українці не тільки оратимуть, але й думатимуть

«Велика аграрна держава» — приблизно такий самий оксюморон, як «солодка отрута». Напевно, тому, що в сучасній історії немає в чистому вигляді аграрних країн, тим паче великих.

Щоб хоч якось пом'якшити цей смисловий нонсенс, спічрайтери нашої офіційної делегації на Всесвітньому економічному форумі в Давосі вигадали лайтовіший формат: «зерно та мізки», який означає, що українці не лише оратимуть, а й думатимуть.

Виходить унікальний гібрид, на кшталт празького Голема: країна фермерів та айтішників. Яка порушує всі базові закони розвитку, зокрема, й знаменитого «кола відсталості» німецького економіста Бруно Кналла. Який говорив про те, що деградація економіки призводить до збільшення питомої ваги низькооплачуваних професій, зниження продуктивності праці і, відповідно, до загального економічного спрощення та ущільнення. А потім — зниження інвестицій в освіту і науку, і подальший дефіцит висококваліфікованих фахівців, що ще більше посилює загальну економічну відсталість країни.

В результаті, держава проходить точку неповернення, коли вже не може виділяти достатній ресурс для якісної освіти населення та професійної перепідготовки під запити технологічного укладу, що змінюється.

Щодо України — це означає, що із загальним спрощенням економіки триватиме й зниження рівня освіти, що вже проявляється, коли половина школярів на ЗНО не можуть скласти дроби з різним знаменником.

Чому Україні не стати лідерами в ІТ

Нинішній потенціал ІТ-фахівців тримається ще на колишній освітній базі, але він має і дуже чіткі параметри зростання, які залежать від чисельності населення та загальноприйнятого у світі коефіцієнта людей, які мають здатність до програмування.

З цієї причини чисельність айтішників в Індії зростатиме, а в Україні досягне порога зростання в 250−300 тис. осіб і потім почне знижуватися. І Україна ніколи не увійде до топ-10 країн за обсягом цифрових послуг, що надаються, перебуваючи у світових рейтингах ІТ-бізнесу в 4−5 десятці, нарівні з Тунісом чи Марокко.

Максимальна межа виручки від продажу цього виду послуг у нашій країні — до $10 млрд на рік.

Не та еліта

Насправді ж, те, що відбувається з українською економікою, є чимось закономірним. Індустріальний профіль країни з акцентами на модерн у вигляді літако-, авіа- та ракетобудування передбачав наявність іншого типу політичних еліт. Це мали б бути еліти з інституційною пам'яттю, націлені на девеломпент країни, як цільний та складний проєкт розвитку.

Але природний хід історії породив і природний формат «еліт» — архаїчних, із опорою на клерикалізм, ідеологізацію політичного дискурсу, а в економіці — олігархічних та рентоорієнтованих, тобто націлених на регулярне зняття ренти з населення та бізнесу за допомогою податків, тарифів та контролю за ключовими системами життєзабезпечення країни (енергетика, транспорт, порти тощо).

А для такої архаїчної моделі, квазіфеодальна, аграрна держава — саме те, з «децентралізацією», коли величезними ОТГ керує «голова», начальник районної поліції та районний прокурор. Перший — це і є новий «Дон Педро».

А другі — це «око держави», поставлене для того, щоб частина знятої з населення ренти, своєрідного «полюддя», передавалася нагору.

Умовний «РОВС» у цій моделі — майже як форпост «шерифа ноттінгемського», покликаний знімати данину з усього, що ще хоч якось економічно дихає: видобуток піску, збирання металобрухту, контрабанда, базарна торгівля тощо.

І «залізний закон олігархії» в цій системі координат ніколи не дозволить розвинутися тим галузям, які не пристосовані для зняття рент, — тобто промисловості — особливо, інноваційної. Принагідно знищивши ті виробництва, що ще залишилися.

Вищезгаданий закон сформулював Роберт Міхельс ще у 1911 році.
Все починається з переорієнтування цілей зі стратегічних на поточні.
Потім — ідеологізація політики. Розрив між інтересами населення та вузькою надбудовою. Відсікання суспільства від демократичних процедур впливу на владу (та їх формалізація). Інкорпорація лідерів громадської думки у загальну систему рентних доходів. Орієнтація провладної партії «на весь народ».

У своїй книзі «Чому одні країни багаті, а інші бідні», економісти Дарон Аджемоглу та Джеймс Робінсон описують це хибне коло екстрактивних інститутів, яке найхарактерніше для країн Африки, і як бачимо — для нас.

Основна ознака — при зміні політичних еліт самі інститути зі знімання ренти з населення та економіки не зникають, а лише трансформуються та перезавантажуються, що й відбувалося в Україні після кожного майдану, будучи основною причиною бідності в країні.

Читайте також: Для зростання ВВП до $1 трлн Україні потрібне населення 55 млн: як повернути мігрантів

Маркери кризи

У сучасній економічній науці є надзвичайно цікавий розділ, як динамічна рівновага економічних систем. На практиці це означає, що зростання економіки не має межі, так само як її падіння не має дна. Економічна система просто знаходить точку рівноваги, на вищому або нижчому рівнях розвитку.

За останні 20 років, коли ми жили у форматі квазіринкової системи (а не перехідної), ми мали три піки економічного розвитку, коли ВВП перевищував $180 млрд: у 2007—2008, у 2012—2013 та 2021 роках. Щоразу вихід на пік закінчувався обвалом, щоразу втручався зовнішній чинник: війна чи глобальна криза.

Але був ще один спільний маркер кризи: торгове сальдо товарами та послугами.
У 2005 році ми знаходилися на найвищій точці залишкового промислового потенціалу в ринковій моделі, коли питома вага промислової продукції в структурі експорту становила 13%, так само як і аграрної сировини.

З того часу ситуація лише погіршувалась: аграрний компонент експорту досяг 50%, а промисловий — скоротився в декілька разів — до 4−5%.

У 2005-му у нас був зовнішньоторговельний профіцит товарів і послуг у розмірі 0,8% ВВП. У 2008-му цей показник знизився до дефіциту на рівні -8%.
Потім, відразу після глобальної фінансової кризи, — оздоровлення торговельного балансу та зростання цього індикатора до -1,7% ВВП у 2009-му. І знову погіршення до -8,5% у 2013-му.

Новий обвал та чергове «оздоровлення» — до -2% у 2015-му. Чергове «коло на кризу», коли дефіцит зовнішньоторговельного сальдо почав знову зростати.

Відбувається це з дуже простої причини: у період кризи активізується девальвація національної валюти, і загальне зниження платоспроможності населення та інвестиційної активності бізнесу.

Споживчі та інвестиційні товари у нас переважно імпортні, тобто зниження платоспроможності різко обвалює показник імпорту. Тоді як аграрний експорт, хоч і скорочується, але не так суттєво. Отак і відбувається «оздоровлення» нашого торговельного балансу.

Читайте також: Конференція донорів України у Лондоні: що насправді привезли звідти наші можновладці

Рятівний експорт

Чому ми не користуємось цим шансом на перезавантаження економічної системи?
Чому ми запрограмовані на такі циклічні обвали?

Сформуємо просту економічну модель. Споживчі витрати населення на рівні 75% ВВП та схильність до імпорту — на рівні 50%. Це означає, що за нинішнього умовного рівня ВВП у $200 млрд і споживчих витрат у $150 млрд, параметри імпорту становитимуть приблизно $75 млрд. У міру зростання економіки та доходів населення, потреба в імпорті лише зростатиме. Вона вже не перекриватиметься за сумою сировинним експортом (аграрним та гірничо-металургійним).

Зростання імпорту частково можна компенсувати за рахунок торгового дефіциту, граничне значення якого для нас — до 10% ВВП, тобто за показника валового продукту у розмірі $200 млрд йдеться приблизно про $20 млрд, які перекриваються за рахунок нових кредитів і трансферів трудових мігрантів. Але, в будь-якому разі, стеля зростання імпорту в такій моделі до $95−100 млрд, потім — новий обвал.

Щоб його уникнути, потрібно нарощувати експорт. Але й тут є своя стеля: з урахуванням «зерна і мізків», розмір нашої експортної стелі найближчі 10 років не перевищить $100 млрд (і це в дуже хорошому варіанті розвитку подій на світових сировинних ринках).

Паралельно з цим відбуватиметься процес зростання доходів населення та відповідне збільшення імпорту (замість секонд-хенду — нові речі, замість «євроблях» — нові авто тощо).

З урахуванням потенційно доступного дефіциту отримуємо максимально можливий імпорт у розмірі $120 млрд.

А далі можуть бути лише два варіанти:

1. якщо курс гривні фіксований, відбувається черговий обвал із девальвацією на 30−50%: ВВП країни повертається на звичний рівень у $150 млрд, населення бідніє, переходить на секонд-хенд та євробляхи, доходи громадян країни падають на 20% і більше;
2. якщо курс гривні плаваючий, все відбуватиметься приблизно в тому ж напрямку, але з частотнішими коригуваннями, коли курс знижуватиметься на 10%, потім зростатиме на 5% тощо. Обвали будуть не такими глибокими, але частішими.

У такій моделі ВВП балансує в діапазоні $150−200 млрд (у нинішніх цінах, без урахування інфляції долара), доходи населення стискаються та розширюються, як гармоніка на сільському весіллі.

Простіше кажучи, зростання нашого споживання (заснованого на імпорті) завжди стримуватиметься стелею нашого сировинного експорту. А сільське господарство, як і видобуток природних ресурсів, — це галузі зі знижувальною віддачею, коли кожен додатковий центнер кукурудзи з гектара і кожна нова тонна руди коштуватимуть усе дорожче і дорожче, доки можливість нарощування виробництва не буде остаточно вичерпано.

Наша доля в цій моделі — подушний ВВП у межах $5−8 тис., тобто місце в групі найбідніших країн або системне зниження чисельності населення вдвічі, що дозволить збільшити рівень добробуту щасливчиків, що залишилися, до рівня, наприклад, сучасної Туреччини.

Читайте також: Що буде з курсом долара після скасування фіксованого курсу

А що в інших країнах?

У Туреччині з населенням 83 млн осіб та подушевим ВВП на рівні $10+ тис. показники експорту на рівні $250 млрд та імпорту — у межах $360 млрд.

У Польщі населення 38 млн осіб та подушевний ВВП — понад $15 тис. із річним експортом у $340 млрд та імпортом у $360 млрд.

У Південній Кореї з населенням 51 млн осіб подушевний ВВП $32 тис., експорт — $640 млрд, і імпорт — $615 млрд.

Усі ці економіки мають спільну рису:

• покриття експорту імпортом на рівні одиниці та вище (окрім Туреччини);
• питома вага промисловості у валовій доданій вартості (вартість продукції за вирахуванням вартості проміжного споживання) на рівні 45−60% — джерело первинних доходів.

Чотири етапи економічної трансформації

Для подальшого розвитку, модель якого включає в себе зростання, а не скорочення чисельності населення і вихід на вищу, а не нижчу точку динамічної рівноваги, Україні потрібно пройти чотири етапи:

1. Відправна точка для «великого поштовху» з ВВП на рівні 250 млрд (подушевний ВВП — $6−8 тис.). Для цього потрібний верхній поріг експорту у розмірі понад $130 млрд.
2. Умовна «Туреччина» — ВВП на рівні $400 млрд (подушевний ВВП — $10 тис.). Для цього потрібний верхній поріг експорту у розмірі $250 млрд.
3. Умовна «Польща» — ВВП на рівні $600 млрд (подушевний ВВП — $15 тис.). Для цього потрібний верхній поріг експорту у розмірі $330 млрд.
4. Умовна «Південна Корея» — ВВП на рівні понад трильйон доларів (подушевний ВВП — понад $30 тис.). Для цього потрібний верхній поріг експорту у розмірі $600+ млрд.

Навіть для стартового поштовху потенціалу сировинного експорту буде замало.
Потрібна реанімація існуючого промислового потенціалу. А для виходу на точку «умовної Туреччини» потрібна реновація промислового ядра. Для «умовної Польщі» — структурна диверсифікація максимальної ширини лінійки виробленої продукції. Для «умовної Південної Кореї» — інновації.

Або у форматі інвестицій: державні, внутрішні, зовнішні.
У форматі моделей: перезапуск на чиннику внутрішнього ринку, зростання продуктивності праці, інновації.

Є ще один варіант — нічого не робити, повернутися до «милої серцю» аграрної архаїки, феодалізуватися і бовтатися в ополонці між циклами криз.
Постійно знаходячи основу рівноваги на нижчій точці розвитку з одним варіантом виходу з цього «дня сурка» — за рахунок зменшення чисельності населення, щонайменше, у півтора рази. Сподіваючись, що малолюдні землі ніхто не захопить.

Ну і для довідки: сучасна постіндустріальна модель економіки — це 70% — сектор послуг, 20% — промисловість та до 10% — сільське господарство та видобуток природних ресурсів.

У контексті трильйонного ВВП нам потрібно видобувати сировини на $100 млрд щорічно (включаючи агро) — завдання, яке можна виконати.

Виробляти промислову продукцію на $200 млрд — лише за нової індустріалізації та нової освітньої політики, передусім, у галузі технічної освіти та науки. І формувати сектор послуг на $700 млрд — можете уявити рівень стимуляції споживчих доходів і, відповідно, витрат.

У нинішній аграрній моделі вихід на рівень трильйонного ВВП — неможливий.

Потрібні нові концептуальні підходи, альтернативні моделі та інші носії знань при владі.

Автор:

фінансовий аналітик, економічний експерт Кущ Олексій

Аналітичний центр "Об'єднана Україна"