Надежда Фроня

14 березня 2018, 17:38

Люди читающие и журналисты вещающие о похоронном армагеддоне! А вы помните какой хайп по этому вопросу был несколько лет назад в связи с новым уголовным процессуальным кодексом?

3 листопада 2015, 13:32

Цинизм банкиров и некоторых судей в этом деле не имеет границ. Некий гражданин девять лет был вынужден доказывать, что кредит он не брал и бороться за жилье, оказавшееся в залоге у банка. Возможно, вступление в дело адвоката вывело несчастного на полосу везения. Дело попало к судьям, готовым идти против системы. Суть дела вкратце такова. Укрсиббанк нагло требовал «возврата» денег по кредиту, который был оформлен в 2006 году мошенниками, среди которых сотрудник этого самого банка. Работникам банка было хорошо известно, что кредитные денюжки получили мошенники. Об этом свидетельствовали материалы уголовного дела, возбужденного по заявлению самого банка. Однако банк начислил соответствующие проценты, пеню и обратился в суд с требованием взыскать с несчастного приличную сумму и обратить взыскание на его жилье. Предоставив денежные средства проходимцам, банк пытался переложить вину за непрофессионализм своих работников на несостоявшегося клиента. И суды разных инстанций несколько лет признавали его должником, и постановляли заплатить банку «задолженность». В отчаянии человек обратился за помощью к нам. Судебные заседания длились почти год. Справедливость, наконец, восстановлена. Решение апелляционного суда г. Киева, которым претензии банка отклонены, оставлено в силе Высшим специализированным судом. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 червня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі: Головуючого: Корчевного Г.В., Суддів: Лапчевської О.Ф., Слободянюк С.В., при секретарі: Івченко О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та об'єднаним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про зобов'язання виконати умови кредитного договору та вчинити певні дії, - ВСТАНОВИЛА: Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1, ОСОБА_4 2 036 898 ( два мільйони тридцять шість тисяч вісімсот дев'яносто вісім) грн. 48 коп. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_4 по 850 грн. судового збору та по 60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи з кожного. Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 21 листопада 2013 року внесено виправлення в рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року, де другій та третій абзаци резолютивної частини рішення викладено в наступній редакції: «Стягнути солідарно з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) та ОСОБА_4 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2) на користь ПАТ «УкрСиббанк» 2 036 898 грн. 48 коп. заборгованості закредитним договором.». «Стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на користь ПАТ «УкрСиббанк» по 850 грн. судового збору та по 60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи з кожного.». Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 — ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу та просить суд апеляційної інстанції рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, а саме: Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «УКРСИББАНК» ЄДРПОУ 09807750 виконати пункт 1.5. Договору №11102876000 шляхом укладення з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов Договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року. Унікальний номер справи: 2-74/11 № апеляційного провадження: 22-ц/796/10/2015Головуючий у суді першої інстанції: Яровенко Н.О.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Корчевний Г.В.Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «УКРСИББАНК» ЄДРПОУ 09807750 видати ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) примірник договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов Договору про надання споживчого кредиту №11102876000 від 22.12.2006 року. Зобов'язати Публічне акціонерне товариство «УКРСИББАНК» ЄДРПОУ 09807750 перерахувати на поточний рахунок ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1), відкритий у Публічному акціонерному товаристві «УКРСИББАНК», ЄДРПОУ 09807750, суму в розмірі 139 000 доларів США на виконання Договору про надання споживчого кредиту №11102876000 від 22.12.2006 року. В задоволенні позовних вимог ПрАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором, процентів, нарахованих за користування кредитом та пені — відмовити. Свою апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду 1-ї інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що задовольняючи позов, судом не встановлено усі обставини, що мають значення для справи, зокрема не взято до уваги, що ОСОБА_1 не оспорює рішення Апеляційного суду м.Києва від 11.02.2008 року щодо перерахування коштів. Апелянт вказує лише на те, що не розпорядився коштами, які були перераховані банком на рахунок НОМЕР_3 і надає відповідні докази, зокрема: висновок почеркознавчої експертизи №4098/10-11(т.1, а.с.169-185), проведеної КНДІСЕ по справі №2-2-126/1, якою встановлено, що підписи виконані не позивачем, та висновок почеркознавчої експертизи №2996/10-11 (т.1, а.с.198-209), проведеної КНДІСЕ по кримінальній справі №50-5495, якою встановлено такі ж обставини. Посилається, що згідно постанови Дніпровського районного суду м. Києва від 11.07.2012 р. (т. 3 а.с. 14-15) стосовно ОСОБА_7 встановлено неспростовні докази вини вказаного працівника ПАТ «УкрСиббанк», за розпорядженням якого кошти у розмірі 139 000 дол. США було видано ОСОБА_8, у якого не було ніяких повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1. На думку апелянта ці докази свідчать про порушення банком вимог ст.ст. 1066, 1067, 1068, 1073 ЦК України, а саме неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта, тому підстави для застосування судом наслідків односторонньої відмови позичальника від виконання умов договору могли б бути за умов належного виконання банком умов щодо видачі грошових коштів за кредитним договором. Ухвалою колегії суддів апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2014 року провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором та об'єднаним позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про зобов'язання виконати умови кредитного договору та вчинити певні дії — зупинено до розгляду та набрання законної сили рішенням Дніпровського районного суду міста Києва у справі № 755/30430/13-ц за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору банківського рахунку. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 вересня 2014 року касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» відхилено. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 27 січня 2014 року залишено без змін. Рішенням Дніпровського районного суду м.Києва від 31 липня 2014 року позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору банківського рахунку задоволено. Визнано недійсними договір банківського рахунку НОМЕР_4 від 21.12.2006 р. та заяву від 21.12.2006 р. про відкриття поточного рахунку НОМЕР_4. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (ЄДРПОУ 09807750) на користь ОСОБА_1 229,42 грн. витрат, пов'язаних з оплатою судового збору. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року апеляційну скаргу представника відповідача Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» ПащенкоТетяни Сергіївни задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 липня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення наступного змісту: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору банківського рахунку та заяви про відкриття банківського рахунку задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк позовної давності для звернення до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсними договору банківського рахунку та заяви від 21.12.2006 року про відкриття поточного рахунку. Визнати недійсними договір банківського рахунку НОМЕР_4 від 21.12.2006 року, укладений між Акціонерним комерційним інноваційним банком « УкрСиббанк» та ОСОБА_1 та заяву від 21.12.2006 року про відкриття поточного рахунку НОМЕР_4. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 лютого 2015 року касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» відхилено. Рішення апеляційного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року залишено без змін. З матеріалів справи вбачається, що у листопаді 2008 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про зарахування банком на рахунок позивача належних йому коштів. В подальшому позивачем за об'єднаним позовом неодноразово уточнювалися позовні вимоги та було подано заяву про зміну предмету позову, якою позивач просив суд зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» виконати п. 1.5. договору № 11102876000 шляхом укладення з ОСОБА_1. договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов договору про надання споживчого кредиту №11102876000 від 22.12.2006 року; зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» видати ОСОБА_1. примірник договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року; зобов'язати ПАТ «УкрСиббанк» перерахувати на поточний рахунок ОСОБА_1., відкритий в АТ «УкрСиббанк» суму в розмірі 139 000 доларів США на виконання договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року. Як встановлено судом першої інстанції, 22 грудня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк») та ОСОБА_1 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11102876000, за яким останньому було надано кредит в сумі 139 000 доларів США, зі сплатою 11,80 % річних, з кінцевим терміном повернення не пізніше 22 грудня 2016 року (а.с.6- 9 том 1). Мотивуючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити. Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Враховано судом першої інстанції, що пунктом 1.5. кредитного договору передбачено, що кредит надається шляхом зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника НОМЕР_3 у банку для подальшого його використання за цільовим призначенням. Відповідно до платіжного доручення № 17423 від 22 грудня 2006 року на рахунок НОМЕР_3, вказаний в кредитному договорі, АКІБ «УкрСиббанк» було перераховано 139 000 доларів США. Даний факт підтверджений та встановлений рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11.02.2008 року, яке набрало законної сили (а.с.17-18 том 1). Крім того, встановлено судом першої інстанції, що згідно розрахунку заборгованості ОСОБА_1 здійснював погашення за кредитним договором майже 2 роки, зокрема, ОСОБА_1. було сплачено ПАТ «УкрСиббанк» грошові кошти в сумі 59 478,64 доларів США в якості погашення заборгованості за кредитним договором (а.с.181-188 том 2). Станом на 14.10.2013 року заборгованість за кредитним договором ОСОБА_1. становить 253 835 доларів США 39 центів, що за курсом НБУ становить 2 036 898 грн. 48 коп. з них: кредитна заборгованість в розмірі 112 648 доларів США 85 центів, що за курсом НБУ становить 900 402 грн. 26 коп.; заборгованість по процентам за користування кредитом в розмірі 118 848 доларів США 75 центів, що за курсом НБУ становить 949 958 грн. 06 коп.; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом в розмірі 8 745 доларів США 36 центів, що за курсом НБУ становить 69 901 грн. 65 коп.; пеня за несвоєчасне погашення заборгованості по процентам в розмірі 14 592 доларів США 33 центи, що за курсом НБУ становить 116 636 грн. 51 коп. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції керувався тим, що згідно до п. 5.5. кредитного договору кредитор має право достроково стягувати заборгованість за кредитом, нараховані проценти за користування кредитом, у випадках порушення позичальником термінів повернення кредиту або термінів сплати процентів, комісій строком більш ніж один місяць, та/або порушення інших умов кредитного договору. Згідно з п. 7.1. кредитного договору, за порушення термінів повернення кредиту та/або процентів за кредит, та/або комісій, ОСОБА_1 повинен сплатити ПАТ «УкрСиббанк» пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від гривневого еквіваленту сум простроченого платежу (суми кредиту та/або процентів по кредиту та/або комісій), розрахованої за кожен день прострочення платежу, включаючи день сплати заборгованості. Пунктом 8.2. кредитного договору визначено, що підписанням кредитного договору позичальник свідчить, що всі умови даного договору йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до нього. ОСОБА_1, в свою чергу, не оспорював вказаний пункт кредитного договору. Пунктом 9.9. кредитного договору сторони передбачили, що банк самостійно веде облік і здійснює розрахунки заборгованості позичальника відповідно до вимог НБУ та умов кредитного договору. У випадку наявності суперечок між сторонами в якості письмових доказів невиконання зобов'язань позичальника, що мають пріоритетне значення, приймаються виписки про стан, первинні документи (платіжні доручення позичальника), дані балансу, надані банком і т.д., якщо позичальник не доведе недійсність наданих банком документів або не надасть інших доказів виконання своїх зобов'язань за договором. В забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_1 по кредитному договору № 11102876000 від 22.12.2006 року між АТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 було укладено договір поруки № 80737 (а.с.12 том 1). Відповідно до п. 1.3. договору поруки сторони договору встановили, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього по кредитному договору, включаючи повернення основної суми боргу (в т.ч. кредиту, регресу), сплату процентів, комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених кредитним договором. Відповідно до п.2.2., 2.3. договору поруки, поручитель зобов'язаний виконати свої зобов'язання за договором поруки на користь кредитора в термін до 10-ти робочих днів з дня відправлення йому вимоги. Згідно п. п. 1.4. договору поруки сторони визначили, що відповідальність позичальника та поручителя є солідарною. Частиною 1 ст. 543 ЦК України передбачено, що у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Відповідно до ч. ч. 1,3 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язань боржником. Поручителем може бути одна особа, або кілька осіб. Відповідно до ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. З огляду на вказане, суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскільки, ОСОБА_1. та ОСОБА_4 не виконують свої зобов'язання належним чином, тому суд вважає за необхідне стягнути солідарно з відповідачів на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 2 036 898 грн. 48 коп. Колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції необґрунтованим, зважаючи на наступне. Відповідно до ст. 61 ЦПК України, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 жовтня 2014 року апеляційну скаргу представника відповідача Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» Пащенко Тетяни Сергіївни задоволено частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 липня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення наступного змісту: Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсним договору банківського рахунку та заяви про відкриття банківського рахунку задовольнити. Поновити ОСОБА_1 строк позовної давності для звернення до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання недійсними договору банківського рахунку та заяви від 21.12.2006 року про відкриття поточного рахунку. Визнати недійсними договір банківського рахунку НОМЕР_4 від 21.12.2006 року, укладений між Акціонерним комерційним інноваційним банком « УкрСиббанк» та ОСОБА_1 та заяву від 21.12.2006 року про відкриття поточного рахунку НОМЕР_4. При постановленні вказаного рішення колегія суддів вважала, що рішення Дніпровського районного суду м.Києва від 31 липня 2014 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення з огляду на таке. Судом встановлено, що 21 грудня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до Акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк») з заявою про відкриття поточного рахунку. 21 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк») був укладений договір банківського рахунку НОМЕР_4, відповідно до умов якого банк зобов'язаний відкрити клієнту поточний рахунок у національній та/або іноземній валюті для зберігання грошей та здійснення розрахунково- касового обслуговування клієнта (надання послуг, які пов'язані з переказом коштів з/на рахунку/ок клієнта, видачею йому коштів у готівковій формі, а також здійсненням інших розрахунково-касових операцій) за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Відповідачем на виконання умов договору банківського рахунку було відкрито поточний рахунок НОМЕР_3. 21 грудня 2006 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк») був укладений договір про надання споживчого кредиту №11102876000 на суму 139 000,00 (сто тридцять дев'ять тисяч) доларів США, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредит, а позивач зобов'язувався повернути кредит в порядку, на умовах та у строки, встановлені кредитним договором. Пунктом 1.5. кредитного договору передбачено, що кредит надається шляхом зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника НОМЕР_3 у банку для подальшого його використання за цільовим призначенням. Відповідно до платіжного доручення № 17423 від 22 грудня 2006 року з рахунку НОМЕР_5 АКІБ «УкрСиббанк» грошові кошти в сумі 139 000,00 дол. СІІІА були перераховані банком на поточний рахунок позивача НОМЕР_3, відкритий в установі банку, відповідно до умов укладеного кредитного договору (п.1.5.). Посилаючись на те, що заяви на відкриття банківського рахунку та договору банківського рахунку від 21 грудня 2006 року він не підписував і грошових коштів з вказаного рахунку не отримував, вказані кошти з рахунку відкритого на його ім*я були отримані, за сприяння начальника відділення №837 АКІБ «УкрСиббанк» ОСОБА_7, його знайомим ОСОБА_8, який йому коштів не повертає, в квітні 2007 року позивач звернувся до Дніпровського РУ ГУ МВС України в м.Києві з заявою про вчинення злочину. Відносно ОСОБА_8 було порушено кримінальну справу за ознаками злочинів, передбачених ст. 190 КК України, відносно ОСОБА_7 кримінальну справу було порушено за ознаками злочину, передбаченого ч.ч.1,3 ст. 35 ч.4 ст. 190 КК України. 22.02.2011 року постановою слідчого Печерського РУ ГУ МВС України в м.Києві ОСОБА_8 було оголошено в розшук, досудове слідство у справ було зупинено. Постановою від 04 червня 2009 року ОСОБА_1 було визнано цивільним позивачем у кримінальній справі. Відповідно до висновку судово-почеркознавчої експертизи № 4098/10-11 за матеріалами цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до АКІБ « Укрсиббанк» про зарахування банком на рахунок позивач належних йому коштів, від 18 серпня 2010 року встановлено, що підписи від імені ОСОБА_1 в графі «підпис власника рахунку» в заяві про відкриття поточного рахунку НОМЕР_3; гривнях від 21.12.2006 року в двох примірниках, наданих на дослідження у вигляд електрофотокопій; в графах «Клієнт» на кожній сторінці договору № 21039 банківського рахунку від 21.12.2006 року, наданому на дослідження у вигляді електрофотокопії; в графі « Клієнт» Додатку до договору №№ 210399 банківського рахунку від 21.12.2006 року, наданому на дослідження у вигляді електрофотокопії виконав не ОСОБА_1. Згідно висновку № 2996/10-11 повторної комісійної судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами кримінальної справи, складеного експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 26 серпня 2010 року, підписи від імені ОСОБА_1 в графі « Клієнт — ОСОБА_1» на кожній сторінці договору НОМЕР_4 банківського рахунку від 21.12.2006 року на 5-ти аркушах: додатком № 1 до нього на 1 аркуші та в графі « підпис власника рахунку..» в двохпримірниках заяви про відкриття поточного рахунку від 21.12.2006 року- виконав неОСОБА_1. Постановою Дніпровського районного суду м.Києва від 11 липня 2012 року кримінальну справу по обвинуваченню ОСОБА_7 ч.2 КК України закрито, звільнено його від кримінальної відповідальності у зв*язку з закінченням строків давності. Таким чином, судами достеменно встановлено, що договір НОМЕР_4 банківського рахунку від 21.12.2006 року містить підпис іншої особи, ніж позичальник, грошові кошти отримані також іншою особою, вказане підтверджено висновками експертизи та в рамках кримінальної справи. З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що пункт 1.5. кредитного договору, якимпередбачено, що кредит надається шляхом зарахування банком коштів на поточний рахунок позичальника НОМЕР_3 у банку для подальшого його використання за цільовим призначенням, не виконано банківською установою, у зв'язку з чим використання позичальником коштів за цільовим призначенням неможливо. Колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги частково знайшли своє підтвердження, і оскільки фактично ОСОБА_1. коштів не отримав, позовні вимоги ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволенню не підлягають, тому рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню та ухваленню нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у вказаній частині. Відносно іншої частини вимог апеляційної скарги, а саме позовних вимог ОСОБА_1. до ПАТ «УкрСиббанк» про зобов'язання виконати умови кредитного договору та вчинити певні дії, колегія суддів зазначає, що вони були повно та всебічно розглянуті судом першої інстанції, їм була надана належна правова оцінка, тому вони задоволенню не підлягають, зважаючи на таке. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 11.02.2008 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» в особі Київського відділення № 837 АКІБ «УкрСиббанк» про стягнення суми позивачу, було відмовлено посилаючись на те, що відповідно до платіжного доручення №17423 від 22 грудня 2006 року з рахунку НОМЕР_5 АКБ «УкрСиббанк» перераховано на рахунок НОМЕР_3 139 000 доларів США. Відповідно до п. 7.12 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою НБУ № 492 від 12.11.2003 року, на поточні рахунки в іноземній валюті фізичних осіб — резидентів зараховується валюта, перерахована як кредит відповідно до договору. Згідно висновку №4098/10-11 судово-почеркознавчої експертизи від 18.08.2010 року (а.с.169-185 том 1) «підписи від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» в договорі про надання споживчого кредиту №11102876000 від 22.12.2006 з графіком погашення кредиту, а також в графі «Позичальник» в договорі іпотеки від 22.12.2006 року виконав ОСОБА_1», крім того, «підписи від імені ОСОБА_1 в графах «Зразок підпису власника рахунку» в двох картках із зразками підписів від 21.12.2006 року; в графі «Підпис отримувача» в заяві на видачу готівки №14 від 22.12.2006 року; в графі «Підпис отримувача» в заяві на видачу готівки №3 від 25.12.2006 року; в графі «(підпис власника рахунку)» в заяві про відкриття поточного рахунку НОМЕР_3 у доларах від 21.12.2006 року; в графі «(підпис власника рахунку)» в заяві про відкриття поточного рахунку НОМЕР_3 у гривнях від 21.12.2006 року — виконано виконавцем з навмисною зміною ознак власного підписного почерку». Висновком № 2996/10-11 повторної комісійної судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами кримінальної справи від 26.08.2010 року також підтверджено, що підписи від імені ОСОБА_1 в графі «Позичальник» в договорі про надання споживчого кредиту №11102876000 від 22.12.2006 року виконав ОСОБА_1 (а.с. 198-209 том 1). З урахуванням вищевикладеного, позовні вимоги ОСОБА_1. щодо виконання п. 1.5. кредитного договору шляхом укладення з ОСОБА_1 договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року; зобов'язання АТ «УкрСиббанк» видати ОСОБА_1 примірник договору про відкриття поточного рахунку на виконання умов договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року; зобов'язання АТ «УкрСиббанк» перерахувати на поточний рахунок ОСОБА_1, відкритий в АТ «УкрСиббанк» суму в розмірі 139 000 доларів США на виконання договору про надання споживчого кредиту № 11102876000 від 22.12.2006 року не підлягають задоволенню через їх безпідставність та необґрунтованість. Позивачем за об'єднаним позовом не надано суду належних доказів щодо невиконання ПАТ «УкрСиббанк» умов кредитного договору, зокрема, ненадання ОСОБА_1. кредитних коштів у розмірі 139 000 доларів США у відповідності до п. 1.5. кредитного договору. Достовірно встановлено, що банком виконано умови кредитного договору в повному об'ємі. ОСОБА_1. не отримав кошти з поточного рахунку, але ним не ставиться питання щодо оскарження дій банку за невиконання договору банківського рахунку в частині здійснення розрахунково-касового обслуговування. Позивачем за об'єднаним позовом зміст позовних вимог викладений таким чином, що позивач не оспорює дій банку щодо порушення договору банківського рахунку. Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Таким чином, суд позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог. Колегія суддів вважає, що вимоги апеляційної скарги відносно вимог об'єднаного позову ОСОБА_1. не підлягають задоволенню, рішення суду першої інстанції в цій частині є обгрунтованим. У відповідності до ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Враховуючи, що у задоволенні позовних вимог ПАТ «УкрСиббанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволенню слід відмовити, судове рішення в частині стягнення з ОСОБА_1. Суми судового збору також слід скасувати та ухвалити нове рішення, яким слід відмовитиу задоволенні вказаної позовної вимоги. З огляду на вказане, колегія суддів зазначає, що доводи апеляційної скарги знайшли підтвердження матеріалами справи, судом встановлено підстави для її часткового задоволення. Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Згідно положень ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суду приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог апеляційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції в частині та ухвалення в цій частині нового рішення. Відповідно до ч.1 ст. 309 ЦПК України Апеляційний суд задовольняє апеляційну скаргу і скасовує рішення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 303, 304, 308, 312-315 ЦПК України, колегія суддів, - ВИРІШИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 — ОСОБА_2 — задовольнити частково. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року в частинах: стягнення з ОСОБА_1 2 036 898 ( два мільйони тридцять шість тисяч вісімсот дев'яносто вісім) грн. 48 коп.; стягнення з ОСОБА_1 850 грн. судового збору; стягнення з ОСОБА_1 60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи — скасувати. Ухвалити в цих частинах нове рішення наступного змісту: В задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 в частинах: стягнення з ОСОБА_1 2 036 898 ( два мільйони тридцять шість тисяч вісімсот дев'яносто вісім) грн. 48 коп.; стягнення з ОСОБА_1 850 грн. судового збору; стягнення з ОСОБА_1 60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи — відмовити. В решті рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 19 листопада 2013 року — залишити без змін. Рішення набирає чинності негайно, проте може бути оскаржено в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ. Головуючий: Судді:

19 червня 2015, 13:29

Давным-давно правоприменение соответствовало здравому смыслу. Для простого жителя многоэтажки ОСМД не отличалось от ЖЭКа. И, соответственно, их отношения регулировались одинаково: Госкомцен проверял обоснованность тарифов в ОСМД, Антимонопольный комитет Украины контролировал их как монополистов, а органы местного самоуправления согласовывали тарифы, а суды отказывали ОСМД во взыскании с жильцов при отсутствии согласования тарифов городским советом. Ситуация изменилась после издания Минрегионом письма от 30.11.2012 г. N 7/10-19373 о том, что ОСМД не являются субъектами Закона Украины «О жилищно-коммунальных услугах», поскольку не оказывают жилищно-коммунальные услуги, а управляют имуществом. То, что согласно Гражданскому кодексу Украины, услуги по управлению недвижимостью возникают исключительно в силу нотариально оформленного договора управления, которого у ОСМД нет, не смутило издателей письма. Изменилась и позиция Антимонопольного комитета. Если ранее ОСМД были субъектами многочисленных проверок, поскольку занимают монопольное положение на рынке услуг для каждого конкретного дома, то на сегодня комитет считает, что ОСМД не ведут хозяйственной деятельности. То, что неприбыльность никак не связана с отсутствием коммерческой и тем более хозяйственной деятельности, также не смущает чиновников. Более того, в статье 4 Закона Украины «Об объединениях сособственников многоквартирных домов» недвузначно указано, что ОСМД может осуществлять хозяйственную деятельность для обеспечения собственных потребностей непосредственно или путем заключения договоров с физическими или юридическими лицами. В статье 10 этого Закона также упоминается «финансово-хозяйственная деятельность объединения», а согласно в статье 16 «Объединение имеет право… для выполнения уставных задач осуществлять необходимую хозяйственную деятельность». Но кому нужны эти законы… Границы безграничного счастья застройщиков, которые после продажи квартир продолжают контролировать свои ОСМД, извлекая прибыль, раздвинула и изменившаяся судебная практика. Если ранее суды отказывали в исках ОСМД поскольку тарифы не были согласованы горсоветом, как того требует Закон Украины «О жилищно-коммунальных услугах», то сегодня суды выносят противоположные решения. Верховный Суд Украины в постановлении от 1 апреля 2015 года по делу № 3-28гс15 подтвердил бесконтрольность ОСМД. Суд сослался на то, что ОСМД заказывает все услуги у специализированных организаций, которые и согласовывают свои тарифы. Возможно, ОСМД, ничего не производящие сами, и существую. Никто их не видел, но допустим. Только новое правоприменение распространили на все ОСМД. Которые, как известно жильцам, имеют собственные домовые котельные, дворников, электриков, охранников… По мнению суда, затраты на персонал ОСМД могут быть любыми, ничем не ограничиваемыми. Суд не смутило то, что необходимость регулирования тарифов ОСМД обусловлена тем, что владелец квартиры в доме с ОСМД лишен возможности выйти из ОСМД. Более удивительны отношения ОСМД с жильцами, которые не являются его членами. Они лишены права обжаловать решения ОСМД о тарифах. Широко разрекламированный Закон «Об особенностях осуществления права собственности в многоквартирном доме» ясности не привнес. Согласно абзацу 10 части 1 статьи 7 Закона, сособственник обязан оплачивать только жилищно-коммунальные услуги. Однако тут же говорится уже не о жилищно-коммунальных услугах, а о «затратах на управление» (абзац 7 части 2 статьи 10) и об «услугах по управлению» (часть 1 статьи 11). А в Законе об ОСМД по-прежнему фигурируют «взносы и платежи». Сон разума породил чудовище. Еще менее контролируемое, чем ЖЭКи.

21 жовтня 2014, 13:03

… исполнительный лист по решению суда о взыскании вклада (депозита) можно повесить в рамочке на стене. Потому что обстоятельством, которое влечет обязательное приостановление исполнительного производства, является осуществление временной администрации неплатежеспособного банка или ликвидация банка в соответствии с Законом Украины «О системе гарантирования вкладов физических лиц». Точка. До принятия закона от 04.07.2014 г. № 1586-VII исполнительное производство не приостанавливалось в случаях, связанных с выплатой средств по вкладам по договорам, срок которых закончился, и по договорам банковского счета вкладчиков в пределах суммы возмещения, которая гарантируется Фондом, а также расходов, связанных с обеспечением операционной деятельности такого банка; выплаты заработной платы, авторского вознаграждения, возмещения вреда, причиненного жизни и здоровью работников банка.

28 серпня 2014, 19:20

Со 2 августа 2014 года вступил в силу Закон № 1588, которым, среди прочего, установлено, что проценты по текущим и депозитным счетам, процентный или дисконтный доход по сберегательным (депозитным) сертификатам, а также проценты на вклад (депозит) члена кредитного союза облагаются НДФЛ по ставке 15 %. Налоговыми агентами, на которых возлагается обязанность удерживать и уплачивать НДФЛ, являются банки. Нацбанк разъяснил вопросы налогообложения процентов по валютным счетам. При начислении процентов в инвалюте доход определяется по курсу НБУ на дату начисления доходов (п. 164.4 НКУ). Исходя из определенной суммы процентов в гривнах в перерасчете на дату начисления по курсу НБУ, банк в этот же день (день начисления дохода в виде процентов) удерживает НДФЛ. Нацбанк также требует от банков при удержании НДФЛ уплачивать пенсионный сбор, поскольку доход начислен в инвалюте, а НДФЛ удерживается в гривне. Следовательно, во время удержания банк фактически покупает валюту и является плательщиком пенсионного сбора. НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ ЛИСТ від 22.08.2014 р. N 12-111/46867 Департамент бухгалтерського обліку Банкам України Асоціації українських банків Асоціації «Український кредитно-банківський союз» Незалежній асоціації банків України Про оподаткування процентних доходів фізичних осіб У зв'язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо пасивних доходів» (N 1588 від 04.07.2014) та численними запитами банків України, пов'язаними з відображенням в бухгалтерському обліку окремих операцій, надаємо такі роз'яснення. 1. Стосовно обліку утриманого податку на доходи фізичних осіб у вигляді процентів (далі — податок) Відповідно до Податкового кодексу України (далі — Кодекс) банк виконує функції податкового агента під час нарахування на користь фізичних осіб процентів на суми вкладних (депозитних), поточних рахунків, ощадних (депозитних) сертифікатів, крім поточних рахунків, на які на користь фізичних осіб здійснюються виключно виплати заробітної плати, стипендій, пенсій, соціальної допомоги та інших передбачених законом соціальних виплат. З огляду на те, що податок до бюджету сплачується в гривні, банк має перерахувати суму податку, утриманого з нарахованих процентів в іноземній валюті, в гривні. Згідно зпунктом 164.4 статті 164 Кодексу під час нарахування (отримання) доходів в іноземній валюті такі доходи перераховуються у гривні за валютним курсом Національного банку України (офіційний курс гривні до іноземних валют), що діє на момент нарахування (отримання) таких доходів. Нарахування процентів банк здійснює з періодичністю, визначеною обліковою політикою, але не рідше ніж 1 раз на місяць. На дату нарахування таких доходів банк утримує податок з суми нарахованих процентів та зараховує його на балансовий рахунок 3622 «Кредиторська заборгованість за податками та обов'язковими платежами, крім податку на прибуток» для подальшого перерахування загальною сумою за податковий (звітний) місяць в установлені строки. 2. Щодо операцій, пов'язаних з купівлею та продажем іноземної валюти Під час утримання податку з суми нарахованих в іноземній валюті процентів уповноважений банк здійснює операцію з купівлі іноземної валюти за гривню за офіційним курсом гривні до іноземних валют. Згідно зі статтею 2 Закону України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» об'єктом оподаткування збором на обов'язкове державне пенсійне страхування є сума операції з купівлі іноземної валюти в безготівковій та/або готівковій формі. Отже, у цьому разі уповноважений банк виступатиме покупцем іноземної валюти та відповідно до вимог законодавства має сплатити збір на обов'язкове державне пенсійне страхування. 3. Стосовно повернення банком надлишково утриманої суми податку у разі дострокового розірвання договору вкладу (депозиту) в іноземній валюті, якщо умовами цього договору передбачено перерахунок процентів за нижчою ставкою Банк як податковий агент, керуючись вимогами пункту 164.4 статті 164 Кодексу, розраховує та сплачує податок до бюджету в гривні. Відповідно, у разі дострокового розірвання договору вкладу (депозиту) в іноземній валюті та перерахунку процентів за нижчою ставкою повернення надмірно утриманих сум податку з процентних доходів здійснюється також у гривні. Заступник Голови В. І. Ричаківська

19 серпня 2014, 23:29

Суд признал, что предпринимательская практика коллекторского агенства является агрессивной, содержит элементы принуждения, приставания, ненадлежащего влияния на потребителя. При этом суд принял во внимание количество и содержание писем направленных коллектором. Согласившись с доводами истца о причинении ему морального вреда суд исходил из положений ч. 2 ст. 23 ГК Украины и принял во внимание, что в отношении истца осуществлено противоправное поведение, а именно раскрытие тайны личной жизни и распространение персональных данных, что вызвало длительные душевные страдания и нервные переживания. Поскольку истцом не было предоставлено банку разрешения на распространение информации, которая касается лично его и сведений о его отношений с банком, предоставление такой информации третьим лицам нельзя считать правомерным. Деятельность коллекторских структур, привлеченных банком, по мнению суда имеет признаки нечестной предпринимательской практики. Впрочем, получить компенсацию морального ущерба от деятельности коллекторов удастся не всем. Определение Апелляционного суда Харьковской области о взыскании с банка морального вреда за передачу данных коллекторам в основном обосновано тем, что ч. 2 кредитного договора с Банком не является составляющей кредитного договора. АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Провадження 22ц/790/4938/14 Головуючий 1 інст. Лосєва Д.А. Справа № 638/3394/14-ц Доповідач — Хорошевський О.М. УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 липня 2014 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі: головуючого, судді — Хорошевського О.М., суддів: Зазулинської Т.П., Тичкової О.Ю. при секретарі — Шпарага О.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Банк» на рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_1 до закритого акціонерного товариства «Банк» про визнання дій неправомірними та стягнення моральної шкоди, - встановила: У травні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у якому просив визнати неправомірними дії ЗАТ «Банк» по передачі ТОВ «ЕКОЛЛ» та Агенції по збору боргів «Вердикт» персональних даних про нього та відомостей, щодо нього, які становлять банківську таємницю, заборонити ЗАТ «Банк» передавати такі відомості будь-яким третім особам, крім випадків передбачених законом та визнати дії ЗАТ «Банк» такими, що здійснені з використанням нечесної підприємницької практики. Стягнути з відповідача на відшкодування моральної шкоди 3000,00 грн. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 13 листопада 2007 року між сторонами було укладено договір споживчого кредиту. У порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів», Закон України «Про банківську таємницю» відповідач передав персональні дані про нього та відомості які становлять банківську таємницю третім особам, а саме ТОВ «ЕКОЛЛ» та Агенції по збору боргів «Вердикт». Вважав, що порушення зазначених вимог закону свідчить про нечесну підприємницьку практику. Посилаючись на те, що протиправною поведінкою відповідача йому спричинено моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, просив стягнути з відповідача на його користь у відшкодування такої шкоди 3000,00 грн. Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2014 року позов задоволено в повному обсязі. В апеляційній скарзі ПАТ «Банк», що є правонаступником ЗАТ «Банк» просить рішення суду першої інстанції скасувати як ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права та постановити нову ухвалу. Скарга містить посилання на те, що п. 6.4. Розділу № 2 Кредитного договору, укладеного з позивачем, передбачено право банку надати протягом дії договору інформацію про позичальника, умови договору, стан заборгованості, тощо, третім особам — контрагентам (партнерам) банку. Вважаючи, що одностороння відмова від договору не допускається посилалиись на те, що передача персональних даних та відомостей, що становить банківську таємницю ТОВ «ЕКОЛЛ» та агенції «Вердикт» не є порушенням чинного законодавства. Крім того вважали, що позивачем не доведено факт заподіяння йому моральної шкоди та її розмір. Апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що інформація про позивача, передана банком третім особам, є такою, що містить банківську таємницю і доступ до такої інформації є обмеженим. Наданий банком документ «Частини 2 Загальної умови кредитування» не є частиною кредитного договору, укладеного між сторонами. Такі обставини встановлені рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11.02.2013 року. Посилання відповідача на п. 2.1. Кредитного договору не можна вважати обґрунтованим, оскільки у цьому пункті йдеться про суму та валюту кредиту. Суд визнав, що підприємницька практика відповідача є агресивною, містить елементи примусу, докучання, неналежного впливу на споживача. При цьому суд взяв до уваги кількість та зміст листів ТОВ «ЕКОЛЛ» на адресу позивача. Погодившись з доводами позивача про спричинення йому моральної шкоди суд першої інстанції виходив з положень ч. 2 ст. 23 ЦК України і взяв до уваги, що відносно позивача здійснено протиправну поведінку розкриттям таємниці особистого життя та розповсюдженням персональних даних, що викликало тривалі душевні страждання та нервові переживання. Судова колегія з таким висновком погоджується, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам закону. Та обставина, що відповідачем передані дані та відомості які становлять банківську таємницю третім особам ніким не спростовувались. Посилання відповідача на Розділ № 2 до кредитного договору не можна вважати обґрунтованим оскільки те, що позивач не підписував частину № 2 «Загальні умови кредитування» і ця частина не є складовою частиною кредитного договору № 700002164 від 13.11.2007 року, встановлено рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 11 лютого 2013 року. Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 червня 2013 року, яким переглянуто зазначене вище рішення суду першої інстанції, такий висновок не спростовано. Оскільки позивачем не було надано банку дозволу на розповсюдження інформації, яка стосується особисто нього та відомостей, щодо його відносин з банком, надання такої інформації третім особам не можна вважати правомірною. Діяльність колекторських структур, залучених банком, оцінку якої надав суд першої інстанції, має ознаки нечесної підприємницької практики. Доводи апеляційної скарги про недоведеність спричинення позивачу моральної шкоди висновків суду не спростовують і до уваги взяті бути не можуть. Розмір визначення такої шкоди визначений судом виходячи з принципу співмірності і не може вважатись необґрунтованим. З урахуванням приписів ч. 1 ст. 308 ЦПК України судова колегія не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення. Керуючись ст.ст. 303, 304, п. 1 ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 308, 315, 317, 319 ЦПК України судова колегія, - ухвалила: Апеляційну скаргу відхилити. Рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2014 року залишити без змін. Ухвалу суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення, та може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили. Головуючий - Судді:

1 липня 2014, 22:17

В Интернете то и дело можно встретить отзывы покупателей, пострадавших от действий организаций, работающих по схеме «покупок в группах» — чаще всего, обещанного автомобиля приходится ждать годами, вопреки заверениям работников фирм. Верховный Суд Украины на заседании Судебной палаты по гражданским делам 25 июня 2014 года принял постановление по делу № 6-74цс14 ВСУ, которым установлена правомерность оказания услуг по администрированию финансовых активов. Суд сделал вывод, что оказание учреждением услуг по администрированию активов, созданных за счет привлеченных периодических взносов участников группы с целью объединения их средств и направленных на поочередное приобретение каждым из них определенных товаров, оговоренных в договоре, является правомерной деятельностью по предоставлению финансовых услуг (при условии получения лицензии). Это предусмотрено ст. 1 Закона о финансовых услугах и регулировании рынков финуслуг. А признание сделки недействительной является следствием нечестной предпринимательской практикой в понимании п.7 ч.3 ст.19 Закона о защите прав потребителей. Суд подтвердил правомерность лохотронов типа «Авто просто» и ему подобных. Совсем недавно судебная практика была несколько иной – смотрите, например, постановление ВСУ от 23.05.2012 по делу № 6-35цс12, постановление ВСУ от 27.03.2013 г. № 6-22цс13 и письмо ВССУ от 28.05.2012 г. N 10-729/0/4-12. ВСУ признавал деятельность по администрированию покупок в группах нечестной предпринимательской практикой. При этом Верховный суд четко указывал, что договора заключенные с применением нечестной предпринимательской практики являются никчемными изначально на основании п.6 ст.19 Закона Украины «О защите прав потребителей» и признавать их недействительными не нужно. В частности согласно норм законодательства к практике, вводящей в заблуждение относится предложение с целью реализации одной продукции к реализации другой. Это часто прослеживается у финансовых учреждений предлагающих кредитные услуги под 0% с условием приобретения страховки. Также запрещается создание, эксплуатация или содействие развитию пирамидальных схем, когда потребитель платит за возможность получения компенсации, предоставляемой за счет привлечения других потребителей к такой схеме, а не за счет продажи или потребления продукции, что касается непосредственно администрирования покупок в группах. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 червня 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Яреми А.Г., суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Патрюка М.В., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,- розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредо-Центр» про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року, в с т а н о в и л а: У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Кредо-Центр» (далі – ТОВ «Кредо-Центр») про захист прав споживача, визнання договору недійсним та стягнення коштів. Зазначав, що 21 листопада 2012 року між ним і ТОВ «Кредо-Центр» укладено договір про надання послуг, спрямованих на придбання товару в групах, а саме сільськогосподарської техніки вартістю 1 500 000 грн. Згідно з умовами договору відповідач зобов’язувався надати йому, позивачеві, послуги з адміністрування фінансових активів з метою придбання товару в групах на підставі створеної відповідачем програми «Кредо-Центр», яка базується на принципі взаємодопомоги учасників програми. Посилаючись на те, що зазначена діяльність здійснювалась товариством без відповідної ліцензії та має ознаки нечесної підприємницької діяльності в розумінні статті 19 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон України «Про захист прав споживачів»), просив визнати укладений договір недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину. Заочним рішенням Карлівського районного суду Полтавської області від 12 серпня 2013 року позов задоволено. Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 11 листопада 2013 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 відмовлено. У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування зазначеної ухвали та направлення справи на новий касаційний розгляд із підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права – статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів». В обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2012 року, від 12 листопада 2012 року, від 28 листопада 2012 року, від 12 грудня 2012 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосована зазначена правова норма. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України). Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 21 листопада 2012 року ОСОБА_1 і ТОВ «Кредо-Центр» укладено договір, предметом якого є надання останнім послуг з адміністрування фінансових активів, спрямованих на придбання учасником товару в групах у рамках створеної відповідачем програми «Кредо-Центр». Програма, зокрема, передбачає можливість отримання учасником товару за узгодженою сторонами ціною, у тому числі й при частковій оплаті його вартості з наступним погашенням залишкової вартості товару протягом строку дії договору відповідно до графіка платежів. За умовами договору ОСОБА_1 як учасник програми зобов’язувався сплатити одноразовий реєстраційний і комісійний платежі та в подальшому щомісяця, відповідно до графіка, сплачувати чистий платіж у рахунок оплати товару та адміністративні витрати. Згідно з додатком № 1 до договору ОСОБА_1 отримав право на придбання сільськогосподарської техніки вартістю 1 500 000 грн. Відповідно до пункту 7.1 невід'ємними складовими договору є додатки № 1 та № 2. Додаток № 2 визначає загальні умови програми «Кредо-Центр», пункт 1.3 яких передбачає, що предметом договору є послуги, які надаються шляхом формування об'єднання учасників програми «Кредо-Центр» та створення фонду з метою придбання товарів у групах. У пункті 1.5 цих умов зазначено, що внесені ОСОБА_1 суми чистих платежів використовуються для формування грошового фонду з метою здійснення почергової оплати товарів на користь кожного з учасників програми. Процедура отримання товару учасником програми врегульована у статті 4 додатку № 2. Згідно з пунктом 4.1 цього додатку компанія організовує та проводить видачу коштів на придбання товару. Учасник набуває право брати участь у найближчій видачі коштів після вчасної чергової проплати чистого внеску. Згідно з пунктом 4.7 додатку № 2 право на отримання товару надається шляхом підрахунку чистих платежів та графіка платежів. Пріоритетне право на отримання товару має учасник з найбільшою кількістю сплачених чистих платежів згідно з графіком платежів, який своєчасно й відповідно до умов договору виконує свої зобов’язання. Задовольняючи позов і визнаючи договір недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що цей договір містить несправедливі умови та суперечить вимогам статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» унаслідок здійснення ТОВ «Кредо-Центр» нечесної підприємницької практики шляхом створення й реалізації пірамідальних схем, коли споживач сплачує не за сам товар, а за можливість отримання грошової компенсації за рахунок інших учасників програми. Скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про відсутність у діяльності ТОВ «Кредо-Центр» ознак нечесної підприємницької практики та такої, що вводить в оману споживачів у спосіб створення і експлуатації пірамідальної схеми, оскільки договір за своєю суттю є договором про надання фінансових послуг з метою придбання товару в групах шляхом об'єднання коштів та відповідає вимогам чинного законодавства, у тому числі й Закону України «Про захист прав споживачів». Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, суд касаційної інстанції дійшов протилежних висновків. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права – статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, що призвело до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частин першої, другої статті 215 Цивільного Кодексу України (далі – ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. За змістом статті 9 Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-III «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та статті 34 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг») діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню. До фінансових послуг, зокрема, належить діяльність з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (пункт 11 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (Закон від 2 червня 2011 року № 3462-VII). Відповідно до положень, закріплених у частині першій, пункті 7 частини третьої, частини шостої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів», забороняється здійснення нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика включає в себе будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Зокрема, згідно з пунктом 7 частини третьої статті 19 цього Закону забороняються як такі, що вводять в оману, утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, Законом України «Про захист прав споживачів» закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. При цьому в зазначеному Законі нормативне визначення поняття «пірамідальної схеми» не надано, однак визначені ознаки, які відносять діяльність суб’єкта підприємництва до «пірамідальної схеми». Аналіз пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що поняття «пірамідальна схема» у розумінні цієї норми має такі обов’язкові ознаки: а) здійснення оплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару. Таким чином, для кваліфікації «пірамідальної схеми» необхідна наявність усіх зазначених ознак у сукупності. Відсутність будь-якої з вищевказаних ознак виключає можливість визнання схеми як «пірамідальної», тобто такої, що порушує норми чинного законодавства України. Висновок про саме таке застосування статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» міститься в постанові Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (справа № 6-14цс13). Так, пірамідальній схемі властива сплата коштів за можливість одержання окремим учасником грошової компенсації, яка повинна надаватися за рахунок залучення цим учасником схеми інших споживачів. У той самий час предметом договору, укладеного в рамках функціонування системи придбання сільськогосподарської техніки в групах «Кредо-Центр», є надання учаснику програми адміністративних послуг, у тому числі фінансового характеру, з метою придбання ним товару – сільськогосподарської техніки. Відповідно до статті 6 пункту 6.2 договору ТОВ «Кредо-Центр» гарантує надання кожному учаснику отримання товару за умови виконання ним усіх зобов’язань, передбачених договором. Таким чином, висновок суду про те, що діяльність ТОВ «Кредо-Центр» за угодою сторін є функціонуванням «пірамідальної схеми», суперечить змісту пункту 7 частини третьої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» у зв’язку з відсутністю в діяльності товариства головних ознак «пірамідальної схеми» – безтоварності та отримання компенсації одним учасником за рахунок інших учасників, оскільки за програмою придбання товарів у групах товар придбавають усі учасники за рахунок об’єднання грошових внесків кожного з них. Різниця між споживачами – учасниками цієї програми є тільки в часі одержання товару кожним із них, за умови виконання учасником своїх зобов’язань. Ухвалюючи рішення, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що діяльність ТОВ «Кредо-Центр» з адміністрування фінансових коштів є фінансовою послугою, яка регулюється Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Так, відповідно до частини п'ятої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Законом України від 2 червня 2011 року № 3462-ІV «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (введено в дію з 9 січня 2012 року) внесено зміни до частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та доповнено пункт 111, відповідно до якого до фінансових послуг віднесено послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. Відповідно до пунктів 3, 4 Прикінцевих положень до цього Закону фінансові установи зобов'язані протягом одного року з дня набрання чинності цим Законом привести свою діяльність у відповідність із вимогами цього Закону (тобто до 9 січня 2013 року), а спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг зобов’язаний у шестимісячний строк з дня опублікування цього Закону розробити та затвердити ліцензійні умови здійснення діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. На підставі цього Закону Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (як уповноважений державний орган), 9 жовтня 2012 року затвердила Ліцензійні умови провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах (розпорядження № 1676 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження діяльності з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах») (далі – Ліцензійні умови). Ліцензійні умови закріпили визначення, сутність, правовий статус учасників (і вимоги до них) такого виду фінансових правовідносин, як придбання товарів у групах, та передбачили, що діяльність таких груп направлена на легітимне використання фінансової схеми із залученням грошових коштів споживачів для придбання певного виду товарів та/або послуг. Згідно з пунктом 1.2 частини першої Ліцензійних умов адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групі – це фінансова послуга, що надається ліцензіатом і передбачає залучення грошових коштів учасників групи, об'єднання цих коштів з метою придбання та розподілу товарів між учасниками групи. Спірний договір укладено сторонами 21 листопада 2012 року, коли отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах не вимагалось, а з 28 лютого 2013 року ТОВ «Кредо-Центр» здійснює свою діяльність на підставі ліцензії, строк дії якої до 28 лютого 2018 року. З урахуванням установлених обставин та вимог закону суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання укладеного сторонами договору недійсним. Отже у справі, яка переглядається, суд правильно застосував норми матеріального права й ухвалив законне рішення. Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися. За таких обставин у задоволенні заяви необхідно відмовити на підставі частини першої статті 3605 ЦПК України. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 грудня 2013 року залишити без змін. Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук Ю.Л. Сенін ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ (у справі № 6-74 цс 14) Надання установою послуг з адміністрування активів, створених за рахунок залучених періодичних внесків учасників групи з метою об'єднання їх коштів і спрямованих на почергове придбання кожним із них певних товарів, обумовлених в договорі, є правомірною діяльністю з надання фінансових послуг (за умови отримання ліцензії), передбаченою ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг», а не нечесною підприємницькою практикою у розумінні п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», наслідком якої є визнання угоди недійсною. Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор'єва П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 травня 2012 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Патрюка М.В., суддів: Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., — розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_10 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_10 до публічного акціонерного товариства «Філдес Україна» (далі — ПАТ «Філдес Україна») про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди, в с т а н о в и л а : У лютому 2011 року ОСОБА_10 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 23 жовтня 2008 року вона уклала з ПАТ «Філдес Україна» контракт про надання послуг з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» вартістю 52 600 грн. На виконання своїх зобов'язань вона сплатила 74% вартості автомобіля, але сам автомобіль не отримала. Указаний контракт не відповідає вимогам ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якою заборонена нечесна підприємницька практика, яка вводить споживача в оману, зокрема така, як утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем. Крім того, контракт не відповідає вимогам п. 4 ч. 3, ч. 4 ст. 18 указаного Закону, оскільки містить несправедливі умови договору щодо його розірвання за бажанням клієнта з утриманням із клієнта штрафу, вступного внеску, адміністративних витрат, страхового внеску, але не містить будь-яких негативних наслідків для самого ПАТ «Філдес Україна». Позивачка просила визнати недійсним контракт, стягнути з ПАТ «Філдес Україна» на її користь сплачені кошти в сумі 41 278 грн. 84 коп. та 5 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Калінінського районного суду м. Горлівки Донецької області від 30 серпня 2011 року позов задоволено частково: визнано недійсним контракт, стягнуто з ПАТ «Філдес Україна» на користь ОСОБА_10 41 278 грн. 84 коп.; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено; вирішено питання про судові витрати. Рішенням апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року рішення суду першої інстанції в частині визнання договору недійсним та повернення коштів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову про визнання договору недійсним і повернення коштів відмовлено; у решті — рішення залишено без змін. Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_10 на рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року відмовлено. У січні 2012 року ОСОБА_10 подала до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2012 року допущено до провадження Верховного Суду України вказану цивільну справу для перегляду ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року. Ухвалами судді Верховного Суду України від 30 березня 2012 року відкрито провадження у справі; витребувано матеріали справи за вказаним позовом і здійснено підготовчі дії відповідно до ч. 2 ст. 360№ Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України). У заяві ОСОБА_10 просить скасувати рішення апеляційного суду Донецької області від 24 листопада 2011 року, ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року та ухвалити нове рішення. В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права заявниця надала рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року, посилаючись на те, що судом касаційної інстанції неоднаково застосовані одні й ті самі норми матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Заслухавши доповідь судді, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. Під час розгляду справи судом установлено, що 23 жовтня 2008 року між ОСОБА_10 (клієнт) та ПАТ «Філдес Україна» укладено контракт №0603171 з ідентифікатором до нього, предметом якого є надання особі послуг з адміністрування системи, що умовно називається «Кар Кредит», з метою придбання легкового автомобіля «Деу Ланос» у групі. Клієнт системи сплачує: вступний внесок у розмірі 1 893 грн. 60 коп., щомісячний чистий внесок (частина вартості автомобіля, за рахунок якого здійснюється його придбання) — 1,04%, щомісячні адміністративні витрати (плата за послуги з формування груп клієнтів системи та за здійснення організаційних дій з визнання автомобіля) — 0,5%, щомісячний страховий внесок — 0,065%, збір за визнання (одноразовий платіж, що підлягає сплаті в момент визнання за ним автомобіля) — 3%. Усього на виконання умов контракту ОСОБА_10 сплатила 41 278 грн. 84 коп. Виконання послуг з адміністрування системи полягає в тому, що клієнт сплачує передбачені контрактом кошти, а ПАТ «Філдес Україна» формує групу клієнтів, за рахунок чистих внесків яких здійснюється придбання автомобіля (пп. 5, 8 контракту). Клієнт одержує автомобіль відповідно до методів визнання права на отримання ним автомобіля, передбачених контрактом (пп. 10, 11, 12), і таке визнання права здійснює ПАТ «Філдес Україна» на власний розсуд, право на купівлю мають не всі учасники системи, а тільки ті, які зробили найбільшу кількість внесків. Контракт не містить строків та (або) термінів отримання клієнтом автомобіля, не передбачає будь-якої відповідальності ПАТ «Філдес Україна» за невиконання умов договору та будь-яких гарантій отримання клієнтом автомобіля навіть у разі повної оплати його вартості. Натомість контрактом передбачено, що у випадку відмови клієнта від контракту з нього утримується вступний внесок, 10% штрафу від суми, що підлягає поверненню, але не менше суми двох чистих внесків, не повертаються адміністративні витрати й страховий внесок, повернення коштів відбувається після ліквідації групи. Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що умови спірного контракту є несправедливими та непрозорими, унаслідок чого утворюється істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачеві, і що ПАТ «Філдес Україна» здійснює нечесну підприємницьку практику, оскільки фонди групи з придбання автомобіля формуються виключно за рахунок внесків інших клієнтів системи, без залучення коштів товариства, а розподіл коштів фонду групи між клієнтами являє собою реалізацію діяльності пірамідальної схеми. Скасовуючи рішення суду в цій частині, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_10 підписала контракт, який відображає посередницьку діяльність ПАТ «Філдес Україна» стосовно придбання нею автомобіля, що свідчить про досягнення між сторонами згоди за всіма його умовами, і що позивачка не надала доказів про порушення з боку відповідача принципу добросовісності, який утворив дисбаланс договірних прав і обов'язків на її шкоду. У наданому для порівняння рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 вересня 2011 року за позовом фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю «УСП Україна» (далі — ТОВ «УСП Україна») про визнання договору недійсним, стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди, суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між сторонами укладено договір про надання послуг, який вводить споживача в оману, дії ТОВ «УСП Україна» є недобросовісними, містять ознаки пірамідальної схеми. Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання договору недійсним, суд касаційної інстанції виходив із того, що відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними та в цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, на користь споживача підлягають стягненню сплачені за договором кошти згідно зі ст. 216 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Таким чином, у справі, яка переглядається, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права. Усуваючи вказані розбіжності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 203 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки ОСОБА_10 сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір — це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права ОСОБА_10, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. Згідно із чч. 1, 2 ст. 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених ст. 355 цього Кодексу. Ураховуючи викладене, ухвала судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року є незаконною, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись ст. ст. 355, 360 — 2, 360 — 3, 360 — 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила: Заяву ОСОБА_10 про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року задовольнити частково. Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України. Головуючий М.В. Патрюк Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Т.Є. Жайворонок Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук Я.М. РоманюкЮ.Л. Сенін Правова позиція (справа №6-35цс12): За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Таким чином, указаний Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми. Оскільки позивачка сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару, ПАТ «Філдес Україна» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «Кар Кредит», касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційний інстанції про те, що спірний договір — це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права позивачки, а діяльність ПАТ «Філдес Україна» з реалізації системи «Кар Кредит» не є такою, що вводить споживача в оману. ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ЛИСТ від 28.05.2012 р. N 10-729/0/4-12 Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим Розглянувши лист голови апеляційного суду Львівської області щодо деяких спірних питань судової практики при вирішенні спорів про визнання недійсними (розірвання) договорів по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, судова палата у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначає таке. Деякі питання, які виникають при розгляді судами справ про визнання правочинів недійсними, врегульовано постановою Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (далі — постанова Пленуму ВСУ). При розгляді вказаної категорії справ за позовами, пред'явленими до юридичних осіб, судам слід неухильно дотримуватись вимог статті 11 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) та розглядати цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних осіб у межах заявлених позовних вимог. Як зазначено у постанові Пленуму ВСУ, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, залежно від предмета і підстав позову. Зі змісту договорів по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, які знаходяться в матеріалах справ і є предметом спору, вбачається, що такі договори відповідають вимогам частини другої статті 628 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). До відносин у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у цьому договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Таким чином, у кожному конкретному випадку, вирішуючи питання про недійсність договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах, із підстав невідповідності вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі — Закон про фінансові послуги) суд, досліджуючи подані сторонами докази, повинен перевірити, чи підпадає діяльність відповідача під категорію фінансових послуг. Слід брати до уваги те, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону про фінансові послуги фінансова послуга — це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Перелік фінансових послуг, передбачений частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги, не є вичерпним, оскільки пунктом 12 визначено, що інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у пункті 5 частини першої статті 1 цього Закону, відносяться до сфери фінансових послуг. Водночас відповідно до пункту 4 частини першої статті 34 Закону про фінансові послуги діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії. Таким чином, відповідно до статей 212 — 214 ЦПК України при розгляді справи суд повинен перевіряти доводи позивача та надати правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, з'ясовувати, чи охоплюються правовідносини, що виникли між сторонами, поняттям «операції з адміністрування придбання в групах», чи діяльність відповідача підпадає під цю категорію послуг, чи відноситься вона до сфери фінансових послуг. Крім того, Законом України від 2 червня 2011 року N 3462-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг», який набув чинності з 8 січня 2012 року, статтю 4 Закону доповнено пунктом 11-1, відповідно до якого діяльність із адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах віднесено до переліку фінансових послуг. Статтею 227 ЦК України визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Разом із тим це не означає, що такі правочини може бути визнано недійсними, лише якщо їх укладено з 8 січня 2012 року, оскільки, як зазначалось раніше, перелік фінансових послуг, передбачений частиною першою статті 4 Закону про фінансові послуги, і до внесених змін не був вичерпним, тож у кожному конкретному випадку суд має перевірити, чи підпадає діяльність відповідача під категорію фінансових послуг. Якщо позов пред'явлено з підстав недійсності договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах через невідповідність вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» (наявність пірамідальної схеми), суд у кожному конкретному випадку досліджує подані йому докази та перевіряє, чи укладено правочин, предметом якого є надання послуг. Якщо суд встановлює, що діяльність відповідача підпадає під ознаки пункту 7 частини третьої статті 19 вказаного Закону, то відповідно до частини шостої статті 19 цього Закону такий правочин є недійсним. Вирішуючи питання про визнання договору по адмініструванню фінансових активів для придбання товарів у групах недійсним із підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, суду необхідно виходити з наступного. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Якщо доведено цей факт, то суд визнає правочин недійсним із підстав частини третьої статті 215, статті 230 ЦК України та застосовує наслідки недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України. Звертаємо увагу на те, що наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги (частина третя пункту 5 постанови Пленуму ВСУ). Вказаний лист обговорено та затверджено суддями судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Заступник Голови М. П. Пшонка

26 червня 2014, 21:29

«Борьба» налоговых органов с «лишним» налоговым кредитом часто осуществляется путем составления акта проверки, в котором налоговая служба делает вывод о никчемности сделки. Далее проблемы возникают у всех последующих по цепочке покупателей такого товара. Налоговая обычно руководствуется принципом — отсутствие каких-либо документов свидетельствует о ничтожности сделок, но и наличие документов еще не доказывает реальности сделки. В качестве повода для признания сделки никчемной налоговая обычно использует отсутствие наемных лиц в штате, складских помещений, отсутствие по юридическому адресу, ненадлежащее составление товаротранспортных документов и др. При этом не принимаются к сведению пояснения плательщика, например, о том, что сотрудники работают по гражданско-правовому договору, что плательщик является посредником и в складских помещениях нет необходимости, что он частный предприниматель и возит товар на личном транспорте. Фантазия налоговиков безгранична. Однако, существуют два юридических способа признания сделки ничтожной – признание сделки таковой в судебном порядке, а также когда имеется прямое указание на ничтожность сделки в законе. Законодательство Украины не содержит норм, предусматривающих отсутствие каких-либо документов бухгалтерского или налогового учета в качестве оснований ничтожности. То есть налоговая служба, выявив признаки ничтожности, имеет право обратиться в суд с целью признания ее таковой. Такое право предусмотрено, в частности п. 20.1.30 ст. 20 НКУ. Однако перспективность таких судебных процессов сомнительна. Доказать умысел у налогоплательщиков маловероятно. Ни одним нормативно-правовым актом не установлено право налогового органа самостоятельно давать оценку сделкам и признавать их ничтожными (недействительными) с применением соответствующих последствий. Радует позиция ВАСУ в подобных делах. Так ВАСУ (определение от 26.02.2014 р. N К/800/15892/13) отметил, следующее. Доводы, которыми налоговая инспекция мотивирует вывод о нарушении плательщиком требований налогового законодательства (а именно — отсутствие контрагентов по местонахождению, отсутствие у них объективных условий для осуществления хозяйственной деятельности, неуплата ими налогов в бюджет), фактически является свидетельством нарушений, допущенных этими контрагентами, то есть третьими лицами, а не доказательством недобросовестности налогоплательщика. Действующее налоговое законодательство не связывает право налогоплательщика на налоговый кредит с пребыванием его поставщика по юридическому адресу, с полнотой отражения поставщиком в своей налоговой отчетности соответствующих хозяйственных операций, с фактической уплатой поставщиком налогов в бюджет, с соблюдением им законодательно установленных условий осуществления хозяйственной деятельности. К тому же, заключение трудового договора не является единственным способом привлечения физических лиц к совершению необходимых действий в процессе выполнения поставки; налоговое законодательство не ставит право налогоплательщика на налоговый кредит в зависимости от того, за счет каких ресурсов (собственных или привлеченных) осуществляется поставка товаров поставщиком. Налоговая инспекция не доказала невозможности поставки спорными поставщиками товаров (работ, услуг) в заявленных объемах имеющимися у них силами и средствами. Относительно ссылок ГНИ на отсутствие у истца товарно-транспортных накладных суды правильно отметили, что товарно-транспортная накладная предназначена для учета движения товарно-материальных ценностей и расчетов за их перевозки автомобильным транспортом, а затем определяет взаимоотношения по выполнению перевозки грузов для учета транспортной работы. В рассматриваемом случае налогоплательщик осуществлял операции по приобретению товара и ни выступал в качестве заказчика по договору перевозки, в связи с чем отсутствие товарно-транспортных накладных нельзя расценивать как безусловное свидетельство бестоварности спорных операций. А значит, необходимо согласиться с предоставленной судами правовой оценкой обстоятельств дела о соблюдении налогоплательщиком необходимых условий для формирования налогового кредита по спорным операциям и об отсутствии у налогового органа оснований для осуществления оспариваемого доначисления по налогу на добавленную стоимость. Если же налоговая предпочитает ссылаться на ст. 228 Гражданского кодекса, то ВАСУ (постановление от 17.03.2014 р. N К/800/23154/13) отмечает, что пока соответствующие судебные решения по уголовным делам отсутствуют, является ошибочным вывод о правомерности принятия спорных налоговых уведомлений-решений. ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ УХВАЛА 26.02.2014 р. N К/800/15892/13 Вищий адміністративний суд України у складі: судді Костенко М. І. — головуючого, суддів — Бухтіярова І. О., Приходько І. В. (за участю секретаря — Фоміна А. Ю. та представників сторін: позивача — Б. О. О., Ш. З. Я., відповідача — не з'явились) розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби (далі — ДПІ) на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 у справі N 2а-2523/12/0970 за позовом публічного акціонерного товариства «Прикарпаттяобленерго» (далі — Товариство) до ДПІ про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень. За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України встановив: Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013, позов задоволено; визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000442203 та N 0000472205. У прийнятті цих судових актів попередні судові інстанції виходили, зокрема, з того, що реальність виконання операцій з поставки позивачеві товарів (робіт, послуг), за якими податкова інспекція не визнала право Товариства на податковий кредит, підтверджується належними первинними документами, тоді як ДПІ не доведено обставин, з якими чинне податкове законодавство пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника. Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити. Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого. Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено планову виїзну перевірку Товариства з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, а також дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 по 31.12.2011, оформлену актом від 20.06.2012 N 4597/22-3/00131564. За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято: податкове повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000442203, за яким Товариству визначено грошове зобов'язання з ПДВ у сумі 1089964 грн. (у тому числі 988762 грн. за основним платежем та 101202 грн. за штрафними санкціями); податкове повідомлення-рішення від 09.07.2012 N 0000472205, згідно з яким позивача зобов'язано сплатити 547,76 грн. з податку на прибуток (у тому числі 438,21 грн. за основним платежем та 109,55 грн. за штрафними санкціями). Підставою для донарахування оспорюваної суми з податку на додану вартість став висновок податкового органу про незаконне формування позивачем податкового кредиту за операціями з придбання товарів (робіт, послуг) в рамках господарських правовідносин із закритим акціонерним товариством «НВП „Укрзахіденерго“, товариством з обмеженою відповідальністю „ТД “Гарант», товариством з обмеженою відповідальністю «Промгурттрейдер», товариством з обмеженою відповідальністю «Технорес», ПНВП «Галицька комп'ютерна компанія», товариством з обмеженою відповідальністю "Імекс Берінг", товариством з обмеженою відповідальністю "ІСІ Україна Енергетика", товариством з обмеженою відповідальністю «ОВ Енергомашінвест», товариством з обмеженою відповідальністю «ТК Ізополімер», товариством з обмеженою відповідальністю «Грандіс Груп», товариством з обмеженою відповідальністю «Променергозбут», товариством з обмеженою відповідальністю «Торгсервіспостач». При цьому ДПІ посилається на фіктивний характер цих операцій, що, на думку відповідача, підтверджується: відсутністю у названих контрагентів об'єктивної можливості виконати зобов'язання з поставки товару в силу відсутності основних фондів, транспортних засобів та необхідних трудових ресурсів; незнаходженням цих постачальників за місцем реєстрації; поданням ними податкової звітності з мінімальними або нульовими показниками. Крім того, ДПІ зазначає про непредставлення позивачем товарно-транспортних накладних на підтвердження факту перевезення товару у процесі виконання поставок. Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ укладення позивачем правочинів без мети настання відповідних ним правових наслідків та як свідчення участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди. Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (який діяв до 31.12.2010) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. В силу вимог підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону підставою для нарахування податкового кредиту є податкова накладна, що видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача. Аналогічні за змістом правила формування податкового кредиту наведені й у Податковому кодексі України. Так, відповідно до пункту 198.1 статті 198 цього Кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Пунктом 198.3 цієї ж статті Кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Пунктом 198.6 статті 198 Кодексу передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції. Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника. Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначили суди, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, не спростовано. Так, під час вирішення даного спору суди дослідили правовідносини позивача з кожним із спірних контрагентів, встановивши зміст господарських операцій, порядок їх виконання та оформлення. При цьому суди з'ясували, що виконання поставок товарів в адресу позивача підтверджується необхідними первинними документами, які мають бути складені в залежності від виду господарської операцій, а саме — договорами, податковими накладними, видатковими накладними, актами приймання-передачі, актами виконаних робіт, довідками про вартість виконаних підрядних робіт, актами списання використаних матеріальних цінностей тощо. Судами також було встановлено і факт використання позивачем придбаних товарів, робіт та послуг у власній господарській діяльності з розподілення та постачання електроенергії. Податковим органом, в свою чергу, не наведено достатньо переконливих доводів про те, що відомості, які містяться у цих документах, є недостовірними, суперечливими. Доводи, якими податкова інспекція мотивує висновок про порушення платником вимог податкового законодавства (як-от — відсутність контрагентів за місцезнаходженням, відсутність у них об'єктивних умов для провадження господарської діяльності, несплата ними податків до бюджету), фактично є свідченням порушень, допущених цими контрагентами, тобто третіми особами, а не доказом недобросовісності Товариства як платника податків. Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з перебуванням його постачальника за юридичною адресою, з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником податків до бюджету, з дотриманням ним законодавчо встановлених умов провадження господарської діяльності. До того ж, слід зазначити, що укладення трудового договору не є єдиним способом залучення фізичних осіб до вчинення необхідних дій в процесі виконання поставки; податкове законодавство не ставить право платника на податковий кредит в залежності від того, за рахунок яких ресурсів (власних або залучених) здійснюється поставка товарів постачальником. Податкова інспекція не довела неможливості поставки спірними постачальниками товарів (робіт, послуг) в заявлених обсягах наявними у них силами та засобами. Стосовно посилань ДПІ на відсутність у позивача товарно-транспортних накладних суди правильно зазначили, що товарно-транспортна накладна призначена для обліку руху товарно-матеріальних цінностей та розрахунків за їх перевезення автомобільним транспортом, а відтак визначає взаємовідносини по виконанню перевезення вантажів для обліку транспортної роботи. У розглядуваному випадку Товариство здійснювало операції з придбання товару та не виступало в якості замовника за договором перевезення, у зв'язку з чим відсутність товарно-транспортних накладних не можна розцінювати як беззаперечне свідчення безтоварності спірних операцій. А відтак слід погодитися з наданою судами правовою оцінкою обставин справи про дотримання Товариством необхідних умов для формування податкового кредиту за спірними операціями та про відсутність у податкового органу підстав для здійснення оспорюваного донарахування з податку на додану вартість. Правильним є висновок судів по епізоду щодо неутримання та несплати Товариством податку на прибуток з доходу, виплаченого нерезидентові (товариству з обмеженою відповідальністю «Эксперт РП») у вигляді оплати за надані послуги з доступу до матеріалів електронного архіву публікацій журналу SAP Professional Journal. Так, пункт 160.2 статті 160 Податкового кодексу України покладає на резидентів або постійні представництва нерезидентів, що здійснюють виплати на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (які діють поза межами України) доходів від господарської діяльності з джерелом походження з України, обов'язок утримувати із цих виплат доходи за ставкою в розмірі 15 відсотків їх суми під час такої виплати. У той же час згідно з підпунктом «й» пункту 160.1 цієї ж статті Кодексу доходи у вигляді виручки або інших видів компенсації вартості товарів/виконаних робіт/наданих послуг, переданих/виконаних/наданих резиденту від такого нерезидента (постійного представництва), не віднесено до доходів нерезидента, отриманих із джерелом походження з України, що оподатковуються у вищевказаному порядку. А відтак виплата доходу нерезидентові за надані послуги не підпадає під режим оподаткування за правилами пункту 160.2 статті 160 Податкового кодексу України. З урахуванням викладеного суди цілком правомірно задовольнили позов, скасувавши оскаржувані податкові повідомлення-рішення. Оскільки висновки судів відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваних постанови та ухвали судів першої та апеляційної інстанцій зі спору не вбачається. Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України ухвалив: 1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у м. Івано-Франківську Івано-Франківської області Державної податкової служби залишити без задоволення. 2. Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.09.2012 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.02.2013 у справі N 2а-2523/12/0970 залишити без змін. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236 — 238 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий, суддя: М. І. Костенко Судді: І. О. Бухтіярова І. В. Приходько ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ ПОСТАНОВА 17.03.2014 р. N К/800/23154/13 Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: головуючого — Кошіля В. В., суддів — Борисенко І. В., Моторного О. А., при секретарі — Фоміні А. Ю. (за участю представників сторін: позивача — Г. Т. П., прокуратури — Зарудяної Н. О.), розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» на ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012 у справі N 2а-10552/12/2670 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби (за участю прокуратури Святошинського району м. Києва) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, встановив: Товариство з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» звернулось до суду з позовом про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 26.07.2012 N 0002522250 та N 0002532250. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013, у задоволенні позову відмовлено, з мотивів правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень. В касаційній скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій; прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Як встановлено судами попередніх інстанцій, на підставі пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Продуктсервіс» з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах з ТОВ «Астана К», ТОВ «Асгільдія», ТОВ «Блоксоюз» за період з 01.01.2011 по 31.03.2012. Проведення перевірки позивача обумовлене наявністю постанови про призначення позапланової документальної перевірки від 24.05.2012, прийнятої старшим слідчим з ОВС Генеральної прокуратури України — старшим радником юстиції Павлієм Д. В. по матеріалам кримінальної справи N 49-3344 та постанови старшого слідчого з ОВС ГСУ ДПС України Борисенка В. М. від 26.03.2012 в рамках кримінальної справи N 69-116. Результати перевірки оформлені актом від 17.07.2012 N 231/11-50/31171314, яким встановлено порушення: пп. 5.3.9 п. 5.3 п. 5.1 ст. 5, пп. 11.2.1 п. 11.2 ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», пп. 14.1.228 п. 14.1 ст. 14, пп. 138.1, 138.2, 138.4 ст. 138 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в розмірі 1979010 грн.; пп. 198.3, 198.6 ст. 198, пп. 201.4, 201.6, 201.8 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 1713071 грн. На підставі результатів вказаної перевірки, 26.07.2012 відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення: — N 0002522250 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на прибуток в розмірі 1982881 грн., в т. ч.: 1979010 грн. основного платежу та 3871 грн. штрафних (фінансових) санкцій; — N 0002532250 про збільшення суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 2105848,50 грн., в т. ч.: 1713071 грн. основного платежу та 392777,50 грн. штрафних (фінансових) санкцій. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з наданих під час досудового слідства пояснень засновників ТОВ «Блоксоюз», ТОВ «Астана К», ТОВ «Асгільдія», які заперечували своє відношення до фінансово-господарської діяльності вказаних підприємств; недостатності майна, інших матеріальних ресурсів, економічно необхідних для здійснення операцій з купівлі-продажу, відсутності необхідних умов для досягнення результатів економічної діяльності, недостатності трудових ресурсів, основних фондів, складських приміщень та транспортних засобів, що свідчить про неможливість здійснення господарської діяльності вказаними товариствами. Однак, суд касаційної інстанції з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитись не може, з огляду на наступне. Відповідно до пп. 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності постанови суду (ухвали суду) про призначення перевірки або постанови органу дізнання, слідчого, прокурора, винесеної ними відповідно до закону у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні. Згідно з п. 86.9 ст. 86 цього Кодексу, у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність. У разі коли судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом. Складання та надсилання платнику податків податкового повідомлення-рішення за податковими зобов'язаннями платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, забороняється до набрання законної сили рішенням суду у справі або винесення постанови про закриття такої кримінальної справи за нереабілітуючими підставами (абз. 1, 2 п. 58.4 ст. 58 ПК України). Матеріалами справи встановлено, що на момент прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень у відповідача не було відомостей щодо прийняття судом рішення по кримінальних справах. Зважаючи на те, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону, та враховуючи, що як на час прийняття таких податкових повідомлень-рішень, так і на момент розгляду справи у суді, відповідні судові рішення по кримінальних справах відсутні, є помилковим судовий висновок судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність прийняття спірних податкових повідомлень-рішень. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції приходить до висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з прийняттям нового судового рішення про задоволення позовних вимог. На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 222, 223, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив: Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» задовольнити. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11.04.2013 та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.12.2012 скасувати. Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» задовольнити. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва Державної податкової служби від 26.07.2012 N 0002522250 та N 0002532250. Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Продуктсервіс» судові витрати в розмірі 5602 грн. 80 коп. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України у випадках, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України. Головуючий В. В. Кошіль Судді: І. В. Борисенко О. А. Моторний

23 травня 2014, 00:55

или правильно формулируйте исковые требования и определяйте стороны ВСУ в постановлении от 05.02.2014 г. по делу № 6-131цс13 пришел к следующему выводу. Исходя из содержания части второй статьи 331 ГК Украины, части третьей статьи 12 и частей первой, второй статьи 23 Закона Украины «Об ипотеке», признания в судебном порядке права собственности на вновь созданное имущество, приобретенное с нарушением требований части третей статьи 12 Закона Украины «Об ипотеке », по иску, заявленному к лицу, не оспаривающему такое право собственности, противоречит требованиям статей 15, 331 ГК Украины, части третьей статьи 12 и частей первой, второй статьи 23 Закона Украины «Об ипотеке». П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 5 лютого 2014 року м. Київ Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого суддів: Яреми А.Г., Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., - розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_10 до товариства з обмеженою відповідальністю «К ЕНД ФД», третя особа — ОСОБА_11, про визнання права власності на квартиру за заявою публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року, в с т а н о в и л а : У квітні 2009 року ОСОБА_10 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «К ЕНД ФД» (далі — ТОВ «К ЕНД ФД») про визнання права власності на квартиру. Зазначав, що 27 вересня 2007 року між ним і ТОВ «К ЕНД ФД» було укладено договір про дольову участь у будівництві житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Підставою для укладення вказаного договору стало розірвання договору про дольову участь у будівництві, укладеного між ТОВ «К ЕНД ФД» і ОСОБА_11 та проведення між ними взаєморозрахунків. 28 вересня 2007 року ТОВ «К ЕНД ФД» передало йому квартиру АДРЕСА_1, про що складено відповідний акт. Посилаючись на те, що вказаний житловий будинок введений в експлуатацію, проте свідоцтва про право власності на спірну квартиру він не отримав, та що 3 червня 2009 року йому стало відомо про те, що вказана квартира є об'єктом зареєстрованого обтяження у зв'язку з передачею майнових прав на неї ОСОБА_11 в іпотеку публічному акціонерному товариству комерційному банку «ПриватБанк» (далі — ПАТ КБ «ПриватБанк»), і в процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, просив на підставі статей 16, 328 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), статті 23 Закону України від 5 червня 2003 року № 898- IV «Про іпотеку» (далі — Закон України «Про іпотеку») визнати за ним право власності на квартиру № 64 загальною площею 100,4 кв.м, що знаходиться в житловому будинку АДРЕСА_1. Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 3 липня 2009 року позовні вимоги задоволено: визнано за ОСОБА_10 право власності на квартиру АДРЕСА_1. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2012 року рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 3 липня 2009 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_10 відмовлено. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 жовтня 2012 року скасовано, залишено в силі рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 3 липня 2009 року. У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року ПАТ КБ «ПриватБанк» порушує питання про скасування зазначеної ухвали та прийняття нового рішення, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 9, 12, 23 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 586 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. В обґрунтування заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» надало ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, від 23 лютого 2011 року й від 29 серпня 2012 року та рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року й від 10 жовтня 2012 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми. Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 жовтня 2013 року цивільну справу за позовом ОСОБА_10 до ТОВ «К ЕНД ФД», третя особа — ОСОБА_11, про визнання права власності на квартиру допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ КБ «ПриватБанк» доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав. За змістом статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 10 січня 2006 року між ТОВ «К ЕНД ФД» і ОСОБА_11 було укладено договір про дольову участь у будівництві, за яким ОСОБА_11 зобов'язався прийняти участь у дольовому будівництві житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та оплатити повну вартість будівництва згідно з умовами цього договору, а ТОВ «К ЕНД ФД» зобов'язалось здійснити будівництво вказаного житлового будинку за умов фінансової участі ОСОБА_11 і після здачі будинку в експлуатацію передати йому квартиру за будівельним номером 12.3 загальною площею 91,2 кв.м, яка розташована на 12 поверсі зазначеного будинку. 21 лютого 2006 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі — ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», і ОСОБА_11 укладено кредитний договір, за яким банк надав позичальнику кредит у розмірі 52 тис. доларів США для купівлі житла та 8 450,97 доларів США для сплати страхових платежів у випадках, передбачених цим договором, на строк до 19 лютого 2021 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 21 лютого 2006 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_11 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_11 передав в іпотеку банку майнові права на отримання у власність указаної квартири. Згідно із заявою від 27 вересня 2007 року ОСОБА_11 звернувся до ТОВ «К ЕНД ФД» з проханням розірвати договір про дольову участь у будівництві від 10 січня 2006 року та зарахувати внесені ним кошти за цим договором на рахунок ОСОБА_10 після оформлення з ним нового договору. 27 вересня 2007 року між ОСОБА_11 і ОСОБА_10 було проведено взаєморозрахунки за договором про дольову участь у будівництві за 100,9 кв.м квартири за будівельним номером 12.3, що розташована на 12 поверсі незавершеного будівництвом житлового будинку АДРЕСА_1. ОСОБА_10 сплатив ОСОБА_11 кошти в сумі, яка еквівалентна 91 920 доларів США, про що складено відповідний акт. У зв'язку із цим 27 вересня 2007 року між ТОВ «К ЕНД ФД» і ОСОБА_10 було укладено договір про дольову участь у будівництві, за умовами якого сторони погодились, що частина вартості квартири вважається оплаченою за договором про дольову участь у будівництві від 10 січня 2006 року та що даний договір вступає в силу тільки після підписання сторонами акта про розрахунки й за відсутності взаємних претензій до 27 вересня 2007 року. За пунктами 2.2, 3.1 договору про дольову участь у будівництві від 27 вересня 2007 року оформлення свідоцтва про право власності ОСОБА_10 на квартиру й технічного паспорта квартири здійснюється ОСОБА_10 самостійно (або ТОВ «К ЕНД ФД» на підставі додаткової угоди); передача квартири здійснюється ТОВ «К ЕНД ФД» ОСОБА_10 після повної оплати вартості квартири й здачі будинку в експлуатацію; право власності на квартиру переходить до ОСОБА_10 після підписання акта приймання-передачі квартири. 28 вересня 2007 року ТОВ «К ЕНД ФД» передало ОСОБА_10 квартиру АДРЕСА_1, про що складено відповідний акт. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_10, суд першої інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання права власності на новостворене майно — квартиру в житловому будинку, що є предметом договору про дольову участь у будівництві, на підставі статей 16, 328 ЦК України. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_10, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції вирішив питання про права та обов'язки особи, яка не була залучена до розгляду справи, а саме вирішив спір про визнання за позивачем права власності на квартиру, майнові права на яку є предметом іпотеки, без залучення до розгляду справи іпотекодержателя. Скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд вважав, що визнання за позивачем права власності на квартиру, майнові права на яку є предметом іпотеки, не суперечить положенням статті 23 Закону України «Про іпотеку». Разом із тим у судових рішеннях, які надані ПАТ КБ «Приватбанк» як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 9, 12, 23 Закону України «Про іпотеку» та частини другої статті 586 ЦК України, містяться такі висновки: в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року суд касаційної інстанції при вирішенні спору про скасування рішення третейського суду дійшов висновку про те, що: третейський суд прийняв рішення у справі, яка йому не підвідомча; третейська угода між учасниками третейського спору відсутня; крім того, третейський суд відбувся без участі та відома іпотекодержателя спірного майна, а правочин щодо відчуження цього майна був укладений без згоди іпотекодержателя та є нікчемним відповідно до статей 9, 12 Закону України «Про іпотеку»; в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 лютого 2011 року суд касаційної інстанції, вирішуючи спір про звернення стягнення на предмет іпотеки, дійшов висновку про те, що відчуження предмета іпотеки без згоди іпотекодержателя є порушенням вимог Закону України «Про іпотеку», а тому договір купівлі-продажу предмета іпотеки не може вважатися таким, що відповідає вимогам закону, і є нікчемним; в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2012 року під час вирішення спору про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна нікчемним суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу нерухомого майна, що є предметом іпотеки, який укладений без згоди іпотекодержателя, є нікчемним у силу положень статті 12 Закону України «Про іпотеку»; у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2012 року, яке ухвалено у справі за позовом банку до фізичних осіб про встановлення нікчемності договору купівлі-продажу квартири, яка є предметом іпотеки, суд касаційної інстанції визнав недійсним указаний договір купівлі-продажу на підставі статті 12 Закону України «Про іпотеку»; у рішенні колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 жовтня 2012 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що іпотека не припиняється у зв'язку з банкрутством іпотекодавця, і що правочини стосовно відчуження іпотекодавцем предмета іпотеки без згоди іпотекодержателя є недійсними відповідно до положень статей 9, 12 Закону України «Про іпотеку», частини другої статті 17 Закону України «Про заставу» та частини другої статті 586 ЦК України. Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статті 15 ЦК України, частини третьої статті 12 та частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку». Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, касаційний суд не врахував вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України про те, що в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, та залишив поза увагою те, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на квартиру до відповідача, який не оспорював цього права, не встановивши, чи дійсно порушується право позивача й не з'ясувавши, в чому саме полягає порушення цього права; крім того, суд вирішив спір про права та обов'язки особи, яка не була залучена до розгляду справи, зокрема про визнання права власності на квартиру, майнові права на яку є предметом іпотеки, без залучення до розгляду справи іпотекодержателя. Зі змісту частини п'ятої статті 11 ЦК України випливає, що цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Порядок та умови набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва врегульовані положеннямистатті 331 ЦК України. Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. Зазначена стаття не передбачає можливості виникнення права власності на новостворене нерухоме майно за рішенням суду. Згідно з частиною третьою статті 12 Закону України «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Відповідно до частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. Виходячи зі змісту частини другої статті 331 ЦК України, частини третьої статті 12 та частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку», визнання у судовому порядку права власності на новостворене майно, набуте з порушенням вимог частини третьоїстатті 12 Закону України «Про іпотеку», за позовом, заявленим до будівельної компанії, яка не оспорює таке право власності, суперечить вимогам статей 15, 331 ЦК України, частини третьої статті 12 та частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку». Саме з такого розуміння зазначених норм матеріального права виходив і суд касаційної інстанції у судових рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 вересня 2012 року, від 23 лютого 2011 року, від 29 серпня 2012 року, від 4 липня 2012 року й від 10 жовтня 2012 року, які надані ПАТ КБ «ПриватБанк» як приклад. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, установивши, що новостворене майно — квартира в житловому будинку, майнові права на яку є предметом іпотеки, було передано позивачу з порушенням вимог частини третьої статті 12 Закону України «Про іпотеку», дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на вказане майно, не врахувавши, що це право власності ніким не оспорюється. За таких обставин, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України п о с т а н о в и л а: Заяву публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року задовольнити частково. Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України. Головуючий А.Г. Ярема Судді: Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк Н.П. Лященко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук М.В. Патрюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко