Бійці фінансового фронту. Історії банкірів, які працюють у гарячих точках

На прикладі чотирьох відділень Банку Кредит Дніпро, що сьогодні знаходяться у гарячих точках, — Харкові, Дніпрі, Запоріжжі та Нікополі, — ми розкажемо, як фінансистам вдається зберігати штат співробітників і підтримувати роботу банку у воєнний час. Банк активно підтримує співробітників не лише фінансово, а й морально — щодня, щогодини фахівці головного офісу були та залишаються на зв’язку з відділеннями. Ба більше, співробітники мають небайдужу громадянську позицію та активно беруть участь у волонтерських програмах не тільки індивідуально, а й в тих, які організовує банк.

Павло Вахтін, керівник відділення «Площа Конституції» у Харкові

«Ви не уявляєте, як клієнти раділи, коли ми відновили роботу»

Співробітники відділення у Харкові

«У перший день ми прокинулися від вибухів, але я думав, що це грім. Не повірив, що почалася війна», — згадує ранок 24 лютого Павло Вахтін, керівник відділення «Площа Конституції» у Харкові. У Банку Кредит Дніпро він працює два роки, а загалом у фінансовій сфері — 15.

Павло живе у північній частині харківської Салтівки — величезного житлового масиву, де мешкає понад 500 тисяч людей. До кордону з росією — 40 км. Війна одразу дуже різко змінила і його життя. «У перші ж дні на Північну Салтівку заїжджали російські БТРи, танки, ворожа авіація, були перестрілки. Ми чули, як кришилися будинки поряд, від вибухів гинули сусіди. Було страшно виходити на вулицю», — каже фінансист.

Не кращою була ситуація і з офісними приміщеннями. Банк Кредит Дніпро мав у Харкові два відділення, у яких працювало по 5 осіб. Одне з них було повністю зруйноване через обстріли. Відділення Павла постраждало частково. «Повністю були вибиті вікна, обвалилася стеля, були пошкоджені двері, відеоспостереження та сигналізація, — описує Вахтін наслідки російських атак на центр Харкова, які зачепили і його офіс. — Відділення було непридатним для роботи. У нас там також не було зв'язку, комп'ютери не працювали».

Проте співробітники банку, сидячи у підвалах, продовжували обслуговувати клієнтів дистанційно. Працював клієнт-банк для юридичних і фізичних осіб, також контакт-центр, співробітники якого на всі запитання клієнтів відповідали у месенджерах. Іноді були затримки, коли зникав зв’язок і вимикалося світло.

Ще під час активних обстрілів міста, які тривали до кінця травня, Павло вирішив, що потрібно адаптуватися до нових умов і відновлювати роботу відділення. Транспорт на Салтівку не ходив, таксисти теж не дуже хотіли їхати туди через велику небезпеку, бо кожна поїздка могла коштувати життя. Павло прибирав відділення сам. Із п’яти його співробітників лишилися у місті лише він та касир. Спочатку брав таксі чи їздив зі службою безпеки банку. Потім, коли запустили метро, ходив до найближчої станції пішки 6 км.

Після ремонту, 14 червня, відділення відкрили. Починали працювати втрьох: сам Павло, касир Тетяна Нікуліна та менеджер Олена Гокарєва. Причому виконували роботу відразу за два відділення. Було важкувато, але давали раду. Павла і його колег дуже надихало ставлення клієнтів. «Люди, які заходили до відділення, були щасливі нас бачити, були дуже вдячні. Ви просто не уявляєте, яка радість була у них в очах від того, що ми працювали», — згадує він.

Банк зі свого боку також не припиняв фінансової, моральної та емоційної підтримки співробітників. Завдяки цьому вдалося зберегти весь штат. Зараз під керівництвом Павла працюють уже 10 осіб — співробітники двох «довоєнних» відділень банку у Харкові.

Вахтін вважає, що важкі часи скоро минуть і не приховує великих планів на майбутнє: «Ми й надалі розвиватимемо банк, щоб мати більше співробітників і більше можливостей», — каже Павло.

Олександр Білий, начальник відділення банку у Нікополі

«Війна нас навчила брати від кожного дня все можливе»

Співробітники Нікопольського відділення

«У Нікополі, четвертому за розміром місті Дніпропетровської області, у перші дні війни обстріли були нечастими, час від часу під вогонь потрапляла військова частина, розташована за межами міста», — згадує Олександр Білий, керівник місцевого відділення Банку Кредит Дніпро. Але містян охопила розгубленість і страх невідомості, як і решту українців. «Повністю опанувати себе я зміг лише наступного дня після нападу, — розповідає Олександр. — У суботу — на третій день війни — пішов до військкомату, але там, ознайомившись із моїм військовим квитком (маю важку хворобу зору), рекомендували піти в тероборону, але туди вже завершили набір людей. Тож я в перші дні активно займався волонтерством».

Відділення Білого 24 і 25 лютого не працювало. Відкрилося у понеділок, 28 лютого. «Усі співробітники вийшли на роботу. Вдома ніхто залишатися не хотів, — каже він. — Усі розуміли, що користь можуть принести тільки перебуваючи на робочому місці, оскільки ми обслуговуємо дуже велику кількість клієнтів — понад 15 тисяч».

Працювати було психологічно важко. Доводилося весь час заспокоювати клієнтів, які намагалися зняти всі гроші з зарплатних карток як у касі відділення, так і в банкоматах. Багато хто просто приходив, щоб переконатися, що відділення працює. Але справді важкі часи настали після 12 липня. «По Нікополю хаотично, особливо вночі, коли мешканці перебувають вдома, проводились і проводяться щоденні масовані обстріли з РСЗВ та ствольної артилерії. Були ночі, коли по місту випускали до 200 ракет із «Градів», — розповідає Білий.

Обстріли спочатку проводилися по трубних підприємствах. Біля них розташоване й відділення Банку Кредит Дніпро, а також багатоповерхівка, у якій мешкає Олександр. Під час однієї з атак в офісі банку вибило шибки. Майже всі співробітники почали просити керівника про оплачувану відпустку чи відпустку за свій рахунок, оскільки хотіли виїхати з родинами за межі міста, подалі від обстрілів.

До війни у Нікополі було відкрито два відділення, в яких працювало 14 осіб. Потім керівництво банку, дбаючи про безпеку співробітників, прийняло рішення тимчасово їх закрити. Але у місті лишалося дуже багато зарплатних клієнтів, тому вже за декілька днів Олександру зателефонували з головного офісу і попросили відновити роботу одного з відділень, адже воно було дуже потрібне клієнтам. Це було надскладне завдання, бо з 14-ти співробітників залишилося лише троє, включаючи самого Білого. «Після довгих телефонних розмов все ж таки вдалося з двох відділень сформувати колектив із п’яти осіб», — розповідає Олександр.

Дорога на роботу й назад займає багато часу, оскільки працівники змушені добиратися по 30−40 км поганими дорогами. Сам Олександр для більшої зручності купив скутер, бо на автомобілі він долав 30 км за годину — за такий час до війни він доїжджав до Дніпра, розташованого за 120 км.

Із жовтня у його відділенні працює вже вісім осіб. Навіть за таких нелегких умов роботи керівник не падає духом. «Я намагаюся в кожній важкій ситуації знаходити позитив, — описує Олександр своє ставлення до життя. — На мій погляд, війна нас навчила не відкладати свої справи на завтра і брати від кожного дня все можливе. Це стосується як робочих, так і особистих справ».

Алла Котівець, керівниця Центрального відділення у Дніпрі

«Ми — бійці фінансового фронту»

Колектив відділення у Дніпрі

Алла Котівець, керівниця Центрального відділення банку, розташованого в центрі Дніпра, працює у банківській сфері вже 26 років. Із них останні шість — у Банку Кредит Дніпро. Центральне відділення є опорним у місті, воно забезпечене додатковими джерелами енергії та запасом готівки в касі.

Алла живе у Дніпрі в приватному секторі неподалік військової частини. Зранку 24 лютого, коли стало зрозуміло, що настала нова, воєнна, реальність, вона відразу ж зв’язалася з керівництвом, щоб обговорити подальші дії. Було вирішено до кінця тижня на роботу не виходити.

У перший день повномасштабної війни люди навколо реагували по-різному, але паніки не було. «Ми навіть не розуміли, що робити. Але бажання тікати не було. Ми на своїй землі й щось тут робитимемо», — згадує Котівець думки того дня.

Її відділення відкрилося знову в понеділок, 28 лютого. Із 17-ти працівників на роботу вийшло п’ятеро. Решта людей лишилися вдома. Приїхали ті співробітники, яким було зручно діставатися в умовах браку транспорту і в яких немає маленьких дітей. Час від часу люди змінювали одне одного. Ті, хто був удома, активно долучалися до всіх волонтерських ініціатив на підтримку ЗСУ — плели сітки, готували їжу, збирали одяг, а також допомагали переселенцям. Сама Котівець прихистила у будинку матері вісім осіб — дві родини зі Сєвєродонецька.

Через тиждень після початку війни ворог почав регулярно обстрілювати місто. Особливо небезпечно було на мостах. Із шести відділень банку в місті Дніпрі в перший місяць війни працювало лише два — відділення Алли Котівець і ще одне на іншому березі Дніпра. Сама Алла кожного дня їздила через міст на власному авто і забирала трьох співробітниць. Цікаво, що всі вони живуть на одному масиві і їх усіх звати Наталіями — завідувачка касою і дві спеціалістки.

«Після початку війни багато хто з клієнтів хотів зняти гроші з карток і розірвати депозити», — згадує Алла Котівець. Працівники банку намагалися людей заспокоїти, пояснюючи, що важка ситуація зараз у всій країні і зберігати готівку у себе вдома небезпечно. Багато хто на ці аргументи зважав. «У людей була така трагедія в очах, — каже керівник відділення. — Але цю ситуацію ми легше перенесли, ніж коли запровадили локдаун через ковід. Тоді було більше егоїзму, а зараз люди дослухалися до наших порад, були витриманими», — додає Алла.

Співробітники відділення, зі свого боку, теж із розумінням ставилися до кожного клієнта. Коли була надто важка ситуація, вони навіть свої особисті гроші давали людям на продукти. Алла згадує ситуацію з клієнтом із Нікополя. Його місто почали інтенсивно обстрілювати, і він перевіз родину до Новомосковська. Терміново потрібні були гроші на житло, він хотів забрати депозит, але вклад уже автоматично пролонгувався. За умовами договору, клієнт мав чекати на завершення терміну депозиту, але у банку розглянули його заяву і пішли на поступки.

Уже з червня-липня почався зворотній процес — люди знову понесли заощадження до банку. Бізнес теж активізувався — юридичні особи кожного місяця відкривають нові рахунки. А з листопада відновилося кредитування, проте поки що лише для тих клієнтів, які через банк отримують зарплату.

Зараз у відділенні Алли Котівець працюють 15 осіб. Двоє за час війни звільнилися. На початку квітня деякі співробітники з дітьми виїжджали за кордон. Але вже за два місяці повернулися у Дніпро.

Відділення у воєнний час завжди працювало повний робочий день з 9-ї до 18-ї години. Нещодавно тривалість робочого дня скоротили на одну годину, щоб працівникам було комфортніше повертатися додому. Зараз темнішає рано, а вуличне освітлення у Дніпрі вимикають о 19-й годині.

Із серпня у місті почастішали повітряні тривоги. На час, коли працюють сирени, працівники зачиняють відділення і ховаються у бомбосховище. Раніше вони бігли до сусідньої філармонії, а зараз його обладнали у власній будівлі.

«Колектив змінився за час війни», — каже Алла Котівець. Раніше часто було чути сміх, будувалися плани на майбутнє. Зараз всього цього немає. Але у відчай ніхто не впадає. Я своїм співробітникам кажу, що ми — бійці фінансового фронту. Хоча ми без зброї, але своєю роботою теж робимо внесок у велику справу. Ми підтримуємо Україну, ЗСУ, ми підтримуємо наш банк і наші сім'ї", — підсумовує менеджер.

Олексій Кухаренко, керівник відділення банку в Запоріжжі

«Я був морально готовий до роботи під час воєнного стану»

Відділення банку у Запоріжжі

Керівник відділення банку в Запоріжжі Олексій Кухаренко не мав ілюзій щодо «миролюбної» політики Кремля, оскільки війна в Україні триває фактично з 2014 року. «Я розумів, що широкомасштабне вторгнення є неминучим, і був готовий морально до роботи під час воєнного стану. Також готував колектив до цього», — каже він. У Банку Кредит Дніпро Кухаренко працює вже 11-й рік, а загалом у банківській сфері — з 2006 року.

У перший місяць повномасштабної війни ракетних атак по Запоріжжю не було, проте люди масово виїжджали. «Місто з кінця лютого спорожніло, на дорогах було дуже мало людей та машин», — згадує Олексій. Увесь колектив, яким він керував, — 9 осіб — лишався у місті, проте відділення було тимчасово закрите через брак клієнтів. Робота частково відновилася 10 березня. Працювали два рази на тиждень скороченим удвічі штатом, проте встигали виконувати всю роботу. У березні фронт на півдні Україні стабілізувався у другій половині весни і влітку в Запоріжжі було відносно спокійно. Проте з вересня ворог почав обстрілювати місто ракетами С-300 практично щоночі. Одна з ракет впала за 500 м від відділення Олексія Кухаренка.

Нинішні умови роботи також не можна назвати спокійними. Колектив майже кожного дня через повітряні тривоги й обстріли змушений переривати роботу й бігти в укриття.

З двох відділень, які функціонували у Запоріжжі до війни, наразі працює тільки те, яким керує Кухаренко. Один із 7-ми його співробітників раніше працював в іншому відділенні.

Олексій переконаний, що важкі часи все ж таки закінчаться, а до того кожен повинен виконувати свою роботу. Тільки так можна це пережити. «Хотілося б завершити фразою Віктора Франкла, австрійського психотерапевта, який вижив у нацистському концтаборі: «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися», — зазначає Олексій.