ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX-НА ПОЧАТКУ XX ст

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX-НА ПОЧАТКУ XX ст.

Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступають у добу індустріалізації. Вона характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних і технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, модернізуються старі. Збільшується доля промислових підприємств у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва та капітальні зміни в організації і управлінні виробництвом — виникають монополії, акціонерні товариства. Наприкінці XIX — на початку XX ст. завершується формування світового ринку, разом із тим поглиблюється нерівномірність у розвитку окремих країн, загострюються міждержавні суперечності.

1. Прогрес науки, техніки і технології виробництва

Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово запроваджувалися у виробництво. Якщо в першій половині XIX ст. винаходи і вдосконалення рахувалися десятками, то в останній третині XIX — на початку XX ст. — тисячами. Найбільше винаходів запатентував американець Томас Едісон — понад 1000. Насамперед змінилася енергетична база виробництва, де пара була витіснена електрикою. Почалася загальна електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Це стало можливим після винаходу динамо-машини (В. Сіменс — Німеччина, 1867 р.), генератора електричного струму (Т. Едісон — США, 1883 p.), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (Т. Едісон, 1891), електродвигуна. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), електрична залізниця — трамвай (1879), електрична лампа (1886) та багато інших винаходів.

Значні зміни сталися в пароенергетиці, де було винайдено новий багатоступеневий паровий двигун — турбіну (Ч. Парсонс, Англія, 1884 p.), що дало змогу в багато разів підвищити швидкість обертання. У 1898 р. на р. Ніагара в США з'явилася перша ГЕС, на якій було встановлено гідравлічні турбіни.

У 70—90-х роках було відкрито і вдосконалено використання інших видів енергії. Серед них виділяються винаходи двигунів внутрішнього згоряння — карбюраторного та дизельного. Зокрема, німецький конструктор Н. Отто в 1877 збудував чотиритактний двигун внутрішнього згорання, значно легший, менший і ефективніший за парову машину. Почалася ера транспортних засобів на базі внутрішнього згорання і карбюраторів зі складною системою запалювання. Обійтися без втручання електрики, а внутрішнє згорання спонукати засобом великого тиску вирішив інший німецький інженер — Р. Дизель. У 1892 р. він отримав патент на свій винахід, а в 1897 р. — продемонстрував роботу діючого двигуна власної конструкції потужністю 25 кінських сил — повітря стисненням розжарювалося до такої температури, за якої упорснуте в нього пальне саме спалахувало і створювало динамічну рушійну силу. Невдовзі дизель-мотори почали використовуватися в різних галузях. Вони гнали по трубах воду, обертали динамо-машини на електростанціях. У Швейцарії дизельний локомотив почав водити поїзди. Дизелі стали рухати дирижаблі, підводні човни тощо. Надійність їхньої роботи задовольняла вимоги найвибагливіших промисловців. До того ж вони могли працювати на мазуті, газі, нафті, касторці, тваринних жирах і навіть на пальмовій олії.

У середині 1880-х років німецькі винахідники Г. Даймлер і К. Бенц створили автомобіль, який мав видатне техніко-економічне значення. Спочатку К. Бенц у 1885 р. сконструював триколісний самохідний екіпаж з одноциліндровим двигуном масою 250 кг, який рухався зі швидкістю 10—

12 км на годину. Тоді ж Г. Даймлер створив перший мотоцикл, а через рік
— чотириколісний автомобіль, максимальна швидкість якого становила
18 км на годину. У 1896 р. на фірмі Даймлера була побудована перша у світі
вантажівка. Успіху впровадження автомобілів сприяв і винахід ірландсь-
ким інженером Дж. Денлопом гумових шин у 1895 р.

Із 1903 р. розпочалося будівництво теплоходів — суден із двигунами внутрішнього згорання. Тоді ж у СІЛА брати У. та О. Райт випробували літак власної конструкції з двигуном внутрішнього згоряння і 1908 р. добились сталого польоту тривалістю до півтори години.

Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх прискореному розвитку хімічної промисловості.

Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії, які значно підвищували продуктивність праці. У 1855 р. англійський інженер Г. Бессемер запропонував спосіб одержання сталі в конверторах (спеціальних металургійних агрегатах) продуванням крізь чавун повітря. У 1864 р. французький металург П. Мартен за кресленням В. Сіменса збудував першу піч (її пізніше стали називати мартенівською), в якій можна було одержувати сталь із твердих сталевих відходів і чавуну. У 1878 р. англійський металург С. Томас розробив спосіб переробки чавуну з великим вмістом фосфору на сталь. Наприкінці XIX ст. у Франції було збудовано першу електричну піч для одержання рідкої сталі. Підвищенню продуктивності праці сприяли також технічні й технологічні новації в металообробці. Був винайдений автоматичний револьверний верстат (США), удосконалений токарний та інші металорізальні механізми.

Важливі вдосконалення були зроблені у сфері легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (автоматичний ткацький верстат, лінотип (складальна друкарська машина, на якій складають і відливають суцільні рядки тексту), автомат для виробництва пляшок тощо).

З'явилися нові засоби комунікації. У 1895 р. італієць Г. Марконі і росіянин О. Попов винаходять радіо, що стане додатковим засобом зв'язку поряд

13 телефоном, винайденим американцем А. Беллом у 1876 p., і телеграфом.
У тому ж році брати Л. і О. Люмьєр, створивши перший кіноапарат і проде-
монструвавши в паризькому кафе на бульварі Капуцинів перший в історії
публічний кіносеанс, відкрили еру кінематографу.

Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни в галузевій структурі машинної індустрії. її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.

Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотного укрупнення виробництва, створюючи для цього технічні умови. Так, нова сталеливарна технологія потребувала переходу від окремих дрібних доменних печей до великих заводів із повним металургійним циклом. Впровадження електроенергії замість пари дало можливість збільшити розміри промислових підприємств, оскільки раніше громіздкі трансмісії обмежували розміри виробничих цехів, а введення індивідуальних електродвигунів знімало ці обмеження.

Але розширення виробництва вимагало великих капітальних вкладень. Тому якісно нові зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу, що охопив усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. У промисловості, банківській сфері виникають і розвиваються монополістичні об'єднання. Банки перетворюються на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Зрощення банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії. Капіталізм вільної конкуренції почав переростати в монополістичний капіталізм.

Монополія (від грец. mono — один і роїео — продаю) — форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду, виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків. Основними формами монополій є:

— картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо;

— синдикат — об'єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на купівлю сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність;

— трест — об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Юридично створення тресту означає передачу контролю над колись незалежними підприємствами (у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката) його засновникам. Нерідко трест очолює холдинг — держательська компанія, яка зосереджує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює контроль за їхньою діяльністю;

— концерн — об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.

2. Економічне піднесення США та Німеччини

До середини XIX ст. провідне місце у світовому промисловому виробництві займала Англія. За нею йшли Франція, Німеччина і США. У другій половині XIX ст. становище змінилося: Англія втратила позиції провідної промислової держави світу, відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками випуску промислової продукції. США вийшли на перше місце у світовому промисловому виробництві. Німеччина випередила Англію і Францію, посівши друге місце після США (за період із 1870 по 1913 р. в Англії промислове виробництво зросло в 1,75 раза, у Франції — у 3, у Німеччині — у 4, у США — у 6 разів).

У результаті таких змін закінчився період «євроцентризму». Головну роль у світовому господарстві почали відігравати США. Так, якщо в 1860 р. частка Європи у виробництві світової продукції становила 75 %, а США — 23 %, то в 1913 р. відповідно 53 і 42 % .

Прискорений розвиток Сполучених Штатів Америки пояснюється низкою факторів, серед яких важливе місце належить політичним, соціальним, географічно-кліматичним, природним.

Науково-технічна революція знайшла добрий ґрунт на американській землі. Внаслідок постійної нестачі робочої сили там активно впроваджувалися власні та європейські винаходи. У зв'язку із запізненням промислового перевороту в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після Громадянської війни в країні сформувався широкий внутрішній ринок, розширювалася географічна спеціалізація.

До США збільшувався приплив емігрантів, яких приваблювали вища заробітна плата та наявність вільних земельних просторів. Як правило, це були енергійні й дуже діяльні люди, які не боялися ніякої праці (якщо за XIX ст. населення Європи зросло трохи більш як удвічі, то США — у 14 разів).

Економічному зростанню сприяли зовнішня політика держави — високі митні тарифи на ввезення готової продукції, що нерідко сягали більше 50 %, і повна свобода для ввезення іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, насамперед англійські, капітали.

США в 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі в Росії Аляски за 6,7 млн дол. (кожен гектар землі обійшовся американцям лише в 5 центів). Згодом було анексовано Гавайські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Водночас посилюється економічно-торговельна експансія в країни Латинської Америки, які втягувалися в орбіту економічної діяльності США.

Вражаючими були темпи економічного розвитку країни. Національний дохід з 1870 по 1913р. зріс у 5 разів, а національне багатство — майже в 7 разів. Найвищими темпами зростало промислове виробництво. Частка промисловості й будівництва напередодні Першої світової війни становила 75 % сукупного суспільного продукту.

Важливе значення в економічному розвитку США мало будівництво залізниць, довжина зростання яких із 1870 по 1913 р. збільшилася у 8 разів. Будівництво залізниць стимулювало зростання виробництва у металургійній, металообробній та вугледобувній галузях промисловості, сприяло освоєнню родючих земель західних штатів, зміцнило економічну єдність країни.

Відбулися кардинальні зміни в галузевій структурі промисловості — значно збільшилася частка важкої промисловості, яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в історії США була досягнута перевага частки важкої промисловості над легкою і харчовою. Уже в 1900 р. частка галузей важкої промисловості перевищила половину загального обсягу промислової продукції. Такого рівня інші розвинуті країни досягли лише перед Другою світовою війною. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисловості: нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна.

У1898 р. нар. Ніагара була збудована перша у світі гідроелектростанція. Напередодні Першої світової війни потужність американських електростанцій була понад 5 млн кВт (потужність англійських, німецьких і французьких разом не перевищувала 3 млн кВт).

Легка та харчова галузі промисловості поступово переходять на виробництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше набуло розвитку масове серійне виробництво, за якого застосовувались раціональні методи його організації. Поточний, конвеєрний метод уперше був запроваджений на автозаводі Г. Форда в 1913 р. і дав вражаючі результати: монтаж магнето для автомобільного двигуна замість 20 хв займав усього 5, а складання одного автомобіля тривало лише 1,5 год. Раціоналізація виробництва сприяла небаченому зростанню продуктивності праці.

До речі, Г. Форд здійснював й інші новації у своїй компанії «Форд мо-торз». Він одним із перших встановив на своїх підприємствах 8-годинний робочий день, розробив систему кредитування робітників, організував соціологічну службу в складі декількох десятків осіб, провів загальну паспортизацію робочих місць і визначив цілий ряд операцій, на яких могли бути задіяні інваліди: безногі, однорукі, глухі й навіть сліпі. У 1914 році Форд підвищив середню заробітну плату своїм робітником із 15—20 дол. на тиждень до 40—50 і встановив мінімальний рівень у ЗО дол. на тиждень. У результаті цього вперше в історії продукція, що була предметом розкоші, стала доступна тим, хто її виробляє. Так зародилося суспільство масового споживання.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися якісно нові зміни в управлінні виробництвом, викликані зростанням концентрації виробництва і централізації капіталу. Почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання.

Перші монополії виникли ще в 60—70-х роках. Одна з найбільших — «Стандарт-ойл компані» — була створена Дж. Рокфеллерому 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з видобутку та переробки нафти. У 1882 р. вся компанія була реорганізована у трест і монополізувала виробництво понад 90 % очищеної нафти в країні. На початку XX ст. у США було близько 800 трестів, до яких входило понад 5 тис. підприємств із загальним капіталом у 7 млрд дол. Монополізація сприяла ефективнішому управлінню виробництвом, однак поступово монополії зосередили у своїх руках велику економічну владу. Уряд США був змушений приймати антимонопольні закони, втручатися в економічні процеси.

Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце в Європі. Серед сприятливих факторів цього найголовнішим можна вважати перемогу у франко-пруссь-кій війні 1870—1871 pp. Після завершення війни відбулися об'єднання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роздробленість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-фінансова система, була прийнята загальнодержавна система мір і ваги, залізничного і поштового права. Населення Німеччини в останній третині XIX ст. зросло з 35 до 50 млн осіб, загальна чисельність промислових робітників збільшилась утричі. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни.

Перемога над Францією, анексія промислово розвинутих провінцій Ельзасу та Лотарингії, багатих на залізну руду і вугілля, контрибуція в розмірі 5 млрд франків золотом сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.

Як і в США, економічному піднесенню Німеччини сприяв фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини наприкінці XIX — на початку XX ст. за кількістю та якістю впроваджень і нових розробок поступалася лише американській.

Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло.

Державні замовлення на зброю, боєприпаси значною мірою зумовили зростання галузей важкої індустрії.

Велике залізничне будівництво (у 1870—1875 pp. щорічно вводилося 1500—2000 км шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Німецька металургія поступалася лише американській. Важлива роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.

У процесі індустріалізації змінилася структура господарства Німеччини: промисловість почала домінувати в економічній системі країни. Німеччина напередодні Першої світової війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зайнятого у промисловості, становила майже 50 % від загального числа працюючих. Темпи економічного зростання були найвищими в Європі.

Повільними темпами розвивалася легка промисловість. її відставання пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими цінами та низькою купівельною спроможністю населення, оскільки заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.

Монополізація економіки Німеччини теж мала свої особливості. На відміну від США, процес монополізації відбувався тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх виникло у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій галузях промисловості. Напередодні Першої світової війни в Німеччині було близько 600 монополістичних об'єднань. Небаченої економічної сили досягли Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат, «Фарбеніндустрі» та ін.

Незначна кількість колоніальних володінь примушувала німецьких підприємців підвищувати продуктивність праці, знижувати собівартість продукції, домагалися високої її якості, щоб перемагати на світовому ринку товарів. Відсутність ринків сировини і збуту зумовили агресивність Німеччини.

3. Основні фактори промислового відставання Англії та Франції

В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту, її частка у світовому виробництві знизилася з 32 % у 1870 р. до 18 % на початку XX ст. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне старіння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, забезпеченій науково-технічним прогресом останньої третини XIX ст. На розвитку англійської промисловості позначалася слабка енерго-забезпеченість країни, недооцінка нею значення електричної енергії, повільний розвиток нових галузей виробництва {наприклад, у світовому виробництві електротехнічних виробів частка Англії становила 13%, а Німеччини — 32 %; у 1913 р. в Англії було випущено 34 тис. автомобілів, а в США — майже півмільйона).

Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, у колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки (якщо за останню третину XIX ст. національний дохід зріс удвічі, то доходи від зарубіжних інвестицій — у 9 разів). Вивезення капіталу було бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.

Проте в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії порівняно високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони випередили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. Тривалий час Велика Британія зберігала за собою лідерство у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, суднобудування, залишалася великою колоніальною імперією (на початку XX ст. її колонії у 100 разів перевищували розміри метрополії).

Процес монополізації промисловості в Англії відбувався повільніше, ніж у США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і централізації. Напередодні Першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86 % усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній.

Інвестиції спрямовувалися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності. Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивіліза-ції взагалі.

Упродовж майже всього XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак наприкінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.

Серед головних причин відставання була перш за все поразка у франко-прусській війні та її наслідки. Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Невигідним для Франції був і мирний договір 1871 р. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарингію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалися текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарингії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.

Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином зростала собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їх конкурентоспроможність .

У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили ЗО % світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд франків. Вивезення капіталу в колонії, територія яких у 20 разів перевищували площу метрополії, давало величезні прибутки. Однак остання обставина, тобто монополія на експлуатацію колоній, гальмувала економічний розвиток Франції (аналогічним було становище і в Англії), оскільки давала змогу отримувати високі прибутки за застарілої техніки та невисокої якості продукції.

Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Гострі проблеми в сільському господарстві також стримували розвиток економіки.

Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати наявні суперечності в сільському господарстві. Парцелярність (роздробленість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували «зайве» населення в землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення.

Непосильною для французького сільського господарства виявилася конкуренція американського зерна та інших продуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектору країни.

На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.

4. Становлення індустріального суспільства в Японії

Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж у країнах Західної Європи та США, і мав низку особливостей. До середини XIX ст. Японія була типовою аграрною країною, в якій панувала феодальна система господарства, формувалося мануфактурне виробництво. Вважалося, що найвища влада в Японії належить імператору, але насправді її узурпували сегуни (правителі) — великі феодали, зокрема династія Токугава, яка протягом останніх 250 років правила країною з Едо (нинішнього Токіо) від його імені. Імператори були ізольовані в Кіото і навіть не мали права покидати свого палацу.

Політична роздробленість країни, складна соціальна структура суспільства, в якій панівне становище мали самураї (близько 7 % всього населення), гальмували становлення індустріального укладу. Селянство країни становило 80 % загальної кількості населення, купці та ремісники були нечисленним станом і не виявляли підприємницької активності.

Тривалий час Японія перебувала у самоізоляції від зовнішнього світу. Зі страху перед християнськими місіонерами і європейськими гарматами в XVII—XIX ст. країна наглухо закрила свої порти. Це було продовженням ізоляціонізму попереднього часу — ще в X ст. Японія припинила офіційні контакти з континентом. Нерідко справа доходила до смішного. Так, коли держава Корі, яка об'єднала Корейський півострів на початку X ст., сама запропонувала платити данину Японії, та відмовилася. Вона відчувала себе абсолютно самодостатньою, а від закордону чекала тільки неприємностей. Пересічний японець ніколи не виїжджав за межі своєї країни, не бачив жодного іноземця і, більш того, — рідко покидав межі місця свого проживання.

Зміни в розвитку Японії почалися з 1853 p., коли невелика американська ескадра під командуванням комодора М. Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила сегунат підписати нерівноправний договір про відкриття низки портів для торгівлі із США. Японії не було що протиставити американцям, оскільки самі сегуни ще в XVII ст. заборонили будівництво великих кораблів, щоб їх піддані не змогли заплисти дуже далеко. Тому військово-морські сили країни мали жалюгідний вигляд. Невдовзі подібні договори Японії нав'язали Англія, Франція, Голландія та інші держави.

Торгівля з економічно розвиненішими країнами мала негативні наслідки для японської економіки, викликала соціальне невдоволення, котре вилилося в революцію «Мейдзі» — державний переворот 1867—1868 pp., який, ліквідувавши феодальний режим сегуна з династії Токугава, відновив імператорське правління і започаткував процес модернізації. Так настала нова «епоха Мейдзі», або «епоха освіченого правління», як назвали в Японії роки правління імператора Муцихіто (1868—1912), якого невдовзі також почали іменувати імператором Мейдзі. Було ліквідовано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів, рівність усіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, міграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи, скасовано цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції, впроваджувалися досягнення науки та техніки. Важливим результатом революції стала ліквідація феодальних володінь та привілеїв, однак здійснена поступово, з пристосуванням до нових умов господарювання: аристократія отримала відшкодування готівкою та облігаціями, які були інвестовані у виробництво.

Чимало зусиль японський уряд докладав для того, щоб модернізувати тогочасне суспільство. Він направляв у західні країни спеціальні місії для вивчення досягнень західної цивілізації, за європейським зразком перебудовував освіту, розпочав бурхливе будівництво промислових підприємств, залізниць, морських суден, засобів зв'язку та впровадження інших нововведень, використовуючи всі світові наукові й технічні досягнення. Міністр закордонних справ І. Каору з цього приводу писав в доповідній записці: «Як ми можемо впливати на розум нашого 38-мільйонного народу, щоб він проникся духом сміливості, навчився незалежності і самоврядування? На мою думку, єдиним засобом для досягнення цієї мети може бути тільки спілкування з європейцями, щоб люди на власному досвіді переконалися у своїй незграбності, усвідомили свої недоліки, увібрали в себе західну одержимість… Тільки так може наша імперія стати нарівні із західними країнами».

Особливістю економічного розвитку Японії другої половини XIX — початку XX ст. було те, що процеси промислового перевороту збіглися в часі з процесами індустріалізації та монополізації і проходили прискореними темпами. Держава відіграла важливу роль в індустріалізації: уряд створював власні підприємства — взірцеві фабрики та корабельні, що діяли як державні з широким залученням іноземних експертів для керівництва ними. Згодом ці підприємства були передані в приватні руки за низькими цінами. Уряд виконував функції науково-дослідної і дослідно-конструкторської установи для нових підприємців і поступово перестав брати безпосередню участь у виробничому процесі. Практикувалися надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків.

Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної робочої сили (наймані робітники працювали за неймовірно низьку платню за тривалого робочого дня, який інколи сягав 15—18 год), люди всіх станів стали вільними, а приватна власність і приватне підприємництво отримали захист від сваволі старої аристократії. Крім того, уряд усіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти. До кінця XIX ст. у школах навчалося близько 80 % японських дітей.

В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли в нову ділову етику традиції старого самурайського кодексу — чесність, відданість справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підприємництва.

Прагнучи вистояти в умовах нерівномірного розвитку економіки, японські фірми намагалися диверсифікувати свою економічну діяльність. Вони не зосереджувалися в якійсь одній галузі господарства, а поширювали свій вплив у всіх напрямах, не задовольняючись монополізацією виробництва і збуту одного товару, проникали у нові для себе галузі й сфери.

Значна увага приділялася транспорту і засобам зв'язку. У 1870 р. між Токіо і Йокогамою, де розташовувалася велика колонія іноземних бізнесменів, була відкрита перша в країні лінія телеграфу, а через два роки ці міста зв'язала і перша в Японії залізниця.

Поряд із запозиченням досвіду європейських країн і США, істотне місце в індустріалізації Японії належало іноземному капіталу, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Це хоч і затримувало «злет» економіки, але робило її стійкою та надійною в наступні десятиліття.

Становленню індустріального суспільства в Японії сприяла аграрна та інші реформи 70-х років XIX ст. Вони ліквідували феодальні права самураїв на землю, закріпили земельні наділи за селянами. Правда, значна частина селянства залишилася мало- та безземельною.

Відчуваючи нестачу землі та ресурсів за зростаючого населення, уряд Японії посилював мілітаризацію економіки країни (до 1900 р. 40% усіх державних підприємств були військовими заводами, де була зайнята половина робітників державного сектору і 3/4 потужностей), вдавався до агресивних дій проти своїх сусідів, багатих на сировину і ринки збуту. Так, у 1894 р. Японія напала на Китай, перемога над яким дала їй права на експансію Кореї, 350 млн єн контрибуції, можливість для японських громадян відкривати в Китаї промислові підприємства. Перемігши у війні 1904— 1905 pp. Росію, Японія захопила Південну Маньчжурію, а також Південний Сахалін. Як наслідок, частка японських товарів становила в імпорті Кореї і Маньчжурії відповідно 74 і 60 %. Економічна експансія сприяла промисловому піднесенню.

Загалом реформи мали вражаючі наслідки для японської економіки. Упродовж 1875—1895 pp. обсяг виробництва сільськогосподарської продукції у країні збільшився у 3,5 раза, протяжність залізниць зросла в 20 разів, були створені тисячі нових промислових підприємств, обладнаних передовою технікою. Незважаючи на те, що Японія не могла ще на рівних конкурувати із західними країнами в абсолютних показниках випуску основних промислових виробів, темпи її економічного зростання були значно вищими. Упродовж 1900—1913 pp. вони становили 12 % на рік проти 7 % у США, 4 % у Франції і Німеччині, 2 % у Великій Британії. Видобуток вугілля зріс у 20, виробництво міді — у 13, виплавка сталі — у 5, сумарний тоннаж торгового флоту — у 8, військового — у 15 разів. Експорт зріс до 250 млн єн у 1900 р. і до 600 млн у 1913 р.

Поряд зі здобутками в індустріальному розвитку напередодні Першої світової війни Японія все ще залишалася аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої було зайняте в сільському господарстві.