Що заважає розвитку онлайн-кредитування в Україні

Ситуацією скористалися небанківські фінустанови, які налагодили швидку видачу споживчих кредитів, в тому числі, через інтернет-канали. Як розвивається цей ринок і з якими проблемами стикається, «Мінфіну» розповів президент «Об'єднання Фінансових Установ» Дмитро Кравченко. 

Ринок небанківських фінансових послуг розвивається надзвичайно швидкими темпами — на сьогодні на ньому працює 2012 установ, тоді як в банківському секторі після сумнозвісної «зачистки» залишилося всього 88 діючих банків. Сумарні активи небанківського фінансового ринку становлять 187 млрд грн, тобто приблизно 7,8% ВВП. За І півріччя 2017 року видано близько 7 млрд грн кредитів.

Фінансовий ринок міг би розвиватися ще швидше, але законотворчий процес не встигає за його розвитком, і багато інновацій фінансових установ опиняються поза регулюванням.

Візьмемо, наприклад, онлайн-кредитування. Зараз Україна переживає його бум. Але окремого закону про онлайн-кредитування немає, і це дозволяє деяким представникам влади ставити існування цього бізнесу під сумнів.

Але, насправді, що онлайн-, що офлайн-кредитування — з точки зору суті правовідносин, різниці немає. Адже онлайн — це всього лише інструмент видачі кредиту. Але вкрай важливим є питання законодавчого використання цього інструменту.

Наприклад, в чому основна проблема онлайн-кредитування сьогодні? Це укладення договору онлайн (контрагенти в Україні з побоюванням ставляться до електронного підпису) і вимога Держфінмоніторингу по ідентифікації позичальника. Згідно із законом, позичальник повинен надати кредитодавцю паспорт і тільки після цього отримати кредит. В онлайн-кредитуванні це неможливо, оскільки воно втратить свій основний козир — простоту і швидкість видачі кредиту.

Щоб виправити ситуацію на рівні законодавства потрібно вирішити лише три питання. По-перше, визнати, що онлайн-кредитування — це інструмент, а не окрема форма договору, тому писати під нього окремий закон, з юридичної точки зору, некоректно. Цивільний кодекс у нас досить прогресивний, і в нього давним-давно включено поняття договору, укладеного на відстані. Набагато простіше внести зміни до вже існуючих законів або ухвалити необхідні підзаконні нормативно-правові акти, щоб збільшити кількість інструментів для укладення договорів на відстані, і посилити юридичну відповідальність за такими договорами.

По-друге, вирішити проблему з віддаленої ідентифікацією позичальника через канал Інтернет і спростити вимоги для фінкомпаній. Адже, по суті, під час видачі онлайн-позики використовується платіжний інструмент позичальника — карта, видана банком. При отриманні карти позичальник уже звертався в банк і проходив там ідентифікацію та верифікацію. Усі транзакції позичальника по карті, знову-таки, фіксуються платіжною системою і банком-емітентом карти, тому ймовірність того, що позичальник буде використовувати отримані в онлайні кошти у незаконній діяльності вкрай мала. Суми, які клієнт отримує в кредит на карту, також досить невеликі для масштабів системної протиправної діяльності.

По-третє, зобов'язати фінансові установи оперативно і на регулярній основі передавати інформацію по позичальниках в бюро кредитних історій. Адже за 26 років незалежності в Україні так і не накопичили відповідні бази даних. У нас в країні діє всього три бюро кредитних історій: одне велике — УБКІ, яке працювало при Приватбанку, МБКІ і ПБКІ. Але жодне з перерахованих бюро не володіє інформацією навіть про 50% громадян. Недолік інформації і низька оперативність передачі її в бюро призводить до ситуації, коли одна людина протягом декількох годин може отримати кілька онлайн-кредитів в різних сервісах, а потім, в більшості випадків, їх просто не повертає.

Якщо ж ми доб'ємося того, що інформація про громадян для бюро кредитних історій стане відкритою, то обсяг шахрайства на кредитному ринку колосально впаде, що, в свою чергу, знизить ризики фінансових установ, а з ними і процентні ставки за кредитами. Адже, чим більш ризиковий бізнес, тим він дорожчий.

Розвитку онлайн-кредитування, в тому числі, допомогло б розкриття інформації про працевлаштування та платоспроможність людини, яку можна отримати в податковій, а також даних негативного характеру — про адміністративні штрафи, втрату паспорта, наявності кримінального минулого і т. д. Ці дані могли б надавати МВС або імміграційна служба.

Могли б допомогти і мобільні оператори, якби надавали інформацію про те, як давно споживач активував мобільний телефон. Адже, як зазвичай роблять шахраї: вони купують нову sim-карту і йдуть отримувати з її допомогою кредити. Потім карта викидається, і шукай вітру в полі.

Але держава не поспішає розкривати інформацію, і будь-яка спроба домовитися з нею завжди блокується. За фактом єдине, що залишається фінансовим компаніям, — це пошук інформації у відкритих джерелах, який дає лише загальне уявлення про клієнтів.

І нарешті, вкрай стримуючий вплив на розвиток ринку онлайн-кредитування надає обмеження по термінах і сумах видачі кредитів.

Згідно з новим законом про споживче кредитування, отримання будь-якого кредиту, який видано більш ніж на 30 днів і на суму понад 3200 грн, передбачає оформлення паспорта споживчого кредиту, що, в свою чергу, вимагає від фінкомпанії здійснювати більшу кількість паперової роботи, а значить, збільшує витрати.

На мій погляд, слід внести зміни до закону про фінмоніторинг і спростити процедуру віддаленої ідентифікації позичальників. Тим більше, що гроші позичальникові перераховуються на картку, при оформленні якої він вже раніше надавав свій паспорт та ідентифікаційний номер. А злодій, який вкрав картку, навряд чи піде отримувати на неї кредит.