Про приватизацію 2013 або вперед до державного капіталізму

Шановний Павло Петренко в своєму блозі (http://blogs.korrespondent.net/business_blogs/blog/pavlopetrenko/a96016) висловив та аргументував про недоцільність продажі державних підприємств в 2013 році. Поважаючи позицію автора, хотів би  викласти деякі свої думки. 

Приватизація завжди була гострою темою, як власно все, що стосується власності.  Особливо, на жаль, в українських реаліях, набула  скандального відтінку, коливаючись між дерибаном держмайна та пошуком ефективного власника. Тому прозиція автора не продавати нічого та нікому, на мій погляд не є конструктивною. Чому? Спробую пояснити. 

Державні підприємства перебувають в управлінні держави, яка уособлюється конкретними міністерствами та відомствами, де є конкретені чиновники, які керують, призначають керівників цих підприємств, їм підзвітних. По своїй суті це є явище, описане ще класиками марксизму-ленінізму під назвою державній капіталізм. Не буду про нього дового писати, старше покоління ще пам'ятає радянські часи, як це все було на практиці. Для  молодого покоління раджу прочитати гарну  статтю www.ukrrudprom.ua/digest/Zarodgennya_dergavnogo_kaptalzmu.html  І якщо за радянских часів неефективність такого управління була ще не настільки кричущою, то в кінці 80-початку 90-х, за часів „червоних  директорів“, державні підприємства залишалися такими тільки по формі, а по суті були приватною властність директорів, які на свй розсуд, користуючись тогочасним законом про підприємство, керували підприємством, як хотіли.

З того часу почалися вимивання обігових, приватизація для себе, бартер, грабіжницькі схеми, на яких деякі нинішні політики заробили свої капітали.  Як не пригадати ставший класичним вираз олігарха  Березовського: «Навіщо приватизувати підприємство, коли набагато дешевше й простіше приватизувати менеджмент». За результати такоі приватизації добре відомі всім: банкротство, продажа за копійки, безробіття, економічне падіння. При цьому, підкреслюю, підприємства лишалися формально державними.

Тим більше зараз, коли в державних структур, які управляють немає ні фінансових, не матеріальних ресурсів. Але більшість з них не хоче віддавати на приватизацію, починаються розмови про стратегічні інтереси, про національну безпеку, про любов до України. Та це й зрозуміло, хто ж добровільно віддасть «кормушку», теплі місця керівників, можливість вирішувати свої питання за рахунок держави, не несучи при цьому ніякої відповідальності.

Пам'ятається, як на початку  двотисячних, приватизували Луганський патроний завод, скільки крику було про національну безпеку, про стратегічну значимість завода, ну прямо обороноздатність впала до нуля. Пройшов час, недавно прочитав, що Міноборони закупила велику партію патронів на цьому заводі. А потім поцікавився у фахівців, що виявляється в США, наймогутнішій державі світі весь військово-промисловий комплекс приватний. І чомусь зброя у них набагато ефективніша, і розробки проходять швидше, й модернізація активніше. Мабуть тому, що приватний власник завжди буте ефективніше вести бізнес. Наші  ж українські реалії, за деякими рідкими виключеннями свідчать, що наша держава вкрай неефективний власник.

Чи у 2005 році після реприватизації Криворіжсталі, фонд держмайна під керівництвом однієї соціалістки, що управляла підприємством. Якось так співпало, що у деяких відомих соціалістичних бізнесменів різко пішли справи вгору, квартири, ферарі і все таке інше. Злі язики пов'язували це впливом на експорт металу який вони котролювали, так мабуть це просто співпало. Хіба ж могли вірні сини трудящих, так нахабно не повертати кошти  з проданого експотного металу))))

Тому продавати треба, продавати все і якнайшвидше. Від гігантів до комунальних підприємств. Тільки тоді можна змінити на краще.

Правда лишається один нюанс. Як продавати і кому! Ось тут і розпочинається найцікавіше.