Яка ж підсудність спорів вкладників із Фондом гарантування вкладів фізичних осіб та Уповноваженою особою фонду?

ЩОДО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

Згідно з ч. 1 ст. 244-2 КАС України, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Таким чином, суд вправі відступити від правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14, виходячи із нижче викладених мотивів.

Висновок Верховного Суду України у вище вказаних постановах зводиться до того, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на вище зазначені спірні правовідносини, які регулюються нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон №2343-XII), а тому спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, належить вирішувати у порядку, визначеному нормами Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України).

Нормами Закону №2343-XII визначено умови та порядок відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури з метою повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону №2343-XII, банкрутство — визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Неплатоспроможність — неспроможність боржника виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.

Тобто, нормами Закону №2343-XII регулюються відносини щодо відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом, які вирішуються у порядку, визначеному нормами ГПК України.

Згідно з ч. 3 ст. 2 Закону №2343-XII, законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

Необхідно звернути увагу на те, що у даній категорії справ вирішуються спірні правовідносини у рамках норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон №4452-VI).

Закон №4452-VI є спеціальним, нормами якого, як уже зазначено вище, регулюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами, а також відносини між Фондом, банками, Національним банком України.

Системний аналіз вище викладених норм Закону №4452-VI дає підстави дійти до висновку, що, у даному випадку, ліквідаційна процедура, яка застосовується при ліквідації банку у силу відмінного правового регулювання, відрізняється від процедури, передбаченої нормами Закону №2343-XII. Зокрема, відповідно до ст. 7 Закону №2343-XII, порядок ліквідації банкрута здійснюється шляхом застосування судових процедур банкрутства.

Тобто, необхідною умовою для застосування до спірних правовідносин у частині задоволення кредиторських вимог у рамках норм Закону №2343-XII є безпосередня наявність порушення справи про банкрутство у господарському суді.

Проте, ліквідація банку здійснюється на підставі постанови Правління Національного банку України у рамках норм Закону №4452-VI, якими не передбачено порушення справи про банкрутство у господарському суді, а тому, у даному випадку, норми Закону №2343-XII до спірних правовідносин не можуть застосовуватися.

Крім того, згідно з п. 17 ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1, 2 ст. 3, ч. 1 ст. 34, ч. 8 ст. 36, ч. 1 ст. 54 Закону №4452-VI, уповноважена особа Фонду — працівник Фонду, який від імені Фонду та в межах повноважень, передбачених цим Законом та/або делегованих Фондом, виконує дії із забезпечення виведення банку з ринку під час здійснення тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та/або ліквідації банку.

Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.

Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Дія Закону №2343-XII на банки не поширюється.

Рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

Отже, оскільки Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, а уповноважена особа Фонду виконує від імені Фонду делеговані останнім повноваження щодо ліквідації банку та гарантування вкладів фізичних осіб, тому спори, які виникають у цих правовідносинах, є публічно-правовими та підлягають вирішенню за правилами КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» від 20 травня 2013 року №8.

Вище вказані висновки також кореспондуються із позицією Вищого адміністративного суду України, що викладена в інформаційному листі №992/11/14-14 від 25 липня 2014 року.

Таким чином, враховуючи у сукупності вище викладені норми, а також з метою дотримання вимог ст. 17 КАС України, суд цілком вправі відступити від правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 та вирішити справу саме у порядку адміністративного судочинства.

Судові рішення:

www.reyestr.court.gov.ua/Review/59448961

www.reyestr.court.gov.ua/Review/58493406

www.reyestr.court.gov.ua/Review/58924043

ЩОДО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДОЧИНСТВА

З урахуванням того, що банк перебуває в стадії ліквідації та повноваження юридичної особи відповідно до ст.ст. 37, 46, 48, 49 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» здійснює уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Тобто позов може бути заявлено до відповідача юридичної особи, повноваження якої здійснює на підставі Закону уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, саме як орган управління юридичної особи і в даних правовідносинах уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб виступає не як суб'єкт владних повноважень.

За таких обставин, вказаний позов слід розглядати в порядку господарського судочинства, що підтверджується Постановою Верховного суду України від 15.06.2016 року у справі № 826/20410/14 та від 16.02.2016 року у справі № 21-4846а15, відповідно до якої сказано, що виходячи із системного аналізу частини третьої статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», статті 1 Закону України від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ «Про банки та банківську діяльність», пункту шостого статті 2 Закону № 4452-VI та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Судові рішення:

www.reyestr.court.gov.ua/Review/59204463

www.reyestr.court.gov.ua/Review/58499372

ЩОДО ЦИВІЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА

Господарські суди також не завжди погоджуються із позицією щодо господарської юрисдикції даної категорії справ, оскільки позивачем буде фізична особа, яка не є суб'єктом підприємницької діяльності, а правовідносини між нею та Фондом гарантування вкладів фізичних осіб не підпадають під наведений у ст. 12 ГПК України перелік та є цивільними, а не господарськими, за своєю природою, то відповідно на них не поширюється юрисдикція господарських судів.

Судові рішення:

www.reyestr.court.gov.ua/Review/59168866

www.reyestr.court.gov.ua/Review/59241006

Крім того, деякі суди зазначають, що правові відносини між сторонами ґрунтуються в першу чергу на цивільно-правових відносинах договору банківського вкладу (депозиту), а отже й зазначений спір слід розглядати в порядку цивільного судочинства.

Судові рішення:

www.reyestr.court.gov.ua/Review/59185049

Дієвим способом захисту прав вкладника банку, що ліквідовується буде пред`явлення цивільного позову безпосередньо до Фонду про відшкодування шкоди, завданої протиправними діями Уповноваженої особи та самого фонду (на підставі ст.ст. 22, 23, 1166, 1167, 1174, 1175 ЦК України) в загальному порядку. При цьому,вимоги про стягнення відшкодування підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

У свою чергу, відповідальність за неправомірні дії, бездіяльність несе роботодавеь, тобто Фонд, так як Уповноважена особа є його працівником.

З урахуванням всього вище викладеного, постанови Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 є неоднозначиними та без чіткого і логічного спростування положень того, що Фонд і його працівник виконують владні повноваження. При цьому, постанови ВСУ згідно офіційного їх веб-сайту розміщені саме в розділі «Рішення», а не «Правові висновки». Мабуть, ВСУ не відносить постанови від 16 лютого 2016 року у справі №21-4846а15 та від 15 червня 2016 року у справі №826/20410/14 до правових висновків, які в силу ч. 1 ст. 244-2 КАС України мають враховуватися при застосуванні норм права. Адже в іншому випадку, розмістив би такі постанови у відповідному розділі.

Здається, що ВСУ замість правової визначеності створив протилежне, проте у цьому також плюс, так як стало більше варіантів дій для вкладників, права яких порушені!

Більш детально за Посиланням