Гірше за мита Трампа: які обмеження запроваджують країни ЄС проти сусідів

Мита скасували, а що запровадили

Час поговорити про єдиний ринок ЄС. А точніше, про те, який він має вигляд, коли ти не в теорії, а з фактурою в руках. Чому це цікаво?

1. Тому, що Україна туди прагне — і багато що в головах наших людей ідеалізоване.

2. Тому, що Трамп і тарифи.

Бо теоретично — це як швейцарський годинник: все інтегровано, синхронізовано, рухається злагоджено. А практично — як годинник із секонд-хенду: наче тікає, але кожна країна переводить стрілки на свій лад.

Ви, можливо, чули, що торгувати всередині ЄС легко. Але МВФ каже: щоб продати товар до іншої країни Євросоюзу, компанія платить приховану ціну, яка еквівалентна 45% мит. А якщо ви продаєте послугу — вмикайте режим виживання: це вже 110% «тарифного еквіваленту». Важливо: це говорить не канал Fox News чи якийсь там Russia Today, а цілком собі незалежний МВФ. На хвилинку: це більше, ніж трампівські «визвольні» мита на Китай, які тоді звались ледь не торговим Голокостом.

Звідки це все? Та звідти, що в ЄС мита немає, а бар'єри залишились. Просто тепер вони не митні, а «невидимі». Тобто бюрократичні. Наприклад, якщо у вас є будівельна компанія з польською ліцензією, а ви хочете залити бетон в Австрії — вам все одно доведеться довести, що ваш бетон — це «насправді бетон, а не що-небудь інше». Бо польський бетон для Австрії — це не бетон, а спроба відбити ринок у місцевого будівельника. Негарно, дорогий Яцеку! Сертифікати, перевірки, локальні обмеження — усе є. Звісно, в дусі «європейської співпраці». Просто з печатками в кожній країні.

А тепер — до послуг. Це вже навіть не блокпост — це квест. Хочете відкрити готель чи клініку в іншій країні? Може обійтись у 2−3 рази дорожче, ніж у себе вдома. Умовно кажучи, щоб забезпечити бабусю доглядом у сусідній Італії, потрібно більше дозволів, ніж на імпорт зброї. І це не перебільшення — просто подивіться на вартість внутрішньої торгівлі в різних сферах послуг: розміщення, соціальні послуги, нерухомість — на піку витрат часто понад 200%. І це не тому, що готель у Португалії гірший, а тому, що «правила трохи не ті».

Усе логічно: ЄС давно вирішив, що його внутрішній ринок буде ефективнішим, ніж будь-яка зона вільної торгівлі. Але якщо подивитися на фактичну торгівлю, то виходить парадокс: ЄС торгує ззовні активніше, ніж усередині себе. А торгівля послугами з іншими країнами вже зрівнялася із внутрішньою — просто тому, що за кордон продавати часто легше. Словом, компанія з Бельгії може легше домовитися з Канадою, ніж з Францією. І доки в США між штатами літають товари, послуги й юристи, в ЄС все ще сперечаються, чи йогурт із Парижа можна продавати у Відні без додаткової етикетки.

Що ж із тією обіцяною свободою? Та ось вона — у підручниках. І в консультантів, які виступають тут у нас і вчать нас усіх економіки. В реальному житті «взаємне визнання» (ідея, що те, що легально в одній країні, має визнаватись в інших) — працює, як кнопка «відміна» на старому пульті: є, але не завжди реагує. У 2004 році Данія заборонила 18 пластівців Kellogg’s, бо там було забагато вітамінів — хоча в інших країнах це був сніданок, а не біологічна зброя. Франція вимагала окремий лабораторний тест на біопальне, хоча та сама партія, зроблена у Франції, проходила без тестів. А AkzoNobel змушена клеїти на фарбу три різні логотипи, щоб її можна було продати у Франції, Італії й Іспанії. Усе це — один і той самий товар. Просто різні країни — різні причепи.

Але ж є директиви, скажете ви! Є. Але працюють вони, як багатошаровий пиріг: нове правило не замінює старе, а просто лягає зверху. У сфері фінансів дослідники виявили: після «гармонізації» правила між країнами стали… ще більше різними. У сфері даних — GDPR (це такий загальний регламент захисту даних): теоретично єдина система, а на практиці — 270 різних регуляторів. Важливо сказати, що GDPR — це взагалі «постріл у ногу» всьому бізнесу в Євросоюзі.

Трамп — просто зайчик, порівнюючи з тими, хто це вигадав! Одні країни забороняють Google Analytics, інші — ні. Сайт, що легальний у Польщі, може бути «поза законом» в Австрії вже завтра. І це не жарт, це просто децентралізований єврореалізм.

Чи можна захистити права

А тепер — увага на Єврокомісію. Саме вона мала б боротись із такими бар'єрами. Але останніми роками вона, схоже, захопилась геополітикою, кліматом і правами всіх мікрогруп, які тільки можна вигадати. Бо кількість справ проти країн-членів за порушення внутрішнього ринку впала вчетверо. Якщо в 2010-му відкривали понад 1 300 справ, то в 2023 — лише 300+. Середній час розгляду — майже 4 роки, а щоб країна виконала рішення — ще п’ять. Це як отримати штраф за парковку через дев’ять років після того, як ви продали авто.

Але доки Комісія займається «багатофункціональним позиціонуванням себе у світі», малий бізнес просто здається. Бо виграти суд у Франції, якщо ви португальський стартап, — це як виграти регіональні вибори в Нормандії, будучи українським рибалкою. Дорого. Довго. Без гарантій. Більші компанії ще якось воюють. А малі — просто йдуть із ринку або лишаються у межах однієї країни, а в ЄС дуже багато маленьких країн — от і важко конкурувати з американцями та китайцями!

Читайте також: Боксер, хуліган та історик: хто став новим президентом Польщі, та що це означає для України

І знаєте, що найсумніше? Що рішення всім відоме. Не треба однакових правил у всіх. Треба просто повертатись до Cassis de Dijon: якщо щось легальне в одній країні ЄС — воно має бути легальним всюди. Взаємне визнання. Не фантом, а реальний механізм. Бо гармонізувати 27 країн до міліметра — це як зробити всім уніфікований розмір шкарпеток. Ідея зручна. Але одним тиснутиме, а з інших спадатиме.

Мораль така: доки бізнес у ЄС повинен мати 3 сертифікати, 5 етикеток і окремий софт на кожну країну — це не ринок, це ребус. І не єдиний, а єдиноподібний.

Автор:

підриємець, екс-президент Київстар Чернишов Петро