Стосується робітників Абанку

Хочу звернутись напряму до керівництва Мінфіну, тому цей лист відправляю на Ваш сайт. Це лист-подяка. Дякую перш за все тим робітникам А-банку, з якими на днях я спілкувався і, які насправді допомогли мені вирішити мої проблеми.Трошки займу Вашого часу, щоб більш детально про все розповісти.
Так склалося, що я потрапив (може й банальну, але все ж)), життєву халепу. Почалося звичайно з того, що я ненавмисно розбив свій телефон. Все було б гаразд і я напевно тільки трохи засмутився бо розумію: це — життя і доволі часто щось випадає не тільки з рук, але й люди з вікон теж, випадають (пробачте за чорний гумор, більш не буду)).Його стан можно було б охарактеризувати як «напівживий»)).Це теж не аби яке диво, — таке трапляється майже не щодня.Але, все це (може довга, пробачаюсь, «підводка»).Далі буду розказувати те, що Вас таки точно б здивувало, бо мене «таки да». Ви ж, напевно, розумієте, що сучасний телефон, це і «гаманець», і документи, і багато чого, — навіть «ключи от квартиры, где деньги лежат»)). Я людина віруюча і майже впевнений, що мене Господь направив саме туди, де були люди, які мені дійсно допомогли. Не буду довго витрачати Ваш час і розповідати як і яким чином дівчата, (заради яких я і пишу цього листа), допомогли мені встановити додаток на телефон, який вже не подавав ознак життя, аби, попри все, я зміг стати клієнтом А-банка,(навіть придбати новий телефон, це вже дуже довга епопея)). Зазначу тільки, що мені дуже повезло, бо в той день не було великого напливу людей, а зі мною «грались» більш трьох (!!!) годин. Ще скажу одну річ. Мені без малого 65 років і я багато за життя спілкувався, (і продовжую спілкуватись), з різними людьми. Добре пам’ятаю випадок, коли рідного (на жаль вже покійного) батька (йому було майже 90-о і він був лежачим інвалідом, працівниця «Привату», запропонувала мені привести (принести, чи привезти) його до відділення банку, щоб підтвердити якісь документи,і яке було, «майже поряд», на сусідній вулиці) і добре, що у мого товариша тоді була така машина, куди ми змогли тоді закатати інвалідне крісло, і товариш, який сам киянин був у Вінниці, звідки я Вам пишу. Тоді пам’ятаю не стримався і побажав їй прийти за тим кріслом, коли батька не стане. Як християнин не бажаю їй такого, але, скоріш за все воно так і буде згодом, бо Господь завжди за нами спостерігає і багато чого робить ще при нашому житті. На цьому хочу завершити свого листа, щоб не перетворювати його в жанр «оповідання». Просто не знаю, як віддячити тим дівчатам, які на це 100% заслуговують. Я пішов купив коробку цукерок (каюсь), але вони замахали руками), говорячи, що їх можуть «вигнати з роботи». В мене є визитівка одної з них, — сказала, якщо будуть якісь питання, то дзвонити, але я зараз, навмисно не наголошую на ній. Коли Вас зацікавить моя розповідь, то відпишіть будь ласка, або зателефонуйте, як завгодно. Я прочитав, що Ви проводите якийсь конкурс, але в даному випадку, мене менш за все цікавлять гроші, бо вбачаю сенс в тому, щоб ті люди, які роблять добро для інших, були відзначені. Майже впевнений, що Господь, поряд з ними, вже «поставив галочку»)). За «допенсійного життя», я керував невеличким колективом біля майже сотні людей і в мене, на той час (десь кінця 80-х), таких працівників точно не було. Так що на рахунок «вигонять», вони явно перебільшили, але неприємностями,(навіть випадково), «віддячити» їм, навіть у страшному сні, не хотілось. Дякую за терпіння, якщо дочитали мого листа до цього місця)). Всього найкращого. З повагою, Віктор Степанович.