Справа не в грошах: в чому справжня користь угоди зі США

Що передбачено угодою

Україна підписала угоду зі США про створення спільного фонду реконструкції та інвестицій. Суть проста: ми відкриваємо доступ до своїх надр — насамперед рідкоземельні мінерали, нафта, газ. 50% доходів йде до фонду, яким керують спільно з американською стороною. У відповідь нам обіцяють довгострокову фінансову підтримку на відбудову. Без боргу, без конкретних сум, без чітких дедлайнів. Все виглядає якось правильно і обнадійливо. Але давайте подивимось на це без емоцій.

По-перше, що таке рідкоземельні мінерали? Вони називаються «рідкісними» не тому, що їх мало на Землі, а тому що в кожній тонні породи їх дуже-дуже мало. Щоб добувати їх у промислових масштабах, треба витягувати мільйони тонн породи, проводити складну хімію, будувати логістику, вкладати сотні мільйонів. Мінімальний чек — $300 мільйонів. І це лише старт. Це довгий, дорогий і ризикований бізнес.

Тепер питання: а чому за 30 років незалежності в Україні ніхто цим не займався? Ні американці, ні німці, ні австралійці. Хоча в світі є купа країн із такими ж корупційними ризиками: Нігерія, Конго, ПАР, Бразилія — там добувають усе, і інвестори йдуть. То чому не йшли до України?

Чесна відповідь — ні, не через корупційність, а бо в нас родовища, мабуть, просто не дуже. Якщо б вони були справді привабливі — працювали б уже. Бо світ вміє працювати з корупцією, якщо в цифрах усе сходиться. Але, мабуть, тут не сходиться.

І от тепер ми підписуємо угоду. Радіємо, що вона «не боргова», «на нульовій базі». Але насправді — це проблема. Бо якщо це не борг, то це просто економіка. А на голій економіці ніхто сюди не йшов. І, схоже, й не піде. Якби це була угода на умовах погашення боргу — інвестор мав би стимул. Він отримував би не лише дохід від видобутку, а й додаткові виплати з боргу — і тоді ризик був би виправданий. А зараз — ані стимулів, ані переваг. Просто «приходьте, якщо хочете». Але ці двері відчинені вже 30 років. Ніхто не зайшов. Як кажуть, раніше було: «Заходьте до нас на вогник!», — але той вогник загасили, знищивши додаткову приманку для інвестора через часткову виплату боргів.

І ще один нюанс: навіть якщо завтра інвестор вирішить подивитися на можливості видобутку в Україні, то перша тонна руди поїде не раніше ніж за 5 років. А до того моменту вже точно буде інший президент США (і, найімовірніше, новий Президент України). І ми не знаємо, чи наступни адміністрації дотримуватимуться цього курсу і, тим паче, — угоди (в Україні підписаний контракт загалом розглядається, як гарний старт для переговорів). А для великого інвестора політична передбачуваність є ключовою.

Тому вигода для України — це «якщо»: якщо прийде інвестор, якщо стабілізується ситуація, якщо будуть гарантії. І головне — якщо родовища виявляться справді рентабельними.

Замість того, щоб покладатися лише на великі складні проєкти, паралельно можна було б зробити простіше. Подивитись на Америку. Там дозволено видобувати сланцеві газ і нафту. Саме це зробило США № 1 у світі за видобутком. У нас — це заборонено. І в Європі — теж. Але, можливо, настав час припинити орієнтуватися виключно на зарегульовану Європу. Можливо, краще дозволити хоча б те, що реально працює. Бо для сланцевого газу не треба мільярдів. Там вистачить декількох мільйонів і зміни правил.

Корпоративний щит

Тут я миттєво пересідаю на експертний геополітичний диван. Найбільша помилка — думати, що нам важлива лише економіка. Насправді нам важливо, щоб були хоч якісь інвестиції, і поступово будували супервеликі і супердорогі шахти та виробництва. Бо якщо їх збудують американські компанії, то це вже зона стратегічного інтересу США. А це зовсім інший рівень захисту. Це геополітика!

Тому головне питання — хто саме має це будувати. І от, як приклад, привожу 3 компанії-гіганти в США: Freeport-McMoRan, Newmont Corporation, Southern Copper Corporation.

Саме ці компанії — не просто потенційні інвестори. Це інфраструктурна броня! Це корпоративна оборона. Бо якщо вони заходять — заходить американський вплив, страхування ризиків, політичне прикриття.

Поставте собі запитання: якби в Маріуполі, замість заводу Ілліча та «Азовсталі», стояли величезні заводи Ford, Boeing та US Steel, чи наважилися б росіяни бомбити це місто?

Додатково — якщо в Україну заходять гіганти видобувної галузі, то виникає колосальна потреба в інженерах, геологах (привіт вищій освіті!), а також у новій інфраструктурі: залізничній та автодорожній. Оскільки копальні зазвичай не в Києві, то розвиватимуться малі міста — житло, готелі, сервіс і все, що з цим пов’язано.

Нам потрібно зробити так, щоб сюди надовго зайшли великі американські (і не лише) корпорації. Навіть якщо держава Україна не отримає прибуток від цього напряму, вона отримає значно більше — через економічний ланцюг створення доданої вартості і через вплив на геополітичну стабільність.

До речі, це вже працювало. Сінгапур 1960-х — бідна країна з божевільною північною сусідкою — Малайзією. Лі Куан Ю залучив гіганта ExxonMobil, яка побудувала один із найбільших нафтопереробних комплексів у регіоні — The Singapore Refining Company. І знаєш що? Малайзія не полізла. Бо американські інтереси — це те, що не чіпають, якщо вони справді є!

І от ще важлива річ: видобути — це не головне. У світі лише 50% рідкоземельних елементів видобуває Китай. Але вже 90% заводів із переробки рідкоземельної руди — в Китаї. Саме там руда перетворюється на «корисну речовину». Саме там формується справжня додана вартість. І знаєте що? Ці заводи жеруть електроенергії більше, ніж більшість галузей разом.

Тобто навіть якщо ми щось добуватимемо — однаково повезуть на переробку до Китаю. Тому Україні потрібен не тільки кар'єр, а й завод — і цим самим ми зможемо стати ще захищенішими. І тут наш козир — електроспроможність (за умови підключення ЗАЕС, але навіть якщо ні — однаково повинно вистачити). Якщо правильно все організувати — ми зможемо дати цьому заводу дешеву енергію. І це буде виробництво не заради прибутку, а головне — заради захисту.

Бо прибуток — це не завжди мета. Ось простий приклад — країна ж купує танки, літаки — і не чекає від них прибутку, вона спрямовує їх у бій задля продовження існування, отже, вони просто захищають, ми їх звичайно втрачаємо — і не чекаємо, доки нам за них повернуть гроші ті, хто їх знищив. Те саме з супердорогими промисловостями — зрозуміло, що ми не зможемо відразу отримувати з них прибуток. Але головна роль — якщо це все збудоване за участі американських гігантів — це насамперед наш стратегічний броньований щит. Це не просто економіка. Це те, що не бомблять без наслідків. Це те, що стримує навіть без слів.

Читайте також: Чому українські надра важливі не лише для США, а й для ЄС

І от тільки в такому форматі ця угода справді має сенс. Як економіка — вона слабка. Як політика — умовна. Але як інструмент захисту через інвестицію — це вже інша справа! Тепер питання: зможемо використати її правильно — чи знову пройдемо повз?

Автор:

підриємець, екс-президент Київстар Чернишов Петро