Малий бізнес не виживе без компаній-гігантів

Я пам'ятаю, як на початку 1990-х у Східній Європі щосили йшов перехід від планової економіки до ринкової.

Я також пам'ятаю, наскільки великим був дефіцит хороших ідей і думок про те, як здійснювати такий перехід.

Адже радянський табір розпався несподівано швидко, і не існувало ніяких досліджень або розробок для здійснення такого переходу.

Ринок знає краще

На даний історичний момент в світовому масштабі в тренді економісти ліберального спрямування. Їх кредо — ринок знає краще.

Їх пропозиції Східній Європі, підтримані МВФ і Світовим банком, передбачали приватизацію, лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі.

Ідея була в тому, що якщо місцеві монополісти, приватні або державні, будуть визначати ціни, то вони цим правом будуть зловживати. Щоб цього уникнути, знімаємо торговельні бар'єри і запрошуємо іноземних конкурентів.

У тому ж руслі ліберальних ідей були і пропозиції про долю збиткових підприємств: закривати або, на худий кінець, реструктуризувати. В ті часи якось наївно «державне» ототожнювалося зі «збитковим», хоча навіть тоді світ знав чимало державних компаній, які чудово працювали.

Транснаціональні компанії скупили все

Якщо перемотати стрічку, то через 30 років у Східній Європі майже повністю відсутні великі місцеві компанії. Чому?

Крок 1. У 1990-х все цікаве, наприклад, «Шкода» в Чехії, було швидко скуплено транснаціональними компаніями.

Крок 2. Багато прибуткових компаній придбали місцеві бізнесмени.

Крок 3. Багато збиткових компаній закрили, абсолютно не беручи до уваги акумульованого в них капіталу у формі нематеріальних активів.

Якщо збиткове — закривай. Чомусь коли американські General Motors та Chrysler опинилися в такій же ситуації у 2009 році, обидві компанії отримали державну підтримку. Теж саме — з французькою Alstom у 2003 році.

В результаті Східна Європа стала королівством, в якому великі компанії або в руках транснаціональних компаній, або у місцевих олігархів, або збанкрутували.

Малий і середній бізнес розвивається тільки разом з компаніями-гігантами

Багато хто може сказати: а в чому проблема? Тим більше, кажуть вони, подивіться на Німеччину, яскравий приклад економіки, хребет якої — маленькі і середні підприємства. Це зовсім не так. Левова частка німецького малого та середнього бізнесу не живе в якомусь своєму всесвіту. Вони працюють на компанії-гіганти та крутяться в їх орбітах.

Економічна сила цих гігантів настільки велика, що в їх орбіті живуть і чимало малих і середніх компаній зі Східної Європи.

Проблема з відсутністю успішних національних гігантів — у відсутності значимої доданої вартості в економічній діяльності і в зниженні конкурентоспроможності національної економіки в глобальному масштабі.

Транснаціональні компанії рідко виносять за межі рідної країни цінні шматки ланцюжка вартості, наприклад, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Ось і в Східній Європі можемо побачити, що в діяльності транснаціональних компаній найчастіше мова йде про виробничу збірку, послугу back оffice та продаж-споживання.

Не краще йдуть справи у великих компаній, що належать місцевим олігархам.

Там загальна ідея — вичавити максимум з мінімумом вкладень, особливо в людський капітал і науково-дослідні та конструкторські роботи. Весь регіон сповнений прикладами роботи за схемою «приватизація — вижимання — банкрут». Бізнес побудований на хибному симбіозі з чиновниками і має мало спільного з нормальною конкурентоспроможністю.

В результаті у Східній Європі відсутні великі успішні місцеві компанії. Вони дуже важливі, тому що приносять великі гроші в казну, витрачають гроші на науково-дослідні роботи, дають більше доданої вартості і надають роботу багатьом малим і середнім підприємствам в їх орбіті. Вони ж є значущими роботодавцями.

Глобалізація — не перешкода національного протекціонізму

Один з найбільших міфів, які живуть в середовищі ліберальних економістів, звучить так: ми живемо в постіндустріальному суспільстві. Закриємо заводи або перенесемо їх в Китай і всі будемо офіціантами, айтішниками, страховиками, продавцями, інструкторами з аеробіки, дрібними підприємцями.

Це міф. У нього повірили у Великобританії, але, злякавшись деіндустріалізації країни, з 2015 року уряд почав вимовляти заборонене раніше словосполучення «індустріальна політика».

Подивіться на маленьку Фінляндію: Nokia — навіть без телефонів, Wärtsilä — кожен третій судновий двигун у світі, Kone — один з чотирьох найбільших виробників ліфтів у світі, Stora-Enso, UPM-Kymmene. П'ять фірм із загальною виручкою 57 млрд євро на рік в країні з населенням трохи більше 5 млн!

Висновок: потрібно берегти українських корпоративних гігантів і допомагати їм. Розвивати їх в рази легше, ніж будувати нові. Що означає «розвивати»?

Тут немає революцій: професійна наглядова рада, команда топ-менеджменту з ясним баченням і стратегією, копітка робота, терпіння і розуміння факту, що успіх не прийде відразу.

Хто ще може допомогти? Держава. Не грошима, а розумними податковими стимулами вона має мотивувати інвестиції в НДДКР, підняття рівня кваліфікації менеджменту і всіх співробітників, для державних компаній — створювати системи вибору та звітності членів наглядових рад.

Безумовно, легко побачити, як в Україні і в Східній Європі будь-яка підтримка великих компаній може перетворитися на чергову схему з розграбування чергових грошей і не буде мати ніякого ефекту.

Що це означає для України

Щоб уникнути цього, варто робити акцент на податкові та організаційні стимули, для державних компаній — ввести чіткі ключові показники ефективності для менеджменту і наглядової ради.

Варто подумати, як податковими пільгами стимулювати приватні підприємства, інвестувати більше в НДДКР і розвиток людського потенціалу. Як приклад можна привести Естонію. Прибуток, який реінвестується в розвиток компанії або просто залишається на рахунках, не обкладається податками.

У розвинених країнах фірми направляють на корпоративне навчання 3,5-10% доходів. У Франції законодавство жадає від підприємства витрачати на внутрішнє навчання не менше 1% фонду оплати праці. У Німеччині, Швеції, Японії, Кореї навчання стимулюється податковими пільгами і субсидіями.

Які шанси на успіх в Україні? Я оптиміст і можу сказати: великі. Найголовніше — в Україні і, до речі, в Білорусі, ще є великі працюючі місцеві компанії, в тому числі державні. Є на кого ставити!

Багатьом вони здаються застарілими і безнадійними, але у них є надцінні нематеріальні активи: знання, вміння, навички, ланцюжки вартості. На їх створення пішли роки і море зусиль, нерозумно викинути все на вітер.

Багато українських менеджерів і підприємців вражають своїми знаннями, вміннями і драйвом. Тобто два найважливіших актива — компанії і управлінці — на місці. Потрібно трохи патріотизму і системного стратегічного мислення з боку уряду і законодавців.

Автор:

Регіна Дацюк