Афера століття: що сталося з Енрон і чому це згадують досі

Від злиття двох компаній до інвестхолдингу

Історія Enron почалася ще у 1985 році з не надто вдалого злиття газових компаній Houston Natural Gas та InterNorth під керівництвом Кеннета Лея. Він помер від серцевого нападу у 2006 році у віці 64 років, не доживши до вироку у справі компанії.

«Особливості» Enron виникають зі самого початку: у перші роки компанію вдається витягнути «в плюс» за рахунок стороннього бізнесу — нафтотрейдингу (Enron Oil), але фактично трейдер займається ринковими спекуляціями. Через два роки з'ясується, що топменеджмент підрозділу тримав відкритими позиції на вартість усієї компанії, привласнював гроші та приховував збитки за допомогою (поки що) помірного «креативного обліку» з рознесенням доходів за кварталами.

У 1980-х в енергетиці США відбувається дерегулювання, Enron однією з перших бачить потенціал сектора та переорієнтується на нього від чистого видобутку та розподілу газу. Справи цього бізнесу, який потім підбере Berkshire Hathaway Баффетта, йдуть непогано. Але загалом компанія все більше перетворюється на транснаціональний інвестхолдинг із активами від свердловин до магістрального інтернету. Це заслуга двох інших головних фігурантів — топменеджера Джеффрі Скіллінга та фіндиректора Ендрю Фастоу.

Читайте також: Що відбувається з акціями компанії-банкрута: головне для інвестора

У всі тяжкі

У 1990-і керівництво Enron створює базу для роздмухування капіталізації незалежно від реальних результатів: компанія активно торгує похідними інструментами, приховує збитки в різних позабалансових СП, «дочках» та спецкомпаніях (SPV), а розмах креативного обліку стає просто епічним. Скіллінг пробиває в SEC навіть облік виторгу за ринковою вартістю активів (називаючи це «істинною економічною оцінкою») та надходженнями від нереалізованих контрактів.

Список практик Enron, що розкрився згодом, виглядає енциклопедією «сірої» бухгалтерії: маскування збитків передачею акцій «дочкам», зарахування свопів і заставних угод у продажу перед публікацією звітності, повністю непрозора сек'юритизація деривативів і схеми «тобасі» з приховуванням збитків сторонніми інвестфондами. Ноу-хау особисто Фастоу стала схема типу RJM (ініціали трьох його дітей) із формально незалежними хедж-фондами, які він сам і очолював. Махінації дозволяли Enron не показувати контроль у проблемних активах та враховувати за ринковою вартістю акції під lock-up.

Довго це не могло тривати: чим сильніше підчищалися баланси, тим більшими ставали проблеми, які доводилося вирішувати дедалі витонченішою бухгалтерією. Становище погіршувала культура, що склалася в Enron, «нахрапу і вседозволеності», що змушувала керівництво в гонитві за бонусами йти на непотрібний ризик. Крах розпочався у вересні 2000 року з невеликої статті про вади обліку за ринковою вартістю в газовій галузі, написаною вдумливим журналістом у техаському випуску The Wall Street Journal. Її помітив трейдер Джим Чанос, вивчив «сиру» звітність і в листопаді 2000 вирішив «шортити» Enron. У березні 2001 року вийшла легендарна стаття «Чи переоцінений Enron?» Бетані Маклін (якій Чанос порадив уважно придивитися до звітів), і капіталізація Enron незворотно покотилася донизу.

Читайте також: Школа трейдингу: Психологія торгівлі, або чому варто контролювати емоції

Повний крах

Вартість паперів Enron швидко зростала — на 56% у 1999 році та ще на 87% у 2000 році. Ринкова капіталізація Enron на піку перевищила $60 млрд — це у 70 разів більше прибутку, у шість разів більше за балансову вартість компанії. Але вже через рік із невеликим, перед банкрутством, Enron не коштував і $300 млн. Інвестори втратили десятки мільярдів доларів, 20 тисяч співробітників Enron — роботу та пенсійні накопичення.

Помітна частина провини в тому, що до краху Enron вважався кращою інноваційною компанією США, лежить на щедро оплачуваному (і мало не зрощеному з компанією) аудиторі Arthur Andersen, який схвалив навіть RJM із очевидним конфліктом інтересів. Колись п'ятий аудитор США ненадовго пережив головного клієнта: у 2002 році залишки поглинув PwC.

Уроки Enron

Розмах, нахабство, а головне системність розкритих зловживань виявилися такими, що задовго до вироку головним фігурантам (Скіллінг був засуджений до 24 років ув'язнення та великого штрафу, але вийшов у 2019 році, Фастоу — у 2011 році) Конгрес США розробив та у 2002 році прийняв закон Сарбейнса-Окслі (SOX).

Його основні положення:

• Для підприємств запроваджується обов'язковий кодекс корпоративної поведінки;
• У радах директорів більшість членів мають бути незалежними, причому за жорсткими критеріями;
• Генеральні та фінансові директори зобов'язані переглядати всі фінзвіти та нести відповідальність за внутрішній фінансовий контроль;
• Керівництво компаній позбавляється всіх бонусів та винагород цінними паперами у разі серйозних претензій регулятора до звітності, у тому числі ретроактивно;
• Компанії повинні розкривати у звітності позабалансові операції та зв'язки з іншими компаниями;
• Керівництву та співробітникам компанії заборонені будь-які дії, що можуть ввести в оману аудитора;
• Співробітники, які повідомили про шахрайство, захищені державою і не можуть бути звільнені.

Таким чином, закон Сарбейнса-Окслі, який обмежив можливості повторити схему Enron, започаткував сьогоднішні корпоративні норми.

Читайте також: Дохід 44% за 2 місяці: найкращого інвестора «Мінфіну» не зупинив навіть спад ринку