Чому я не купую українських книжок

Періодично у ЗМІ піднімають питання, чому немає попиту на художні друковані твори українських авторів. Почувши вчора черговий раз по радіо «волання» з цього приводу, я пригадав свій власний досвід ознайомлення з сучасною українською літературою.

Приблизно років із десять назад моя мама десь почула про «відомого українського письменника» Юрія Андруховича та дала мені наказ придбати його тодішній бестселер. Пригадую навіть, що я справді забрав у книгарні мало не останній примірник. Навіть виникло якесь піднесення, що книгу написав мій сучасник, він живе в цей час, на відміну від плеяди тих, кого ми вивчали в школі. То про що ж я прочитав? Про пиятику у Львові, те саме в Києві з вилазками з тією ж метою до Ірпеня, густо пересипану лайкою, часто далеко нелітературною. Це різко контрастувало з «Кайдашевою сім'єю» та «Коханням у стилі бароко або любов з неохоти» (що тоді давали в театрах), де лаються протягом майже усієї вистави. Але як лаються! Пересипаючи прокльони епітетами й афоризмами справді барокового пишномовства. При цьому останню виставу мені випало побачити не лише у Києві та Чернігові українською, але й у Мінську білоруською мовою (звісно, всі склади артистів різні). Порівняння далеко не на користь Андруховича. Якби це не було подарунком, а покупкою для себе, було би просто шкода грошей. Пішов і купив, уже собі, «Hard Times» Діккенса… не пошкодував.

Другим літературним подарунком був уже нещодавній роман Ліни Костенко. Нелітературна назва вселяла деякий острах, проте відоме прізвище давало надію, що це – такий собі вільний порух пензля видатного майстра. На що ж скидається сюжет книги з погляду звичайного читача? Сидить собі людина біля телевізора й детально записує зміст передач на кшталт репортажів Стогнія чи Критичної точки (я їх називаю «страшилки» – десь когось убили, хтось підірвався сам, щось обвалилося тощо). Між ними вставляє кілька абзаців із власного життя: пішов погуляв у парку, сходив на роботу, поговорив із сусідами… Знову було би шкода грошей. Купив собі «Great Expectations» того ж таки Діккенса.

Втретє вже сам почув про трилогію (чи, може, тетралогію) Люко Дашвар «Биті є» з радіопередачі «Клуб сімейного дозвілля» (зверніть увагу на назву передачі, оскільки зміст книги явно не для сімейного читання). Гра слів у назві мені сподобалася, придбав одну з частин (з огляду на попередній досвід) та, не відкриваючи, завіз до батьків. Збираючись їхати до них наступного разу, подзвонив та спитав, чи везти решту. Мама сказала щось нерозбірливе, ніби читала й не дочитала, а чи сподобалось татові вона не знає, чи щось таке. Приїхавши до них наступного разу та маючи більше часу, я продовжив знайомитися з українською літературою. Що ж я там прочитав? Якийсь суцільний секс, із детальним викладом анатомічних деталей типу опису статевого акту на підлозі в калюжі сперми свого попередника. Власне, на цій сцені я читати закінчив і зробив вигляд, ніби забув про цю книжку й захопився «Tess of the d'Urbervilles» Гарді.

Читаючи Діккенса, Бронте чи Оруелла, я виписую різні гарні фрази (як-от епіграф до однієї з попередніх статей), але сюжет сучасного українського роману часто навіть не можу пригадати. Тому, слухаючи черговий раз по радіо (не маю телевізора, слухаю лише «Еру», а коли там починають «промив мозку» попИ – перемикаю на «Радіо Рокс») просторікування «відомого українського письменника» з невідомим прізвищем про те, що українці не купують українське, я уже буду знати чому.