Зведення з розуму за економічною наукою.

..

— Как же, как же, — отозвался Воланд, — я имел удовольствие встретиться с этим молодым человеком на Патриарших прудах. Он едва самого меня не свел с ума, доказывая, что меня нету! Но вы-то верите, что это действительно я?

М. Булгаков «Майстер і Маргарита»

..

Дещо подібне сталося зі мною не далі, як вчора під час дискусії на одному з Дніпропетровських телеканалів. Поважна Світлана, доктор економічних наук (Д.Е.Н.) з Університету імені Альфреда Нобеля, авторитетно стверджувала, що мене, як учасника третього рівня пенсійної системи України, немає, бо не існує і самого третього рівня.

А передумови були наступні.

Після телефонного дзвінка у студію бабусі, що бідкалася через малу пенсію та високі ціни, мова зайшла про соціальну відповідальність.

Так, люди старшого віку потрапили у халепу після розвалу Радянського Союзу: пенсійні внески вони робили в одній країні, а пенсію їм нараховує інша. Українська держава і досі не знайшла рішення цієї тяжкої проблеми. Його і надалі складно чекати від сучасної влади, але крім державної, існує ще спільна відповідальність молодших поколінь українців.

Проблема має два аспекти: як ми разом можемо допомогти людям похилого віку сьогодні, і як запобігти подібної участі майбутніх пенсіонерів завтра.

Почну з другого. В своїй більшості, ми розумні люди і легко зуміємо пояснити причини того жахливого стану, в якому опинились наші батьки. В той же час, нам бракує розуму здійснити запобіжні заходи, аби самим уникнути подібного стану через кілька років або десятиліть. Ми продовжуємо сподіватись на державу, розраховувати на допомогу своїх дітей і відмахуємось від розмов на подібні теми хвацькою фразою «я до пенсії не доживу».

Чекайте, але у наших батьків за Радянської влади, було набагато більше підстав покладатись на державу, вони мали не бутафорську, а справжню впевненість у своєму майбутньому. І куди та впевненість поділась? Та і виховання дітей в ті часи більше ніж зараз, відповідало принципам шанування батьків і поваги до старших поколінь. А суспільні стосунки? Можливо, тодішній колективізм був не вельми щирим, але нинішній індивідуалізм роз’єднує людей набагато агресивніше і дієвіше.

Тож висновків з чужої біди ми не зробили. Що ж, будьмо готові впустити її в свою оселю у збільшеному масштабі.

Між тим, способи самостійно забезпечити власне майбутнє є. В загальному плані, без розподілу на окремі інструменти, — це інвестування. Чому нам потрібно інвестувати, давно відомо: http://pensioneriya.blogspot.com/2014/07/blog-post_8812.html, але на заваді нам стає наше нестримне споживацтво з його небезпечними, але відтермінованими плодами.

Стосовно першого аспекту. Для сьогоднішньої допомоги бідуючим пенсіонерам, треба активно наповнювати бюджет пенсійного фонду України (ПФУ). А задля цього треба легально працювати і сумлінно сплачувати податки. Ми цього явно не робимо (а діти наслідують наші дії на 100% і навіть більше), бо за оцінками експертів, до 50% економіки України знаходяться в тіні.

Наймані працівники при цьому нишком вказують на жадібних роботодавців, а реально вважають за краще мати зайву копійку сьогодні, аніж прийнятну державну пенсію завтра. Роботодавці ж (як приватні, так і державні), в свою чергу, гучно скаржаться на непомірний податковий тиск з боку держави, а нишком дурять, як можуть, вибудовуючи корупційні стосунки з її чиновниками.

І з тиском, і з його наслідками я погоджуюсь. Але мені не зрозуміло, чому разом з тим, майже не використовуються цілком легальні податкові пільги від тієї ж держави, що стосуються недержавного пенсійного забезпечення. Якщо конкретно, то будь-якій роботодавець має право укласти контракт з недержавним пенсійним фондом (НПФ) і сплачувати до нього внески на користь своїх найманий працівників. І ці самі внески, у певних, але доволі значних розмірах, не будуть обкладатися ніякими податками. Взагалі. Докладніше про цей механізм – тут: http://pensioneriya.blogspot.com/2015/05/2015.html.

І саме на цьому місті я наражаюсь на відсіч з боку професора серйозного економічного ВУЗу. Д.Є.Н. Світлана вважає, що ця норма стосується ще не працюючого в Україні другого пенсійного рівня і виключно, приватних підприємств. А як же бути (за себе мовчу) з державною установою Національного банку України (НБУ), що має найбільший в Україні НПФ? – здивовано питаю я. А ніяк: цього не існує, бо існувати не може. У банків – свої заморочки, — підтримав колегу К.Е.Н. Кирило з іншого Дніпропетровського університету. А тут, на щастя чи нещастя для вітчизняної науки, і час ефіру вичерпався.

За лаштунками передачі дискусія продовження не мала, тому я хочу поставити кілька питань своїм читачам.

1. Викладачам і студентам Вишів. Чи дійсно університетська економічна наука не знає про існування третього рівня пенсійної системи України і про податкові пільги, що до неї додаються?

2. Власникам і управлінцям підприємств. Чому ви не допомагаєте своїм працівникам створювати власні пенсійні накопичення і не використовуєте при цьому надані державою податкові пільги? Не знаєте про таку можливість чи з інших причин?

3. Найманим працівникам. Чому ви не звертаєтесь до свого роботодавця з проханням стати вкладником НПФ на вашу користь, але з вигодою для себе? Не знаєте про таку можливість, не вірите в неї чи не довіряєте НПФ?

4. Всім читачам. На кого ви сподіваєтесь у своєму пенсійному майбутньому, на державу, дітей чи власні сили? І що в цьому напрямку робите?