Глава XII Пограбування Антарктичного континенту

Антарктида – це унікальний континент, що займає майже п’яту частину Південної півкулі Землі.
На материку немає корінного і постійно проживаючого населення. Єдині його мешканці, крім тварин і нечастих туристів – це вчені і допоміжний персонал полярних станцій з десятків країн, які проводять тут тривалі відрядження. Число населення коливається від 1000 взимку до 5000 літом, полярним літом.
Відома аксіома «Там де є люди, завжди будуть гроші, а там де є гроші завжди будуть злочини», звичайно працює і в Антарктиді, але з деякими особливостями.
Продукти харчування – тони м’яса, круп, макаронів, консервованих та заморожених фруктів і овочів ввозяться за державний кошт адміністраціями самих станцій. Аналогічно – обладнання, одяг, взуття, транспорт, запчастини, акумуляторні і сонячні батареї, засоби зв’язку, паливо різних видів.
Але і без грошей Антарктиді не обійтися. Як правило, це національна валюта тієї країни, якій належить станція, і усюдисущий долар. Тут є декілька барів, продуктових магазинів, поштових вузлів, крамничок із антарктичними сувенірами, виробленими в Китаї. Є, навіть, банкомати банків! Точніше одного, американського Wells Fargo Bank і, якщо, ще точніше, один банкомат, який встановлено на американській антарктичній станції Мак-Мердо.
Був, також, власний Антарктичний заморський банк, який з 1996 по 2001 роки випускав власну валюту – антарктичні долари. Яскраві пластикові купюри із зображенням пінгвінів та відомих мореплавців, хоч і мали серійні номери, випускалися гуртом ентузіастів далеко за межами Антарктиди в якості сувенірів, а майже весь прибуток йшов на наукове дослідження материка.
Зі злочинами, також, не все так просто. Тут немає поліції, немає суду і тюрм, хоча правопорушники таки знаходяться. Згідно з міжнародним договором, на злочинців, які здійснили злочини в Антарктиді, розповсюджується «правозастосувальні норми юридичної практики країни резидентності» – коротше судять їх у себе на батьківщині.
До багатьох станцій можна дістатися лише по морю і лише літом. Авіасполучення в значній мірі залежить від погодних умов. Замкнений простір, обмеження в спілкуванні, постійна монотонна праця, суворий клімат, довгі полярні ночі і дні – все це робить життя на станціях просто нестерпним. Тривале перебування в ізоляції може привести до істерії. Існує, навіть, спеціальний термін – «експедиційний сказ». А надзвичайно довге перебування разом з одними і тими ж людьми призводить до того, що конфлікти загострюються: будь-яка дрібниця стає приводом до агресії.
А ось крадіжки і пограбування мінімально рідкісні, тому що полярники не беруть з собою багато грошей і цінних речей – в експедиції вони особливо і не потрібні. Натомість ізоляція і нудьга, приправлені неабиякою кількістю алкоголю, його привозять на континент цілком легально. Спустошені пляшки стають вибуховою сумішшю для порушення закону: від відносно безневинних проникнень в заповідні зони до замахів на вбивство.
Агресія, викликана стресом тривалих експедицій, може набувати дуже небезпечних форм. Так, в 50-ті минулого сторіччя на австралійській станції Моусон, полярники були змушені зачинити на складі одного з членів експедиції, настільки він вів себе агресивно і непередбачувано.
В 1996 році на вже згадуваній нами станції Мак-Мердо виникла бійка між кухарами, один з яких пустив в хід сокиру для м’яса і поранив двох своїх колег. Тоді вперше в Антарктиду навідалися представники ФБР. До їх прибуття агресивний працівник сидів під замком в своїй кімнаті. Порушника відправили до США, де він отримав чотири роки ув’язнення.
Чотирма роками пізніше, в 2000-му, виник загадковий інцидент, який, можливо, став першим і єдиним випадком вбивства на південному континенті. Тоді на американській станції Амундсен-Скотт помер австралійський полярник Радні Маркс. Тому що зв’язку з «великою землею» не було, його тіло пролежало декілька місяців в холодильнику. В подальшому слідство встановило, що смерть Маркса настала в результаті отруєння метанолом. Чи був це нещасний випадок, самогубство чи вбивство, до цього часу залишається невідомим.
Часто конфлікти виникають через зловживання алкоголем. Так, в 2009 році нетверезий співробітник південнокорейської антарктичної станції Король Седжон накинувся з кулаками на кухара і кидався в нього стільцями.
А зовсім недавно, в жовтні 2018-го, на російській станції Беллінсгаузен інженер-електрик Сергій Савицький вдарив ножем зварювальника Олега Білогузова. Обійшлося, на жаль, без серйозних наслідків: Білогузова швидко переправили в лікарню в Чилі. По одній із версій, Савицький напав на Білогузова тому, що той спойлерив йому кінцівки недочитаних книг. Одним словом — орки, що з них взяти!
При цьому, Беллінсгаузен не така вже й ізольована місцевість. Знаходиться ця станція на березі, далеко від холодного центру континенту. Поряд розташовані станції Чилі, Китаю, Південної Кореї, Аргентини. Температура ж не опускається нижче −7 °С, і зовсім «курортна» – в порівнянні, наприклад з умовами на станції Восток, де в 1983 році зареєстровані рекордні −89,2 °C.
На найпівденнішому континенті трапляються ще підпали, сексуальні домагання до нечастих представниць слабкого полу членів експедицій, насильства над тваринами.
Сьогодні в Антарктиді заборонено полювання на хижих звірів. Хоча ще в середині минулого століття це вважалося нормальним – поставки продовольства були лише два-три рази на рік – і іноді тюлені, баклани і пінгвіни залишалися єдиним джерелом харчування. Тим не менш відомі випадки жорсткого поводження з тваринами Антарктиди ніяк не пов’язані з мисливством. Так, китайських будівельників в 2015-му застукали на гарячому – вони кидалися в чайок-поморників лижними палками, ганялися по горам за пінгвінами і влаштовували заїзди на мотоциклах по екологічно вразливих зонах.
Бідні тваринки, скажуть зоозахисники, бідні полярники, скажемо ми!
Хоча самої професії «полярник» не існує. В переважній своїй кількості це вчені, а також обслуговуючий персонал – кухарі, лікарі, механіки, зв’язківці та ін. Їм постійно доводиться працювати в надлюдських умовах.
Потрібно зазначити, що у полярників дуже багато роботи. До їх обов’язків відносяться комплексні цілорічні дослідження в галузі океанології, льодоведенні (фізика і динаміка крижин), метеорології, аерології, геофізики (спостереження в іоносферному і магнітному полях), гідрохімії, гідрофізики, а також біології моря. Працівники станцій проводять роботу по вимірюванню глибини океану, спостерігають за погодою, вимірюють температуру води, беруть її проби на аналіз. Також проводять магнітні, атмосферні, льодові та інші дослідження.
Ніяким чином не применшуючи значення цієї роботи і величини наукових досліджень цих мужніх чоловіків і жінок, все ж таки задамося питанням, а наскільки потрібна їх фізична присутність на континенті? В наш час науково-технічного прогресу і розвитку технологій всі ці вимірювання і відкриття можна було б зробити дистанційно не наражаючи людей на небезпеку, і витрачаючи в рази менше грошей.
Все заховано набагато глибше, в прямому сенсі цього слова – під землею.
Справа в тому, що, за твердженнями Геологічної служби Сполучених Штатів Америки, Антарктида має в своїх надрах приблизно 100 трильйонів кубометрів природного газу. Тут залягає нафта, кам’яне вугілля, золото. Тут можна видобувати цинк, нікель, залізну руду, свинець, мідь. А ще є титан, марганець, хром, платина, дорогоцінне каміння, слюда, граніт, цирконій, кобальт і інші, майже всі відомі в світі корисні копалини.
Крім того, льодовики континенту складають майже 90 відсотків всіх прісноводних ресурсів планети. Звичні нам річки, озера, джерела становлять лише 2,5 відсотків гідросфери Земної кулі, а майже весь найцінніший ресурс планети — прісна вода, знаходиться в замороженому вигляді в Антарктиді. Наразі вже існує реальна можливість доставки антарктичних айсбергів в ті регіони, де проблема забезпечення прісною водою стоїть особливо гостро. Наприклад, технології буксирування айсбергів були випробувані і добре себе зарекомендували ще наприкінці минулого століття.
Сьогодні в Антарктиді заборонена будь-яка господарська діяльність, можна займатися лише науковими дослідженнями. Сфера туризму жорстко регламентована і контрольована – відчайдух, які хочуть помилуватися красотами антарктичного краю налічується не більше тисячі на рік.
Невідомо, чи то сильні цього світу таки перестали жити одним днем і почали думати про майбутнє наступних поколінь, чи то найбільші держави виявилися неготовими вести антарктичні бойові дії, але факт залишається фактом – в кінці 80-х в Мадриді прийнято протокол, згідно з яким розробку природніх ресурсів можна розпочати не раніше 2048 року.
Трохи раніше, в 1959-му, була прийнята конвенція про Антарктиду, що була підписана 12 країнами, згідно якої континент формально проголошений таким, що не належить нікому. Але ще до підписання сім країн: Великобританія, Чилі, Аргентина, Австралія, Нова Зеландія, Франція і Норвегія – пред’явили свої права на континент. При цьому, вони вже встигли навіть поділити Антарктиду секторально на різновеликі території. Австралія претендує на майже половину всієї території, далі йде Великобританія. Норвегія з щільністю населення в 16 чоловік на квадратний кілометр, претендує на таку ж саму площу на півдні планети. США та Росія віддають перевагу «нічийному» статусу, але в будь-який момент готові взяти участь в боротьбі за власність. На думку деяких дослідників, Китай та Індія можуть надавити на світове співтовариство і досягти початку розробки корисних копалин ще до закінчення строку мораторію.
Таким чином, багато країн розглядають дозвіл на наукову діяльність в Антарктиді як можливість закріпитися на континенті. Тому тут вже розмістилося тридцять країн. Хтось сезонно, хтось постійно. У когось одна станція, у когось чотирнадцять (Аргентина), всього 89.
Радянський Союз теж мав наукові станції, цілих дев’ять. З 1955 року і до початку розпаду Совєти відправили до Антарктиди двадцять експедицій. При цьому в їх активі жодного згадування про наукові відкриття, про лижні переходи через континент, про світові чи регіональні рекорди. Абсолютно нічого! Більше всього, що всупереч мораторію, вони займалися дослідженням надр.
Після розвалу Союзу якимось незрозумілим і загадковим чином, всупереч інтересам інших союзних республік, всі полярні станції дістались Росії. Але в України таки є своя полярна станція, її за символічний 1 фунт стерлінгів продала в 1996 році Великобританія, станція Вернадського.
По великому рахунку, в Антарктиді спокійно лише до того часу поки не розпочалася розробка корисних копалин і, пов'язаний з ним перерозподіл територій. До того часу необхідність в полярних станціях буде набагато глобальнішою і важливішою ніж дослідження моху на узбережжі моря Амундсена. Вони стануть промисловими, логістичними і військовими центрами майбутньої битви за антарктичні ресурси.

Повертаючись до реалій: сьогодні крадіжка лідорубу, каністри з соляркою та неоплачена склянка чилійського вина в барі Фарадей – чи не найбільші майнові злочини на суворій антарктичній землі. Але дуже скоро, через якихось тридцять років, а то і раніше, все зміниться. Глобальне потепління, розвиток технологій і виснаження природних ресурсів в майбутньому змусить людство згадати про нафту, газ і інші багатства Антарктиди. Не за горами той час коли світові держави почнуть боротися за них і ділити між собою континент.
Уряди держав, великі корпорації, транснаціональні компанії і просто пройдисвіти зі всього світу вже підготували детальні плани. Плани найбільшого пограбування в історії людства – пограбування Антарктичного континенту.