Пекло, яке називають роботою в Ощадбанку Прикарпаття

Я довго не наважувалася розповісти все це вголос. Здавалося, що варто лише згадати ті дні свого життя в Ощаді — і знову підніметься той самий клубок болю, виснаження й внутрішнього лому, що накопичувався в мені щодня, коли я переступала поріг роботи з відчуттям: мене тут не бачать, не чують і не цінують. Після всього пережитого я думала, що час зітре гостроту, але ні — воно просто в'ється всередині, мов дим від пожежі, яку ніхто не хоче гасити.
Коли тепер говорять про нового голову правління та про те, що він знає систему зсередини, я ловлю себе на думці: чи вистачить у нього сміливості побачити справжню реальність? Не ідеальні презентації, не гарно зібрані звіти, не глянцеві цифри, які створюють ілюзію порядку та стабільності, а ту реальність, яка живе в регіоні, де працівника давно перетворили на безкінечний конвеєр принижень. Чи вистачить сміливості поглянути на працівника, того, що в регіонах? Бо саме тут роками мололи людську гідність, як зерно в холодних жорнах. Саме тут усе найболючіше, найприхованіше, найгниліше. В Івано-Франківському управлінні праця давно стала випробуванням на витривалість, де працівника не просто не цінують — його повільно стирають, затирають до межі, доки він перестає відчувати свою цінність.
Найболючіше в цій історії — це оплата праці. Бо те, що ми отримували, було не зарплатою, а насмішкою над професіоналізмом. Коли менеджер, касир — працівники, які щодня тримають на собі сотні операцій і весь фронт живої роботи — отримують близько двадцяти тисяч гривень, це звучить як злий жарт. Двадцять тисяч за стрес, що нищить зсередини, за обслуговування клієнтів, які приходять із вимогами, емоціями, проблемами, за знання законодавства, внутрішніх процедур, продуктів, за відповідальність, за кожну цифру. Двадцять тисяч — за усе. А премії… Премії стали символом тієї корозії, яка з'їдає систему зсередини. «Свої» отримували десятки тисяч, іншим кидали три-чотири — не як мотивацію, а як кістку, щоб не гавкали і то ту кістку не завжди кидали. В державі, де ціни давно злетіли в космос, це виглядало не просто несправедливо — це принизливо.
І коли керівництво говорило про прозору систему мотивації, KPI, положення про преміювання — хотілося сміятися. Людську працю обесцінили так, що інколи у найсильніших з’являлася думка: може, я вже не працівник? Може, я просто нікчема? Найтяжче було спостерігати, як люди ламалися. Як сильні фахівці й життєлюбні колеги опинялися в лікарні: хто з тиском, хто з нервовими зривами, хто з панічними атаками. Багато хто сидів на антидепресантах. І все це не тому, що вони були слабкими, а тому, що система, побудована начальником управління, вичавлювала людей до останньої краплі. Постійні крики, погрози, приниження — це стало звичним фоном. Настільки звичним, що навіть клієнти відчули беззахисність працівників і дозволяли собі все: кричати, ображати, погрожувати скаргами. Бо всі знали: працівника тут покарають миттєво й безжально, незалежно від того, хто винен насправді.
Найнижчий удар — це коли клієнт дивиться тобі в очі й каже: «Я поскаржуся твоєму шефу — тебе винесуть, як таргана». І тоді я раптом зрозуміла: система настільки прогнила, що навіть люди з вулиці вважають себе вищими за тебе. Бо нормальний керівник ніколи б не створив умови, у яких його працівника можна так принизити. І коли в державному банку найкращі починають тікати — це вже не сигнал. Це вирок.
Я пішла. І це було важко, але необхідно. Бо я знала: варта більшого. Я цінувала свою працю, свої знання й себе. Але більшість залишилися. Хтось боїться піти, бо кредити. Хтось — бо діти. Хтось- бо оренда. Хтось — бо просто немає сил почати все спочатку. А хтось — бо вже не вірить, що може бути краще.
І саме це — найстрашніше. Бо коли людину роками знецінюють, вона починає думати, що не варта більшого. А це і є найглибша форма рабства — коли зсередини викорінюють віру у власну гідність. Керівник, який мав б берегти, підтримувати й розвивати працівника, робить усе навпаки -душить, ламає й висмоктує сили. І коли керівник отримує понад двісті тисяч, а той, хто щодня тягне на собі весь фронт роботи, — двадцять, це вже не просто несправедливість. Це збочення реальності, у якому людина перестає бути людиною.
Я не знаю, чи прочитає колись хтось із високих кабінетів цей текст. Та він і не для них. Він -для тих, хто щоранку заходить у відділення Івано-Франківського управління з важкістю в грудях, але все одно робить свою роботу. Для тих, хто давно втомився мовчати, але боїться сказати слово. Для тих, хто думає: усі терплять — і я потерплю. Ні. Так не повинно бути. Праця має бути гідною. Людина — цінною. А гідність — непорушною. Я пішла. Але більшість моїх колег досі там. І я пишу саме для них. Якщо хоча б одна людина, прочитавши ці рядки, відчує, що вона — не нікчема, не матеріал для зламу, а професіонал, гідний поваги та достойної оплати, значить, мій посил, яким би пекельним він не був, був не марний.
Бо мовчання — це зброя тиранів. А правда — єдине, чого вони бояться. І якщо хтось із вас, читаючи це, відчує, що сльоза підступає до очей — знайте: це не слабкість. Це ваша людяність, яку у вас так довго намагалися забрати. Працювати в Ощадбанку Івано-Франківського управління — це справжній подвиг. І я хочу сказати кожному, хто досі тримається: ви — герої. Ви — професіонали, яким роками брехали про власну цінність. І настав час перестати мовчати. Настав час говорити правду. Настав час вимагати того, на що ви заслуговуєте…