Повернення без статусу: як насправді Україна зустрічатиме своїх біженців

Що бачать українці за кордоном

За дослідженням AUK, українці за кордоном часто бачать ситуацію вдома більш тривожною, ніж вона є насправді. Реальні історії повернення можуть змінити ці уявлення швидше, ніж будь-яка інформаційна кампанія. Один позитивний досвід переконає десятки, один негативний — відштовхне так само.

Але повернення — це не лише питання логістики, житла чи робочих місць. Насамперед це питання того, як держава бачить цих людей і чи визнає їхній досвід.

Як Україна зустрічатиме європейських біженців

І тут виникає проблема. Сьогодні в українському законодавстві є трудові мігранти, є внутрішньо переміщені особи, є закордонні українці. Але немає правової категорії для мільйонів громадян, які виїхали, рятуючись від війни. «Вимушене переміщення за межі України» вже визнано негативним наслідком агресії РФ у Міжнародному реєстрі збитків, проте на операційному рівні українське законодавство поки що не має мови, щоб описати цей досвід.

Варто чесно визнати: воєнні мігранти — це не ті самі люди, що класичні трудові мігранти. Так, багато з них інтегрувалися у ринки праці інших країн, але їхали вони не за економічними можливостями. У цьому сенсі їхній досвід ближчий до досвіду ВПО. Але водночас вони не є і класичними внутрішньо переміщеними особами, бо змушені були освоювати інші мови, соціальні й культурні правила, інші професійні середовища. Мільйони українців прожили роки між двома реальностями. Досвід вимушеної інтеграції складний, суперечливий, дуже різний для кожної родини. І він впливатиме на те, як люди повертатимуться і як відбуватиметься їхня реінтеграція.

Кілька років за кордоном змінюють людей — і не лише у бік втрат. Хтось здобув нову мову, нові кваліфікації, новий професійний досвід. Це реальний потенціал для української економіки, якщо держава зуміє його побачити і вбудувати. Водночас хтось втратив професійні зв’язки в Україні, комусь потрібно підтверджувати нові кваліфікації, а діти навчалися в інших освітніх системах і можуть мати мовні або навчальні прогалини. Тому повернення потребуватиме не лише робочих місць і житла, а й фахової, освітньої та мовної реінтеграції. Обидві сторони цього досвіду — і втрати, і здобутки — мають бути частиною державної політики.

Є ще один вимір, про який рідко говорять: чимало людей не зможе повернутися до довоєнних домівок через окупацію або близькість до фронту. Для них повернення означатиме нове переселення, вже всередині країни. Фактично вони опиняться в ситуації, подібній до ВПО, але з додатковим досвідом життя за кордоном: досвідом, якого нинішня державна політика не враховує. Без окремої правової категорії ці люди ризикують випасти з програм підтримки, попри те, що їхнє переміщення було прямим наслідком війни.

Зараз правовий статус українських вимушених мігрантів визначають приймаючі країни, а не Україна. Після повернення ці громадяни фактично «втрачають» будь-яке формальне визнання: українське законодавство не передбачає категорії, яка б фіксувала їхній вимушений досвід перебування за кордоном. Ми не знаємо, скільки людей повертається, які їхні потреби, як відбувається реінтеграція, а без цього неможливо спланувати сегментовані програми повернення, оцінити ефективність жодної наявної державної програми. Визнання окремої категорії дозволить вивести цих людей зі статистичної невидимості і будувати політику повернення на основі реальних даних.

Українські воєнні мігранти — це насамперед наші громадяни. Люди, які рятувалися від війни, але для яких Україна залишається домом. Вони не просили цієї міграції і заслуговують на те, щоб держава, до якої вони повертаються, знала, як їх назвати — і що з цим робити. Бо питання не лише в тому, чи повернуться люди, а в тому чи буде Україна до цього готова.