Коридорами влади: миттєвості істини, частина ІІ

Всі збіги з реальними особами – випадкові.

***

В коридорі, біля ліфта: Олег Валерійович, Гронтарева, Арсеній та просто Ю.В.

Олег Валерійович, тиснучи на кнопку виклику: «Швидше падлюко, як равлик хундай їдеш». «Ніжніше Олеже Валерійовичу, бережіть державне майно», – повчає Ю.В. «Якось без ваших порад впораюся», – тиць, тиць безрезультатно, – «Не тільки ви працювати можете працювати», – тиць, тиць.

Гронтарева Арсенію: «Да допоможіть йому, бо він лише виходом з коаліції шантажувати може, а на кнопку натиснути не в змозі». «Хто це там голос подав? Ви краще за гривнею слідкуйте». – Да шо там слідкувати: далеко не втече, а якщо втече, то на Арсенія спишемо, йому не довго залишилося. Арсеній: «Давайте я допоможу». «Ніколи не підходьте до мене ззаду», – тиць, тиць. Нарешті кнопка реагує на наполегливі зусилля Олега Валерійовича і ліфт починає рухатися супротив законам Ньютона. Через певний час, двері ліфта, немов ворота в пекло розкрили свою пащу, обкотивши присутніх шквалом розпеченого повітря вперемішку із запахом газу…

«Звідкіля тут газ? Що за не обліковані запаси? Мо від Лозоренко залишилось?», – подумав хтось, швидко рахуючи, кому його можна впарити. «Чого чекаємо Олеже, заходьте», – «Мо краще пішки?» – невпевнено відповів Валерійович і необачно повернувся до решти спиною… П’ять рук одночасно по-змовницьки штовхнули Валерійовича у кабіну ліфта (Голосом Копеляна за кадром: «Чому п’ять, а не шість, тому що шоста рука в цей час за рефлексами шарила по карманах Олега»).

«Що піскарі – злякалися, а я вже тут», – хорохолився Валерійович, – решта вимушено ступила слідом, бо було якось незручно. «Ну, що поїхали», – і Валерійович по лихвацьки натиснув на кнопку. Двері ліфта неохоче почали закриватися, попереджуючи замерехтів ліхтар. Ніхто не придав цьому значення, а даремно. Через хвилинку спуску (Голосом Копеляна за кадром: «На жаль не туди, куди б хотілося…») ліфт прискорився, сіпнувся і замер – чутно було як затріщав його трос.

– Що це було? – Приїхали… – Валерійовичу зроби щось.

Капелька поту проступила на чолі останнього: «Десь тут повинний бути переговорний пристрій, ось».

– Це Валерійович, ми застряли у ліфті. – Хто?

– Олег Валерійович. – Нечутно.

– Це я падлюко. – Впізнав, що там у вас?

– Ми застряли. – Де?

– В Караганде! – Гм…

– В ліфту. – Це не можливо, ви впевнені?

– Так!!! – Кепські справи.

– Чому? – Михайлович, наш ліфтер, на вас образився за те, що не про індексували зарплату.

– А я тут при чому? це Арсеній винний. – А він там?

– Так. – А даремно, так був шанс вас витягнути…

– Я недоторканний, витягніть мене нарешті! – Гм… як недоторканного можна витягнути?

– Не знаю, робіть щось. – Не панікуйте, чекайте, сидіть тихо, мо щось придумаємо. А поки послухайте Шопена, я вам зараз підберу щось підходяще.

– Алло. – Да?

– А кисню хватить? – Гм… ну не знаю, мо на всіх і ні, якщо будете язиками чесати без толку.

– Всі чули!? Позакривайте ротяки і мовчки сидіть, бережіть кисень, тут і так тяжко дихати.

«Пук», – пролунало як грім серед ясного неба.

– Хто пустив шептуна? – Погляди присутніх зійшлися на почервонілому Арсенії. – У мене метеоризм у кризових ситуаціях, пук..

«Ну все пропали», – Гронтарева, тухне ліхтар, Шопен і знову «пук…»

«Темно, хоч Юлі око виколоти», – чирк-чирк: «Ось тепер видніше», – Гронтарева із саморобним смолоскопипом з пачки свіжонадрукованих купюр. «Шо ти робиш Лєра? це ж гроші!» – зауважив Олег. «В мене ще є, я знаю де взяти…», – автоматом відповіла вона, але загасила під осудливим поглядом Валерійовича.

«У мене від вас розболілася голова, ви все повітря зіпсували, тут і так газом пахне», – заявив Валерійович. – Точно газ, це ж скільки я наварю? – Ви знову про своє Володимирівно, дайте краще пігулку від голови.

– Десь у мене були три пігулки, ось беріть. – Дякую.

– Ой. – Що ой?

– Я забула, що лише одна була від голови, друга від потенції і третя… ну зараз побачимо…

– Я щось відчуваю. – Що?

– Ну теє. – Тоє те, чи тоє ого-ого?

– Невпевнений.

Гронтарева з посмішкою натякаючи: «Якщо діє як треба, то що будемо робити?»

Валерійович оцінює поглядом на Арсенія. Той: «Випустіть мене звідси! Рятуйте, я податки зменшу і корупцію подолаю! Хоча останнє не обіцяю, рятуйте люди добрі!» – Де ти тут добрих людей побачив Арсенчику…? «Та здався вам той Арсеній-бой, тут же дами є», – поправляючи корсет хтось.

Тим часом болгарка вступила в нерівний бій з арматурою ліфта, який при цьому добряче накренило і це всі відчули на додачу до чергової порції пуків…

– Михайлович, ріж їх на … – Не треба, обіцяю гривню стабілізувати. – Так вона з пальцями схрещеними обіцяє, не вірте їй вона від газу очманіла. – «Обіцяю, клянуся!» – в ейфорії з противним шелестом відкриває шоколадку, – «Терміново потрібна порція глюкози». Всі в унісон: «Очманіти», – дивлячись на обгортку мілкі-вей. – Зрада!

«Дайте лом, так встромляйте», – Михайлович. – «Ось». – «О-о», – хтось. «Ну», – з тріском. «Ні так справи не буде, перекур». «Рятуйте», – всі. – Ну як воно там? – Хреново і щось дзюрчить. – То не я. – Да ну. «Допоможіть», – всі.

Під впливом невідомої пігулки Олега Валерійовича охоплює прилив сил: «Давайте я за цей кінець буду тягнути, а ви натиснете там», – по діловому запропонував Михайловичу. «Тільки не за кінець», – хтось, – «Лома, баран», – «О-о».

– Так, давай Михайлович, пішло! ще раз, ось так, тепер на бік нецензурно, – і двері ліфта потроху почали розсуватися (Голосом Копеляна за кадром «Мінздрав попереджає, самолікування може зашкодити здоров’ю… Але в цей раз Олег Валерійович зробив правильний вибір…)