Елла Лібанова: Мінімальну зарплату потрібно підвищити вдвічі, але за рік

Про локдаун, ринок праці та бізнес

Українці вже пережили другий локдаун. Чи можна говорити, що і економіка, і люди потроху звикають до нових умов життя?

Зрозуміло, що будь-який локдаун є не тим, що сприяє розвитку економіки. На мою думку, весняний карантин гостріше вплинув і на економічну, і на психологічну ситуацію в країні. Скажімо, тоді майже повністю припинили свою діяльність туристична галузь та вся сфера послуг. В період зимового локдауну вони постраждали значно менше.

Щодо настроїв населення, то страх перед ковідом відійшов на задній план. Більшість вважає, що гостріші проблеми для них пов’язані з втратою доходів, бідністю, безробіттям.

Тут для багатьох постає проблема вибору: злидарювати і залишатися здоровим, або ризикувати життям, забезпечуючи звичний рівень життя…

Це те, за що відповідальність має брати на себе держава. Оскільки лише вона може убезпечити від епідемії і лише вона може запровадити карантин.

Можна багато дискутувати щодо доцільності та обґрунтованості дій уряду, але насправді ніхто — ні Україна, ні інші країни, не знають, чи правильний вони зробили вибір, запровадивши локдаун.

Фото: Сергій Владикін для «Мінфіну»

Найважчий наслідок пандемії для людей — це скорочення попиту на ринку праці. Яка реальна картина з безробіттям?

Проблема є, але вона більше територіальна. Не дуже гостро вона стоїть у Києві й інших мегаполісах, як-от Харків, Дніпро, Львів, Одеса. Чого не скажеш про маленькі міста, наприклад, Полтавщини, Сумщини, Чернігівщини тощо.

Проблема безробіття там була і раніше, а тепер ще більше поглибилася. Це одразу негативно позначилося на доходах, в тому числі і зайнятого населення. Багато роботодавців знизили заробітні плати своїм працівникам: хто через труднощі в бізнесі, хто просто користуючись ситуацією. Зарадити цьому уряд не в змозі. Насправді держава не має серйозних важелів регулювання заробітної плати, крім одного — підвищення її мінімального рівня.

Що й було зроблено…

По-перше, підвищувати мінімальну зарплату треба не так. А по-друге, не слід було це робити зараз.

А як було б правильно?

Заробітну плату, на мою думку, потрібно підвищувати не декілька разів на рік потроху, а один раз (можливо, і не кожного року), але різко, принаймні вдвічі. Таке підвищення і люди відчують, і бюджет та Пенсійний фонд витримають. А підвищення на кілька відсотків лише провокує розкручення інфляції, причому наперед.

З другого боку, сьогодні ситуація в бізнесі, особливо малому і середньому, не настільки спокійна, щоб запроваджувати такі заходи. Це саме стосується і запровадження РРО. Я є палкою прихильницею детінізації, але не зараз, коли мікро- і малий бізнес стоїть на колінах і держава не має ресурсів для його підтримки. Треба хоча б не заважати.

Підвищення мінімальної заробітної плати, безумовно, б'є по мікробізнесу. Варто було б почекати хоча б рік, а потім, можливо, підвищити до 8 тис. грн.

Читайте також: Кабмін запропонував по-новому розраховувати прожитковий мінімум

Чи є у вас розрахунки, яким має бути реальний прожитковий мінімум?

Скажемо так, в 6 тис. грн мінімум вкладається. Але чи витримає це мікробізнес? Коли ми говоримо про соціальні рішення, треба розуміти, що пріоритет має бути за соціумом, але підґрунтя створює економіка.

Фото: Сергій Владикін для «Мінфіну»

Все ж певні кроки уряд робив на підтримку малого та середнього бізнесу. Як ви їх оцінюєте?

Цього недостатньо, але це максимум того, що можна було зробити. На більше у нашої держави не було ресурсу. Україна бідна, з вкрай обмеженим бюджетом через зависокі соціальні очікування.

Читайте також: Як ФОПу отримати «8 тисяч Зеленського» та інші послаблення

А в розробці посткоронавірусних напрямків на чому, в першу чергу, варто акцентувати увагу?

В першу чергу потрібно підтримувати бізнес в малих містах. У мегаполісах навіть мікробізнес одужає. А в малих, де немає ні метрополійного центру, ні туризму, ні природних ресурсів, державна підтримка є вкрай необхідною. Інше питання, як саме. Можливостей безліч, але всі вони впираються в обмеженість ресурсів бюджету.

Фото: Сергій Владикін для «Мінфіну»

Про заробітчанство

Раніше проблему нестачі робочих місць частково вирішувало заробітчанство. Тепер 2 млн заробітчан, які, за інформацією уряду, повернулися в Україну, навпаки, поглиблюють проблему?

Насправді, не два мільйони, а максимум 500 тис. Повернулися, по-перше, ті, хто був поблизу, — з Польщі, Чехії, Словаччини. По-друге — ті, хто не мав серйозних гарантій зайнятості, тобто хто працював напівлегально. А повернулися вони, швидше за все, через побоювання повного закриття кордонів.

Чи поїдуть ці люди знову за кордон? Безумовно, так, причина ж то не зникла. Якщо медик за первинною пропозицією отримує в 10 разів більше в Польщі, Чехії, Словаччині, ніж в Україні, то вибір очевидний.

До речі, у нашій уяві заробітчани — це в основному дешева некваліфікована праця. Але та ж Польща приймає наших медиків, пропонуючи високі зарплати. Як змінюється заробітчанство зараз і що це означатиме для нашої економіки?

Люди їдуть абсолютно різні. Їдуть зі всього світу, їдуть туди, де вважають, що буде краще. Так було завжди і це притаманно усім країнам. Нерівність є головним чинником міграції, з цим нічого не зробиш. Проблема України в тому, що ми формуємо відтік і в нас нема притоку.

До речі, я не в захваті від ідеї залучення до України зовнішніх мігрантів. Це будуть люди з бідніших країн, з іншою ментальністю, іншою психологією, настановами. Ми зіткнемося з проблемами не простішими, ніж ми маємо сьогодні через еміграцію. Але ж шансів на повернення українців, які сьогодні з різних причин працюють за кордоном, дуже мало.

Читайте також: Українські заробітчани повертаються до Польщі

Чи збільшилося у цю кризу кількість тих, хто має наміри виїхати?

Не бачу підстав для того, щоб коронакриза підсилила процес заробітчанства. Але вона і не перекриє відтік, як хтось може припустити. Так, через епідемію коронавірусу і необхідність більшого контролю процес легалізації дещо ускладнився. Але на саме прагнення мігрувати це навряд чи вплине.

Я абсолютно переконана, що все зрештою стабілізується. В такому режимі ми проживемо ще 2021 рік, а з 2022 все піде простіше. Буде вакцина, яка не яка, але буде, вакцинують людей, сформується колективний імунітет, всі заспокояться й повернуться до нормального життя.

Фото: Сергій Владикін для «Мінфіну»

Про пенсійну систему

На заробітки виїжджає економічно активне населення, відтак падають доходи Пенсійного фонду. Сьогодні вже на одного працюючого припадає 1 пенсіонер. Скільки ще пенсійна система зможе справлятися з таким навантаженням?

Вона вже не справляється. Надходження страхових внесків до Пенсійного фонду не можуть забезпечити усі потреби. І нема жодних підстав розраховувати на зміни цієї ситуації в майбутньому.

Запровадження другого рівня пенсійної системи, про яке ведуться розмови, допоможе вирівняти ситуацію?

Я за впровадження другого рівня пенсійної системи, але перспектив для цього сьогодні не бачу.

Категорично заперечую ідею відмови від солідарної системи — в цивілізованій країні ніхто не має голодувати, і головним інструментом убезпечення від злиднів людей похилого віку є саме виплати, які фінансують працюючі.

Як на мене, в солідарній системі слід передбачити пенсію на певному рівні, скажімо, на рівні прожиткового мінімуму, скоригованого на страховий стаж. Тобто, людина, яка впродовж 20 років сплачувала внески, отримуватиме більше, ніж та, яка їх сплачувала вдвічі довше, незалежно від попередніх зарплат. Це і віддзеркалює солідарність поколінь, солідарність заможних і бідних. А виплати, які визначаються зарплатою і відповідно щомісячними внесками, мають надходити з накопичувальних фондів.

Читайте також: Чому не вистачає грошей у Пенсійному фонді і що з цим робити

Всі розуміють, що пенсійну реформу треба проводити, але питання — як?

У цьому й найбільша проблема. Необхідно забезпечувати сьогоднішніх пенсіонерів і тих, кого ми не можемо перевести на накопичувальні рейки через вік (вони просто не встигнуть нічого накопичити) — і це зобов’язання, від якого суспільство просто не має права відмовитись.

Водночас українці, частково через недовіру, частково через низькі зарплати не надто схильні думати про пенсію і відкладати кошти чи у недержавний фонд, чи у банк. Ще менше вони хочуть сплачувати кошти для фінансування пенсій іншим особам. Наслідком є поширення тіньової зайнятості і тіньових доходів.

Відверто кажучи, я не бачу можливості зробити все для всіх і одразу. Будемо пробувати змоделювати систему, яка приведе до якогось ладу зобов’язання по солідарній системі і дасть змогу запровадити накопичувальну так, щоб вона хоч зберігала гроші від інфляції. Тобто, щоб люди, які вкладають кошти, на виході отримали хоча б не менше.

Фото: Сергій Владикін для «Мінфіну»

Про споживчі звички

Ковідний вірус багато що змінив. Зокрема, спровокував нову тенденцію дистанціювання. Як ви оцінюєте це явище?

Мене у цьому багато що турбує. Але найбільше — дистанційна освіта, передусім шкільна. Діти з бідних родин зазвичай не мають ані комп’ютера, ані смартфона; значна їх частина мешкає у сільській місцевості, де просто нема надійного зв’язку; їх батьки переважно не мають високої освіти і не в змозі допомогти з навчанням, не можуть вони собі дозволити і репетитора.

Наш інститут акцентує увагу на тому, що бідність безпосередньо пов’язана з освітою: питома вага бідних серед осіб з вищою освітою в 2,5 рази менша, ніж серед менш освічених; значно нижчими є і ризики безробіття (хоча значна частина працюють не за отриманим фахом, вони все ж працюють). Так, особи з вищою освітою починають працювати пізніше, але вони й значно пізніше припиняють трудову діяльність. А це значить, що на ринку України вони більше затребувані.

В умовах дистанційної зайнятості ми фактично втрачаємо можливість запровадження стартапів. Що таке стартап? Це спонтанне формування ідеї на пустому місці. Для її реалізації потрібні контакти, розмови, і не електронні, а живі. Якщо ми втрачаємо цю можливість, ми одночасно втрачаємо шанс для багатьох бідних, але молодих, завзятих людей щось зробити і чогось досягти.

Читайте також: Найсильніше коронакриза вдарить по молоді

Пандемія змусила людей по-іншому подивитися на звичні речі, зокрема власні витрати і споживання. Яким чином коронавірус змінив звички населення і як це може змінити в принципі економіку країни?

Зміни споживчих настроїв мають місце. Люди почали більш обдумано підходити і до своїх витрат, і до заощаджень. Але видається, що це явище тимчасове. Ми можемо говорити про серйозну тенденцію, якщо вона буде спостерігатися впродовж хоча б 3−4 років. Рік — тим паче абсолютно нетиповий, в умовах масових локдаунів — не є показовим.

Так, люди зрозуміли, що їм треба мати фінансову подушку, але як вони будуть до цього ставитися через два роки, коли закінчиться локдаун, ще незрозуміло. Тому робити висновки зарано. Більше того, це небезпечно. Якщо ми почнемо орієнтувати економіку на настрої 2020 року, у подальшому це може обернутися проти нас.

А от що зіграє нам на руку, так це переорієнтація споживачів, як і всієї економіки, на локальне виробництво. Для України, вважаю, це альфа і омега всього її розвитку. Адже це підтримка власного виробництва і сфери послуг, створення робочих місць. Так ми зможемо подолати бідність, і на це треба робити ставку.

Розмовляла Ірина Рибніцька

Автор:

Журналіст Ірина Рибніцька

Пише на теми: Податки, інвестиції, бізнес, фінанси, банки