Скільки насправді коштує переїхати в село: реальні історії колишніх містян

Чому молодь переїжджає в село

Ще десять-п'ятнадцять років тому переїзд у село з міста розглядався радше як вимушений крок назад, а не свідомий вибір. У той час траєкторія для більшості була протилежною — вирватися з маленьких містечок і сіл у мегаполіс, де є університети, кар'єра й гроші. Велике місто було символом руху вперед, село ж — чимось із минулого, куди їдуть хіба на вихідні. Але не так давно модель почала ламатись.

Насамперед змінилося саме уявлення про комфортне життя. Для багатьох пріоритетними стали спокій, простір, можливість створювати власне середовище, а не підлаштовуватися під чуже. Поруч із цим з’явився і прагматичний розрахунок: навіть із зарплатою вище середньої купівля квартири в місті часто залишається недосяжною. Натомість хати в регіонах коштують у рази дешевше, що дає змогу стати власником нерухомості «тут і зараз» більшій кількості людей.

Ці фактори доволі довго створювали ґрунт для змін, але масовим трендом переїзд у село став лише тоді, коли звичний світ зіткнувся з великими викликами. Коли через пандемію у 2020 році бізнеси масово перейшли на дистанційний формат, виявилося, що значна частина міської економіки може існувати без офісів. Несподівано місто втратило статус обов’язкової умови й молодь уперше відчула дивну свободу: можна заробляти в Києві, Львові чи Одесі, але жити зовсім в іншому середовищі. Цю свободу підкріпила й нова соціальна реальність: сьогодні месенджери та соцмережі успішно компенсують частину живого спілкування. Парадоксально, але часом легше жити в селі й бачитися з близькими раз на тиждень, ніж мешкати за кілька зупинок метро й не знаходити часу на зустріч місяцями.

24 лютого 2022 року свої корективи внесло повномасштабне вторгнення. Для частини українців село спершу стало тимчасовим сховищем від обстрілів, а згодом — свідомим вибором на користь автономії. Про те, як це рішення визрівало роками, а зовнішні виклики лише прискорили неминуче — розповідають дві родини, які перетворили мрію на реальність.

Ольга, Харківщина

«Ще до повномасштабної війни у нас була мрія купити приватний будинок у селі чи дачному кооперативі, тож ми збирали на це гроші. Війна змусила нас залишити рідний Харків. Після десяти місяців життя у різних містах наша сім'я дійшла висновку: варто не шукати тимчасового притулку, а купувати свій дім.

Нам пощастило знайти добротний двоповерховий будинок у садовому товаристві на Харківщині за 6 тисяч доларів. Господарі продавали нерухомість, оскільки виїжджали назовсім. Будинок та ділянка вимагали значної роботи та фінансових вкладень. Однак нам він одразу сподобався й ми відчули, що впораємося.
За більш як три роки ми встановили гарний паркан (це дуже важливо для особистого простору), зробили ремонт у кількох кімнатах, встановили необхідну побутову техніку, оновили старі дерева в саду, почали обробляти город та посадили клумби з декоративними квітами.»

Клавдія Мазуренко, Закарпаття

«Мені здається, що це не ми обрали село, а воно нас. Ми п'ять років їздили відпочивати на Закарпаття і в якийсь момент зрозуміли: повертатися у Київ дедалі важче. У місті нас „накривало“ від заторів, забудов та вічної боротьби за паркомісця. Ми майже були готові зібрати валізи й зняти будинок у селі, але зупиняла робота в офісах і найголовніше — дитина, бо школа та гуртки.

Усе змінив ковід. Роботи й школа перешли в онлайн і ми зрозуміли, що це не такі й перешкоди, як нам здавалося, а перебувати більшість часу у квартирі — точно не те життя, яке нам подобається. Тоді ми наважилися розглянути ділянки в тому самому селі на Закарпатті. Але одразу ж зіштовхнулися з проблемою: маленьких наділів по 5−10 соток тут просто не існує, а велика ділянка — це вже зовсім інший бюджет, який був нам тоді не по кишені. Але коли наші ноги ступили на місце, де ми тепер живемо, ми одразу зрозуміли: це воно!

Тоді ми купували ділянку, ще не розуміючи, що робитимемо з такою територією. А за два місяці почалося повномасштабне вторгнення. Треба було вирішувати: виїжджати з країни чи переїжджати в безпечніший регіон. Оскільки ми багато подорожували Європою та світом, у нас не було думки, що десь за кордоном набагато краще. Ми обрали залишитися в Україні й будувати життя на своїй землі.»

Фотографія Клавдії Мазуренко, Instagram: @oceans_within_us

Історії Ольги та Клавдії — лише частина великого руху. Переїзд у село став настільки помітним, що навколо нього формуються цілі спільноти. Наприклад, блогерка Іванка Дячук у своєму YouTube-проєкті досліджує долі десятків людей, які обрали хутір чи село замість мегаполіса. Але за кожним натхненним відео, за кожною красивою історією та гарним фото стоїть часом довгий шлях підготовки.

Як вибрати село й хатину: що варто враховувати

Свідомий переїзд у село починається не з оголошення на сайті, а з відповіді на просте запитання: яке саме життя ви хочете? Комусь потрібні далекі гори й широкі полонини, де майже немає сусідів. Комусь — село біля міста, де дорога до супермаркету чи кав’ярні займає менше часу, ніж стояння у столичних заторах у годину пік. Це різні сценарії, які варто чесно проговорити з собою ще до перегляду будинків.

На етапі вибору важливо оцінити не лише краєвид, а й базову придатність локації: наскільки далеко лікарня, чи є поруч школа, як швидко можна дістатися до райцентру та які поштові оператори працюють у громаді. Не менш важливі й природні умови: рельєф, вітри та вологість. Від них залежить багато — від води у підвалі та витрат на опалення до кількості комарів на вашій терасі.

Саме з такої ретельної перевірки починала свій пошук родина Ольги.

«При покупці ми звертали увагу насамперед на зручність розв'язки доріг та стан самого будинку: від фундаменту до електропроводки. Також для нас була критичною наявність дров'яної печі та системи водоподання й водовідведення. І ще один момент, який не варто ігнорувати, — це майбутні сусіди», — ділиться вона.

Коли з місцем і технічними вимогами стає зрозуміло, можна переходити до фінансового складника. Якщо шукати варіант із підведеними комунікаціями — електроенергією, газом та власною свердловиною — сьогодні у різних регіонах України можна знайти пропозиції в середньому діапазоні 8−13 тисяч доларів. Часто це хати, у які можна одразу ж заселитися й робити ремонт у процесі життя. Будинки в гіршому стані та без комунікацій трапляються й від 5 тисяч доларів, але в такому разі треба одразу закладати більший бюджет на модернізацію. До вартості варто одразу додавати й витрати на оформлення: внесок до Пенсійного фонду, послуги нотаріуса та подальше переоформлення договорів із постачальниками послуг.

Сам будинок треба оцінювати не лише за станом стін, фундаменту, даху та пейзажів навкруги. Важливо перевірити:

• Техпаспорт: чи з документами все чисто — право власності зареєстроване, земля має кадастровий номер, будинок і добудови узаконені, у БТІ та реєстрах немає розбіжностей.

У Бюро технічної інвентаризації (БТІ) наголошують, що чим далі хата від інфраструктури, тим частіше документи на неї взагалі відсутні, а право власності тримається лише на «записі» в сільській домовій книзі. Для законної угоди цього замало. Сучасне право власності має бути зафіксоване в електронному Реєстрі речових прав (діє з 2013 року, у деяких регіонах — з 2010-го). Якщо ж реєстрація старіша, підтвердженням є паперові документи місцевих БТІ. Без цих паперів омріяний дім може виявитися юридичним тягарем зі штрафами або додатковими непередбачуваними витратами.

• Окремої перевірки потребує земля: її цільове призначення, межі та право власності.

«Ми домовилися з власниками про придбання ще навесні 2021 року й вони почали займатися паперами. Але одна з поширених проблем, з якою стикаються люди в пошуках ділянки в селах — відсутність актуальних документів на землю, через що наше оформлення затягнулося аж до грудня 2021 року», — згадує Клавдія Мазуренко.

• Електромережі: у якому стані проводка й щиток, чи сучасний лічильник і чи вистачає виділеної потужності для побутових потреб (зазвичай — ні).

• Опалення: чим будинок реально обігрівають узимку — газом, твердопаливним котлом, піччю чи електрикою, у якому стані система і чи є запасний варіант на випадок аварій або відключень.

• Газ: чи підключення офіційне, чи є лічильник і документи, і чи не доведеться відновлювати/переоформлювати все заново.

• Вода: звідки вода (свердловина/криниця), яка її якість, чи є насос і який його стан, чи стабільно це працює в різні сезони.

• Тепловтрати: чи утеплені стіни й дах, у якому стані вікна та двері (у старих хатах це часто головна причина зимового дискомфорту).

Проте не завжди переїзд у село означає реставрацію старої хати. Існує й інший шлях: коли купують насамперед землю в особливому місці, а питання житла вирішують за допомогою сучасних технологій. Саме такий шлях обрала родина Клавдії.

«Живучи в іще мирному місті, ми зрозуміли, що нам потрібне житло, зведення якого не займе пів життя по часу. Тоді ми звернулися до нашого українського виробника модульних будинків. Цехи по збірці були в Бородянці, і на початку вторгнення вони ще не розуміли, чи зможуть працювати як раніше, чи ні, але пообіцяли щось вигадати та спробувати зібрати нам будинок — якщо не у цеху, то у нас на місці. Проте цехи вціліли й уже влітку 2022 року наш перший будинок приїхав у гори», — розповідає Клавдія.

Фотографія Клавдії Мазуренко

Життя після переїзду: про що часто забувають

Справжнє життя починається не в день підписання угоди, а через кілька місяців — коли ламається насос чи прорве труба (і ніхто не знає, де вона проходить), коли сильний вітер зриває частину даху, коли город після тижню дощів вкривається бурʼянами або ж вчасно не зрізане сухе дерево падає на сарай. Саме тоді стає зрозуміло, що будинок у селі — це не лише краєвид і квадратні метри, а ціла система, яка потребує уваги та вміння давати лад усьому.

За три роки життя в селі Ольга вивела власну формулу сільського побуту. Вона переконана: хоча город і господарство не є обов'язковими, саме вони дають той самий унікальний досвід.

«Якщо у вас піч, вам потрібно мати та заготовляти дрова, вміти її обслуговувати. Топити будинок — це праця і навіть трохи мистецтво, але це дуже цікаво. Так само і з землею: город і курочок тримати не обов'язково, але якщо ви наважилися — це відповідальність, яка дарує як нагороду домашню якісну їжу. Вам також доведеться часто косити траву, що часом дратує, зате навколо стає затишно.

Важливо розуміти, що приватна садиба — це привілей особистого простору та безпеки, але й завжди велика праця. Ця праця окупається вашим комфортом, тому вона шляхетна. Зараз ми вже повноцінно живемо та зимуємо у цьому будинку, нас оточує прекрасна природа та великі плани на новий сезон», — підсумовує Ольга.

Ще один важливий для сільського життя момент — транспорт. Хоча громадський транспорт є, як правило, в кожному селі, кілька рейсів з обмеженим маршрутом в реальному побуті рідко закривають навіть частину потреб. Тож машина в селі не розкіш, а насамперед необхідність. На цьому наголошує і Клавдія, і Ольга, і майже кожен, хто живе або намагався жити в селі. Але навіть із власним авто не завжди почуваєшся комфортно. У сонячні літні дні майже будь-яка сільська вулиця здається цілком нормальною, але після зливи вона може перетворитися на болото, а взимку — на суцільну ковзанку або перемети. Тому важливе тут не лише те, що машина є, а й те, чи вона підходить під місцеві умови: легкове авто з низьким кліренсом на розбитих гірських дорогах швидко перетворюється на постійний стрес.

Окремо варто подумати про дітей. У місті є вибір: садочки, гуртки, центри розвитку. У селі ж часто лише одна школа на кілька населених пунктів, тож тут доводиться підлаштовуватися, а не обирати. Для багатьох виходом стає дистанційне навчання, хоча це також не універсальне рішення.

«Моїй дитині підходить навчатися онлайн більшість часу, очно він відвідує тільки спортзал, але не для всіх дітей це підходить. Школа є в сусідньому селі, але на наших сімейних зборах ми вирішили залишитися в тій школі, в якій і навчалися, просто віддалено», — ділиться досвідом Клавдія.

Фотографія Клавдії Мазуренко

Окреме питання — працевлаштування. Якщо ви працюєте дистанційно, як родина Ольги чи Клавдії, різниці майже немає: ноутбук і стабільний інтернет (оптоволоконний, Starlink тощо) здатні стерти межі між селом і містом. Але якщо ви плануєте шукати роботу вже на місці, варто тверезо оцінити ситуацію, адже вибір тут обмежений — школа, магазин, фермерське господарство, кілька приватних ініціатив. Часто виходом стає створення власної справи. І це може бути дуже цікаво — від невеликого бізнесу до ремесла чи сервісу, — але таке рішення потребує ресурсу, часу й готовності брати на себе відповідальність.

Але навіть за наявності стабільної «дистанційки», фізичної праці навколо будинку не уникнути. Клавдія Мазуренко радить перевірити свою готовність до такого ритму заздалегідь:

«Для нас це не проблема, бо ми досить рухлива родина, для когось це може бути важко. В ідеалі, варто спробувати пожити в селі місяць влітку та місяць взимку до переїзду, якщо є можливість.»

Окремий аспект сільського життя — стосунки з оточенням. У місті можна десятиліттями не знати сусідів по під'їзду, але в селі ви стаєте частиною єдиної екосистеми. Сусіди в селі можуть стати найближчою опорою: підказати майстра, підвезти, допомогти після негоди, приглянути за будинком, коли ви поїхали. Це обмін не лише допомогою, а й ресурсами — у них можна купувати свіже молоко чи городину, їх можна найняти для допомоги по господарству або ж підтримати їх у скрутну хвилину.

Ольга наголошує, що така взаємодія — це і про відповідальність:

«Оскільки ми маємо в житті більше можливостей, ніж багато внутрішньо переміщених осіб, які проживають тут, ми завжди намагаємося допомагати тим, хто дійсно цього потребує».

Коли стосунки з громадою складаються правильно, це дає не лише безпеку, а й те саме відчуття опори, якого часом дуже бракує у великому місті.

Неочевидні переваги життя поза містом

Попри всі побутові нюанси, для багатьох, хто залишив місто, переваги зрештою переважають. І це не лише про тишу чи можливість випити ранкову каву під вишнею. У селі докорінно змінюється культура споживання: замість випадкових дрібниць з’являються вкладення у речі, що служать роками — якісний інструмент чи матеріали для саду. Кожне посаджене дерево стає не «витратою», а інвестицією у простір, який щодня віддає енергію назад: і в переносному, і в буквальному значенні.

Змінюється також і відчуття часу. У місті день часто розчиняється в метушні, а в селі, навіть коли роботи багато, з’являється більше «чистого» часу. Ти бачиш конкретний результат своєї праці, і це дарує відчуття, що день прожито не дарма. Сільський побут непомітно повертає тілу природний рух: фізична втома тут інша — не нервова, а земна й зрозуміла. Вона приносить те відновлення, яке в мегаполісі доводиться виборювати жорсткою дисципліною.

Фотографія Клавдії Мазуренко

Клавдія Мазуренко зізнається, що навіть через чотири роки не припиняє бачити у цьому житті особливу естетику:

«Для мене життя в селі — це про заземлення, якого так не вистачало в місті. Це дійсно свіже повітря, це яскраві зорі вночі, бо нема вихлопних газів, що затуляють всю красу, про воду без хлорування, про їжу, яку я можу виростити сама і знати, що вона без хімії. Про дуже багато природного руху — як офісна працівниця в минулому, повірте, це серйозна перевага. Про ментальне здоров'я — бо фізична праця, від якої багато хто намагався втекти в індустріалізацію, гарно заспокоює, як і постійний контакт з природою та тваринами. Мене часто звинувачують в романтизації життя в селі, і це дійсно так — навіть майже через чотири роки я у цьому всьому бачу романтику».

Зрештою, кожен обирає свій темп: хтось вдихає життя в старі стіни, а хтось будує нове з нуля. Але за кожним таким рішенням стоїть одна й та сама мета — право бути господарем на власній землі та знайти свій ідеальний дім мрії.

Автор:

Київська Міра