Відсутність в Україні фондового ринку — «плюс» для пенсійної реформи

Таким шляхом реформування національних пенсійних систем пішли країни Центральної та Східної Європи, щоб вирішити проблему старіння населення, коли працюючі вже не можуть забезпечити адекватних пенсій людям похилого віку через солідарну систему. Однак, як показує досвід західних сусідів, впровадження накопичувального рівня теж може виявитися міною уповільненої дії. Про те, як не наступити на ті ж граблі в пенсійній реформі, «Мінфін» розмовляв з Григорієм Овчаренко, головою підрозділу з управління локальними активами групи ICU.

— Григорій, якщо слідувати букві закону, то накопичувальна система пенсійного забезпечення у нас повинна запрацювати вже через пару місяців. Хоча ще цієї весни, наприклад, експерти Світового банку говорили про те, що Україні краще не поспішати, щоб не розбалансувати бюджет Пенсійного фонду. Тож чи варто нам дійсно поспішати?

— Починати реформу потрібно було ще вчора. Думаю, нікого не потрібно переконувати в тому, що діюча солідарна система вже погано справляється з навантаженням. На сьогоднішній день у нас коефіцієнт заміщення (співвідношення розміру пенсії з розміром заробітної плати, яку працівник отримував до виходу на пенсію, один з основних індикаторів ефективності пенсійної системи — «Мінфін») становить менше 35%. Наприклад, в країнах ЄС коефіцієнт заміщення — 71%, в державах-членах ОЕСР (за даними 2016- го року) — понад 60%. Що відповідає рекомендаціям Міжнародної організації праці щодо мінімального розміру соціального забезпечення.

І з роками цей показник в Україні буде тільки знижуватися через старіння населення та міграції. Наприклад, за підрахунками Світового банку, вже до 2040-го року, тобто до пенсійного віку тих, кому зараз 35-45, співвідношення пенсіонерів та працездатного населення, яке платить податки, складе приблизно 4:3, у 2050-му досягне 3:2. Хоча зараз на кожного працюючого припадає один пенсіонер. І тоді пенсіонери можуть розраховувати вже не більше, ніж на 20-25% від середньої зарплати.

З аналогічними проблемами стикається не тільки Україна. І вирішують їх за рахунок впровадження накопичувального рівня не лише країни колишнього соцтабору в Східній Європі, але й такі, відверто кажучи, небагаті країни, як Вірменія та Грузія.

— Запровадження накопичувальної системи обговорюється в Україні не перший рік. І спочатку в приклад ставився досвід Чилі. А пізніше, наприклад, з'ясувалося, що половина учасників накопичувальної системи за все своє трудове життя була б не в змозі акумулювати кошти, достатні для отримання навіть мінімальної пенсії. В результаті державі довелося знову збільшувати число соціальних пенсій, що спровокувало і соціальні протести, і подальше зростання дефіциту Пенсійного фонду. Чому там накопичувальна система дала збій?

— Збій дає не сама система, а невірні параметри, які в неї закладаються спочатку. Що сталося в Чилі? — Система діяла з 1981 р і дозволила до 2008-го року акумулювати в недержавних фондах кошти, що перевищують за обсягом 60% ВВП країни. Але за підсумком замість заявлених 70% від суми заробітку за останні 10 років трудового стажу, працівник в середньому отримав 39%. При цьому у жінок цей показник склав 14%. В цілому, пенсія, яку людина отримала з накопичувального рахунку, майже не відрізнялася від мінімально гарантованої державою, яка виплачувалася до впровадження другого рівня пенсійного забезпечення.

Причин кілька. Чилійські пенсійні фонди працювали в умовах закритої системи, тобто могли вкладати кошти лише всередині країни. Сильне погіршення економічної ситуації — девальвація місцевої валюти та інфляція призвели до того, що значна частина накопичених на індивідуальних рахунках коштів просто «згоріла». Крім того, фондам було дозволено встановлювати високі комісійні, які на практиці досягали 4%. Що також «з'їдало» накопичення громадян.

Добровільна участь самозайнятих осіб — ще одна помилка чилійської влади. Право власності на пенсійні накопичення, зниження норми пенсійних відрахувань та встановлення прямої залежності розмірів пенсій від суми здійснених внесків — всі ці стимули не спрацювали. До 2006 року в накопичувальній пенсійній системі брало участь не більше 60% зайнятого населення.

Проте, Чилі не відмовилася від накопичувального рівня, а модернізувала його. Зокрема, були скасовані фіксовані комісійні для недержавних пенсійних фондів, з 2009 року введена система аукціонів за право обслуговування нових клієнтів. При цьому на ринок допущені іноземні юридичні особи, що стимулювало конкуренцію.

— Збереження пенсійних накопичень від знецінення — одна з головних проблем другого рівня. Особливо зараз, коли світ періодично розбурхують фінансові кризи. Наприклад, у 2008 році вартість активів пенсійних фондів країн ОЕСР (клуб найбільш економічно розвинених країн світу) впала на 19% — з $18,7 трлн до $15,3 трлн. У вогні кризи згоріли $3,4 трлн пенсійних заощаджень. І якщо більш розвинені країни пережили цей шок, то, наприклад, країни Східної Європи, де накопичувальна система існує відносно недавно, просто стали згортати реформу...

— Дійсно, після кризи у 2008-2011 роках по країнах Східної Європи прокотилася хвиля зниження ставок внесків до накопичувальної системи з одночасним збільшенням відрахувань до солідарної або повної відмови від другого рівня пенсійного забезпечення. Наприклад, Латвія, яка запустила другий рівень пенсійного страхування у 2001 році, у 2009 році знизила ставку з 8% до 2%. Литва, яка запустила реформу у 2004-му, в тому ж 2009-му почала поступово знижувати ставку з 5,5% до 1,5%. В Угорщині в 2011 році внески до накопичувальної системи повністю переведені до солідарної.

Таким чином уряди хотіли уникнути соціальної напруги та згладити хвилю невдоволення людей, чиї пенсійні накопичення танули на очах. У період фінансової кризи всі біржові індекси стрімко знижувалися. Відповідно, пенсійні фонди, що вклалися в акції, втрачали гроші. Логіка тоді була простою: навіщо робити відрахування до фондів, в яких твої гроші згорають?

Крім того, запуск накопичувальної системи не дав того ефекту, на який розраховували країни, що запустили реформу. Для стимулювання збільшення внесків до накопичувальної системи в багатьох випадках туди була передана частина накопичень із солідарної системи в надії, що за рахунок зростання економіки, і, відповідно зростання зарплат, будуть рости відрахування (у тому числі в загальну систему). Однак цього не сталося. В результаті дефіцит бюджетів Пенсійних фондів після запуску реформ став ще більшим.

— Так все-таки система не вирішує поставлених завдань?

— Повторюся, проблеми виникли через неправильно обрані спочатку параметри накопичувального рівня. І тут показовий польський досвід. У Польщі другий рівень запустили в 1999 році. До 2005-го частка пенсійних заощаджень дотягувала вже до 17% ВВП. Але так як в обов'язковому порядку були залучені всі категорії населення, то до моменту кризи 2008-го ті, кому до пенсії залишалося трохи, підійшли з невеликим обсягом заощаджень, який до того ж ще і зменшився через втрати самих фондів. В результаті уряд зіткнувся з невдоволенням громадян, яке вилилося в масові протести.

Польські пенсійні фонди вкладали в акції не менше 40% коштів, що залучаються. І саме тому виявилися так чутливі до кризи. Очевидно, що на старті ризикові інструменти потрібно було використовувати вкрай обережно.

Зараз Польща теж знаходиться на етапі можливої ​​відмови від діючої обов'язкової накопичувальної системи — планує її перезапустити. Обслуговуючі її пенсійні фонди були позбавлені можливості вкладати в державні облігації, інструмент фіксованої дохідності. А активи, інвестовані в держоблігації, переведені в солідарну систему і погашені урядом у 2014 році. В результаті, на кінець минулого року частка акцій в активах пенсійних фондів досягла 85%, що дуже ризиковано.

— Які параметри дозволять успішно запустити другий рівень пенсійного забезпечення в Україні?

— Перш за все, реформу потрібно проводити дуже акуратно. Дати час на тестування системи. Розрахунки Світового банку показують: щоб в майбутньому забезпечити хоча б нинішній рівень пенсій, внески на індивідуальні рахунки повинні становити не менше 10%. Але для початку, щоб запустити систему, можна стартувати з внеску в 1%.

Далі, досвід показує, що добровільна участь не спрацьовує, а «обязаловка» загрожує неприємними наслідками при відсутності системи гарантування: якщо щось йде не так, громадяни пред'являють владі претензії — «мовляв, раз ви зобов'язали брати участь в системі, а вона не спрацювала — покривайте нам збитки».

Вихід — автозалучення. Тобто спочатку, зі старту, всі є учасниками системи накопичувального страхування. А далі, хто не хоче, може повернутися до солідарної системи. До слова, цей принцип планується використовувати і в новій системі пенсійного забезпечення в Польщі. У деяких країнах людина може без проблем переходити з однієї системи в іншу і назад, переміщаючи з накопичувальної до солідарної і навпаки всі свої внески.

У Великобританії, наприклад, накопичувальна система тестується з 2013 року і передбачає сплату 2% внесків, які в рівних частинах платять працівник і роботодавець. Система також передбачала автозалучення. Але, за статистикою, виходять з неї менше 10%. При виході на пенсію ці люди отримують мінімально гарантовану державою пенсію (солідарний рівень зберігається практично скрізь).

У такому випадку немає соціального тиску: ніхто нікого не змушує збирати на старість, але якщо ти відмовляєшся, маленька пенсія — твої проблеми.

— Ну і, звичайно, збалансовані вкладення фондів?

— У цьому плані у нас є певні переваги. Деякі експерти кажуть, мовляв, Україна не готова до впровадження другого рівня, оскільки у нас не розвинений фондовий ринок, немає достатньо інструментів для інвестування. Однак відсутність фондового ринку на старті реформи, в якійсь мірі навпаки плюс — ми застраховані від ризикових вкладень. Інструментів у нас і зараз достатньо — банківські депозити, дорогоцінні метали, золото, ОВДП, нерухомість. Такий інструментарій дозволить системі стабільно показувати позитивну дохідність. А на перших етапах це дуже важливо — люди повинні повірити в систему, побачити, що їхні доходи зростають. Далі можна буде підключати ризикові інструменти, які приносять велику дохідність. І тут нам зіграє на руку закон про валюту, що дозволяє інвестувати в закордонні фондові ринки.

Ідеальний варіант, коли частину внесків оплачує роботодавець, що також є стимулом для людей брати участь в накопичувальній системі. Однак в цьому випадку держава повинна заохочувати такі компанії. Як мінімум, дозволити відносити відповідні видатки на витрати в повному обсязі і не обкладати соціальними внесками.

І, звичайно, дуже важлива наявність реального ефективного контролю над діяльністю фондів і, як системи превентивного втручання, так і дієвої системи стягнення.

— Зараз у нас є два законопроекти, що регламентують запуск реформи -депутатський та НКЦПФР. Який варіант, на ваш погляд, краще? Які ризики містять обидва законопроекти?

— Депутатський Законопроект № 6677 передбачає використання децентралізованої системи на основі недержавних пенсійних фондів та існуючої інфраструктури, яка продемонструвала свою стійкість за більш ніж 10-ти річний період роботи. Він також припускає наявність системи гарантування на випадок неплатоспроможності фонду.

Регулятор, НКЦПФР, пропонує створення державного накопичувального фонду з подальшим допуском недержавних пенсійних фондів. З огляду на ефект масштабу регулятор пропонує нижчу планку витрат в розмірі 0,5% на рік від активів системи на обслуговування системи пенсійного забезпечення. Проект комісії передбачає різні інвестиційні стратегії для учасників і більш високі вимоги допуску до обслуговуючих компаній. Проекти також різняться за сумою внесків до накопичувальної системи: у депутатів 7% і у НКЦПФР — 15%.

Як показав досвід, децентралізовані системи більш стійкі до ризиків націоналізації та нецільового використання коштів, в той час як низькі витрати є важливою умовою для зростання пенсійних заощаджень. Цільовий показник загальних витрат в розмірі 0,5% є хорошим орієнтиром, але його досягнення на старті реформи нереалістично. Будь-які системи гарантування надають впевненість для майбутніх пенсіонерів і політиків, які приймають рішення про запуск пенсійної реформи, але затратні і лягають додатковим тягарем витрат на плечі майбутніх пенсіонерів.

Обидва законопроекти потребують доопрацювання в частині визначення оптимальної архітектури та параметрів, що в ідеалі вимагає спільної роботи. Але, на жаль, виглядає так, що сторони не готові до конструктивного діалогу.