Коли перемога — це свобода: економіка України на роздоріжжі

Україна посідає 150-те місце серед 165 країн у рейтингу Economic Freedom of the World: 2024. Ми опинилися серед аутсайдерів глобальної економічної свободи — поряд з Іраном, Венесуелою та Зімбабве. Це не просто статистичний індикатор — це сигнал. Довготривалі виклики у вигляді олігархічної спадщини, корупційних практик, слабких інституцій та централізованого управління не зникли з початком повномасштабної війни. Ба більше, існує ризик, що воєнна реальність лише закріпить застарілі моделі як нову норму.

Немає сумнівів, що в умовах війни держава повинна діяти рішуче. Контроль за капіталом, емісійна політика, пряме управління ресурсами — усе це виправдано заради виживання. Проте жодна країна не забезпечувала сталого відновлення через тривале директивне управління. Справжній виклик полягає не в самій централізації, а в її можливому збереженні в мирний час. І тоді постає загроза, що країна скотиться у тривалу економічну інерцію під патріотичними гаслами.

Поглянувши на наших східноєвропейських сусідів — Польщу, Румунію, Естонію — ми бачимо інший шлях: трансформація пострадянських систем у відкриті ринкові економіки. Їхній ВВП на душу населення (за ПКС) сьогодні коливається між 38 і 55 тисячами доларів. Для порівняння — в Україні цей показник удвічі нижчий.

Ми стоїмо перед стратегічним вибором. Можемо обмежитись відбудовою інфраструктури — бетону й асфальту, або ж поставити собі значно амбітнішу мету: модернізувати самі основи державного устрою. У цьому контексті варто окреслити три можливі сценарії.

Перший — сценарій прориву. Якщо вдасться забезпечити верховенство права, мінімізувати регуляторний тиск, дати змогу ринкам працювати вільно, а капіталу — рухатися без зайвих обмежень, щорічне зростання ВВП на рівні 5–7% стане реальністю. Ми можемо претендувати на ВВП у $30 000 на душу вже до 2030 року. Україна має всі передумови стати центром аграрно-технологічної синергії, осередком оборонних інновацій і цифрової торгівлі. Але для цього потрібна не риторика, а системна трансформація.

Другий сценарій — інерційний. Помірне зростання у межах 2–3% на рік, здебільшого завдяки зовнішній допомозі та внутрішньому споживанню. Така модель не дозволить суттєво скоротити розрив з розвинутими країнами. Україна залишиться постачальником сировини та людського капіталу для інших економік.

Третій сценарій — регресивний. Відмова від реформ, втрата західної підтримки, поглиблення фіскальної кризи. Це відкриє шлях до реставрації олігархічних структур і підриву інституційної спроможності. У такому разі ВВП на душу може впасти нижче $20 000, і країна зазнає масштабної еміграції та втрати інвестиційної довіри.

І все ж сценарій прориву залишається можливим. Проте він потребує не декларацій, а впровадження чіткої системи:

— судова система, звільнена від впливу телефонного права,
— прозора приватизація,
— свобода підприємництва без потреби в бюрократичному дозволі,
— інтеграція з Європою, яка не обмежується протокольними візитами до Брюсселя.

Ми вже маємо інженерів, науковців, підприємців, фермерів. Маємо людський і технологічний капітал. Чого бракує — це економічної свободи.

І саме тут народжується відповідь на запитання, яке, в тій чи іншій формі, звучить у серцях мільйонів: коли настане перемога? Відповідь — тоді, коли Україна стане не лише територіально цілісною, а й економічно вільною. Лише така свобода є запорукою того, що завтрашній день буде не лише мирним, а й заможним.