Китайські стратагеми, або як перемогти, не застосовуючи зброю

«У практичному мистецтві війни найкраще захопити країну ворога цілісною й недоторканною; пошкодження й руйнування не дуже добре. І краще зберегти армію противника, ніж знищити її. Тому битися й перемагати у всіх боях – не найвища майстерність; найвища майстерність полягає в тому, щоб зруйнувати опір ворога без битви.

Тож найвищий вияв майстерності полководця – зламати плани ворога; наступний кращий – запобігти об’єднанню сил ворога (розірвати його союзи); наступний у переліку – напад на вороже військо на відкритій місцевості, а найгірша політика з усіх – брати в облогу укріплені міста.» Сунь — Цзи «Мистецтво війни»

Офіційній історії Китаю понад 3000 років – вона сповнена славетних перемог і не менш болючих поразок. На думку одного експерта (проходив службу при посольстві СРСР у КНР у 1970 – 1980-х роках), історія Китаю – це класичний приклад циклічного розвитку країни-цивілізації. Почергово змінюються наступні цикли: «Занепад» (повстання, революції, війни, в тому числі громадянські), потім йде період «Малого процвітання» (стабілізація процесів, відновлення країни та початок зростання), наступним йде цикл «Велика міць» (економічний розквіт, технологічний розвиток, військова сила), а за ним знову починається занепад. Експерт вважає, що сучасний Китай перебуває на шляху переходу з циклу «Малого процвітання» до періоду «Велика міць». Однак ця публікація не про давню історію Китаю, а про історію становлення саме Китайської Народної Республіки, сучасний стан справ і перспективи до 2050 року (максимально стисло).

У 1949 році Мао Цзедун, який стояв на чолі «червоної армії» Китаю, переміг у громадянській війні Чан Кайші та Гоміньдан. Заручившись підтримкою І. Сталіна, він почав розбудову нового Китаю на основі марксистської ідеології, з опорою на «східну деспотію» та азіатський спосіб відтворення капіталу. Нобелівському лауреату з економіки Дугласу Норту належить наступний вислів: «Жодна економічна теорія Заходу, не може пояснити те, що відбувається в Китаї». І якщо період правління Мао був досить спірним і неоднозначним в частині економіки та соціального розвитку країни («Великий стрибок», культурна революція), то період, коли до влади прийшов Ден Сяопін, можна вважати початком тернистого шляху у цикл «Велика міць». При цьому він сам не обіймав таких статусних посад, як Голова КНР та Генеральний секретар КПК, а був очільником Центральної Військової Ради та Головнокомандувачем НВАК (Народно-визвольної армії Китаю), і саме ця посада з часів Мао була ключовою у владній ієрархії (в минулі періоди історії імператор також виконував обов’язки головнокомандувача), тому що за китайської традицією «Гвинтівка породжує владу». Д. Сяопін у січні–лютому 1979 року перебував з офіційним візитом у США, де разом з президентом Д. Картером брав участь у підписанні декількох важливих угод, які започаткували довгу та плідну співпрацю китайських комуністів із західними корпораціями та елітами. Цікавим є той факт, що відразу після повернення зі США відбулась коротка військова операція проти В’єтнаму. Цілком можливо, що КНР не словом, а ділом скріпила свої зобов’язання перед елітами Америки.

Протягом наступних сорока років Китай отримав інвестиції, ринки збуту, технології (ті з них, які не були передовими), можливість для міграції населення в країни Заходу, в тому числі направив на навчання студентів в провідні ВНЗ. Також бурхливо розвивався культурний обмін (туризм) та науково-технічна співпраця. Згодом, аналізуючи всі ці події, мене здивував той факт, що китайська «Червона машина» отримала від Заходу все те, про що СРСР міг тільки мріяти (і як тут не думати про «конспірологію»).

Проте КНР не могла легально здобути від провідних капіталістичних країн речі, які отримала від Росії. Фактично китайці задарма взяли передові радянські розробки у галузі космосу, ВПК та ядерній сфері. Східні комуністи також обрали досить «розумну» стратегію, яка полягає в тому, що непотрібно знову вигадувати велосипед, – зворотній інжиніринг та промисловий шпіонаж допомагають виграти час та економлять ресурси (хоча з огляду на книгу В. Суворова «Акваріум» це теж практикували в СРСР). Періодично виникають чутки, що КНР копіює все, до чого в змозі дотягтися, зокрема згідно з офіційними заявами представників США, здобутки КНР в галузі ШІ – це результат «дистиляції» американських передових систем. Звичайно Китай це заперечує.

Тим не менше, у грудні 2025 року Австралійський інститут стратегічної політики (ASPI) опублікував звіт «Critical Technology Tracker 2025» (публікувалась стаття в т. ч. на «Мінфіні»), згідно з яким Китай посів перше місце у світі за рівнем досліджень критично важливих технологій. Автори звіту фіксують, що за останні два десятиліття відбувся кардинальний зсув у глобальному науковому балансі: якщо на початку століття безумовним лідером були США, то тепер першість перейшла до КНР. Аналітики ASPI проаналізували наукові праці (врахували індекс цитування робіт) за останні 20 років у 74 ключових сферах. За результатами Китай лідирує у 66 із 74, або у 90 % стратегічних напрямів, а США утримують першість лише у 8 сферах.

Із публічних джерел відомо, що станом на 2026 рік Китай демонструє високі результати у таких напрямках: штучний інтелект, енергетика, космос, ядерні технології, робототехніка, лазери, матеріалознавство, мікроелектроніка, швидкісний зв'язок, біотехнології, виробництво складного промислового обладнання, квантові обчислення. За даними Міністерства промисловості та інформаційних технологій КНР, у 2025 році в Китаї було понад 140 підприємств-виробників гуманоїдних роботів, які разом представили понад 330 моделей або продуктів. При цьому в США станом на 2026 рік таких компаній лише 9. І навіть якщо відео, де китайські роботи, озброєні автоматичними гвинтівками, ведуть тренувальний бій – є згенерованим, це не означає, що в майбутньому вже справжні невтомні термінатори не будуть вести реальний бій із супротивником.

Вузькі місця в технологічному секторі, станом на сьогодні – це передові чіпи через відсутність сучасних літографів, цивільна авіація (двигуни та авіоніка), атомні технології (частково зберігається залежність від Росії). Але ці питання активно вирішуються, дедлайн до 2035 року. Загалом цифри свідчать, що Китай (державний та приватний сектор) щорічно вкладає в науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи сотні мільярдів доларів.

На додачу до передової науки та технологічних розробок, КНР ще з 1990-х років веде масштабне будівництво інфраструктури: прокладено тисячі кілометрів шляхів для швидкісних залізниць з потягами на магнітній подушці, пробито тунелі в горах, збудовано гігантські мости над величезними урвищами та повноводними ріками, введені в експлуатацію великі сонячні електростанції, йде масштабне озеленення країни, будується Велика кільцева автодорога вздовж кордонів із В'єтнамом, Непалом, Індією, Пакистаном, Середньою Азією, Монголією, по всій країні зведені сучасні мегаполіси – все це засвідчує новий статус та місце у світі «Піднебесної». Чи не єдине, що може завадити КНР стати «номером один» до 2050 року – це втягнення у війну з Тайванем або сусідами по АТР. Особисто я сумніваюсь у військовому варіанті захоплення Тайваню (крім випадку влаштування провокації), допускаю, що китайська гра в довгу завершиться мирним приєднанням за схемою «Гонконг +».

Крім того, Китай на противагу західним інститутам МВФ та Світовому банку – створив Азіатський банк розвитку, зі схожими функціями, запропонувавши іншим країнам увійти в капітал банку. Китайський юань щороку збільшує частку в міжнародній торгівлі, використовуючи власну систему CIPS, яка є аналогом SWIFT. Центральний банк КНР останні 5 років активно розвиває платіжні системи, що є альтернативними західним аналогам та просуває цифровий юань. А компетентні органи ревно слідкують за тим, щоб молоде покоління отримувало інформацію із дружніх джерел, створюючи по суті «когнітивну фортецю». Це вже не той злиденний та малоперспективний Китай, яким він був ще 40 років тому – це вже могутній дракон, який готується до злету.

Наприкінці хочу зазначити наступне: КНР дивним чином змогла адаптувати свій культурно-цивілізаційний код під комуністичну ідеологію, при цьому залишивши свою конфуціанську етику та національну традицію. Владі вдалось поєднати методи командно-адміністративної системи з принципами ринкової економіки. Водночас вона захистили свої фінансові ринки, місцевих товаровиробників та грошово-кредитну систему (юань повністю керований ЦБ КНР, плюс контроль за виведенням капіталу). Китайці змогли створити конкурентні компанії світового рівня майже у всіх секторах виробництва. Влада КНР (китайські клани) менш ніж за сто років побудувала ефективну систему управління країною. На відміну від США та провідних країн Заходу, там немає антагоністичних політичних сил, які ведуть жорстке протистояння всередині держави. Національна діаспора, а також мафія («Тріади») є серйозним фактором впливу за межами країни. Крім здобутків є і проблеми, однак не сумніваюсь, що китайські інститути та партійні бонзи вже працюють над їх вирішенням.

Таким чином, сучасна китайська політика цілком відповідає військовим стратагемам видатних генералів минулого. Вони одночасно уникають лобового зіткнення із США та Європою, при цьому активно маневрують (переговори), вдаються до хитрощів (обіцяють, але без зобов’язань), вивчають своїх супротивників (функціонують науково-дослідницькі інститути, які співпрацюють з МДБ), в окремих випадках йдуть на незначні поступки, посміхаються і водночас показують на палицю (експортний контроль за ресурсами). Плани КНР, як і їх історія, – покриті легендами, чутками, загадками, символами та ієрогліфами, і лише критично малий відсоток людей на планеті зможе зрозуміти їх «Задум» (мене в цьому переліку точно не має). Фактично сучасний Китай – це ідеальна машина для вбивства, щоправда поки що, він вбиває тільки промислове виробництво західних країн. Проте ключовим тут є слово поки що…