Налоговая философия

«Борьба» налоговых органов с «лишним» налоговым кредитом часто осуществляется путем составления акта проверки, в котором налоговая служба делает вывод о никчемности сделки. Далее проблемы возникают у всех последующих по цепочке покупателей такого товара.

Налоговая обычно руководствуется принципом — отсутствие каких-либо документов свидетельствует о ничтожности сделок, но и наличие документов еще не доказывает реальности сделки.

В качестве повода для признания сделки никчемной налоговая обычно использует отсутствие наемных лиц в штате, складских помещений, отсутствие по юридическому адресу, ненадлежащее составление товаротранспортных документов и др. При этом не принимаются к сведению пояснения плательщика, например, о том, что сотрудники работают по гражданско-правовому договору, что плательщик является посредником и в складских помещениях нет необходимости, что он частный предприниматель и возит товар на личном транспорте. Фантазия налоговиков безгранична.

Однако, существуют два юридических способа признания сделки ничтожной – признание сделки таковой в судебном порядке, а также когда имеется прямое указание на ничтожность сделки в законе. Законодательство Украины не содержит норм, предусматривающих отсутствие каких-либо документов бухгалтерского или налогового учета в качестве оснований ничтожности.

То есть налоговая служба, выявив признаки ничтожности, имеет право обратиться в суд с целью признания ее таковой. Такое право предусмотрено, в частности п. 20.1.30 ст. 20 НКУ. Однако перспективность таких судебных процессов сомнительна. Доказать умысел у налогоплательщиков маловероятно.

Ни одним нормативно-правовым актом не установлено право налогового органа самостоятельно давать оценку сделкам и признавать их ничтожными (недействительными) с применением соответствующих последствий.

Радует позиция ВАСУ в подобных делах. Так ВАСУ (определение от 26.02.2014 р. N К/800/15892/13) отметил, следующее.

Доводы, которыми налоговая инспекция мотивирует вывод о нарушении плательщиком требований налогового законодательства (а именно — отсутствие контрагентов по местонахождению, отсутствие у них объективных условий для осуществления хозяйственной деятельности, неуплата ими налогов в бюджет), фактически является свидетельством нарушений, допущенных этими контрагентами, то есть третьими лицами, а не доказательством недобросовестности налогоплательщика.

Действующее налоговое законодательство не связывает право налогоплательщика на налоговый кредит с пребыванием его поставщика по юридическому адресу, с полнотой отражения поставщиком в своей налоговой отчетности соответствующих хозяйственных операций, с фактической уплатой поставщиком налогов в бюджет, с соблюдением им законодательно установленных условий осуществления хозяйственной деятельности.

К тому же, заключение трудового договора не является единственным способом привлечения физических лиц к совершению необходимых действий в процессе выполнения поставки; налоговое законодательство не ставит право налогоплательщика на налоговый кредит в зависимости от того, за счет каких ресурсов (собственных или привлеченных) осуществляется поставка товаров поставщиком. Налоговая инспекция не доказала невозможности поставки спорными поставщиками товаров (работ, услуг) в заявленных объемах имеющимися у них силами и средствами.

Относительно ссылок ГНИ на отсутствие у истца товарно-транспортных накладных суды правильно отметили, что товарно-транспортная накладная предназначена для учета движения товарно-материальных ценностей и расчетов за их перевозки автомобильным транспортом, а затем определяет взаимоотношения по выполнению перевозки грузов для учета транспортной работы. В рассматриваемом случае налогоплательщик осуществлял операции по приобретению товара и ни выступал в качестве заказчика по договору перевозки, в связи с чем отсутствие товарно-транспортных накладных нельзя расценивать как безусловное свидетельство бестоварности спорных операций.

А значит, необходимо согласиться с предоставленной судами правовой оценкой обстоятельств дела о соблюдении налогоплательщиком необходимых условий для формирования налогового кредита по спорным операциям и об отсутствии у налогового органа оснований для осуществления оспариваемого доначисления по налогу на добавленную стоимость.

Если же налоговая предпочитает ссылаться на ст. 228 Гражданского кодекса, то ВАСУ (постановление от 17.03.2014 р. N К/800/23154/13) отмечает, что пока соответствующие судебные решения по уголовным делам отсутствуют, является ошибочным вывод о правомерности принятия спорных налоговых уведомлений-решений.

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

26.02.2014 р. N К/800/15892/13

Вищий адміністративний суд України у складі: судді Костенко М. І. — головуючого, суддів — Бухтіярова І. О., Приходько І. В. (за участю секретаря — Фоміна А. Ю. та представників сторін: позивача — Б. О. О., Ш. З. Я., відповідача — не з'явились) розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби (далі — ДПІ) на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 у справі N 2а-2523/12/0970 за позовом публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» (далі — Товариство) до ДПІ про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України встановив:

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013, позов задоволено; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000442203 та N 0000472205. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили, зокрема, з того, що реальність виконання операцій з поставки позивачеві товарів (робіт, послуг), за якими податкова інспекція не визнала право Товариства на податковий кредит, підтверджується належними первинними документами, тоді як ДПІ не доведено обставин, з якими чинне податкове законодавство пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, а також дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 по 31.12.2011, оформлену актом від 20.06.2012 N 4597/22-3/00131564.

За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято:

податкове повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000442203, за яким Товариству визначено грошове зобов'язання з ПДВ у сумі 1089964 грн. (у тому числі 988762 грн. за основним платежем та 101202 грн. за штрафними санкціями);

податкове повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000472205, згідно з яким позивача зобов'язано сплатити 547,76 грн. з податку на прибуток (у тому числі 438,21 грн. за основним платежем та 109,55 грн. за штрафними санкціями).

Підставою для донарахування оспорюваної суми з податку на додану вартість став висновок податкового органу про незаконне формування позивачем податкового кредиту за операціями з придбання товарів (робіт, послуг) в рамках господарських правовідносин із закритим акціонерним товариством «НВП „Укрзахіденерго“, товариством з обмеженою відповідальністю „ТД “Гарант», товариством з обмеженою відповідальністю «Промгурттрейдер», товариством з обмеженою відповідальністю «Технорес», ПНВП «Галицька комп'ютерна компанія», товариством з обмеженою відповідальністю «Імекс Берінг», товариством з обмеженою відповідальністю «ІСІ Україна Енергетика», товариством з обмеженою відповідальністю «ОВ Енергомашінвест», товариством з обмеженою відповідальністю «ТК Ізополімер», товариством з обмеженою відповідальністю «Грандіс Груп», товариством з обмеженою відповідальністю «Променергозбут», товариством з обмеженою відповідальністю «Торгсервіспостач».

При цьому ДПІ посилається на фіктивний характер цих операцій, що, на думку відповідача, підтверджується: відсутністю у названих контрагентів об'єктивної можливості виконати зобов'язання з поставки товару в силу відсутності основних фондів, транспортних засобів та необхідних трудових ресурсів; незнаходженням цих постачальників за місцем реєстрації; поданням ними податкової звітності з мінімальними або нульовими показниками. Крім того, ДПІ зазначає про непредставлення позивачем товарно-транспортних накладних на підтвердження факту перевезення товару у процесі виконання поставок.

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочинів без мети настання відповідних ним правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв до 31.12.2010) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу вимог підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону підставою для нарахування податкового кредиту є податкова накладна, що видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача.

Аналогічні за змістом правила формування податкового кредиту наведені й у Податковому кодексі України.

Так, відповідно до пункту 198.1 статті 198 цього Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пунктом 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано.

Так, під час вирішення даного спору суди дослідили правовідносини позивача з кожним із спірних контрагентів, встановивши зміст господарських операцій, порядок їх виконання та оформлення. При цьому суди з'ясували, що виконання поставок товарів в адресу позивача підтверджується необхідними первинними документами, які мають бути складені в залежності від виду господарської операцій, а саме — договорами, податковими накладними, видатковими накладними, актами приймання-передачі, актами виконаних робіт, довідками про вартість виконаних підрядних робіт, актами списання використаних матеріальних цінностей тощо.

Судами також було встановлено і факт використання позивачем придбаних товарів, робіт та послуг у власній господарській діяльності з розподілення та постачання електроенергії.

Податковим органом, в свою чергу, не наведено достатньо переконливих доводів про те, що відомості, які містяться у цих документах, є недостовірними, суперечливими.

Доводи, якими податкова інспекція мотивує висновок про порушення платником вимог податкового законодавства (як-от — відсутність контрагентів за місцезнаходженням, відсутність у них об'єктивних умов для провадження господарської діяльності, несплата ними податків до бюджету), фактично є свідченням порушень, допущених цими контрагентами, тобто третіми особами, а не доказом недобросовісності Товариства як платника податків.

Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з перебуванням його постачальника за юридичною адресою, з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником податків до бюджету, з дотриманням ним законодавчо встановлених умов провадження господарської діяльності.

До того ж, слід зазначити, що укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. Податкова інспекція не довела неможливості поставки спірними постачальниками товарів (робіт, послуг) в заявлених обсягах наявними у них силами та засобами.

Стосовно посилань ДПІ на відсутність у позивача товарно-транспортних накладних суди правильно зазначили, що товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку Товариство здійснювало операції з придбання товару та не виступало в якості замовника за договором перевезення, у зв'язку з чим відсутність товарно-транспортних накладних не можна розцінювати як беззаперечне свідчення безтоварності спірних операцій.

А відтак слід погодитися з наданою судами правовою оцінкою обставин справи про дотримання Товариством необхідних умов для формування податкового кредиту за спірними операціями та про відсутність у податкового органу підстав для здійснення оспорюваного донарахування з податку на додану вартість.

Правильним є висновок судів по епізоду щодо неутримання та несплати Товариством податку на прибуток з доходу, виплаченого нерезидентові (товариству з обмеженою відповідальністю «Эксперт РП») у вигляді оплати за надані послуги з доступу до матеріалів електронного архіву публікацій журналу SAP Professional Journal.

Так, пункт 160.2 статті 160 Податкового кодексу України покладає на резидентів або постійні представництва нерезидентів, що здійснюють виплати на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (які діють поза межами України) доходів від господарської діяльності з джерелом походження з України, обов'язок утримувати із цих виплат доходи за ставкою в розмірі 15 відсотків їх суми під час такої виплати.

У той же час згідно з підпунктом «й» пункту 160.1 цієї ж статті Кодексу доходи у вигляді виручки або інших видів компенсації вартості товарів/виконаних робіт/наданих послуг, переданих/виконаних/наданих резиденту від такого нерезидента (постійного представництва), не віднесено до доходів нерезидента, отриманих із джерелом походження з України, що оподатковуються у вищевказаному порядку.

А відтак виплата доходу нерезидентові за надані послуги не підпадає під режим оподаткування за правилами пункту 160.2 статті 160 Податкового кодексу України.

З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позов, скасувавши оскаржувані податкові повідомлення-рішення.

Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України ухвалив:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

2. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 у справі N 2а-2523/12/0970 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236 — 238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий, суддя: М. І. Костенко

Судді: І. О. Бухтіярова

І. В. Приходько

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

17.03.2014 р. N К/800/23154/13

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого — Кошіля В. В., суддів — Борисенко І. В., Моторного О. А., при секретарі — Фоміні А. Ю. (за участю представників сторін: позивача — Г. Т. П., прокуратури — Зарудяної Н. О.), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012 у справі N 2а-10552/12/2670 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби (за участю прокуратури Святошинського району м. Києва) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» звернулось до суду з позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 26.07.2012 N 0002522250 та N 0002532250.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013, у задоволенні позову відмовлено, з мотивів правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень.

В касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій; прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Продуктсервіс» з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ТОВ «Астана К», ТОВ «Асгільдія», ТОВ «Блоксоюз» за період з 01.01.2011 по 31.03.2012.

Проведення перевірки позивача обумовлене наявністю постанови про призначення позапланової документальної перевірки від 24.05.2012, прийнятої старшим слідчим з ОВС Генеральної прокуратури України — старшим радником юстиції Павлієм Д. В. по матеріалам кримінальної справи N 49-3344 та постанови старшого слідчого з ОВС ГСУ ДПС України Борисенка В. М. від 26.03.2012 в рамках кримінальної справи N 69-116.

Результати перевірки оформлені актом від 17.07.2012 N 231/11-50/31171314, яким встановлено порушення: пп. 5.3.9 п. 5.3 п. 5.1 ст. 5, пп. 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14, пп. 138.1, 138.2, 138.4 ст. 138 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в розмірі 1979010 грн.; пп. 198.3, 198.6 ст. 198, пп. 201.4, 201.6, 201.8 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 1713071 грн.

На підставі результатів вказаної перевірки, 26.07.2012 відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення:

— N 0002522250 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 1982881 грн., в т. ч.: 1979010 грн. основного платежу та 3871 грн. штрафних (фінансових) санкцій;

— N 0002532250 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 2105848,50 грн., в т. ч.: 1713071 грн. основного платежу та 392777,50 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з наданих під час досудового слідства пояснень засновників ТОВ «Блоксоюз», ТОВ «Астана К», ТОВ «Асгільдія», які заперечували своє відношення до фінансово-господарської діяльності вказаних підприємств; недостатності майна, інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу, відсутності необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності, недостатності трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень та транспортних засобів, що свідчить про неможливість здійснення господарської діяльності вказаними товариствами.

Однак, суд касаційної інстанції з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитись не може, з огляду на наступне.

Відповідно до пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності постанови суду (ухвали суду) про призначення перевірки або постанови органу дізнання, слідчого, прокурора, винесеної ними відповідно до закону у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні.

Згідно з п. 86.9 ст. 86 цього Кодексу, у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність.

У разі коли судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом. Складання та надсилання платнику податків податкового повідомлення-рішення за податковими зобов'язаннями платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, забороняється до набрання законної сили рішенням суду у справі або винесення постанови про закриття такої кримінальної справи за нереабілітуючими підставами (абз. 1, 2 п. 58.4 ст. 58 ПК України).

Матеріалами справи встановлено, що на момент прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень у відповідача не було відомостей щодо прийняття судом рішення по кримінальних справах.

Зважаючи на те, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону, та враховуючи, що як на час прийняття таких податкових повідомлень-рішень, так і на момент розгляду справи у суді, відповідні судові рішення по кримінальних справах відсутні, є помилковим судовий висновок судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність прийняття спірних податкових повідомлень-рішень.

Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції приходить до висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з прийняттям нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» задовольнити.

Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012 скасувати.

Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» задовольнити.

Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 26.07.2012 N 0002522250 та N 0002532250.

Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» судові витрати в розмірі 5602 грн. 80 коп.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий В. В. Кошіль

Судді: І. В. Борисенко

О. А. Моторний