У світі близько $25 трлн лежать на рахунках: чи цікава їм Україна

Мені останнім часом стало дедалі більше траплятися виступів зі стандартним набором тез відносно післявоєнного відновлення України, які, на мою думку, є просто хибними, і укорінення яких в суспільній уяві може мати дуже негативні наслідки для планування повоєнного відновлення.

Тому я вирішив спробувати зібрати разом ці міські легенди та прокоментувати їх, аби, за можливості, не впадати в пастку невиправданих очікувань і невірних приоритетів в тому, що треба робити задля того, аби повоєнна відбудова була успішною.

1. Україна — велика транзитна держава

Україна була великою транзитною державою. Була вона, переважно, за рахунок того, що була транзитером великого вантажопотоку з двох напрямів. Першим був Схід-Захід (та навпаки), по якому товари доїжджали до чорноморських портів України та після того прямували до країн, в яких або не було виходу до моря (Білорусь, Казахстан), або до тих регіонів, до яких просто було економічно ближче від українських, ніж від російських портів (близькі до України області росії).

Другим — Південь-Північ, коли, наприклад, вугілля з Комі було дешевше довезти до Одеси і тут вже вантажити на кораблі, або, коли замість довгого шляху навкруги Європи, якісь товари для країн Балтії та Фінляндії з Туреччини було дешевше довезти до Одеси та вже звідти везти контейнерами до місця призначення.

Транзитний статус Україні забезпечували єдина колія з пост-СРСР (тобто перевантажувати в тій же Констанці було невигідно, бо потяг мав «перевзуватися» на кордоні, а це дорого), велика кількість країн без виходу до моря на Схід та Північ від Києва, яким було простіше, дешевше чи коротше везти до Одеси, аніж, наприклад, до Гуанчжоу (Казахстан, Азербайджан, Білорусь), та високий рівень завантаженості та спеціалізації російських портів на Чорному морі.

Приблизно в ту ж логіку вкладався транзит газу, нафти та аміаку з росії через територію України. Вже була побудована інфраструктура, вже були в наявності потужності з перевалки чи з перекачування, а створення альтернатив було економічно недоцільним.

В результаті війни, Україна стає з транзитної країни кінцевою країною подорожі товарів, бо всі ці міркування розбиваються об простий факт — після війни кордони України з Білоруссю та росією представлятимуть собою щось, на кшталт кордонів між Ізраїлем та Сирією, — тобто фізичний кордон є, але він представляє з себе максимально близький аналог рову з крокодилами і через нього проходять окремі люди, а не великий транзит вантажів.

Тобто всі транзитні переваги України помножені на нуль війною, бо уявити собі велику транзитну торгівлю через територію України з росією я не можу, як не можу уявити собі і великий транзит, який росія просто так пропускає до країн Центральної Азії, або з них — на Захід.

2. У світі є багато грошей, які приречені на те, аби прийти до України

Дійсно, у світі зараз близько 25 трильйонів грошей лежать на рахунках і не інвестовані. Але вони не інвестовані не тому, що вони чекають на закінчення війни в Україні, а тому, що співвідношення risk/reward, наявне в інвестиційних пропозиціях для цих грошей, не влаштовує їхніх власників. І вони, навіть у кількості 0,1% від цих 25 трильйонів, не очікують закінчення війни.

Вони вже вирішили, що їм нецікаво інвестувати в Чилі (найбільшого реципієнта прямих іноземних інвестицій у 2022 році з розрахунку на душу населення), нецікаво інвестувати в commodities (найкращий клас активів у 2022 році, дохідність 22%, абсолютна ліквідність), нецікаво інвестувати навіть в US Treasuries, які наразі дають дохідність близько 5% річних.

За останні роки я бачив декілька легенд. У дев’яностих це була легенда про dumb Arab money, тобто про те, що араби готові давати гроші будь-куди, де є дохідність в 5% річних (і багато людей телефонували в Делойт, де я тоді працював, із пропозиціями «Ось у нас тут є цікава ідея інвестицій в купівлю квартир в Києві, вона дає 20% в доларі, мінімум, ми читали в газеті, що в арабів гроші дають під 2% річних, ми їм дамо 5, ні, 7 відсотків, знайдіть нам вихід на арабських шейхів, будь ласка!»).

В нульові це була легенда про dumb Russian money, яких було так багато, що їх інвестували будь-куди, бо просто було дуже багато. В десяті це була легенда про dumb Chinese money, які неприкаяно ходять світом. Ніхто ці гроші не бачив, але кожен мав племінника, що працював на бізнесмена, що був знайомий з людиною, яка дорвалася до цих грошей і їх зараз «освоювала».

Прихід великих грошей до країни — це результат сукупності великої кількості факторів; в України було вже дві хвилі приходу великих грошей, в період 1993−1998 рр. (після незалежності та до першої фінансової кризи) та в період 2005−2008 рр. (у період від Помаранчевої Революції до глобальної фінансової кризи), і обидва періоди залишили дуже багатьох інвесторів не з найпозитивнішими спогадами.

Я досить старий, аби пам’ятати те, як на замовлення когось з великих міліцейських начальників Одеси зі зборів акціонерів під телекамери та коментар новинаря «Эти нечестные дельцы — представители международного капитала приехали, чтобы забрать лучшие активы Одессы» у кайданах виводили представників одного з найбільших на той час управителя пенсійних активів Великобританії та США, Invesco (вони й зараз чималі, приблизно 1,5 трильйона доларів під управлінням).

В України, як напрямку інвестицій, — дуже, на жаль, погана історія. І розповідь про те, що гроші просто прийдуть, бо їх дуже і дуже багато, не залишає місця для аналізу того, чому так багато іноземних інвесторів — і портфельних, і стратегічних, — пішли з України з вкрай негативним післясмаком, а без такого аналізу і роботи над помилками залучити когось, окрім найспекулятивніших інвесторів, буде дуже важко.

Читайте також: Америка буде вам винна: навіщо купувати US Treasuries

3. Українська економіка — одна з найнедооціненіших

Тому, хто це каже, пропоную спробувати купити хоча б 10 тисяч гектарів землі с/г призначення на заході або звільненому півдні України. Або купити бізнес, який працює і має експортні надходження. Або купити житло (і порівняти вартість квадратного метру в Києві з вартістю квадратного метру в Порту, Кьольні або Ризі, в яких немає війни).

Читайте також: Скільки платить НБУ, щоб не дати цінам рости

4. Україна — це великий ринок збуту

Україна була найстаршою країною Європи до війни. В результаті війни, країна стала ще старшою. Медіанний вік населення України — 44,7 років, тобто 50% населення країни вже наближуються до пенсійного віку.

Навіть якщо не дивитися на жахливо низький рівень доходів та ВВП на душу населення, все одно — старші за віком суспільства не споживають стільки ж, скільки молоді (окрім трьох категорій споживання — aged care, funeral services та tourism).

Найкращий український соціолог, Володимир Ілліч Паніотто, пропонує думати над тим, як українці житимуть в країні, в якій живе 20 мільйонів населення. Це все одно велика країна, за мірками Європи, близько Румунії, але з демографією, яка зовсім не румунська. Якщо не буде швидкого та сталого зростання ВВП після війни, то і ринок буде цікавим тільки для збуту послуг найдешевшої роздрібної торгівлі та, на жаль, aged care та funeral services, бо старі люди вже майже все, що їм потрібно, купили.

5. В Україні буде побудовано багато нових підприємств

Див. вище. Україна — найстарша країна Європи. Якщо нічого не зробити з демографією, то на нових підприємствах просто не буде кому працювати. Ніхто не будує великі нові підприємства там, де пул робочої сили зменшується кожен рік, і є ризик того, що через декілька років вартість робочої сили зашкалюватиме, бо працювати буде нікому.

Простіше побудувати щось в Туреччині (молода країна, медіанний вік населення — 31,8 років, населення збільшується на мільйон кожного року, та й всього населення там 85 мільйонів).

Читайте також: Сергій Фурса: Залучення мігрантів є безальтернативною історією, можемо розраховувати на 1−2 млн

6. Інвестиційні фонди можуть відбудувати країну

«Давайте зберемо 25 мільярдів доларів до фонду відновлення України і наша економіка розквітне». Проблема в тому, що у Східній Європі (найближчому аналогу) інвестиційні фонди зіграли в трансформації економіки країн набагато меншу роль, ніж стратегічні інвестиції.

Є виняток — галузь охорони здоров’я, де активність інвестиційних фондів повністю трансформувала галузь, створивши, фактично, повністю нову індустрію. У всіх інших випадках, головну роль відігравали стратегічні інвестори.

Фольксваген, який купував Шкоду і зробив з неї абсолютно нову компанію, або Порше, який будував завод у Словаччині, який врятував Порше від зникнення зі світової мапи автовиробників. Дойче Телеком, який розвивав мобільний та проводний зв’язок чи не у всіх постсоціалістичних країнах.

Юнікредит, який купував банки та давав доступ до кредитних ресурсів. Арселор Міттал, який консолідував металургію. Карлсберг, Данон, Нестле, Крафт, які повністю трансформували виробництво харчових продуктів. І це я ще не почав розповідати про сферу послуг — від аудиторських та юридичних до готельних. Тобто гроші в приватні компанії потрібні (і з них можуть вирости національні або регіональні чемпіони), але, з погляду сталого розвитку, стратегічні інвестиції мають чи не найбільше значення.

При цьому в нас зараз немає інфраструктури інвестування. Головна проблема в донорів сьогодні — не гроші, а те, куди їх можна вкласти з розумним рівнем ризику, якщо вийти за межі кредитування держкорпорацій або держави. Наше законодавство з захисту прав інвесторів застаріло років на тридцять, наша судова система (промовчу, бо ви все самі знаєте), і це все — на фоні війни і ризиків, пов'язаних із нею.

Гроші самі не прийдуть

Я вибачаюся за такий песимістичний пост, але чи то в мене інформаційний пухир такий, чи дійсно дискурс зараз зміщується в сторону того, що можна нічого не робити, гроші самі прийдуть, а простий робочий на будівництві зароблятиме стільки, що вся Польща, Туреччина та Румунія рватимуться до України, а ми їм дулі крутитемо.

У 2022 році найпривабливішими для прямих іноземних інвестицій були Чилі (прямі іноземні інвестиції дорівнювали 4,5% ВВП країни), Швеція (3,9%), Ізраїль (3,7%), Польща (3,6%) та Австралія (3,2%). Що їх об'єднує? Ні, не низьке податкове навантаження (податки в Чилі — мрія мокроекономіста, єдиний податок у розмірі 40% від доходу, про Швецію ж із Австралію можна взагалі промовчати).

Вибачте за прописні істини, але верховенство права та справедливість його застосування, захист прав інвесторів та відсутність організацій з назвою з трьох літер у повсякденному житті корпорацій, що ведуть бізнес-діяльність. Я знаю, що воно звучить дуже нудно, але без цього нормальних інвестицій не буде. Ну, щонайменше, я так думаю.

Автор:

Співзасновник і керуючий партнер Будкін Сергій

FinPoint