Обсадити, але не стріляти

О восьмій годині вечора вони увійшли до Києва. 8-ма Самбірська бригада зайняла Деміївку, а відтак посіла й товарну станцію, яку галичани називали «вантажевий двірець». Усі колії тут були загромаджені ешелонами з усіляким добром — можна було зодягти, взути й озброїти не один галицький корпус, але ніхто не поривався до того добра. Тільки виставили біля вагонів варту, а стрільці більше товпилися там, де серед інших ешелонів застрягли три большевицькі панцерники. Кортіло роздивитися на ці грізні машинерії, які не змогли вицофатися з Києва й так легко потрапили їм до рук.

...

Станімір уже падав з ніг, та навіть не думав про сон. Київ у їхніх руках! Комендантом міста призначено полковника Осипа Микитку.

Лише далеко за північ Станімір приліг у станційній кімнаті, щоб передрімати часину, аж тут принесли телеграфічний наказ корпусного штабу. Він повідомляв, що сьогодні, 31 серпня, о дев’ятій годині ранку відбудеться парадний в’їзд Симона Петлюри до Києва. Для зустрічі та віншування Головного Отамана всі бригади 3-го корпусу зобов’язані вислати на головний двірець по одному найліпшому куреню і по одній батареї для формування збірної парадної бригади. Командантом цієї почесної бригади призначається він, сотник Станімір, котрий особисто мусить зголоситися до корпусного штабу.

Осип ще не встиг обмізкувати наказ, як надійшов новий: він, сотник Станімір, повинен прибути зі своїм куренем о п’ятій годині ранку на головний залізничний двірець.

Кишеньковий годинник показував за двадцять хвилин четверту. Час піднімати стрільців.

...

О п’ятій ранку вони були на київському головному двірці. Незважаючи на досвітню годину, тут, на майдані, ворушилося багато військового люду. Біля центрального входу стояло два легкових автомобілі з відкритим верхом. Штаб корпусу містився в пасажирському салоні першої кляси, де також було гамірно. Один заходив, другий виходив — двері не зачинялися.

Станімір зголосився до команданта їхнього корпусу полковника Вольфа. Арнольд Вольф замінив на цій посаді Антона Кравса після того, як той очолив Центральну армійську групу. Австрієць Вольф добре розумів українську, але говорив кепсько. Він німецькою мовою пояснив Станімірові, що сталося те, чого вони найбільше боялися. З лівого берега Дніпра до Києва підходять денікінці. Вони вже у Дарниці, обсадили з того боку ланцюговий і залізничний мости, готуються увійти до Києва. Тому дефіляду скасовано, сказав полковник Вольф. Принаймні тепер вона не на часі.

— А як же?.. — хотів запитати Станімір, але полковник його випередив:

— Головний Отаман відкликав свій наказ. Він уже знає. Зараз ми чекаємо на генерала Кравса. Десь він застряг на залізниці.

Поки полковник сумно хитав головою, приїхав начальник штабу 1-го корпусу майор Куніш і привіз нові розпорядження: треба негайно взяти під охорону найважливіші об’єкти міста.

— Вашому куреневі, пане сотнику, — майор Куніш подивився на Станіміра червоними від безсоння очима, — випадає особлива ділянка. Мусите обсадити міську Думу, себто ратушу, і головну пошту.

— Обсадити, але не стріляти, — сказав німецькою полковник Вольф.

— Не розумію, — запитально глянув на нього Станімір.

— Це не мій наказ, — розвів руками полковник.

— Як можна охороняти об’єкт з такою умовою? То, може, нам і зброю не брати з собою?

— Така настанова головного штабу, — сказав полковник Вольф. — Буде інакша — тоді й діятимемо інакше.

— А поки що в разі зустрічі з денікінцями мусимо вести переговори, — пояснив майор Куніш, кліпаючи червоними, як у кроля, очима.

— Переговорювати про що? — спитав Станімір.

— Шукати згоди, аби вони залишалися на своїх позиціях, а ми на своїх, — сказав майор Куніш. — До остаточного з’ясування становища на вищому командному рівні.

— Обсадити, але не стріляти, — кисло всміхнувся полковник Вольф. — Виконуйте наказ, пане сотнику.

Станімір вийшов надвір, де вже розвиднялося. Над темними дахами міських будівель рожевіло крайнебо.

З важким серцем він підкликав старшин, щоб пояснити становище. Знав, як це гнітюче вплине на стрільців, але що зробиш? Місто все одно їхнє, можна обійтися без параду, зате зараз вони, нарешті, побачать Київ завидна, гордо продефілюють його вранішніми вулицями аж до Хрещатика, де стоїть міська ратуша. Чим тобі не парад?

Станімірові не довелося нікому пояснювати, чому змінилися плани. Уже всі знали, що на лівому березі денікінці, стрільці тільки не розуміли, чому зчинився такий алярм. Вони розбили червоних, розіб’ють так само й білих, адже у Києві й поблизу нього двадцять тисяч галицького війська.

Почувся дзвін копит об бруківку. До двірця прилетів на коні поручник Антін Тарнавський із 2-ї Коломийської бригади, яка стояла біля ланцюгового мосту по цей бік Дніпра. Вороний кінь був сірий від мила, і, коли зупинився, хвіст і грива на ньому обвисли. Поручник Тарнавський гнав коня галопом майже через усе місто.

— Почалося! — сказав він. — Біляки скидають на воду човни, щоб переправлятися на цей берег.

— У них що тут — своя флотилія? — спитав Мирон.

— Та де! Пограбували тутешніх рибалок. Це ще та армія.

— Переправляються — то треба зустріти, — сказав Мирон.

— Тому ж і приїхав до штабу! — гукнув Антін уже на ходу.

— Отак, — сказав Станімір. — Плани міняються, але не в нас. Ми продефілюємо всім куренем до міської ратуші. Себто до Думи. Як ви сі дивите на то? — весело подивився він на поручника Гірняка.

— Так, як і ви, пане сотнику.

— А чому рука в кишені? Ви часом не ранений?

— Бог милував.

— Добре є, — сказав Станімір. — Тоді вирушаємо.

...

Сотник Станімір у супроводі поручника Гірняка піднявся широкими мармуровими сходами на другий поверх. Тут біля входу до овальної аудієнц-зали їх зустрів схвильований лисий чоловік, схожий на хорового диригента, — він весь час тримав зігнуті в ліктях руки перед собою. Це був голова міської управи Рябцев.

— Дабро пажаловать, спасітєлі ви наші! — широко розкинув він пухкенькі руки, ніби хотів ухопити в обійми обох старшин разом.

Рябцев був більш ніж поштивий, він тут-таки попросив пробачення, що не зможе говорити з ними українською мовою, оскільки ця солов’їна мова занадто красива й милозвучна, щоб псувати її недорікуватістю. Але він, Рябцев, обов’язково вивчить українську, вже навіть придбав словник… цього… як його… е-е-е…

— Грінченка? — підказав Мирон.

— Так точно, — зрадів Рябцев. — Ґрінчєнкі. Так што я рад украінской власті і готов виполнять всє єйо дірєктіви.

Вони зайшли до аудієнц-зали, де за великим овальним столом у позі «струнко» стояло ще кілька чиновників (щойно підхопилися з крісел), Рябцев хотів було їх представити, але Станімір сказав, що хай потім, ще встигнемо, спершу треба розглянутися, де тут краще виставити кулемети.

— Как… куда кулємєти? — отетерів Рябцев.

— Так поставити, щоб шиї скорострілів висувалися на вулицю, — сказав Станімір.

— Да зачєм ето, да раді Боґа! — замахав перед собою пухкенькими ручками Рябцев, наче розганяв дим. — Вєдь наші в ґородє, совдепія дала дьору, народ празднуєт, а тут опять двадцать пять.

— Ніяких не двадцять п’ять, — сказав Станімір. — Усього вісім кулеметів.

Чиновники сторожко перезирнулися між собою, потім один поважний думець із чорною квадратною бородою промовив глибокодумно:

— А я, знаєтє-лі, обажаю ґуцулов. Удівітєльно сімпатічний народєц. Ви нє находітє? — догідливо глянув він на Станіміра.

— Я їх і не шукав, — відповів Станімір і ще більше збив з пантелику чиновників. — Гуцули високо в горах.

Осипу по цей бік Збруча вже не раз доводилося чути, що він гуцул, — це, звичайно, ближче, ніж австріяка, але теж пальцем у небо.

Вони з поручником Гірняком ретельно оглянули приміщення, вікна, потім балкон, який виходив прямо на Думську площу, і тут побачили, що до перил балкону прикріплено два невеличкі жовто-блакитні прапорці. Станімір звелів Миронові покликати Гриця Банаха з їхнім курінним прапором — отут посередині між маленькими треба вивісити великого.

Гриць тільки-но вийшов з прапором на балкон, як площа внизу вибухнула тисячоголосим «Слава!» й такими оваціями, що небесно-золоте полотнище затріпотіло без вітру.

— Соборність! Україна! Петлюра! — скандували кияни. — Соборність від Сяну до Дону!!!

Станімір сказав голові Рябцеву, щоб той із думцями займався своїми справами, а вони, «симпатичні гуцули», займуться своїми.

Осипові шкребло на душі. Довкола все захлиналося радістю, а йому чогось не раділося. «Обсадити, але не стріляти», — в голові кілочком засіло химерне напучення. Щось тут було від лукавого.

Він двома сотнями обсадив Думу зсередини та знадвору, одну сотню поставив на головну пошту й оголосив суворе поготівля. До Думської площі посунуло ще більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями.

Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати — тільки переговорювати.

«Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі.

Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду[34] до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок.

Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме — вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.

— А ти кто? — спитав у Мирона вузькоокий «кгарєнной кгієвлянін» з широким і круглим, як пательня, лицем.

— Заїжджий, — сказав Мирон і неквапом пішов угору.

— Єслі прієжджій, так сматрі в оба! — кинув йому вслід вузькоокий, і всі азіати чомусь зареготали.

...

Від Купецького саду в бік Хрещатика рухалося зо два десятки денікінських кіннотників. Осип Станімір, негайно зв’язавшись по телефону зі штабом корпусу, попросив дозволу роззброїти ворога.

— Якого ворога? Кого роззброїти? — перепитав німецькою мовою полковник Вольф. — Ми з вами давно все узгодили. Мусите вийти назустріч воякам Добровольчої армії і запитати, куди й чого вони їдуть.

Зв’язок обірвався чи, може, полковник Вольф урвав його сам, не бажаючи слухати зайвих пояснень. Станімір схопився і, як оглашенний, помчав на Хрещатик, прокладаючи ліктями шлях у натовпі. Зупинився перед конем денікінського офіцера, який їхав попереду кавалькади. Золоті погони вилискували на сонці.

— Куди їдете? — якомога суворіше спитав Осип. Це все, що він міг собі зараз дозволити у взаєминах з ворогом — говорити й дивитися басом.

Офіцер широко посміхнувся, блиснувши ще й золотими коронками.

— Ми нє єдєм, нас народ нєсьот, — пихато сказав він, об’їхав Станіміра й пустив коня далі Хрещатиком. За ним потрюхикали й решта кіннотників.

Осип стояв як обпльований. Це відбулося на очах у натовпу. І хоч деякі обивателі розпускали чутки, що галичани взяли Київ разом з денікінцями, більшість киян не могли зрозуміти цього «братання».

— Пане сотнику, не зважайте, — торкнув за лікоть остовпілого Станіміра Мирон, який саме підоспів на цей казус. — Усім не поясниш.

Поки вони йшли до ратуші, Осип не обмовився й словом. Навіть не запитав, що там діється на Печерську. Він знов подзвонив до полковника Вольфа й тим-таки басом, яким говорив з денікінцем, попросив, аби він приїхав у Думу для з’ясування вкрай складного становища. Нехай полковник на власні очі побачить, що діється в місті, і, можливо, відкорегує попередні накази. До того ж і голова міської управи Рябцев хоче зустрітися з вищим командуванням, аби устійнити добрі взаємини.

Полковник Вольф сказав, що вже виїжджає.

Раз у раз надходили тривожні звідомлення від інших куренів і бригад: денікінці стягують дедалі більші сили біля мостів, а протистояти їм нема як. Обсадити, але не стріляти — те саме, що посіяти й не жати.

Денікінський роз’їзд, який так зухвало обминув сотника Станіміра, невдовзі опинився біля головного двірця — перед самісіньким носом у корпусного штабу. Тут стояла чатова галицька сотня, а також відділ кінноти чорних запорожців з полковником Сальським. Запорожці кинулися полонити нахаб, сотник Божко з хижим лицем і чорною шкіряною пов’язкою на оці вже оголив шаблю, та навперейми йому вихопився сам начальник штабу Запорозької групи Кущ. «Сутичок оминати!» — закричав він, і сотник Божко, сердито сплюнувши, застромив шаблю у піхви.

Денікінці ще трохи постояли, показуючи всім своїм виглядом, що вони тут нікого не бояться, і на рисях подалися в бік Безаківської.

Полковник Вольф приїхав на розхитаному «пакарді» до Думи, зірвавши ще один сплеск овацій. Публіка розступилася, авто поволі підкотило до парадного входу. У супроводі двох ад’ютантів і Станіміра полковник Вольф піднімався мармуровими сходами на другий поверх, важко дихаючи й нарікаючи на патове становище. Але нема на те ради, сказав він, мусимо дочекатися генерала Кравса, котрий уже п’ять годин їде від Фастова до Києва.

Оглянувши кулеметні гнізда, які стрільці «звили» на балконі та біля вікон, полковник Вольф пішов до овальної зали, де на нього чекав голова Рябцев разом з іншими думцями.

— До чого вони добалакаються? — з гіркою усмішкою глянув Станімір на Мирона. — Полковник розуміє російську, як я китайську.

— У нашому становищі це мало що важить, — сказав Мирон.

...

Він побачив, що всі повернули голови до вулиці Інститутської. Там, на її крутосхилі, у скісних променях передвечірнього сонця з’явилося видиво, яке найбільше вразило поручника Гірняка. З печерського пагорба, де ще недавно було безлюдно й порожньо, з мертвого міста до Хрещатика рухалася строката, розцяцькована процесія.

Попереду на низенькому, схожому на віслюка коні їхав старий російський генерал, груди якого були так густо обвішані орденами, наче він зодягнув кольчугу. У правій руці генерал тримав невеличкого російського прапора, який начебто й не личив поважному воєначальнику, він тримав його наче свічку. Услід за генералом пішки ступали чотири священики в золотих ризах, один із них ніс великого позолоченого хреста, а троє високо здіймали багряні церковні корогви.

За ними йшов церковний хор на чолі з дияконом і голосно, голосніше, ніж годилося б церковному хору, співав «Боже, царя храні». Замикав цю процесію кінний конвой із кількох офіцерів у золотих погонах та відділу кубанських козаків у червоних черкесках. Черкески були добротні, а от погони у рядових денікінців, теж червоні, мали жалюгідний вигляд. Не суконні, а тоненькі й вим’яті, наче вони їх наспіх повирізали ножицями з жіночих спідниць. Один офіцер навскіс тримав древко великого російського прапора, аби його полотнина була розгорнута й помітна здалеку. Ця різношерста компанія спускалася вниз дуже повільно, узвіз був такий крутий, що коні кумедно присідали на задні ноги.

У лівій половині натовпу, якщо дивитися від Думи очима архістратига Михайла, прокотилося радісне збудження, дехто поривався до величальних привітань, але не з руки було перебивати церковний спів, тим більше гімн «Боже, царя храні», тож лівий табір Думської площі благоговійно чекав наближення процесії, а правий вороже наїжачився й загудів обурено. Однак і ті, й ті знов позадкували, даючи дорогу пістрявій процесії, яка прямувала до міської Думи.

Не доїжджаючи до парадного входу, серед площі, російський генерал натягнув поводи, кволо махаючи прапорцем до тієї половини натовпу, де він одразу впізнав своїх. До нього підбігла якась стара діва з вибіленим крейдою лицем і підведеними сажею бровами, вхопила генерала за чобота й заходилася його обціловувати від носака до коліна. «Спасітєль ви наш роднєнькій», — голосила діва, облизуючи халяви й залишаючи на них білі крейдяні плями. «Ну, будя, будя», — втихомирював її генерал, нервово посмикуючи хромовим чоботом.

До нього підкотився ще якийсь черевань у білій косоворотці, підперезаній червоним шнурком, але генерал суворо підняв руку долонею до натовпу, мовляв, годі, давайте без панібратства, «гаспада харошіє», і рушив до Думи. Тут на його шляху стало два козаки з рушницями й шаблями — вони зненацька вихопилися з натовпу, видно, повстанці, і Миронові навіть здалося, що він їх десь бачив.

— Далі прохід заборонено! — сказав козарлюга із засмаленим, як горщик, обличчям. — Розвертаємо дишля!

— Я вас нє панімаю, — насупився генерал. — Аб’яснітє на чєловєчєском язикє, в чьом дєло?

— Тут управа української столиці! — пояснив засмалений. — Стороннім вхід заборонено.

— Ми только хатім павєсіть наш флаґ, — сказав генерал. — В чєсть взятія Кієва. Вот і всьо.

— Київ звільнила українська армія, — стояв на своєму засмалений. — Чужим прапорам тут не місце.

— Я вам пєрєвєду, вашє прєвосходітєльство, — підбіг черевань у косоворотці, підперезаній шнурком. — Он говоріт, што проєзд воспрещьон, потому што Кієв захватілі галічанє. Но ето же чушь собачья! Ви проєжайтє і водрузітє флаг, вєдь етава трєбуєт народ!

Ще ціла купа людей з лівого табору накинулася на козаків з лайками та прокльонами, мовляв, як ви, сіра голото, розмовляєте з генералом, чи вам повилазило, хто перед вами, народ вимагає пропустити його, а ви, хохли необтесані, вперлися, як барани, і псуєте людям празник. Стара діва з розмазаною на лиці крейдою штурхала гострими кулаками засмаглого козака під ребра, щипала його, називала «чьортов гуцул», не відрізняючи наддніпрянця від галичанина.

Одна половина площі скандувала «Геть москалів!», друга репетувала «Рукі вон!», маючи на увазі облогу генерала; по правий бік заспівали «Ще не вмерла Україна!», а по лівий долучилися до церковного хору, який саме дотягував «Перводєржавную, Русь православную, Боже храні».

Площа намагнітилася й розпеклася до краю, багнети наїжачилися на крісах стрільців, що охороняли Думу, крізь замасковані на балконі отвори висунулися шиї кулеметів, і невідомо, чим би те закінчилося, якби генерал Кравс не побачив у цьому становищі вигідний шанс розпочати переговори з денікінцями. Він повернувся від парадного входу назад, туди, де козаки перепинили російського генерала з усією його процесією, і чемно попросив — не наказав, а попросив засмаленого та його похмурого товариша, аби вони пропустили генерала з його ад’ютантами до Думи. Засмалений із товаришем, скреготнувши зубами, відступили убік.

Обидва генерали взаємно представилися і були приємно здивовані: у їхніх жилах текла одна — німецька — кров. Перед Антоном Кравсом сидів на низькорослому коні барон Максиміліан Штакельберг, командир авангардної дивізії денікінських військ генерала Бредова. Можна було поговорити німецькою, але при такому народі не випадало, Кравс жестом припросив Штакельберга спішитися і пройти до Думи.

Російський генерал обернувся до свого конвою, кубанці швиденько позіскакували з коней і обережно зсадили Штакельберга з його низького віслюкуватого жеребчика. Хор зажував останні слова імперського гімну, попи опустили корогви держаками на землю. Батюшка, який ніс золотого хреста, поклав його на плече, ніби збирався йти на Голгофу.

До Думи генерал Штакельберг зайшов із двома ад’ютантами. Назустріч сходами уже дріботів голова міської управи Рябцев, диригуючи сам собі пухкенькими ручками.

— Ну, наканєц-то, наканєц-то! Встрєтілісь два союзніка-побєдітєля! Мілості просім!

Мимохідь привітавшись з головою Рябцевим («Не вірте тим єзуїтам!» — пригадалося Кравсу), обидва генерали зі своїми старшинами зайшли до аудієнц-зали. Перед розмовою командант 2-ї Коломийської бригади отаман Виметаль доповів генералу Кравсу, що біля Ланцюгового мосту денікінці роззброїли 2-й курінь його бригади. Кравс висловив Штакельбергу різке обурення, мовляв, якщо вже сама доля зробила нас союзниками в боротьбі з большевиками, то навіщо загострювати стосунки?

Барон сказав, що це непорозуміння, помилку буде виправлено, але натомість і в нього є невеличке прохання — для заспокоєння російської публіки треба на Думі вивісити триколірний прапор.

Українські старшини перезирнулися.

Барон Штакельберг наголосив, що цей акт не матиме жодного політичного значення, йдеться всього-на-всього про жест обопільної поваги між союзниками. Після такого акту доброї волі генерал Кравс зможе спокійно їхати на Печерськ до гімназії, де розмістився штаб генерала Бредова, і продовжувати переговори на вищому рівні. Тим часом денікінські війська залишатимуться на своїх позиціях до встановлення демаркаційної лінії між Добровольчою і Галицькою арміями. Тож нехай хтось із ваших, сказав барон Штакельберг, спуститься вниз і візьме в нашого офіцера великий триколор.

Така позиція Кравса задовольняла. Він попросив, щоб покликали сотника Станіміра, котрий пильнував за порядком на площі, і наказав йому занести в Думу російський прапор. Далі вийшла комедія. Денікінський прапороносець вперся рогом і не захотів віддати знамено в руки Станіміра. «Єщьо чєво! Аткуда я знаю, что тєбє далбаньот в башку! Можєт, ти хочєш наш флаг захватіть аль вабщє сжєчь? На-кось, вазьмі малєнькій».

Він дав Станімірові маленького прапорця, Осип піднявся на балкон Думи та примоцував його біля великого жовто-блакитного полотнища. Що тут зчинилося! Ліва половина площі радісно загула й заплескала в долоні, а праве крило зарепетувало, засвистало, затупотіло ногами, заревло на тисячу горлянок:

— Ганьба!

— Галичани зрадники!

— Геть московських лакуз!

— Геть кацапську ганчірку!

— Галичани продалися!

— Ганьба! Ганьба! Ганьба галичанам!

Вигуки скаженого обурення докотилися до аудієнц-зали.

— Что оні скандіруют? — приклав долоню до вуха глухуватий барон Штакельберг. — Ганібал? В смислє Ганібал возлє ворот?

— Сотнику! — гукнув генерал Кравс до Станіміра. — Заспокойте публіку! Ради Бога, скажіть їм що-небудь!

— Що? — нервово спитав Станімір, смикаючи правого вуса, якого він за цей день зсукав у нитку.

— Скажіть щось таке, аби вгамувалися. Ви ж маєте олію в голові. — Кравсова мама була українкою, і мову він знав непогано.

Осип відчув, що олія в його голові перегрілася і вже закипає. Зараз вона зірве покришку на його макітрі. Він вийшов на балкон як у гарячці.

— Ганьба! — стрясало повітря праве крило майдану.

— Зрадники!

— Ганьба запроданцям!

Осип, як Демосфен, поволі підняв руку, показуючи, що він буде говорити. Коли натовп притих, сотник зарядив такої, що Мирон не міг розібрати — чи він у розпачі вдає із себе вар’ята, чи справді чоловікові щось зробилося з головою.

— Авжеж, ми зрадники! — на повен голос звернувся Осип до майдану. — Ми зрадники й перекинчики, яким немає ні виправдання, ані прощення. Так, ми остатні запроданці й більше тут ніц не скажеш. Подивіться, панове, на нас уважно, і в кожному старшині чи стрільцеві ви побачите юду. Кожен тільки й носить у зрадницькій голові підлу думку, як би сі продати москалеві за тих нещасних тридцять срібняків. Так, ми зрадники, каємося.

Осип винувато опустив голову, витримав паузу, а тоді звів своє окаянне лице до неба, гейби та Магдалина, що кається, і запитав у майдану:

— Але скажіт мені, поклавши руку на серце, чи не сі зрадники зросили потом і кров’ю шлях від Львова до Києва, аби визволити рідний Край і його столицю? Той шлях усіяний кістками й могилами галичан. Могилами, над якими ніколи не заплаче рідна ненька, не затужить кохана дівчина. Ми, зрадники, пригорнулися до своїх братів-наддніпрянців, щоби вкупі здобути волю для України, бо, крім нас, її не здобудуть ніякі герої. І ніхто з вас не злічить тих жертв, що їх галичани поклали та ще покладуть на вівтар Вітчизни. Тому кажіт на мене що хочете, але не чіпайте тих, котрі згинули за вашу будучність. Чули-сьте? Не чіпайте, бо… затулю писка кожному ось цим-во! — Станімір вихопив з кобури револьвер і потряс ним над головою. — І тут уже мені жаден генерал не указ, курча його…

Слова застрягли Осипу в горлі, та йому все одно не дали б договорити. Майдан сколихнула нова буря овацій:

— Слава галичанам!

— Хай живе Галицька армія!

— Львів і Київ разом!

— Разом-разом-разом!!!

Під ці овації Кравс із Штакельбергом, закінчивши розмову, вийшли з Думи. Тут вони мусили розпрощатися, бо Кравс вирушав на Печерськ до жіночої гімназії, де осів штаб генерала Бредова, а Штакельберг їхав далі своєю дорогою. Барон помітно повеселішав і, по-дружньому взявши Кравса під лікоть, на прощання шепнув йому рідною мовою:

— Herr General, ich moechte Sie um etwas bitten: lassen Sie bitte die russische Flagge noch haengen — mindestens bis dahin, wenn sich das Publikum zerstreut. In der Nacht kann man die dann schon herunternehmen.[36]

Штакельберг уже підходив до свого низенького коника, як раптом, кинувши оком на денікінський конвой, отетерів — він угледів великий триколор, з яким досі носився, як дурень із ступою, їхній прапороносець. Штакельберг дрібно закліпав очима, глянув на балкон і зрозумів, що його волю зневажили. Старий розсердився, аж йому затремтіли руки; він швидко, не по-старечому підійшов до офіцера й вихопив у нього прапор. Кравс не зоглядівся, як барон ускочив у Думу й тут-таки вигулькнув на балконі. Він власноруч застромив держално прапора у вільне гніздо і з усмішкою переможця помахав рукою до лівого крила площі.

...

Барон Штакельберг зі своїм конвоєм потяг угору по Інститутській, автомобіль генерала Кравса, поволі просуваючись між юрбою, завернув через Царську площу на вулицю Олександрівську[37]. До генерала Бредова з Кравсом поїхали тільки його начальник штабу Людвіг Льобковіц та сотник Верніш.

Саме в цей час до Думської площі доходили чорні запорожці. Попереду, високо тримаючи голову, їхав на вороному й дуже грамотному коні полковник Сальський, вуса якого теж стриміли двома багнетами високо вгору. Поруч звільна похитувався у сідлі похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський, над ним розвівався чорний прапор із черепом і кістками. Вони ще не доїхали до площі, як назустріч вибігла купа людей, котрі зчинили несосвітенний ґвалт. Розмахуючи руками й перебиваючи одне одного, вони кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома, ви лишень подивіться, як вони розперезалися і до чого дійшло — почепили над Києвом біло-синьо-червоний прапор Російської імперії.

Розгніваний натовп заважав колоні рухатися далі, і тоді до полковника Сальського підійшла напрочуд вродлива дама в білосніжних шатах від черевичків до крислатого капелюшка. Не кажучи ані слова, вона вельможним жестом привітала полковника і взяла його коня за вуздечку. Знаючи норов Буяна, запорожці завмерли, злякавшись, що він зараз гризне красуню за лікоть, але того не сталося. Від дами так солодко-заманливо пахло, що грамотний кінь полковника Сальського, не огризнувшись, покірно пішов за нею і йшов би отак на край світу, так йому чогось добре зробилося, та навпроти ратуші дама відпустила Буяна й тонкою рукою у білій рукавичці показала на балкон Думи, де розвівався чужинський прапор.

Сальського наче огріли довбнею в тім’я. Навіть кінь заціпенів під полковником. Козаки позбивали шапки на потилиці, очі в них зробилися круглі, брови настовбурчилися, носи хижо загнулися, на шиях напнулися жили.

— То це я маю парадувати перед московським прапором? — спитав сам у себе полковник Сальський. — Не бути цьому ніколи!

— То це ми маємо парадувати перед прапором ворога? — в один голос запитали себе чорношличники. — А дзуськи!

— Сотнику! — звернувся полковник до начальника своєї варти Божка. — Даю дві секунди!

Сотник Божко саме скинув шапку-мазепинку, щоб голова подихала, і кияни вражено дивилися на його гладенько виголений череп, з якого звисав ледь не до пояса чорний в’юнкий оселедець. Сотникова голова від напруги й перезбудження парувала — не лише кияни, але й козаки здивовано дивилися, як над його лискучою головою здіймалася хмарка пари.

У сотника Божка були найкругліші очі, тобто одне око, бо на другому чорніла шкіряна пов’язка, у нього найдужче закандзюбився ніс, і від того Божкове лице здавалося хижим, як у лисого чорта.

Полковник Сальський ще не домовив свою команду, як сотник Божко кивнув бровою до ошкіреного чорношличника, ще страшнішого за самого Божка. Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга.

Удвох вони з копита рвонули до Думи, козарлюга спішився і, навіть не глянувши на варту, влетів через парадний вхід досередини. Сотник Божко зупинив свого коня під балконом й задер голову. За мить він угледів чорношличника, який вирвав чужинського прапора разом із гніздом. Висмикнувши з полотнища держака, він із тріском переломив його об коліно.

Публіка заревла ще дужче. Ліве крило верещало з обуренням, праве кричало від захвату. До Сальського придріботів голова управи Рябцев і, диригуючи сам собі пухкенькими ручкам, слізно переконував полковника, що російський прапор нікому не заважає, він, навпаки, об’єднує киян, котрі, як бачите, й так розкололися на чужих і своїх.

— Я сам киянин, — гонористо відповів Сальський. — І мене, як бачите, ніхто не розколов. Не коліться і ви.

Під неугавні перегуки натовпу козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його на льоту і, скільки витягне кінь, помчав до полковника Сальського, який на чолі колони вже рушав уперед, — чужого прапора скинуто, на Думі повівав лише український, можна парадувати далі.

Доскакавши до полковника Сальського, сотник Божко так різко натягнув поводи, що кінь дав свічу. Сотник зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім’ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника.

Крики протесту злилися з вигуками заохочення.

— Кащунство! — галасувало ліве крило майдану.

— Нехай не лізуть сюди зі своїм самоваром! — кричали праворуч.

Але ж і кінь був у полковника Сальського! Грамотний, шельма, і дуже обачний, він зупинився перед тим полотнищем, як перед мостом, — остерігався якоїсь хитрості чи злого умислу. Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків.

У натовпі зареготали, й саме тоді, коли на правому крилі площі стало найвеселіше, застукотів кулемет. Кулі затюкали десь від будинку біржі — чи з вікон, чи з горища, чи з даху. У Думі посипалися розбиті шибки, натовп здригнувся від зойків поранених, куля дмухнула біля скроні полковника Сальського.

Зчинилася паніка, нажахані люди кинулися хто куди — у брами, підворітні, до пошти, а більшість летіла навгад, куди бачили очі. Товпилися коні й люди, розпачливі крики злилися в єдиний лемент, більше не було тут своїх і чужих, страх змішав усіх в одну коловерть.

Стріляли мовби над натовпом, щоб залякати, але кілька людей упало на брук. Зненацька з-поза Думи вискочило з десяток вершників із рушницями в руках, вони промчали просто перед головою колони чорних запорожців і, повернувши до Купецького саду, дали кілька пострілів у їхній бік. Сотник Божко з усією вартою рвонув услід за кіннотниками, але від Купецького саду та з вікон будинків сипнули кулеметні черги. Вискакувати на Царську площу було б самогубством — немає гіршого місця для кінного бою, ніж кам’яні коридори міста. До всього, як на біду, в шаленому пориві спіткнувся об бруківку сотників кінь. Тяжко гепнувшись об каміння, він кинув через голову вершника.

Стрілянина раптово вщухла. Ніхто ні на кого не нападав, ніхто нікого не переслідував. Від денікінців ніде не було й сліду. Площа перед Думою спорожніла, втікачі підібрали вбитих і поранених. Лише тихий вечірній вітрець ворушив на бруківці обгортки цукерок, загублені прапорці, жіночі шалі, хустини. Лежали тут і затоптаний білий ковпак скомороха та жовто-блакитна пір’їна невідомого заморського птаха.

Хрещатик якось ураз огорнули сутінки. Чорношличники подалися в бік Великої Васильківської, хвіст їхньої колони виднів уже біля Бесарабського ринку. У Думі та коло неї лишився тільки курінь Осипа Станіміра. На вході у гострій поготівлі стояли Петро Гультайчук і Михась Проців.

— Видиш? — сказав Михась. — Москаль що червоний, що білий — одна сатана.

— Щось я не годен втямити, що тут сі діє.

Осип Станімір нервово походжав біля парадного входу, чекаючи на повернення поручника Гірняка. Він послав Мирона з десятком стрільців оглянути будинок біржі, звідки вдарили перші кулемети. Осипові щось підказувало, що стрілянину вчинили не денікінці, швидше за все, це робота большевицьких провокаторів. Тут вешталося до біса підозрілих людей, і навіть верхівці, які вискочили з провулку й зухвало обстріляли колону полковника Сальського, не схожі були на денікінців. Не через те, що на них не було погонів, і не тому, що Штакельберг запевнив Кравса у союзницькій миролюбності, ні. Осип нюхом відчував, що це поведінка большевицьких бузувірів. Денікінці, котрі сподівалися на прихильність киян, навряд чи починали б із розстрілу мирної демонстрації. Це була заздалегідь спланована провокація.

Станімір піднявся нагору і спробував зателефонувати до корпусного штабу, але зв’язку вже не було. Як вітром здуло й голову управи Рябцева, і його помічників, лише думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:

— До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.

Осип вийшов надвір. Від будинку біржі через пустельний Хрещатик вертався поручник Гірняк зі своїми стрільцями. Попереду вони вели двох полонених, які ледве волочили ноги. Коли підійшли ближче, Осип подумав, що впіймали китайців, хоча це могла бути й інша порода людей. Їхні очі позапухали, перетворившись на вузенькі щілини, від того, що їх добряче віддухопелили. Станімір не мав сумніву, що це робота поручника Гірняка, котрий у разі необхідності вдавався до стусана, яким володів бездоганно.

— Ось, — сказав Мирон. — Це ті, що стріляли.

— Їх що, було двоє? — спитав Осип, приглядаючись до полонених: все-таки вони скидалися на азіатів.

— Восьмеро, — сказав Мирон.

— А де ж решта?

— Там, — Мирон кивнув на будинок біржі. — Вони відбивалися, але їм не пощастило.

— Добре є, — сказав Станімір, дивуючись, що він не чув пострілів. — А цих китайців заводьте в ратушу.

— Какой кітаяц? — огризнувся азіат, у якого так запливли очі, наче його обкусав рій бджіл.

— А хто ж ти? Могол?

— Башкір!

— Як ти тут опинився? — спитав Станімір.

— Мая нє панімаєт.

— Як ти тут оказався?

— Савєт мєня паставіл.

— Да. Савєт пріказал, моя виполнял, — підтвердив другий азіат, який насилу ворушив розквашеними губами.

— І багато вас таких? — спитав Станімір.

— Мая нє панімаєт.

— Може, йому ще мізки прочистити? — подивився Мирон на Осипа.

— Нє нада, — сказав азіат. — Мая понял.

— Що ти поняв? — спитав Станімір.

— Ми красная самоабарона, — пояснив азіат. — Нас била много, асталось мало. Но мая в лудєй нє стрєляла.

— А в кого?

— Воздух стрєляла.

— Що з ними робити? — запитав Мирон.

— Вони полонені, — сказав Осип. — Там на сходах сидить сторож, у нього в’язка ключів. Думаю, тут знайдеться якась пивниця чи комірчина.

...

У дорозі їх спіткала лиха пригода. Щойно автомобіль генерала Кравса виїхав на вулицю Олександрівську, поминувши похмурий пам’ятник тому-таки цареві Олександру ІІ, як із вікна найближчого будинку вилетіла бомба прямо їм під колеса. Якимось дивом авто і його пасажири вціліли, але вибух бомби, вочевидь, був сигналом — після нього з вікон і горищ кам’яниць забахкали постріли, від будинку біржі та з боку Купецького саду вдарили скоростріли.

Люди, які в паніці повалили навсібіч від Думської площі, притьмом заповнили й вулицю Олександрівську. Але й тут кулі цьвохкали не тільки поверх голів — на бруківку падали вбиті й поранені. Зойки та крики змішалися з брязкотом скла, що сипалося з вікон і крамничних вітрин.

Перед автомобілем генерала Кравса десь узялася вантажівка, яка загородила проїзд і заглухла — ні вперед, ні назад. Сотник Верніш вискочив з машини, щоб поквапити водія вантажівки, отаман Льобковіц і собі вихилився за дверцята, щось показуючи рукою, як раптом налетів відділ кінноти, високий жеребець грудьми звалив отамана Льобковіца на брук, ще один вершник збив з ніг сотника Верніша. Саме під ту хвилю, коли обоє борсалися між копитами схарапуджених коней, водій генерала Кравса угледів ліворуч на хіднику коридор для проїзду, шарпнув автомобіль у той бік і поїхав далі угору, не озираючись. А куди озиратися, якщо вітрове скло вже посипалося від осколків бомби й невідомо, чого та вантажівка опинилася перед ними.

На розі Садової їхній автомобіль перестрів денікінський роз’їзд.

— Кто такіє?

— Генерал Бредов чекає на мене у штабі! Прошу дати провідника! — вимогливо проказав Кравс.

Це подіяло. Вершники пошепталися, перекладаючи своєму старшині вимогу Кравса, і підсадили в автомобіль молодого корнета. Той весь час повторював лише одне слово: «Прямо».

По дорозі вони побачили колону піхоти та артилерійську батарею, біля цитаделі Арсеналу стояла польова кухня. Денікінці безперешкодно обсідали Печерськ.

Нарешті авто виїхало на Соборну площу[38] і підкотило до гімназії[39], у якій розмістився штаб командувача 7-ї піхотної дивізії генерала Бредова. Охорона чемно зустріла Кравса, його провели до просторої, добре освітленої зали й попросили зачекати. Невдовзі відчинилися двері, Кравс підвівся з крісла, і його довгобразе лице ще більше витяглося від подиву. До зали увійшли захекані галицькі старшини — отаман Виметаль, поручники Чехович та Онишкевич. Вигляд у них був такий, ніби за ними гналося сто вовків.

Вони розповіли, яким робом сюди прибилися, а Бредова все не було. Врешті-решт ад’ютант прочинив двері, пропускаючи поперед себе генерала та його штабних офіцерів. Бредов — чоловік легкої статури з яйцеподібною головою та кущиком вусів під носом — привітався за руку з генералом Кравсом, обидва вони назвалися за військовою формою. Коли всі посідали, Кравс спробував захопити ініціативу.

— Пане генерале! — почав він. — Війська Галицької армії після тяжких боїв звільнили Київ, вибивши з міста большевиків — нашого спільного ворога. Ми з вами є кадровими старшинами й мусимо бути поза політикою.

Бредов поблажливо кивнув яйцеподібною головою. Він трохи розумів українську, торік навіть послужив день і ніч у гетьмана Павла Скоропадського.

— Саґласєн, — сказав він. — І што?

— Оскільки ми воюємо проти спільного ворога, — вів далі Кравс, — то я прийшов до вас, щоб визначити демаркаційну лінію між нашими військами. Було б великою помилкою побити горшки в українській столиці.

— Как ви сказалі? — змінився з лиця Бредов.

— Побити горшки, тобто зіпсувати стосунки, — пояснив Кравс.

— Да прі чьом здєсь ґаршкі? Я нє понял, о какой сталіце ви ґаварітє?

— Я сказав — в українській столиці, — повторив Кравс.

Бредов силувано реготнув.

— Кієв — мать ґарадов рускіх, нікоґда украінскім нє бил і бить нє может. Ілі ви іново мнєнія?

— От бачите, — сказав Кравс. — Ви таки повертаєтеся до політики, а мене цікавлять справи військові. Тим більше, що наші з вами переговори мають лише провізоричний характер, головне вирішуватиметься на вищому рівні.

— Да? — Бредов зробив здивоване обличчя. — Інтєрєсно, с кєм?

— Уже в дорозі делегація генерала Павленка, — сказав Кравс. — Саме він уповноважений представляти українську сторону. А моє завдання — уникнути конфліктів і…

— Нє тот лі ето Павлєнка, — перебив його Бредов, — каторий Омєляновіч-Павлєнка?

— Не знаю, — дипломатично сказав Кравс.

— Єслі ето пєтлюровскій ґєнєрал Омєляновіч-Павлєнка, ми єво павєсім на пєрвом же столбє бєз какіх-лібо пєрєґаворов, — криво всміхнувся генерал Бредов. — Ми нє сабіраємся вислушівать брєдні бандітов о ненькє Украінє.

Він сказав, що з Петлюрою взагалі не буде ніяких переговорів, оскільки це сепаратист-відщепенець і заклятий ворог «єдіной і нєдєлімой» Росії. Потім поцікавився, у яких стосунках з Петлюрою перебуває Галицька армія. Кравс ухильно відповів, що вони, галичани, мають свою Начальну команду та свого начального вождя Тарнавського, а з Петлюрою разом воювали проти большевиків. Та хай там як, а він, Кравс, обурений свавільною поведінкою денікінців у Києві. Така позиція може призвести до непередбачуваних наслідків.

А чим думали ваші люди, запитав Бредов, коли глумилися над російським прапором?

Натовп є натовп, сказав Кравс, він некерований. Але яка була необхідність стріляти в мирних людей?

Бредов запевнив його, що денікінські солдати не стріляли в киян, то була провокація большевиків. Потім ні сіло ні впало сказав:

— Так ілі іначє ваші войска далжни пакінуть ґород.

— Це неможливо, — сказав Кравс. — Ми визволили місто від большевиків і несемо відповідальність за його безпеку. Тому пропоную стримати будь-які ворожі кроки. Давайте вишлемо своїх відпоручників, які повідомлять про це наші війська.

— Всьо ето мишіная возня, — відповів Бредов. — Ви должни пакінуть ґород. А демаркаціонную лінію ми нарісуєм.

Генерал Кравс, розстебнувши кобуру, різко підвівся. Усі здригнулися, не маючи сумніву, що зараз він або застрелить Бредова, або пустить кулю собі у скроню. Але Кравс, діставши револьвер, узяв його за дуло й простягнув Бредову.

— У такому разі я вважаю себе вашим полоненим, — сказав він. — Бо не розумію поведінки, яка суперечить міжнародним військовим правилам.

Лице Бредова, яке перед цим поблідло, тепер взялося хворобливою прозеленню.

— Да бросьтє ви! — сказав він, гримнув кріслом і швидко пішов до дверей. — Падумайтє харашєнько, а я зайду позже.

За ним посунув увесь його почет.

Українські старшини розгублено перезирнулися.

Кравса охопив відчай. Це була найтяжча година в його житті. З нічних вулиць міста долинали постріли. Антін Кравс зрозумів, що галицьке військо з нісенітним наказом «Не стріляти!» опинилося в пастці. Він не знав, що діялося в цей час із галицькими вояками — чи вони відступають, чи, може, роззброєні, чи їх захопили в полон. Кравса обсідали марні думки — то він шкодував, що дозволив виїхати на Хрещатик полковникові Сальському, то дивувався миролюбним запевненням генерала Штакельберга. Тепер Кравс підозрював, що й візит барона, і ця безплідна балачка з генералом Бредовим мали єдину мету — паралізувати активні дії галичан так званими мирними «переговорами», щоб у цей час обсадити Київ. Білі москалі вдалися до найпідлішого підступу, якого не міг передбачити генерал із властивим йому почуттям вояцької честі. Наслухавшись байок про шляхетність офіцерів Білої гвардії, про їхню голубу кров і кістку, Антін Кравс ще не знав, що всі ці корнети Оболєнські й поручники Голіцини перевершать у грабунках і мародерстві большевиків. Заливаючи горлянки вином і набиваючи черева реквізованою овечатиною, вони дертимуть з українського селянина останню сорочку, перекидатимуть догори дном його скрині, примовляючи: «Дєньгі бєрьом стариє, но адьожку новую».

Та поки що Антін Кравс не міг такого навіть уявити, хоча вже відчув, що доведеться воювати з іще одним ворогом, для якого не існує поняття про гідність і честь. Так, на війні всі засоби добрі, якщо вони прокладають шлях до перемоги, але ж то на війні! — коли її оголошено між противниками, а не тоді, коли ведуться переговори про боротьбу зі спільним ворогом.

Який диявольський підступ! Уже йшлося до півночі, а Бредов не повертався до зали. Кравс зрозумів, що він і тепер зволікає, аби якомога довше затримати його у своєму штабі, поки денікінці докінчать свою чорну справу. І після цього холодного здогаду Кравсом заволоділа одна-єдина думка: «Треба рятувати армію. Місто втрачене, а військо треба вирятувати будь-якою ціною». Для нього, Кравса, цієї хвилини не існує ні начального вождя Галицької армії Мирона Тарнавського, ні Головного Отамана українського війська Симона Петлюри, є тільки він, командант Центральної армійської групи, на плечі якого лягла вся відповідальність за долю армії.

— Вони, мабуть, засіли вечеряти, — сказав отаман Виметаль.

— Кістка в горло, — буркнув поручник Чехович, і в нього забурчало в животі. — Перепрошую, — вибачливо сказав він. — Від ранку ріски не мав у роті.

— Ніхто не мав, — сказав Онишкевич.

— А вони там пиячать, — сердився Чехович. — Москаль без вина не прожиє і дня.

— Думаю, що Бредов не може зв’язатися з Денікіним, — сказав Виметаль. — Тому така затримка.

Кравс мовчав. Загнаний у глухий кут, він нікого не чув, чорні думки одна по одній холодили мозок.

У коридорі почулися кроки.

Бредов зайшов поперед свого почту з миролюбним усміхом: ну, що ми тут вирішили?

Гаразд, сказав Кравс, ми залишимо місто до того часу, поки будуть домовленості на вищому рівні.

Ні, — натягнута посмішка щезла з лиця Бредова. — Спершу галичани повинні скласти зброю.

Про це не може бути й мови, відповів Кравс.

Тоді переходьте на наш бік, запропонував Бредов. Якщо ми союзники, то чому б нам не діяти єдиним антибольшевицьким фронтом?

Я не вповноважений ухвалювати такі рішення, сказав Кравс.

А якби мали такі повноваження, то погодилися б? — спитав Бредов.

Ні, відповів Кравс.

Дякую за відвертість. З поваги до вас, пане генерале, ми підготуємо прийнятну для обох сторін письмову угоду. Вона матиме чисто військовий характер і не торкатиметься політики. Ви ж цього хотіли?

Так.

Чудово. Першим пунктом запишемо, що ми визнаємо Галицьку армію екстериторіальною, а ви, зі свого боку, визнаєте Добровольчу армію регулярною.

«Назви хоч і горщиком, — згадав Антін Кравс мамине прислів’я. — Аби не в піч».

Друге, сказав Бредов. Ви свої війська виводите на лінію річки Стугна — Василькова — Кожухівки — Гнатівки — річки Ірпінь. Після підписання такої угоди всі полонені з обох сторін будуть звільнені через обмін.

Другий пункт — виведення військ на тимчасову демаркаційну лінію — був головною умовою Бредова, і генерал Кравс подумав, що порятунок армії вартий такої ціни.

За третім пунктом Бредов оголосив, що все майно, провізія, амуніція, зброя, в тому числі й три панцерні потяги, які галицькі війська захопили в большевиків, відходять денікінцям. Натомість галичанам буде повернуто увесь їхній військовий матеріал, який потрапив у Києві до рук Добровольчої армії.

Умова була вкрай принизлива, але торгуватися Кравсові не випадало. Дякувати Богу, 1-й і 3-й корпуси Галицької армії та їхні ширші штаби залишалися цілими й дієздатними.

Довелося ще годину чекати, поки угоду передрукували, перечитали, відтак обидва генерали ствердили її підписами й потисли один одному руки.

— Аднаво нє пайму, — сказав на прощання Бредов. — Пачєму Кієв мать, а нє атєц ґарадов рускіх? Ви нє подскажітє?

І силувано засміявся.

Була глибока ніч, коли Кравс вийшов із денікінського штабу. Тут його підстерігала ще одна несподіванка — на місці їхнього «паккарда» стояв старий обшарпаний «форд». Пригнічений до сліз водій пояснив, що денікінці силоміць поміняли їхній автомобіль на цю розвалену бляшанку. Вона чмихала, гарчала, смерділа бензином і не хотіла заводитися.

Розгніваний Кравс рушив було назад до штабу, але в останню мить зупинився. Внизу була охорона, тож без дозволу Бредова авто ніхто не чіпав би.

— Москаль як не вкраде, то не дихне, — сказав Чехович.

У нього так заскавчало в животі, що того голодного «крику» не пересилило навіть гарчання двигуна.

...

Десь угорі Інститутської почувся глухий гуркіт. Надвірні ліхтарі не горіли, однак холодне зоряне небо кидало світло на пагорби, площу, на похмурі вулиці міста. Здалеку важко було розгледіти, що там гуркотіло вгорі на Інститутській, але звідти в бік Хрещатика рухалося щось громіздке, кордубате, і з торохтіння коліс вони здогадалися, що сюди наближається артилерія. Станімір наказав спрямувати на Інститутську всі скоростріли.

— Побійтеся Бога, сотнику! — скрикнув отаман Льобковіц. — Саме цієї хвилини генерал Кравс провадить переговори з Бредовим. Який вогонь? Не смійте!

— А що робити? — рздратовано спитав Станімір. — Кланятись?

— Вийдемо їм назустріч і будемо переговорювати.

— Та скільки ж можна!

— Не гаймо часу!

Отаман Льобковіц шарпнув Станіміра за лікоть, і вони кинулися через нічний Хрещатик до Інститутської. Льобковіц волочив придушену копитом ногу, але не відставав навіть тоді, коли вулиця пішла круто вгору. Голова колони вже була навпроти Інституту шляхетних панянок, за нею спадистою дорогою сунуло до Хрещатика численне зведене військо — гармати, кіннота, піхота, якій не видно було кінця.

Попереду їхав на коні полковник в оточенні кількох офіцерів — їхні силуети здавалися великими й вайлуватими, наче тіні.

Можливо, Льобковіцу й Станімірові трохи відлягло б від серця, якби вони знали, що на чолі колони їхав один із найшляхетніших білогвардійських офіцерів полковник Стессель. Але в нічній сутіні вони навіть не бачили, яка приязна усмішка ворушилася на повних губах полковника.

Станімір, навпаки, насупився й, смикнувши себе за правого вуса, грудьми став перед конем полковника Стесселя. Незважаючи на те, що поруч був старший за рангом отаман Льобковіц, сотник голосно звідомив, що він є відпоручником галицького корпусного командування і має честь передати союзникам, що в Думі відбулася нарада генералів Кравса та Штакельберга.

— Да, нам ето ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

— Після того, — вів далі Осип, — генерал Кравс вирушив до генерала Бредова для встановлення демаркаційної лінії. Поки тривають переговори, частини Галицької та Добровольчої армій зобов’язані залишатися на місцях.

— І ето нам ізвєсно, — сказав полковник Стессель.

Він довірливим тоном запевнив галицьких старшин, що денікінські офіцери уміють тримати слово, їхні частини залишатимуться на своїх позиціях, але ж артилерія не може стояти на такому крутому узвозі. «Тому прошу вас дозволити нам спуститися лише на Хрещатик, — попросився полковник Стессель. — Ми там зупинимося і, даю слово честі, будемо чекати подальших наказів відповідно до результатів переговорів».

Еге, подумав Станімір, пусти лисицю під лавку, та вголос сказав, що не годиться від самого початку ламати домовленості, бо навіщо ж тоді ці чесні слова, якщо постановили одне, а робитимемо інше?

Так, звичайно, погодився полковник Стессель, але бувають винятки, на які треба зважати. Як нам бути, наприклад, зараз, коли ми насилу стримуємо коней з важкими гарматами? Вони самі попруть униз, не питаючи ніякого дозволу, пожартував полковник Стессель, налаштовуючи всіх на довірливий тон і взаєморозуміння.

Про що ви раніше думали? — не здавався Станімір.

Ми не знали, що втрапимо на такий крутий узвіз, сказав полковник Стессель, але ще раз запевняю вас, що ми дисциплінована регулярна армія і, коли спустимося вниз, чекатимемо результатів переговорів. Чи варто сваритися через дрібниці? Адже коні під вагою гармат справді можуть поперти вниз на ваших людей, і тоді зчиниться паніка.

Добре, сказав отаман Льобковіц до Станіміра, нехай з’їдуть. Справді, навіщо псувати стосунки?

Сотникові не годилося сперечатися з корпусним начальником штабу, і він, зціпивши зуби, зійшов з дороги.

Батарея важких гармат з гуркотом скотилася на Хрещатик. Поки вона мостилася навпроти Думи, кавалерія посунула праворуч, замикаючи вулицю від Купецького саду, піхота розповзлася по обидва боки ратуші. Злагоджене переміщення чужого війська не віщувало нічого доброго. Від гуркоту гарматних коліс у Станіміра хиталася під ногами бруківка.

Денікінська солдатня, перешіптуючись між собою, скоса поглядала на стрільців, котрі охороняли Думу знадвору, зате офіцери були дуже привітні — обступивши Станіміра й Льобковіца, вони розпитували їх про Галицьку армію, про бої галичан з поляками та червоними. Дивувала обізнаність полковника Стесселя, котрий запитав, чи то правда, що французи озброїли до зубів армію Галлера для боротьби з большевиками, а він, сучий син, обвів Антанту кругом пальця і всі сили кинув проти галичан?

Раптом біля входу до Думи зчинилася метушня.

— Пане сотнику! — крикнув Петро Гультайчук. — Нас хочуть роззброїти!

Станімір побачив, як відділ денікінців кинувся на прорив до ратуші. Їм на дорозі стала з наїжаченими багнетами чота стрільців — Петро Гультайчук, Михась Проців, поручник Гірняк відпихали нахаб від дверей, а ті сліпицею лізли в Думу.

Якщо зараз Мирон зацідить одному-другому поміж роги, майнула Станімірові думка, тоді псові під хвіст усі переговори й демаркаційні лінії. Тоді почнеться війна. А як воювати неповному куреневі проти такої навали?

— Де ж ваше слово? — обернувся він до полковника Стесселя. — Як пояснити це віроломство?

— Да, ви должни сложіть оружіє, — сказав полковник.

Осип сторопів — чого-чого, а такого відвертого крутійства він ще не бачив.

— Де ж ваша честь?

— Чєсть? — засміявся полковник Стессель й озирнувся до свого ад’ютанта. — Паруччік Лєнскій, ґдє наша чєсть?

— В істінє! — відгукнувся мертвотно-блідий поручник з висмоктаним лицем морфініста.

— А гдє наша істіна?

— В вінє, ґаспадін палковнік!

— Маладєц, паруччік!

Це кінець, подумав Осип, це крах, до якого йшлося з того моменту, коли з’явився безглуздий наказ: обсадити, але не стріляти. Мозок гарячково шукав виходу, але його не було.

— Мусимо підкоритися, — зречено сказав отаман Льобковіц. — Накажіть куреневі скласти зброю.

У відчаї Осип ледве не зареготав. А й справді, навіщо їм зброя, якщо не можна стріляти?

Він бачив, як біля входу до ратуші стовплюється дедалі більше москалів, як хлопці з останніх сил стримують їхній натиск. Мирон таки не витримав, з лівої угнітив найбільшого бугая у щелепу, той перекинувся навзнак, але схопився на ноги й пересмикнув замок гвинтівки. Хтось із денікінців підбив йому дуло вгору — гримнув постріл, куля цвьохнула в Мирона над головою, і тієї миті Станімір закричав на всю горлянку:

— Курі-і-і-інь!!!

Усі завмерли від цього несамовитого крику, потім повернули голови в бік Станіміра й навіть у сутіні побачили, як його чорним обличчям стікають цівочки поту.

— Скласти зброю! — видихнув Станімір.