Глава XVII Сізіфова праця по-японськи

О 9:20 ранку 10 грудня 1968 року «поліцейський в поліцейському шоломі на поліцейському мотоциклі» зупинив непримітний чорний Nissan Cedric в одному з районів Токіо. «Можливо в автомобілі закладена бомба» — повідомив він водію і пасажирам. Поки четверо чоловіків оглядали салон і багажник, поліцейський зазирнув під автомобіль.
«Ось вона!» — викрикнув поліцейський і з-під автівки повалив густий дим з полум’ям. «Зараз вибухне! В укриття!» — заволав поліцейський.
Чоловіки побігли до найближчої будівлі – приміщення тюрми, охоронці все бачили на власні очі і не задаючи зайвих запитань пропустили бідолашних всередину.
Мужній поліцейський, навпаки, завів мотор і направив оповитий димом автомобіль подалі від житлової забудови. На шаленій швидкості автомобіль зник за рогом.
Через десять хвилин налякані чоловіки трохи оговталися і зрозуміли, що тут, власне, щось не так і зателефонували в службу спасіння. Чоловіки були інкасаторами Nippon Trust Bank, які в трьох алюмінієвих кейсах везли передріздвяну премію на завод Toshiba. В кейсах було 294 307 500 ієн.
За двадцять хвилин після пограбування була піднята вся поліція Токіо.
Поліцейським наказувалось залишити ВСІ справи і приступити до проведення оперативних дій по затриманню зловмисника. Тисячі поліцейських висипало на вулиці і почали перевірки.
З самого початку було оголошено орієнтування і поліцейські почали зупиняти лише чорні седріки. Його знайшли досить швидко за півтора кілометри від місця злочину на парковці. Стало зрозуміло, що грабіжник змінив транспортний засіб. Як потім з’ясувалось, злочинець здійснив угони двох мотоциклів і шести автомобілів, щоб максимально заплутати переслідувачів. Поліцейські почали суцільну перевірку всіх транспортних засобів, але час було вже втрачено і затримати зловмисника по гарячих слідах було вже неможливо.
На місце пограбування виїхали криміналісти в надії знайти хоч якісь докази чи зачіпки. Здавалось, що фортуна таки знаходиться на їхній стороні – було знайдено 120(!) предметів, що могли вивести на слід злочинця.
За ейфорією настало розчарування – практично всі докази були розкидані самим грабіжником щоб максимально заплутати правоохоронців.
Білий поліцейський мотоцикл Yamaha Sports 350R1, насправді виявився синім і зовсім не поліцейським. Його викрали за місяць до пограбування і наспіх перефарбували з аерозольного балончика, а до керма прилампічили проблисковий маячок і мегафон. Неподалік валявся брезентовий чохол, що свідчило про те, що мотоцикл було доставлено ще вночі і він просто стояв біля тротуару, очікуючи своїх жертв.
Поліцейські кинулися до банку в надії, що купюри вдасться ідентифікувати.
На їх щастя, там виявилося, що номери двох тисяч купюр 500 ієн таки було переписано. До всіх магазинів, кафе, АЗС було розіслано орієнтування. В усіх банківських відділеннях країни касири перевірили кожну п’ятисотенну купюру, з мільйонів, які були у сховищах, але час йшов, а жодна з банкнот так і не сплила.
Правоохоронці вирішили піти іншим шляхом і зі слів інкасаторів зробили фоторобот злочинців.
21 грудня 1968 року фото молодого вродливого юнака в поліцейському шоломі облетіло всі японські газети. Це дало ще більший хаос в розслідуванні – поліцейські не встигали відпрацьовувати тисячі сигналів про чоловіків схожих на фоторобот. Доходило до абсурду: пильні громадяни повідомляли про всіх чоловіків в мотоциклетному шоломі і всіх молодиків віком від 20 до 30 років. Почався суцільний безлад!
Сищики справедливо прорахували, що у грабіжника не було часу на перевдягання і поверх поліцейської форми в нього мав бути плащ або пальто. І, дійсно, на пустирю неподалік було знайдено сірий плащ. Його покрій вказував на індивідуальний пошив, ще й малася бірочка з ательє. Здавалося, що з’явилася надія. Але виявилося, що плащ був пошитий десять років тому, в тому ж році фірма збанкрутувала і не залишилось жодних записів із прізвищем чи адресою замовника. Слідство знову відкотилося назад.
10 грудня 1975 року, через сім років після пограбування на 300 мільйонів, термін давності добіг кінця і поліція оголосила про закриття справи. За цей час було задіяно 10 000 поліцейських, які допитали 110 000 підозрюваних і розповсюдили 780 000 примірників фотороботу по всій країні. Все це не дало жодних результатів. Злочинець зник і зробив це майстерно.
Суспільство було вражене і обурене не стільки сумою пограбованого, скільки нахабністю злочинця і безпорадністю поліції.
Так, сума була значною, але не захмарною.
Щоб зрозуміти це повернемося на півсторіччя назад – в семидесятих Японія стала другою економікою світу. Тоді Японія сприймалася як новий світовий лідер, який ось-ось залишить далеко позаду США. Але історія розпорядилася інакше: країна до цього часу долає наслідки фінансової бульбашки восьмидесятих.
Економічне чудо почалося 70 років тому. Модель досить проста – «perspiration rather than inspiration», «скоріше піт, ніж натхнення», так в двох словах описав її нобелівський лауреат Пол Кругман. Важливу роль відіграла трудова культура Японії – навряд чи в мові будь-якої іншої країни знайдеться слово, що означає смерть від перевтоми на робочому місці – «каросі».
Тут і традиції рисового землеробства, яке неможливе без колективної праці, й ієрархічність суспільства, в якому кожен знає своє місце.
На першому етапі, після 1945 року, ставка була зроблена на експортно-орієнтовану легку промисловість. Виробництво одягу, тканин, дрібних побутових виробів було логічним – це галузі, які не потребували висококваліфікованої праці. Не випадково найбільші корпорації Японії історично пов’язані з текстильною промисловістю – навіть Toyota. Допоміг і «план Маршалла», і аграрні реформи американського економіста Вольфа Ладежинського, і талант міністра фінансів, а згодом і прем’єр-міністра Хаято Ікеда.
Промислові гіганти (Mitsubishi, Mitsui, Sumitomo і Yasuda) пережили післявоєнні роки в радикально трансформованому вигляді – в структурі власності одна сім’я в верхівці була замінена горизонтальними зв’язками між невеликими компаніями, що входили до складу конгломерату. З того часу японські корпорації групуються навколо сильних банків, які забезпечують фінансування всіх компаній групи. Наприклад, Mitsubishi, об’єднує в собі фінанси (Mitsubishi UFJ Bank), будівництво, харчову промисловість (пиво Kirin, віскі Suntory), торгівлю, автомобільну промисловість, оптику (Nikon), хімічну промисловість, електроніку, паперове виробництво, металургію і кораблебудування.
Наступним кроком стали технології – без них успіх був би просто неможливим. В 1950-1970-ті японці придбали 15 тисяч патентів і ліцензій, в основному США. Замість того щоб витрачати ресурси і час на дослідження, вони викуповували права на продукт, а потім вдосконалювали його. Приклад, який увійшов в підручники з економіки, — американський гігант DuPont одинадцять років розробляв виробництво нейлону витративши 25 мільйонів доларів. А японська Toyo Rayon купила патент за 7,5 мільйони в розстрочку, розрахувалася на протязі п’яти років і заробила за цей час на експорті нейлону 90 мільйонів доларів.
Темпи зростання ВВП були колосальними. Середній зріст в 1960-х досягав 10% на рік, в 1970-ті – 5%, в 1980-ті – 4%. Об’єм експорту збільшувався ще швидше – стартуючи з 4,1 мільярда доларів у 1960-му, в 1990-му він вже підійшов до позначки в 287 мільярдів. Японія буквально завалила світ автомобілями, суднами, оптикою, електрообладнанням, швейними машинами, радіоприймачами, фотоапаратами і телевізорами. В 1980-х в масовій свідомості Японія сприймалась як країна лідер, яка технологічно вже обігнала США.
Фантастичне зростання Японії почало непокоїти Захід – дешевий японський імпорт зробив багато виробництв в інших країнах неконкурентноздатними, став вимивати робочі, знищувати цілі галузі (до речі, нічого не нагадує в сучасному економічному світі?).
В 1985 році Японія піддалася вмовлянням Великобританії, США, Німеччини і Франції та погодилася ревальвувати ієну до долара по так званому договору Plaza.
Японський імпорт став не таким вже й дешевим, торговий баланс почав погіршуватися. Намагаючись компенсувати негативний ефект від зростання ієни, офіційний Токіо пішов шляхом розширення інвестицій, кредитування і зниження ставок.
Баланси банків розпухли і врешті-решт кредитна накачка призвела до спекуляцій на активах і нерухомості.
В 1990-х з десяти найбільших світових банків сім були японськими (в 2021 в топ-10 по активам залишився лише один Mitsubishi UFJ Financial Group, по капіталізації – жодного).
Бізнесмени купалися в розкоші, а національним видом спорту стає… гольф. В 1989 році в Японії було 1700 гольф-клубів з 1,8 мільйонами членів, які платили за членство від одного до декількох мільйонів на рік, а сумарна вартість всіх членських внесків перевищила 200 мільярдів доларів.
Вартість квадратного метру в хмарочосах Токіо перевалила за мільйон доларів, купувалося все європейське і розкішне. Гроші просто перестали рахувати.
Разом з бульбашкою активів зростала й інша, набагато небезпечніша бульбашка. Легкий доступ до капіталу розширяв виробництво. Toyota, Sony, Honda, Mitsubishi виробляли все більше і більше. Усвідомлення того, що такий об’єм продукції навряд чи знайде відповідний попит на світовому ринку, прийшло, як завжди несподівано.
Наприкінці 1989-го японські експортери відчули значне послаблення попиту в Європі і США через кризу перевиробництва.
Це стало початком кінця – в 1990 році японські активи піддалися найжорсткішому розпродажу – біржовий індекс Nikkei 225 (розраховується досить просто – середнє арифметичне значення акцій найбільших 225 компаній, що торгуються на Токійській фондовій біржі) обвалився з піка в 38957 в грудні 1989 року до 20984 в вересні 1990-го. Назад він вже не повернеться ніколи – поточне значення 27650.
Оскільки акції використовувалися в якості забезпечення за кредитами, банки виявили значні перекоси в балансах і заморозили кредитування. Компанії скоротили виробництво або збанкрутували, населення знизило попит на товари внутрішнього ринку, а разом з ним на кредити і нерухомість. Бульбашка луснула.
Жорсткої рецесії вдалося запобігти лише завдяки державному втручанню – на фоні падіння приватного попиту й інвестицій держава різко збільшила свої витрати, взявши курс на стратегію дефіцитного бюджету. Кризу вдалося пом’якшити дорогою ціною – уряд не допустив щоб все обвалилося за рік, штучно розтягнувши спад в часі.
В результаті Японію поглинула багаторічна дефляція – зниження цін «бульбашкових» вісімдесятих.
Японці давно вже звикли до химерної для нас реальності, коли стабільно знижуються ціни і заробітні плати.
Найскладніше життя почалося у позичальників, особливо іпотечних. В умовах бульбашки люди скуповували нерухомість, не здогадуючись про те, що вона може подешевшати, роздуваючи ціни ще більше і більше. Звичайний японець вже не міг купити собі квартиру і на виручку прийшла іпотека. До вирішення проблеми надвисоких щомісячних платежів в Японії підхід був досить «творчий» – збільшенням строку кредитування. В результаті вперше в світовій практиці з’явилися іпотечні кредити на 99 років (новаторами стали Nippon Mortgage і Japan Housing Loan). Глава сімейства купував квартиру в кредит, а після його смерті естафета сплати переходила до дітей та онуків. Падіння цін почалося з другої половини 1991 року і на сьогодні вже складає більше 50%.
Те, що відбувалося в Японії, отримало назву «двох втрачених» десятиліть – на думку багатьох економістів швидке і болісне падіння дало б можливість швидше оновити економіку і вийти на темпи зростання, натомість Японія ризикує зайти в третє. Конкуренція в світі зростає, високотехнологічні товари все більш уніфікуються по якості і характеристикам, сучасні технології стають доступними все більшому колу країн і компаній.
Не менше проблем створює і демографічна криза – зменшення кількості працездатного населення і зростання людей старшого покоління (від 65 років) з 18,3 мільйонів чоловік в 1990-му до 61,8 мільйонів в 2021-му.
Бути конкурентним в сучасному світі занадто складно, але Японія справляється. В рейтингу Doing Business 2020 (рейтинг легкості бізнесу від Всесвітнього банку) країна займає 29-ту позицію з 190. На стабільно низькому рівні (3,7%) залишається рівень безробіття, а старіння нації компенсується її надзвичайною працьовитістю. В Японії не лише найвища тривалість життя – японці довше всіх зберігають працездатність.
Промисловий сектор Японії вже переорієнтувався з кількості на якість з наголосом на люкс – робототехніка, електроніка, оптика. Прикладом може слугувати компанія Panasonic, яка давно вже перенесла виробництво «масової» електроніки до країн Південно-Східної Азії, але збірка технічно складних виробів здійснюється виключно в Японії, забезпечуючи не лише високу культуру виробництва, а і близькість до R&D-центру.
Індекс економічної складності (ECI, враховує його диверсифікацію і технологічну складність, розраховується медіа-лабораторією Масачусетського технологічного інституту) в Японії найвищий в світі – перше місце серед ста тридцяти трьох економік. Традиційні автомобілі і високотехнологічна електроніка в останні роки доповнюється промисловими роботами, а видатні досягнення американської компанії Tesla без перебільшення були б неможливими без японської Panasonic – основного постачальника компонентів для автомобілів і головного співінвестора Tesla в проекті «гігафабрики» по виробництву акумуляторів в Каліфорнії.
Говорити про перемогу ще рано, але Японії вже вдалося зупинити дефляційну спіраль, досягнувши в 2013-2020 роках мінімальної та все ж інфляції. Наразі, після двох «втрачених десятиліть», ця країна може заново відкритися світові, а багаторічна стагнація – в кінці-кінців закінчитися.

Повертаючись до реалій, в 1988 році закінчився термін підсудності по справі найбільшого і одночасно найдивнішого пограбування в Японії і якби хтось зізнався в злочині його вже не було б покарано. Але ніхто так і не насмілився надати таку інформацію.
Ні до цього випадка, ні після, поліція не прикладала таких значних зусиль на пошуки підозрюваного. Загальні витрати на розслідування перевищили 900 мільйонів. Марно витратити в три рази більше аби так і не досягти результату, в Японії отримало загальну назву «санокуегото» – «пограбування на триста мільйонів японських ієн». Така собі «сізіфова праця» по-японськи.