Навіщо путін хоче прокачувати азербайджанський газ нашою ГТС

Отже, відбулася зустріч путіна та Алієва, SOCAR та газпром підписують договір про розвиток «стратегічного партнерства». В Україні, звісно, ​​народжується хвиля обурення. Чи є тут зрада?

Що потрібно Європі

Договір на транзит російського газу територією України закінчується цього року. Контракт укладений за принципом ship-or-pay, тобто гарантував нам сумарно не менше 7 млрд доларів із 2019 до 2024 року.

За політичними мотивами, відомо, що укладання нового договору було б абсурдним. Але країнам ЄС потрібен газ.

Наші партнери в Європейському Союзі говорять про азербайджанський газ в українській ГТС. І це, до речі, вперше з 2008 року (тоді був туркменський), коли газпром може втратити монополію на свою трубу.

В Азербайджані є єдиний продавець нафти та газу — це компанія SOCAR. Вона і може укладати відповідні угоди. Паливо може продавати SOCAR, але, де його придбали, на своїх бурових або, умовно, на контрольно-вимірювальній станції «Єлець» в росії, — інше питання. Для наших європейських партнерів головним буде те, що формально газ буде «азербайджанським».

Чого прагне путін

Домовленості щодо азербайджанського газу мають не тільки економічний вимір.

Якщо Азербайджан входить до української ГТС, то тимчасово його обсяги постачань на турецькому напрямку можуть впасти — швидко наростити видобуток не так просто. А це — місце для російського газу.

Росії також дуже потрібен Зангезурський коридор, тобто проєкт «Північ-Південь». Але Туреччина та Азербайджан близькі до завершення залізниці в обхід вірменської території (через Іран). Що дорожче, складніше, але прийнятно. РФ, намагаючись наполягати на праві ключового учасника, ризикує «випасти зі схеми» Зангезурського коридору. Тому погоджується на органічну участь.

Участь путіна у врегулюванні вірмено-азербайджанського конфлікту — це демонстрація здатності бути адекватним учасником переговорів.

Домовленості щодо газу потрібні путіну, щоб продемонструвати, що рф може бути надійним партнером ЄС у постачанні вуглеводнів.

На цьому фоні російська пропаганда активно підхопила тему підриву «Північних потоків», підводячи європейських політиків до думки про непередбачуваність України, як партнера. Паралельно російська пропаганда знову «завела пісню» про небажання України йти до мирних переговорів. Такі дії дозволятимуть у майбутньому «зберегти обличчя» європейським чиновникам — формально постачання «азербайджанського» газу будуть не російськими.

Чого хоче Азербайджан

Путін полетів до Азербайджану, де, серед іншого, тема зустрічі — саме питання газу. Для Азербайджану це вигідно, оскільки дає можливість наростити постачання до ЄС: турецький маршрут обмежений за пропускною спроможністю.

При цьому Алієв може дотиснути путіна на поступки з вірменського питання та зменшення своєї присутності у регіоні.

Отримання «азербайджанського» газу — це частина загального тренду тиску на росію з боку колишніх «союзних республік». Адже кремль послідовно обмежував доступ третіх країн до системи нафти та газопроводів. Аж до «аварій», внаслідок однієї з яких, наприклад, Туркменістан, втратив можливості експорту до ЄС.

Але ситуація змінюється, і зараз росія поступово здає позиції. Так, у нафтопроводі «Дружба» з'явилася казахська нафта. У ЄСГ «Газпрому» може з'явитися азербайджанський газ.

Фізичне походження газу — є проблемою цих газових домовленостей. І тут є два варіанти: або «легалізувати російський» через викуп його SOCAR, або робити фізичні поставки. Але тут питання у роботі газопроводу Баку-Моздок-Єлець. Ця труба у власності газпрому. Продавати азербайджанський газ у ЄС SOCAR може лише після домовленостей із газпромом.

Частина «азербайджанського газу» може мати «російське походження». Але, найімовірніше, лише частина. Алієв зацікавлений у розширенні можливостей торгівлі газом та нафтою третіх країн. І тут рф — лише один із можливих учасників схеми.

Вуха Ердогана

«За плечима» Алієва — Ердоган. Який також зацікавлений і в газовій, і «кавказькій» угодах. Тому що Туреччина стає (як і Китай) покупцем «останньої надії» для газпрому, тобто може «тиснути цінами». А російський газ через територію Туреччини йти не припиняв.

Схема з «азербайджанським» газом зберігає (а може й збільшити) обсяги постачання газу через територію Туреччини і далі до ЄС. Турецька республіка досягла мети стати газовим хабом для Європи та має «вхід» із щонайменше шести країн. Продає без проблем, проте може обирати партнерів.

Отже, Туреччина істотно посилює свої позиції, роблячи рф залежною щодо продажу свого газу на європейському ринку. А також отримує механізми тиску на Іран у питаннях відновлення (і частково спорудження) газопроводів, що з'єднують іранську систему із TANAP. А це можливість отримання бонусів у політичній грі у регіоні.

Читайте також: Поближче до рф, Ірану та КНДР: Азербайджан подав заявку на вступ до БРІКС

Що з цього Україні

1. В ЄС може піти азербайджанський (за місцем видобутку) газ, Україна отримає гроші за транзит і теж трохи його купить.

Для цього, на жаль, SOCAR та газпром мають укласти низку угод. У чомусь схожих на ті, які підписав «Нафтогаз» щодо транзиту російського газу. Лише у ролі «Нафтогазу» — транзитера — для азербайджанців виступає газпром.

Газ із Баку на вхід до української ГТС повітрям не прилетить. А в трубі зацікавлені, зокрема, країни, які нам дають зброю та гроші на життя.

2. Контракти з газпромом не заважають нам працювати з Туреччиною, зокрема, з будівництва кораблів для ВМСУ.

Тобто ми можемо працювати досить раціонально. Є досвід. І тут, у світлі останніх подій, з'являється цікава опція для України.

3. Що у нас із бензином у країні. Вірно, дефіцит. Возимо з країн, які виробляють паливо, зокрема, з російської нафти. Але паливо необхідне ЗСУ. А імпорт завжди дорожчий за власний продукт. До чого це я?

Можна запропонувати SOCAR побудувати НПЗ в Україні. І, наприклад, гарантувати (за дотримання цінових рамок) викуп низки типів палива для ЗСУ. Наприклад, авіаційного палива, яке виробляють далеко ще не всі.

Мені скажуть, що росія вдарить по цьому заводу. Сумнівно, оскільки рф залежить від позиції Алієва та Ердогана. А це означає додаткову гарантію для подібного бізнесу. І гарантію наявності палива для сил оборони. І робочі місця. І податки.

Тобто можна отримати актив, на який росіянам нападати поки що страшно, і частково розв'язати проблему з дефіцитом потрібного нам ресурсу.

Ну і нарешті, у разі утримання Курської області, це додатковий пункт на консультаціях щодо можливих рамок переговорного процесу.

Азербайджанський газ може піти різними маршрутами, Суджа — не єдиний «вхід» до нашої ГТС. Але важливий та зручний. Тобто робота станції — тема, що обговорюється.