ТОП-3 економічні виклики 2023 року

Зараз прийнято багато говорити про невдачі в економіці країни-агресора і рахувати місяці або тижні до їх економічного колапсу. Втім наприкінці року варто озирнутись і на нашу економіку. Україна наробила чимало стратегічних помилок, які варто визнати офіційно і виправити, зробивши їх сходинками до успіху у 2023 році.

Недоречна монетарна політика (1)

Лікування високої інфляції в Україні високими відсотковими ставками під час війни виявилось неефективним. Ми завершуємо рік і з високим рівнем інфляції, і з девальвацією національної валюти, і зі зниженням кредитної активності. І все це на фоні тотального запиту на ресурси для відбудови. Справа не в книжних рецептах, а в доречності їх застосування. Під час війни ми зіштовхнулись як з інфляцією, яка до нас приходить з імпортом і яка не залежить від факторів всередині країни, так і з інфляцією, яка заснована на дефіциті.

З імпортом інфляції все начебто ясно: підвищення цін (наприклад) на заводі Toyota призводить до підвищення цін у авто-дилера в Києві на нові авто. І вплинути на цей процес корекції ціни на імпортні товари з середини країни неможливо. При цьому, підвищення цін на імпортні енергоносії, імпортні продукти харчування та товари масового вжитку, як правило, призводить до підтягування цін на українськи аналоги. Імпорт інфляції буде припинений тільки при вирівнюванні цін (з врахуванням девальвації) в Україні з країнами-торгівельними партнерами.

Зараз ФРС, ЄЦБ та інші центральні банки вживають заходи для зниження інфляції в своїх економіках, і їм це вдається. Війна зробила Україну більш залежною від імпорту, а разом з тим – і від інфляції у наших торгівельних партнерів. Є деякі виключення, проте в загальному споживчому кошику вони не дуже помітні. Девальвація гривні плюс інфляція в ЄС, США, Туреччині, Польщі та в інших наших традиційних торгівельних партнерів призводить до здороження імпортної компоненти споживчого кошика. Порахувати потенціал імпорту інфляції нескладно. Так, до девальвації 1 євро коштував приблизно 33 грн, зараз – близько 42, до цих 42 додайте інфляцію в самій Єврозоні (грубо 10% річних) і ви отримаєте внесок імпортної складової до нашої інфляції на рівні близько 35-40%.

Що стосується інфляції дефіцитного походження, то в нас вона була системно проігнорувана. Спробою пояснити на конкретному прикладі. До масштабних військових дій десяток яєць в супермаркетах коштував 30-40 грн. Росіяни понівечили найбільшу птахофабрику в країні в Херсонській області, знищивши 1 млн курей. Виведення виробничої потужності з ладу призвело до дефіциту товару на ринку. Закрити дефіцит імпортом не змогли, і в підсумку ціна злетіла до 70-80 грн за десяток. Виходячи з цього, яку б облікову ставку або ставку по кредиту ви не зробили, проте дефіцит буде призводити до підвищення ціни товару та (або) до зменшення його споживання.

Але історія з херсонськими яйцями на цьому не завершилась. От ЗСУ звільнили територію, де розташовані залишки птахофабрики, от підприємець оцінив збитки, а що далі? Відновлення виробництва вимагає нових кредитів, вартість яких буде становити 27% річних рефінансування плюс (+) банківська маржа, а вона маленькою не буде. По-перше, кредитна історія та і репутація у цього підприємця так собі. По-друге, бойові дії на території Херсонської області ще не завершились. Тобто відновлення може стартувати хоч завтра, але вартість кредиту буде на рівні 27%(+), а ціна яєць при відновленні масштабної потужності впаде до 40-50 грн за десяток. На цьому «яєчному» прикладі ми з вами і підійшли до основного протиріччя між політикою високих відсоткових ставок і наявним гострим запитом суспільства на початок відновлення. Сама сутність механізму зниження інфляції за допомогою високих ставок полягає в тому, що він призводить до охолодження ділової активності, яку в Україні вже і так вбиває війна. Тож не варто було стандартний книжковий рецепт застосовувати в країні, де йде війна.

Отже, при дефіцитній природі інфляції високі ставки гальмують або блокують відновлення виробництва, а дефіцит виробничих потужностей підтримує високий рівень цін, особливо там, де його неможливо замінити імпортом. Та і заміна імпортом – це не вихід, оскільки роздмухує і без того від’ємний торговий баланс.

На мою думку, влітку 2022 року було зроблено фатальну помилку, яку до сих пір не хочуть і не можуть офіційно визнати. Поточну політику високих ставок можна назвати недоречною і такою, що не відповідає запиту суспільства та національним економічним інтересам. Перемогти ворога маючи високу інфляцію і низький рівень безробіття – можна, а от з високим темпом падіння ВВП – дуже проблематично.

Можливо, все якось би обійшлось і помилки можна було б починати виправляти зараз, якби з літа не накопичилось багато диспропорцій.

По-перше, з’ясувалось (і наскільки я знаю, всередині НБУ це вже визнали), що механізм монетарної трансмісії не спрацював як треба. Щоб ринок почав реагувати на збільшення облікової ставки, потрібно було «ґвалтувати» не тільки банки, але і Мінфін, що в результаті призвело до збільшення видатків на нові державні запозичення.

По-друге, в системі накопичилось вкладень у депозитні сертифікати НБУ на 300 млрд грн. Окрім того, що це мінус 30 млрд (приблизно) від прибутку НБУ на сплату відсотків за ними, це ще і негативно впливає на кредитну активність банків. Таким чином, замість того щоб вкинути 200-300 млрд в кредитний ринок на відновлення логістики та зруйнованих потужностей, банки заморозили ці гроші в НБУ. І тепер прибічники високих ставок вже говорять нам про великий «навіс з ліквідності» над валютним ринком і про загрози для валютного курсу. А хто ж систематично з літа 2022 року створював цей навіс, а тепер виходить, що шантажує цим мішком ліквідності ринок?

Оновлення команди НБУ тільки погіршило ситуацію. Недоречну монетарну політику змінювати не стали. Навпаки, НБУ увімкнув роботу обов’язкових резервів, змусивши банки формувати 5% резервів в НБУ по поточних рахунках у національній валюті. Звісно, це краще ніж платити банкам 23% за депозитними сертифікатами НБУ, але це все ще закручування монетарних гайок, оскільки банкам при розрахунку кредитної ставки потрібно буде додавати до маржі ще і фактор збільшення обов’язкових резервів.

До цих проблем додалось розбалансування інфляційних очікувань. А чого хотіли від споживачів і виробників, які за 300 днів війни звикли до підвищення цін? Під час війни аномальні зміни в інфляційних очікуваннях прогнозовані. Ідея дозволити банкам формувати 50% обов’язкових резервів за рахунок ОВДП на перший погляд вірна, але тільки на перший погляд, оскільки де-факто вона виводить кошти банків з НБУ у повноцінний грошовий обіг, тобто стерилізації грошової маси не відбувається. І тоді виникає справедливе питання: а навіщо весь цей цирк з високими ставками, агітацією банків підвищувати ставки за депозитами і одночасним підняттям норм резервування? По суті, це серія сумбурних рішень, які протирічать одне одному з позиції впливу на інфляцію. Єдиний тут плюс – відчувається процес пошуку компромісу з Мінфіном, який раніше просто «ґвалтували».

Виходячи з усього вищенаведеного, вважаю, що монетарна політика НБУ у 2023 році має бути докорінно змінена, і такі зміни мають корелювати з динамікою потреб відновлення України. Ніякі пільгові програми уряду або західних партнерів не мають замінювати ринкову складову, спрямовану на доступність кредитів для бізнесу. В поточній версії, враховуючи пригнічення ділової активності війною, монетарна політика більше схожа на мародерство ніж на допомогу в нашій спільній перемозі над ворогом. Цю точку зору я висловив ще влітку 2022 року відразу після підняття ставки, і після вивчення статистики НБУ залишаюсь в цьому переконаний. За осінь і перші дня грудня ситуація тільки погіршилась: реальні реформи, які б сприяли роботі монетарної трансмісії, не передбачені планами та не анонсовані ані НБУ, ані парламентом.

Гальмування передачі російських активів (2)

Якщо б всі 492,5 млрд доларів США активів Центрального банку РФ (ЦБ РФ) та Фонду національного добробуту РФ (ФНД РФ), над якими ЦБ РФ втратив контроль, передали Україні у 2022 році, то можливо і помилки у монетарній політиці не були б такими помітними, а їх майбутні наслідки – не такими важкими.

Тут можна багато дискутувати щодо того, хто саме винний в тому, що активи не передали. З одного боку, я можу погодитись з тим, що ЄС дещо затягнули процес, але є кілька спостережень, які розставлять всі крапки над Ї. По-перше, законопроект H.R. 6930, який передбачав конфіскацію заморожених у США російських активів на допомогу Україні, ще у травні пройшов Конгрес США і застряг в Сенаті. З тих пір вже пройшли вибори в США, проте законопроект H.R. 6930 так і не прийнято. При цьому, відомо, що станом на травень 2022 року в США вже було заморожено російських активів на 132 млрд доларів, а зараз ця сума може досягати вже 140-150 млрд.

То чого ж і досі висить законопроект H.R. 6930? В жовтні 2022 року в США спробували емітувати публічну дискусію навколо питання російських активів. Ряд сенаторів демократів і республіканців спробували внести до законопроекту H.R.7900 («National Defense Authorization Act for Fiscal Year 2023» (NDAA)) норми, які за суттю дуже схожі на H.R. 6930, але дають права розпоряджатись російськими активами не президенту, а прокурору, а у разі судових спорів визначали їх місце – округ Колумбія. Фактично, NDAA є щорічним обороним бюджетом США, але не дивлячись на двопартійну підтримку України запропоновані норми до остаточної редакції не потрапили, проте зявилась поправка Грема Ліндсі. Втім, на мою думку, H.R. 6930 є більш простим і прогресивним для України. Але сам факт гальмування H.R. 6930 багато про що говорить.

Боюсь, що ми прямуємо до класичної дискусії: що має бути першим – «курка чи яйце?». Що має бути першим: президент США Джо Байден повинен отримати право направляти російські активи на допомогу Україні, чи Україна має спочатку побудувати інфраструктуру для прийому таких активів не до бюджету, а до позабюджетного фонду відновлення? При цьому, слід враховувати, що у наших американських друзів є досить потужна внутрішня політична конкуренція. Згадаємо тільки доволі агресивну поведінку представника республіканців Вікторії Спартс.

То ж чого очікує Україна? Чому б вже зараз не зробити прозору структуру управителя позабюджетним фондом для прийому такого роду активів від США та від інших країн. От і виходить, що у президента Байдена немає стимулів щоб боротись за проходження H.R. 6930 та щоб отримати право передавати російські активи Україні, оскільки республіканці отримають черговий привід для спекуляцій. Нажаль, скандали з республіканцями – це непотрібні демократам ризики. У грудні 2022 року Служба кримінальних розслідувань Пентагону (DCIS) розпочала перевірки постачання озброєння в Україну. Найбільше занепокоєння представники DCIS висловлюють щодо можливості потрапляння на чорний ринок зброї переносних зенітно-ракетних комплексів. З іншого боку, той факт, що США вперто не визнають РФ країною-терористом, говорить, що певні плани про передачу таких заморожених активів РФ до України в них є. Нагадаю, що визнання РФ країною-терористом у США заблокувало б передачу Україні заарештованих активів.

За цією ситуацією з H.R. 6930 та NDAA дуже уважно спостерігають не тільки у Брюсселі, але і в Парижі, і навіть у Будапешті. За планом, Єврокомісія мала надати концепцію конфіскації російських активів на користь Україні ще у жовтні 2022 року, але цього не сталось. Єврокомісія ледве встигає витребувати з країн-членів інформацію про те, які російські активи і на яку суму було заарештовано. Впродовж тривалого часу мала місце ситуація, коли за даними, поданими країнами-членами в Єврокомісію, заморожені ними резерви були на 150-200 млрд євро меншими ніж сума, про яку у квітні 2022 року прозвітував ЦБ РФ, коли озвучив обсяг резервів, над якими були втрачений контроль у Європі. По мірі оновлення інформації стало зрозумілим, що європейці просто не поспішають звітувати про вже арештовані активи. Згодом знайшлись активи ЦБ РФ і в Парижі на 22 млрд євро, і в Брюсселі на 55 млрд євро, і навіть маленький Будапешт знерухомив щось на майже 1 млрд євро.

Ми можемо лаяти поміж собою європейських бюрократів, але давайте будемо чесними: апарат та керманичі Єврокомісії офіційно висловились за передачу російських активів Україні. Інша справа, що країни-члени не поспішають з практичною реалізацією процесу. Але, з іншого боку, центр прискорення передачі цих активів має бути не в США, і не в Брюсселі, а в Києві. Саме тут мають просуватись ініціативи зі створення прозорого механізму фінансування відновлення, а також відстоюватись зацікавленість не у кредитних грошах, а саме у тому, щоб забрати російськи кошти, і забрати їх у РФ назавжди. Це ж не просто відновлення – це фактор майбутньої перемоги для України. Втім, нічого цікавого з відновлення Україна так і не запропонувала. Пафосна, але нерезультативна, зустріч в Лугано та провальна законотворча робота з відновлення в українському парламенті не те що не призвели до прискорення Євросоюзу щодо передачі російських коштів Україні, але і загальмували ці процеси в США. Очевидно, що наші партнери очікують простого та чіткого плану відновлення з прозорим механізмом реалізації.

Як результат ЗВР ЦБ РФ, які заморожені в США та ЄС, станом на 31.12.2022 все ще залишатимуться на балансі ЦБ РФ. Зрозуміло, що очільник ЦБ РФ заявить, що вони не мають підстав для списання цих коштів з балансу, і в 2023 році вони все собі повернуть. Проте саме така бухгалтерська операція призвела б до мінус 492,5 млрд доларів з платіжного балансу РФ, що могло б суттєво похитнути курс рубля і дестабілізувати російський валютний ринок. Цей сценарій в 2022 році для України вже втрачений, в 2023 році – ще ні.

Вузеньке транспортне віконце (3)

Прораховуючи перспективи на 2023 рік, не міг не помітити, що через зерновий коридор загалом було експортовано всього 14-15 млн тон зернових, порівняно із довоєнним планом в 70 млн тон. І це не кажучи про потреби металургів, хіміків та інших промисловців. Закриття українських портів просто вбиває вітчизняний експорт. Вивезти суходолом всю ту сировину, яка виробляється в Україні, просто неможливо. За час війни ані український уряд, ані західні партнери не досягли суттєвого прогресу в організації транспортних коридорів.

Так, вивчення цієї ситуації показало, що наприклад морські порти у Румунії не пристосовані до нашого сировинного експорту. По-перше перевезення продукції суходолом і експорт через Румунію коштував би аграріям приблизно 100 доларів на тонні. Віддавати третину ціни за неорганізовану логістику – це досить сумнівна радість.

По-друге, щоб використовувати польські або румунські порти, потрібно їх суттєво розширити та побудувати транспортні коридори. Звісно, ці проекти цікаві для ЄС, оскільки транзит завжди небезкоштовний, а Україна зацікавлена у організації запасних маршрутів експорту. Такі проекти були б цікаві і для Європейського інвестиційного банку (ЄІБ), це як раз його мандат. Але для їх початку потрібні гарантії, що розбудовані вантажні потужності будуть завантажені, а Україні потрібні гарантії адекватної ціни транзиту.

Оскільки по факту нових транспортних коридорів на 2023 рік немає, це вже відбилось на планах аграріїв. У 2023 році Україна зможе зібрати, за різними оцінками, тільки 30-40 млн тон зернових, при потребі для внутрішнього ринку до 5 млн тон. Аграрії будуть віддавати перевагу енергетичним культурам, або таким, які можна вивезти суходолом. Тобто врожай зернових 2023 року буде приблизно вдвічі меншим порівняно із довоєнними показниками. Звісно, це позначиться на ВВП та на обсягах виробництва у агросекторі, а також на експорті і притоці валютної виручки.

Втім, скорочення обсягів виробництва це не єдина проблема. Блокування наших портів і вузький зерновий коридор (всього на 14-15 млн тон), через штучне затягування росіянами інспекцій суден, призвели до того, що Україна почала втрачати свої традиційні експортні ринки: у басейні Чорного та Середземного морів і на Близькому Сході. Зовсім не складно здогадатись, хто тягне на себе ковдру в цій боротьбі. Вкравши частину українського зерна з окупованого півдня, росіяни активно просувають його на Близькому Сході, явно маючи на меті організувати харчову залежність країн, де видобувається нафта і газ, та більшість з яких входить до ОПЕК+.

Очевидно, що в такій ситуації варто поборотись за транспортні коридори в ЄС, і одночасно розширювати зерновий коридор за допомогою Туреччини та Західних союзників. За обома напрямками стоять різні споживачі нашого експорту. При чому для ЄС розбудова транспортних коридорів – це ще і транзитний бізнес, а для України – нове просування експорту до ЄС та країн Північної Європи.

Замість висновків

Як бачимо, війна принесла в Україну багато економічних проблем. Нажаль, фінансово-економічний блок і в законодавчій, і в виконавчій владі виявився такою собі амебою, яка тільки здатна на те, щоб ділити через податки, бюджет, % за ОВДП або інші механізми все те, що вже вироблено. Працювати в стилі ЗСУ – давати відсіч агресору-розбійнику – вони не змогли, і до 2023 року ми підійшли з букетом системних ризиків. Впевнений, катастрофи не станеться навіть якщо ці проблеми не будуть розв’язані. Просто збільшиться сума, яку західним партнерам потрібно буде додати до бюджету України 2023 року. Втім, тут виникає серйозне питання майбутнього боргового навантаження на Україну і нашого фінансового суверенітету. Тому, для успішного 2023 року, означені проблеми варто вирішувати.

Починати потрібно з Фонду відновлення. Україна має розуміти обсяги російських активів, які можуть бути передані Україні у 2023 році. Для цього потрібна тісна співпраця з G-7, розробка механізмів роботи Фонду відновлення і розуміння, яким чином це вплине на ЗВР НБУ, на доходи та видатки бюджетів різних рівнів, і головне – як це полегшить життя населення, виробничого бізнесу та банків, які отримали збитки від війни. Україна ніколи не мала ЗВР в обсязі більше ніж 50 млрд доларів, і тому притік навіть 100 млрд на рік може бути випробуванням для нашої монетарної системи.

Вже після отримання планів з роботи Фонду відновлення, варто привести до ладу монетарну політику. Пригнічення ставками ділової активності, яку і так вбиває війна, – це або некомпетентність, або злочин на користь Москви. Знизити ставки і розібратись з «навісом ліквідності» можна всього за 2-3 тижні. Головне, щоб на це була політична воля, якої зараз немає.

Паралельно варто працювати над розширенням зернового коридору. Варто подумати над зменшенням ролі РФ в цьому процесі. Блокада українських портів з їх боку – це акт нечесної конкуренції. Очевидно, що РФ намагається замістити український експорт своїм та вкраденим у нас зерном, і це потрібно зупиняти. Звісно, найкраще тут може спрацювати ЗСУ, але впевнений, що ще не до кінця вичерпані дипломатичні методи і комерційна складова процесу. У підсумку, точний прогноз по ВВП на 2023 рік буде залежати від часу розблокування українських портів.

Коли мене питають про макропрогнози на 2023 рік, я кажу, що вони залежатимуть від 4 ключових питань: (1) Час розблокування портів та (або) запуску нових транспортних коридорів; (2) Обсяг російських активів, які будуть передані Україні у 2023 році, та строки цієї передачі; (3) Коли відбудуться докорінні і якісні зміни у монетарній політиці? (4) Якою буде підсумок моніторингової програми МВФ?

Як і у випадку з H.R. 6930, робота з МВФ – це робота над довірою між Україною і нашими партнерами. Фінансово-економічний блок цю довіру МВФ ще не отримав. В офіційному релізі з приводу відкриття моніторингової програми МВФ зазначив, що «Моніторингова програма прагне сприяти прозорості та втримати здобуті важкою працею в минулих програмах, підтриманих Фондом, досягнення у сферах незалежності Національного банку України та, більш широкого управління та боротьби з корупцією. Ретельна реалізація моніторингової програми має допомогти прокласти шлях до можливої повноцінної програми за підтримки МВФ». Занепокоєння Фонду з приводу незалежності НБУ, якості управління у державному секторі та антикорупційної політики мені цілком зрозумілі. Тож українській владі варто приділити цим питанням значну увагу, і запобігати політиці подвійних стандартів, коли рекомендації МВФ не виконуються, але про їх виконання говорять при кожній нагоді.

Що стосується повноцінної програми з МВФ, то її обсяг може і не мати суттєвого значення у разі прийняття H.R. 6930 та європейських аналогів, головне – це доступ до фахівців МВФ та їх порад у питанні реформ. Втім, ніякий фонд не замінить національний управлінський фінансово-економічний блок, який, схоже, вирішив відсидітись за широкою спиною Президента та успіхами вітчизняної дипломатії. Щоб роздавати монети і пам’ятні медальки, замінювати лампочки або переставляти ліжка на митниці та в ДПС – багато розуму не потрібно. І тому я не впевнений в тому, що хтось з представників цього блоку нас здивує у 2023 році.

Віталій Шапран