Географія грошей або коротенькі оповідання про національні пограбування
5 березня 2023, 11:51
Глава XIX Не ізраїльська професія 21 серпня 1940 року об одинадцятій ранку до Yahav Bank, на вулиці Рамбан в Єрусалимі, зайшов молодий чоловік і попросив розміняти купюру в один палестинський фунт. Отримавши бажане і оцінивши обстановку, він вийшов з банку, але через декілька хвилин повернувся озброєний дерев’яною палицею. З ним було двоє спільників в масках.
В руках вони тримали дитячі пістонні револьвери, які касир сприйняла за справжні. Жінка віддала всю готівку – трохи більше 700 фунтів. За декілька годин грабіжники були схоплені поліцією. Так розпочалося і так безславно закінчилося перше в історії пограбування на Святій землі.
Наступну спробу пограбування банку місцева поліція «чекала» півтора десятиліття. І знову грабіжники були затримані.
Останні тридцять-двадцять років ізраїльські поліцейські фіксують близько 60-40 пограбувань фінансових установ на рік (сюди входять всі банки, ломбарди, страхові організації, поштові компанії, фінансові інститути, тощо) при цьому левова частка з них – пограбування вуличних банкоматів і терміналів. «Класичних» пограбувань зі зброєю, масками, і погрозами вибухівкою – не більше трьох-п’яти на рік. Якби не Ілан Куперман-Сегаль то на цьому главу можна було б і закінчити.
Влітку 2003 року, тридцятитрьохрічний Ілан Сегаль, малопомітний, коротко стрижений чолов’яга з Хайфи придумав розкішний план, достойний екранізації і зумів втілити його в життя та стати найвідомішим банківським грабіжником Ізраїлю. По пунктам, скурпульозно й успішно. Але про все по порядку.
Перше, що зробив Ілан Сегаль – це повністю перевтілився в такого собі Сагу Унгера, юриста за професією, реальної, до речі людини. Він підробив громадянський паспорт, по підробці отримав справжнє водійське посвідчення та почав влаштовуватися на роботу в компанію «Brink's» – світового лідера в галузі перевезення цінностей, логістики і касових операцій.
Всі три етапи ретельної перевірки Унгер-Куперман-Сегаль пройшов на відмінно: анкетний – забезпечив справжні документи справжнього Унгера; співбесіду – «надвисока мотивація до роботи в компанії», саме так напише інтерв’юер; «детектор брехні» – півпляшки коньяку і жуйка з ментолом. На роботу його взяли.
Далі все відбувалося доволі швидко і доволі просто. Сегаль працював неозброєним водієм на броньованому автомобілі. Разом з напарником вони об’їжджали фінансові установи, торгові точки і збирали гроші, які в кінці маршруту відвозили до сховища компанії.
У вівторок 19 серпня 2003 року Ілан разом з напарником виїхали по звичному маршруту. В середині дня, коли напарник вийшов за черговим мішком з виручкою і зник за дверима магазину, Ілан просто завів броньовану вантажівку і просто поїхав разом із грошима, які вже встигли назбиратися за половину зміни.
На шаленій швидкості Сегаль домчав до стоянки зі своєю власною «PEUGEOT-205». Він переклав до багажнику малолітражки 14 мішків з 4,7 мільйонами шекелей і зник в невідомому напрямку.
Напарник, який повернувся, не знайшов ні броньовика, ні свого водія. Він зателефонував в поліцію, яка без зволікань перекрила всі дороги і підняла в повітря вертоліт спостереження. На протязі години інкасаторська вантажівка була знайдена замкненою, з працюючим двигуном, без водія і без грошей на парковці торгового центру. Все було зрозуміло як білий день – Сага Унгер був оголошений в розшук.
Весь північний округ поліції було приведено в повну бойову готовність, всі сили поліції, працівники служби охорони «Brink's» шукали Сагу Унгера. І Сага Унгер прийшов до поліцейського відділку, тільки справжній, який подав заяву на крадіжку документів.
Були перекриті всі КПП, всі прикордонні пункти, всі виїзди з країни та великих міст. Всі шукали Сагу Унгера, точніше того, хто ховався під його іменем, у кожного поліцейського було фото водія-інкасатора.
Поліцейські шукали пасажирів з великим багажем і підозрілою поведінкою – 4,7 мільйона шекелей це на секундочку більше 30 кілограмів ваги. Час йшов, все було марно, ніхто нічого не порушував, не перевозив, не ховав.
Ілан Куперман-Сегаль через два тижні сам прийшов до поліції і розповів історію про його захоплення злочинцями і пограбування броньовика. Звісно, йому ніхто не повірив, але Ілан дотримувався своєї версії подій і під час слідства, і під час судового засідання – він жертва пограбування, місцезнаходження грошей йому невідоме.
В поліції обіцяли зменшення терміну за «чистосердечне», Куперман-Сегаль відповідав, що не знає де гроші. Йому підсаджували в камеру слідчого ізолятора перевдягнених поліцейських, Ілан розповідав їм неймовірні історії, але ані півслова про гроші.
Через рік після крадіжки по завершенню слідства і судового засідання Куперман-Сегаль отримав 9 років тюрми за крадіжку 4,7 мільйонів шекелей і інші злочини, в яких був замішаний. На розгляд апеляції його адвокат Тамі Ульман несподівано принесла валізу з 700 тисячами шекелей і попросила зменшити термін ув’язнення. Що це за гроші і чи мають вони якесь відношення до 4,7 мільйонів? Ані Ілан, ані його адвокат не сказали ні слова. Суд залишив вирок незмінним.
В тюрмі Ілану прийшлося досить таки несолодко – він декілька разів зазнав нападів від кримінальних елементів, яким також було дуже цікаво, де ж знаходяться гроші.
Поліція в свою чергу пошуки грошей не припиняла всі роки. З’явилася версія, що гроші заховані в одній із могил на міському цвинтарі. Викопали! Немає! За іншою версією, гроші закопані на березі моря. Перекопали мало не пів узбережжя! Мимо! Провели обшуки в будинках всіх родичів, друзів, знайомих Сегаля. Не знайшли жодного шекеля з викрадених!
В 2014-му вийшовши на свободу, вже 44-річний Ілан Куперман-Сегаль скористуватися вкраденими грошима вже не міг – в обіг були запущені купюри нового зразка, а старі перетворилися на фантики.
Злочинці, як правило ніколи, не переходять в ранг колишніх і цього разу за підробку грошових знаків, кажуть, що ті три купюри по 100 шекелей вийшли напрочуд вдало, Ілан повернувся до рідної для себе системи пеніцитарних закладів.
Історія Ілана Купермана-Сегаля не знайшла ні широкого розголосу в пресі, ні жвавого обговорення в суспільстві, за інтерв’ю з ним не ганялися журналісти, не писалися про нього книжки. Ну не по душі місцевим жителям такий вид заробітку, що тут поробиш!
Більшість з нас вважає, що мільйони неможливо заробити чесною працею. «Я бідний, але чесний» – так дуже часто виправдовуємо ми свою бездіяльність і лінь. Євреї, в свою чергу, впевнені, що бути багатим не тільки не соромно, а ще й приємно, при цьому необхідно вести виключно чесний бізнес, слідуючи Торі – першій частині єврейської Біблії. Саме Тора утримає людину від здійснення злочинів, вимагає обмежувати свої бажання і враховувати бажання тих, хто живе поруч. Закони Творця були прийняті всім людством незалежно від віросповідання – це заборона на вбивство, на крадіжку, на розбій, на насильство.
Фактично всі дослідження і статистичні дані доводять, що у євреїв відносно низький рівень злочинності, нижче, ніж у представників інших національностей.
Протягом більшої частини своєї історії євреї, як правило, мало залучались до злочинності: частково завдяки сильній соціальній структурі організованої єврейської общини. В них царювало верховенство релігійних заповідей і суспільної думки, а багаті євреї допомагали підтримувати бідних. Останні, таким чином, не йшли на кримінал щоб прогодувати себе і свої родини.
Але іноді рівень бідності та пов’язана з нею безнадія перемагали вплив єврейських общинних структур. Наприклад, в XVIII сторіччі банди єврейських жебраків бродили сільською місцевістю Центральної Європи і, незважаючи на закони єврейської взаємовиручки, виганялися з однієї общини в іншу, тому, що жодна община не бажала піклуватися про них надто довго.
Єврейські розбійники ховалися в лісах і біля доріг, щоб грабувати проїжджаючих і жителів навколишніх сіл. Але і при цьому вигнанці залишалися прив’язаними до своїх общин і своєї релігії і зазвичай приходили додому провести з рідними шабат. Лише в ХІХ сторіччі більшість німецьких євреїв, поступово стаючи заможними, повністю інтегрувалися в німецьке суспільство в соціальному і економічному значенні. Коли вони приєдналися до середнього класу, бідність і злочинність перестали бути актуальними общинними проблемами.
В цей же час в Східній Європі відбувалося зворотне: єврейське населення різко виросло, а бідність охопила багатьох. Безліч євреїв залишили маленькі містечка, щоб шукати щастя в іншому місці: спочатку в великих містах, а потім – в Америці; багато хто природним чином долучилися до кримінального життя.
До Другої світової війни, деяка частина східноєвропейських євреїв відігравала значну роль в злочинному світі не тільки європейських країн, а й в Сполучених Штатах і навіть країнах Південної Америки, таких як Аргентина і Бразилія. 1880-1939 роки можна розглядати як свого роду «золотий вік» єврейської злочинності.
В Сполучених Штатах єврейські мафіозі «працювали» пліч-опліч з італійською мафією і керували найрізноманітнішими незаконними чи квазі-законними підприємствами, як, наприклад казино в Лас-Вегасі і на Кубі.
В американській кримінальній історії стали похідними імена гангстерів Багсі Сігела і Меіра Ланські, які пройшли шлях від дрібного рекета та угону автомобілів до вбивств і організованих, з широким розмахом, азартних ігор. З них американський кінематограф малював образи мафіозі в фільмах «Хрещений батько», «Клан Сопрано», «Одного разу в Америці», «Багсі».
Єврейський злочинний світ був настільки помітним в свій час, що багато великих письменників на ідиш не могли обділити увагою цю тему. Єврейський письменник Шолом-Алейхем написав роман «Мошкеле-злодій», найвідоміший ідішський драматург Шолом Аш – п’єси «Мотке-злодій» і «Бог помсти». Ісаак Башевіс Зінгер опублікував ряд романів про єврейський кримінальний світ, на підставі спогадів свого дитинства на бідній вулиці Крохмальна в Варшаві – «Піна» (1967), «Гості» (1972), «Ярма і Кейле» (1976).
Ще одним проявом того впливу, який єврейські злочинці здійснили на єврейське суспільство, є багатий ідішський фольклор, що передавався з покоління до покоління і присвячений темам злочинності. Фольклористам вдалося записати частину цієї народної творчості у вигляді пісень і приказок. Найуспішнішими колекціонерами злочинного світу були Шмуель Лехман і Пінхас Граубард, обидва жили і працювали у Варшаві. В 1923 році побачила світ їх монументальна антологія «Бай ундз ідн» («Серед нас євреїв»), що включала в себе добірку кримінального фольклору, а також детальний глосарій сленгових термінів того часу. Наприклад, лідера злодійської банди називали «ребе», а поліцейського – «рош-гой» (глава язичників).
Друга світова війна і Голокост поклали край епосі єврейських гангстерів, оскільки нацисти і їх посібники вбивали єврейських злочинців разом з іншими євреями, в той час як в США війна і післявоєнний період призвели до швидкого економічного росту. Величезна кількість дітей емігрантів зі Східної Європи відучилися в коледжах і набули респектабельності середнього класу, тим самим уникнувши бідності, яка століттями втягувала євреїв в злочинне життя.
Що дійсно залишилося від євреїв-злочинців, так це захоплююча колекція висловів, пісень і історій того непростого періоду єврейського суспільства. До речі, анекдоти про одеських нальотчиків, з тієї саме опери. Повертаючись до реалій, відсидівши в тюрмі більше половини свого свідомого життя вже 52-річний Ілан Куперман-Сегаль взявся за мемуари. Він дуже сподівається, що хтось напише по ним сценарій і зніме про нього фільм. Як про знаменитих грабіжників банків: Джона Діллінджера (1903-1934), Чарльза Флойда (1904-1934) чи Лучано Лутрінга (1937-2013).
Шанси Ілана Купермана бути екранізованим ще менші ніж мінімальні, хоча б тому, що такі злочини ніколи не були в єврейській державі поп-культовим явищем. Це там за океаном чи, можливо, у Франції, а тут… Ну що поробиш, якщо грабіжник банків – не ізраїльська професія.
2 березня 2023, 20:51
Глава XVIII Найвідоміше пограбування в Швейцарії 1 вересня 1997 року до контрольно-пропускного пункту найбільшого відділення пошти Швейцарії в Цюріхі під’їхав білий мікроавтобус з наліпкою «TELECOM» та реєстраційнім номером P20812. Водій, хлопчина років двадцяти, з італійським темпераментом починає розповідати щось про виклик чергового і терміновий ремонт розподільчого щита. Його пасажири в засмальцьованих спецівках мають дещо заклопотаний і розгублений вигляд, як і будь-хто з нас зранку понеділка. Охоронець піднімає шлагбаум…
Далі все відбувалося з блискавичною швидкістю – п’ятеро грабіжників, озброєних пістолетами і автоматом, вкладають на підлогу поштових працівників, один за одним виносять та вантажать до фургону сім здоровенних ящиків, грюкають дверима і від’їжджають.
Три хвилини і на внутрішньому дворику пошти залишаються лише два самотніх ящики – вони просто не влізли в машину. Все скінчилося. В п’яти ящиках – 53 мільйони!
«Найбільше пограбування в історії» – такий заголовок наступного дня побачили 250 тисяч читачів швейцарського авторитетного видання Sonntagsblick.
Газета критикувала всіх. Адміністрації концерну «Пошта Швейцарії» дісталося за економію на системах безпеки: лише дві камери спостереження на найважливішому об’єкті, при цьому одна показувала лише асфальт, інша – синє небо над католицьким собором Фраумюнстер. Поліцію сварили за неквапливість і неуважність: мало того, що перші екіпажі патрульних з’явилися лише після того як грабіжники зникли, так ще й в «план перехоплення» було оголошено на маленький Fiat Fiorino замість здоровенного Fiat Ducato. Зачепило і місцеву прокуратуру, і мера, і правлячу партію.
Але найбільше дісталося на горіхи Швейцарському центробанку: «Чи не стане це катастрофою для фінансового Цюріха?», «Як це могло взагалі трапитись за квартал від площі з елітою європейських банків?», «Чи справді гроші і золото вкладників під захистом?».
Тему підхопила «жовта» і інших кольорів преса: «Невдача! Провал! Катастрофа!», куди не глянь. Громадськість навіть не намагалася приховувати свою зловтіху, а газети писали про те, що «скоєно злочин в якому все всім зрозуміло, а можливим світовим рекордом навіть можна пишатися». Четверта влада знову і знову дорікала правоохоронним органам за недолугість і задавали Центробанку одне й теж запитання: «Де вона та сама швейцарська надійність?».
Банкіри лише здивовано стискали плечима, не розуміючи до чого тут вони, а поліція почала діяти і через десять днів після пограбування все змінилось.
В розставлені сільці, потрапило троє грабіжників, ймовірний організатор, його помічники, а також співробітник пошти, який видав злочинцям інсайдерську інформацію. Загалом було арештовано вісімнадцять підозрюваних і знайдено 20 мільйонів франків. Поліція рапортувала – злочин розкрито, злочинці впіймані! Тільки двоє з учасників пограбування ще залишалися на свободі, один з них – той самий молодий водій-італієць Доменіко Сілано, який пізніше напише книгу про ці всі події. Щоправда, разом з цими двома десь пропадали і 33 мільйони швейцарських франків, але то вже були дрібниці.
Згодом стало зрозуміло, що грабіжники і їх помічники були відвертими дилетантами – в це навіть повірити було важко. Співробітник пошти незадовго до пограбування фотографував для злочинців внутрішній дворик і неодноразово засвітився і на камерах спостереження, і в спогадах свідків. Двоє грабіжників перед тим, як «піти на справу» вирішили випити по філіжанці кави в кафе на протилежному боці вулиці від відділення пошти, і офіціант зміг передати поліції немиті чашки з залишками еспресо і слідами ДНК. Один з грабіжників залишив масу відбитків пальців на ящиках, що не помістилися до фургону, інший примудрився загубити на місці злочину своє власне фото. Автофургон було підпалено неподалік пожежної станції, вогонь було погашено за декілька хвилин, тому численні сліди і докази, цінні для слідства, все ще збереглися.
Злочинці не мали ні якого-небудь схрону для грошей, ні плану, що з грошима робити далі. Вони просто поспіхом розділили награбоване і розбіглися в різні сторони.
Доменіко Сілано очікував більш ніж з пів години на автобусній зупинці, поки його не підібрав товариш. Свою долю він увесь час тримав в мішку для сміття.
Один зі спільників ховав вісімнадцять мільйонів у спальні подруги. А потім, коли відправився з нею до Маямі, – просто в отельному номері під ліжком.
Ще двійко – втекли до Іспанії, де не тільки катались на дорогих автомобілях і грали в казино, але й збиралися придбати за готівку віллу.
Неймовірну помилку робить четвертий грабіжник, саме той, що залишив свої відбитки на ящиках. Весь час він постійно маскувався і перевдягався, щоб не привертати увагу та носив парик з довгим чорним волоссям. Його кабріолет BMW зупинила берлінська поліція 16 жовтня 1997 року, поліцейські лише хотіли побажати «вродливій індійській жінці» бути уважнішою на дорозі.
Більше за всіх щастило Доменіко Сілано, він втік до Маямі через Венесуелу і був недосяжний для правоохоронців. Він орендував шикарні апартаменти, відвідував дорогі клуби і ресторани, але щасливим себе не відчував – так сильно він сумував за своєю дівчиною, яка залишилася в Швейцарії. Його серце не витримало і він зателефонував їй на домашній телефон аби сказати, як сильно він її кохає. Поліції Цюріха цього було достатньо щоб відслідкувати місцезнаходження абонента і 3 грудня 1998 року співробітники Інтерполу вже дзвонили в двері квартири Доменіко, щоб надягти на нього кайданки.
Восени 1999-го всі п’ять грабіжників постали перед судом. За їх свідченнями, жоден з них до кінця не був впевнений, що план спрацює, а все дійство їм більше нагадувало гру. І хоча вони використовували іграшкові пістолети і незаряджений АК-47, строки ув’язнення були зовсім реальні і дорослі. До речі, місцезнаходження частини коштів так і залишилося невідомим.
Журналісти видання Sonntagsblick присвятили цілий розворот деталям справи аплодуючи поліції за швидкі і професійні дії, та співаючи оду прокуратурі, меру, уряду і швейцарській банківський системі.
Представники Швейцарського центробанку і цього разу дипломатично відмовчалися. Що ж тут скажеш, коли не тільки в усього навколишнього світу, а і у власних журналістів склалася хибна думка, що Швейцарія – країна гір, сиру і банкірів.
Ні, з горами і сиром як раз все гаразд! Шістдесят відсотків території Швейцарії займають Альпи, завдяки чому країна подарувала світу таку кількість унікальних видів сиру, які вже давно стали популярними за її межами. Своєю історією вони завдячують альпійським печерам, які виявилися справжнім природним сховищем для дозрівання і тривалого зберігання сирів. Запашні трави, у яких випасають стада корів, чудово відтіняють і збагачують смак майбутнього молока. Тому буквально в кожному кантоні, в кожному окрузі, всюди, де були місця для пасовищ, розвивалася своя культура сироваріння. Як результат – сьогодні існує близько чотирьох з половиною сотень сортів чудового швейцарського сиру.
А ось з банкірами не все так однозначно. Якщо розглянути ринок праці Швейцарії в цілому, то виявиться, що в сфері фінансових послуг зайнято лише 5,8 відсотків від загальної кількості працюючих громадян країни. Це, навіть менше, ніж частка зайнятих в сферах освіти, готельного і ресторанного бізнесу. Якщо ж зі всього сектору «фінансового посередництва» виокремити інвестиційні інститути, страхові компанії і пенсійні фонди, то виявиться, що в банках працює лише 2,2 відсотки від загального трудового ринку Швейцарської конфедерації – одне робоче місце на 46 працюючих.
Звичайно, що фінансова галузь, як і в будь-якій розвиненій країні світу відіграє досить помітну роль, але Швейцарія забезпечує свій добробут і провідні позиції на світовому ринку не лише, і навіть не стільки, завдяки банківському сектору. В рази важливіше тут загальний порядок її економіки – ліберальної, соціальної, завжди готової до інновацій і прогресу, основу якої складає на 99% малий та середній бізнес. Найбільшою швейцарською корпорацією ж є не банк чи страхова компанія, а компанія Nestlé, створена в 1866 році та яка на сьогодні є найбільшим в світі виробником продуктів харчування. Також, Швейцарія володіє найбільшим торговим морським флотом, серед всіх сухопутних країн, що не мають виходу до моря.
А що там прості швейцарці, запитаєте Ви? Найсвіжіша інформація, яку вдалося знайти на просторах інету – дані Федерального статистичного відомства (BfS) за 2019 рік, які були опубліковані 23 листопада 2021 року:
— середньостатистичний дохід одного швейцарського господарства складає 9560 швейцарських франків на місяць (виплачується, як правило, 13 заробітних плат на рік, 1 франк дорівнює приблизно одному долару США, одне домогосподарство налічує 2,1 чоловіка);
— фіксовані витрати складають біля 27% від загального доходу і від цього нікуди не подінешся: 2751 франк на місяць йде на податки, пенсійне страхування і обов’язкове медичне страхування. Звичайно, що це «середня температура по лікарні» і між різними домогосподарствами існують суттєві відмінності, особливо коли мова заходить про медичне страхування. Варто зауважити, що тривалість життя швейцарців в порівнянні з 1900 роком практично подвоїлася, народжений сьогодні хлопчик може прожити 81 рік, а дівчинка – 85 років. Швейцарія має найвищий процент в Європі жителів старше 100 років (0,01%);
— другою великою статтею видатків є витрати на оренду житла чи інші відповідні платежі. Вони складають 1098 франків на місяць, до цього потрібно додати додаткові витрати в розмірі 378 франків на комунальні послуги і ремонт;
— також багато швейцарці витрачають на свою мобільність: на категорію транспорт йде 770 франків на місяць. Більша частина витрачається на власні автомобілі – 596 франків. На проїзд в залізничному транспорті, автобусі, тролейбусі, кораблях внутрішнього судноплавства, трамваях – 122 франка. Крім того, володіння власним автомобілем в Швейцарії обійдеться дорожче і у відносній вартості, ніж в інших країнах, через наявність імпортних митних платежів оскільки сама Швейцарія автомобілі не виробляє. Хоча і назвати країну неавтомобільною буде неправда – у витоків всесвітньовідомої марки Chevrolet стояв швейцарець Луї Шевроле, логотип створеної ним марки авто, якщо вгледітися, не що інше як розтягнутий по горизонталі хрест з прапору Швейцарії;
— четвертою за величиною статтею видатків в Швейцарії є продукти харчування і безалкогольні напої – 632 швейцарських франка на місяць. І хоча тижневий відпочинок в Швейцарії для туристів може обійтись навіть дуже недешево, самі швейцарці за їжу платять на диво мало. Приміром на сир з маслом тут витрачається лише 10,9 відсотків від загальних споживацьких витрат, в більшості західноєвропейських країн ця частка набагато більша;
— на всі інші споживацькі витрати залишається 2432 франка. В цю суму входять розваги, спорт, взуття і одяг, абонентна плата за мобільний телефон і послуги інтернету. Сума заощаджень складає 1236 франків на місяць – саме стільки середня сім’я в Швейцарії може собі дозволити відкласти на «чорний день».
Швейцарія – країна готівкових розрахунків. На їх частки приходиться більше 70 відсотків всього товарообігу країни. І хоча на протязі останніх двадцяти років часка грошей на кредитних, дебетних картах і електронних гаманцях невпинно зростає зі швидкістю 1-1,5 відсотку щороку, переломний момент найближчим часом навряд чи відбудеться.
До того ж ліберальна Швейцарія залишилась практично останньою країною в світі, де все ще випускають купюру в 1000 франків, яка є надійним способом компактного зберігання великих сум готівки.
Якщо ж хтось із шановних читачів вважає, що ніколи і не піддавався хибним уявленням про Швейцарію і не відкрив для себе в цьому розділі нічого нового – тримайте контрольний в голову! Ні Цюріх, ні Женева не є столицями Швейцарії. І Берн, до речі, також. Швейцарія ніколи не була організована централістськи, так як сусідні Італія, Німеччина чи Франція. Починаючи з 1848 року, Берн має лише статус «федерального міста» (Bundesstadt), тобто місця, в якому розташовані федеральні органи влади, і не більше. Що з’їли? Ось і живіть тепер з цим! Повертаючись до реалій, сьогодні Доменіко Сілано проживає в себе на батьківщині на Півдні Італії, йому – сорок вісім. Після звільнення, тривалий час працював різноробочим на будівництві, але врешті-решт знайшов своє покликання – останні два роки він є санітаром в будинку для людей похилого віку.
До двадцятип’ятиріччя тих подій Доменіко або Міммо, як його тепер називають знайомі, втретє перевидав свою книгу. В ній розкрилися деякі нові подробиці та деталі, але, як і раніше, ні слова про те куди ж поділися не знайдені поліцією 27 мільйонів швейцарських франків. «Це був гарний план» — так починається його книга про найвідоміше пограбування в Швейцарії.
28 лютого 2023, 21:17
Глава XVII Сізіфова праця по-японськи О 9:20 ранку 10 грудня 1968 року «поліцейський в поліцейському шоломі на поліцейському мотоциклі» зупинив непримітний чорний Nissan Cedric в одному з районів Токіо. «Можливо в автомобілі закладена бомба» — повідомив він водію і пасажирам. Поки четверо чоловіків оглядали салон і багажник, поліцейський зазирнув під автомобіль.
«Ось вона!» — викрикнув поліцейський і з-під автівки повалив густий дим з полум’ям. «Зараз вибухне! В укриття!» — заволав поліцейський.
Чоловіки побігли до найближчої будівлі – приміщення тюрми, охоронці все бачили на власні очі і не задаючи зайвих запитань пропустили бідолашних всередину.
Мужній поліцейський, навпаки, завів мотор і направив оповитий димом автомобіль подалі від житлової забудови. На шаленій швидкості автомобіль зник за рогом.
Через десять хвилин налякані чоловіки трохи оговталися і зрозуміли, що тут, власне, щось не так і зателефонували в службу спасіння. Чоловіки були інкасаторами Nippon Trust Bank, які в трьох алюмінієвих кейсах везли передріздвяну премію на завод Toshiba. В кейсах було 294 307 500 ієн.
За двадцять хвилин після пограбування була піднята вся поліція Токіо.
Поліцейським наказувалось залишити ВСІ справи і приступити до проведення оперативних дій по затриманню зловмисника. Тисячі поліцейських висипало на вулиці і почали перевірки.
З самого початку було оголошено орієнтування і поліцейські почали зупиняти лише чорні седріки. Його знайшли досить швидко за півтора кілометри від місця злочину на парковці. Стало зрозуміло, що грабіжник змінив транспортний засіб. Як потім з’ясувалось, злочинець здійснив угони двох мотоциклів і шести автомобілів, щоб максимально заплутати переслідувачів. Поліцейські почали суцільну перевірку всіх транспортних засобів, але час було вже втрачено і затримати зловмисника по гарячих слідах було вже неможливо.
На місце пограбування виїхали криміналісти в надії знайти хоч якісь докази чи зачіпки. Здавалось, що фортуна таки знаходиться на їхній стороні – було знайдено 120(!) предметів, що могли вивести на слід злочинця.
За ейфорією настало розчарування – практично всі докази були розкидані самим грабіжником щоб максимально заплутати правоохоронців.
Білий поліцейський мотоцикл Yamaha Sports 350R1, насправді виявився синім і зовсім не поліцейським. Його викрали за місяць до пограбування і наспіх перефарбували з аерозольного балончика, а до керма прилампічили проблисковий маячок і мегафон. Неподалік валявся брезентовий чохол, що свідчило про те, що мотоцикл було доставлено ще вночі і він просто стояв біля тротуару, очікуючи своїх жертв.
Поліцейські кинулися до банку в надії, що купюри вдасться ідентифікувати.
На їх щастя, там виявилося, що номери двох тисяч купюр 500 ієн таки було переписано. До всіх магазинів, кафе, АЗС було розіслано орієнтування. В усіх банківських відділеннях країни касири перевірили кожну п’ятисотенну купюру, з мільйонів, які були у сховищах, але час йшов, а жодна з банкнот так і не сплила.
Правоохоронці вирішили піти іншим шляхом і зі слів інкасаторів зробили фоторобот злочинців.
21 грудня 1968 року фото молодого вродливого юнака в поліцейському шоломі облетіло всі японські газети. Це дало ще більший хаос в розслідуванні – поліцейські не встигали відпрацьовувати тисячі сигналів про чоловіків схожих на фоторобот. Доходило до абсурду: пильні громадяни повідомляли про всіх чоловіків в мотоциклетному шоломі і всіх молодиків віком від 20 до 30 років. Почався суцільний безлад!
Сищики справедливо прорахували, що у грабіжника не було часу на перевдягання і поверх поліцейської форми в нього мав бути плащ або пальто. І, дійсно, на пустирю неподалік було знайдено сірий плащ. Його покрій вказував на індивідуальний пошив, ще й малася бірочка з ательє. Здавалося, що з’явилася надія. Але виявилося, що плащ був пошитий десять років тому, в тому ж році фірма збанкрутувала і не залишилось жодних записів із прізвищем чи адресою замовника. Слідство знову відкотилося назад.
10 грудня 1975 року, через сім років після пограбування на 300 мільйонів, термін давності добіг кінця і поліція оголосила про закриття справи. За цей час було задіяно 10 000 поліцейських, які допитали 110 000 підозрюваних і розповсюдили 780 000 примірників фотороботу по всій країні. Все це не дало жодних результатів. Злочинець зник і зробив це майстерно.
Суспільство було вражене і обурене не стільки сумою пограбованого, скільки нахабністю злочинця і безпорадністю поліції.
Так, сума була значною, але не захмарною.
Щоб зрозуміти це повернемося на півсторіччя назад – в семидесятих Японія стала другою економікою світу. Тоді Японія сприймалася як новий світовий лідер, який ось-ось залишить далеко позаду США. Але історія розпорядилася інакше: країна до цього часу долає наслідки фінансової бульбашки восьмидесятих.
Економічне чудо почалося 70 років тому. Модель досить проста – «perspiration rather than inspiration», «скоріше піт, ніж натхнення», так в двох словах описав її нобелівський лауреат Пол Кругман. Важливу роль відіграла трудова культура Японії – навряд чи в мові будь-якої іншої країни знайдеться слово, що означає смерть від перевтоми на робочому місці – «каросі».
Тут і традиції рисового землеробства, яке неможливе без колективної праці, й ієрархічність суспільства, в якому кожен знає своє місце.
На першому етапі, після 1945 року, ставка була зроблена на експортно-орієнтовану легку промисловість. Виробництво одягу, тканин, дрібних побутових виробів було логічним – це галузі, які не потребували висококваліфікованої праці. Не випадково найбільші корпорації Японії історично пов’язані з текстильною промисловістю – навіть Toyota. Допоміг і «план Маршалла», і аграрні реформи американського економіста Вольфа Ладежинського, і талант міністра фінансів, а згодом і прем’єр-міністра Хаято Ікеда.
Промислові гіганти (Mitsubishi, Mitsui, Sumitomo і Yasuda) пережили післявоєнні роки в радикально трансформованому вигляді – в структурі власності одна сім’я в верхівці була замінена горизонтальними зв’язками між невеликими компаніями, що входили до складу конгломерату. З того часу японські корпорації групуються навколо сильних банків, які забезпечують фінансування всіх компаній групи. Наприклад, Mitsubishi, об’єднує в собі фінанси (Mitsubishi UFJ Bank), будівництво, харчову промисловість (пиво Kirin, віскі Suntory), торгівлю, автомобільну промисловість, оптику (Nikon), хімічну промисловість, електроніку, паперове виробництво, металургію і кораблебудування.
Наступним кроком стали технології – без них успіх був би просто неможливим. В 1950-1970-ті японці придбали 15 тисяч патентів і ліцензій, в основному США. Замість того щоб витрачати ресурси і час на дослідження, вони викуповували права на продукт, а потім вдосконалювали його. Приклад, який увійшов в підручники з економіки, — американський гігант DuPont одинадцять років розробляв виробництво нейлону витративши 25 мільйонів доларів. А японська Toyo Rayon купила патент за 7,5 мільйони в розстрочку, розрахувалася на протязі п’яти років і заробила за цей час на експорті нейлону 90 мільйонів доларів.
Темпи зростання ВВП були колосальними. Середній зріст в 1960-х досягав 10% на рік, в 1970-ті – 5%, в 1980-ті – 4%. Об’єм експорту збільшувався ще швидше – стартуючи з 4,1 мільярда доларів у 1960-му, в 1990-му він вже підійшов до позначки в 287 мільярдів. Японія буквально завалила світ автомобілями, суднами, оптикою, електрообладнанням, швейними машинами, радіоприймачами, фотоапаратами і телевізорами. В 1980-х в масовій свідомості Японія сприймалась як країна лідер, яка технологічно вже обігнала США.
Фантастичне зростання Японії почало непокоїти Захід – дешевий японський імпорт зробив багато виробництв в інших країнах неконкурентноздатними, став вимивати робочі, знищувати цілі галузі (до речі, нічого не нагадує в сучасному економічному світі?).
В 1985 році Японія піддалася вмовлянням Великобританії, США, Німеччини і Франції та погодилася ревальвувати ієну до долара по так званому договору Plaza.
Японський імпорт став не таким вже й дешевим, торговий баланс почав погіршуватися. Намагаючись компенсувати негативний ефект від зростання ієни, офіційний Токіо пішов шляхом розширення інвестицій, кредитування і зниження ставок.
Баланси банків розпухли і врешті-решт кредитна накачка призвела до спекуляцій на активах і нерухомості.
В 1990-х з десяти найбільших світових банків сім були японськими (в 2021 в топ-10 по активам залишився лише один Mitsubishi UFJ Financial Group, по капіталізації – жодного).
Бізнесмени купалися в розкоші, а національним видом спорту стає… гольф. В 1989 році в Японії було 1700 гольф-клубів з 1,8 мільйонами членів, які платили за членство від одного до декількох мільйонів на рік, а сумарна вартість всіх членських внесків перевищила 200 мільярдів доларів.
Вартість квадратного метру в хмарочосах Токіо перевалила за мільйон доларів, купувалося все європейське і розкішне. Гроші просто перестали рахувати.
Разом з бульбашкою активів зростала й інша, набагато небезпечніша бульбашка. Легкий доступ до капіталу розширяв виробництво. Toyota, Sony, Honda, Mitsubishi виробляли все більше і більше. Усвідомлення того, що такий об’єм продукції навряд чи знайде відповідний попит на світовому ринку, прийшло, як завжди несподівано.
Наприкінці 1989-го японські експортери відчули значне послаблення попиту в Європі і США через кризу перевиробництва.
Це стало початком кінця – в 1990 році японські активи піддалися найжорсткішому розпродажу – біржовий індекс Nikkei 225 (розраховується досить просто – середнє арифметичне значення акцій найбільших 225 компаній, що торгуються на Токійській фондовій біржі) обвалився з піка в 38957 в грудні 1989 року до 20984 в вересні 1990-го. Назад він вже не повернеться ніколи – поточне значення 27650.
Оскільки акції використовувалися в якості забезпечення за кредитами, банки виявили значні перекоси в балансах і заморозили кредитування. Компанії скоротили виробництво або збанкрутували, населення знизило попит на товари внутрішнього ринку, а разом з ним на кредити і нерухомість. Бульбашка луснула.
Жорсткої рецесії вдалося запобігти лише завдяки державному втручанню – на фоні падіння приватного попиту й інвестицій держава різко збільшила свої витрати, взявши курс на стратегію дефіцитного бюджету. Кризу вдалося пом’якшити дорогою ціною – уряд не допустив щоб все обвалилося за рік, штучно розтягнувши спад в часі.
В результаті Японію поглинула багаторічна дефляція – зниження цін «бульбашкових» вісімдесятих.
Японці давно вже звикли до химерної для нас реальності, коли стабільно знижуються ціни і заробітні плати.
Найскладніше життя почалося у позичальників, особливо іпотечних. В умовах бульбашки люди скуповували нерухомість, не здогадуючись про те, що вона може подешевшати, роздуваючи ціни ще більше і більше. Звичайний японець вже не міг купити собі квартиру і на виручку прийшла іпотека. До вирішення проблеми надвисоких щомісячних платежів в Японії підхід був досить «творчий» – збільшенням строку кредитування. В результаті вперше в світовій практиці з’явилися іпотечні кредити на 99 років (новаторами стали Nippon Mortgage і Japan Housing Loan). Глава сімейства купував квартиру в кредит, а після його смерті естафета сплати переходила до дітей та онуків. Падіння цін почалося з другої половини 1991 року і на сьогодні вже складає більше 50%.
Те, що відбувалося в Японії, отримало назву «двох втрачених» десятиліть – на думку багатьох економістів швидке і болісне падіння дало б можливість швидше оновити економіку і вийти на темпи зростання, натомість Японія ризикує зайти в третє. Конкуренція в світі зростає, високотехнологічні товари все більш уніфікуються по якості і характеристикам, сучасні технології стають доступними все більшому колу країн і компаній.
Не менше проблем створює і демографічна криза – зменшення кількості працездатного населення і зростання людей старшого покоління (від 65 років) з 18,3 мільйонів чоловік в 1990-му до 61,8 мільйонів в 2021-му.
Бути конкурентним в сучасному світі занадто складно, але Японія справляється. В рейтингу Doing Business 2020 (рейтинг легкості бізнесу від Всесвітнього банку) країна займає 29-ту позицію з 190. На стабільно низькому рівні (3,7%) залишається рівень безробіття, а старіння нації компенсується її надзвичайною працьовитістю. В Японії не лише найвища тривалість життя – японці довше всіх зберігають працездатність.
Промисловий сектор Японії вже переорієнтувався з кількості на якість з наголосом на люкс – робототехніка, електроніка, оптика. Прикладом може слугувати компанія Panasonic, яка давно вже перенесла виробництво «масової» електроніки до країн Південно-Східної Азії, але збірка технічно складних виробів здійснюється виключно в Японії, забезпечуючи не лише високу культуру виробництва, а і близькість до R&D-центру.
Індекс економічної складності (ECI, враховує його диверсифікацію і технологічну складність, розраховується медіа-лабораторією Масачусетського технологічного інституту) в Японії найвищий в світі – перше місце серед ста тридцяти трьох економік. Традиційні автомобілі і високотехнологічна електроніка в останні роки доповнюється промисловими роботами, а видатні досягнення американської компанії Tesla без перебільшення були б неможливими без японської Panasonic – основного постачальника компонентів для автомобілів і головного співінвестора Tesla в проекті «гігафабрики» по виробництву акумуляторів в Каліфорнії.
Говорити про перемогу ще рано, але Японії вже вдалося зупинити дефляційну спіраль, досягнувши в 2013-2020 роках мінімальної та все ж інфляції. Наразі, після двох «втрачених десятиліть», ця країна може заново відкритися світові, а багаторічна стагнація – в кінці-кінців закінчитися. Повертаючись до реалій, в 1988 році закінчився термін підсудності по справі найбільшого і одночасно найдивнішого пограбування в Японії і якби хтось зізнався в злочині його вже не було б покарано. Але ніхто так і не насмілився надати таку інформацію.
Ні до цього випадка, ні після, поліція не прикладала таких значних зусиль на пошуки підозрюваного. Загальні витрати на розслідування перевищили 900 мільйонів. Марно витратити в три рази більше аби так і не досягти результату, в Японії отримало загальну назву «санокуегото» – «пограбування на триста мільйонів японських ієн». Така собі «сізіфова праця» по-японськи.
27 лютого 2023, 20:46
Глава XVI Австрійська бюрократична реальність
В 1993 році сорокарічний менеджер австрійського Erste Bank, Отто Ньюман, стикнувся з кризою середнього віку. Кохана дружина, прекрасні діти, будиночок з газоном, досить висока посада банківського клерка, пристойна зарплата, здавалось би живи і радій, але йому все здавалось, що цього недостатньо.
Чоловік часто порівнював себе з іншими, які досягли в житті більших результатів: сусід купив собі новеньку BMW-сімку, однокласник перебрався до Леопольдшадту (найдорожчого району Відня), однокурсник став головою правління банку. Від цього почуття незадоволеності тільки підсилювалося, до того ж ще й іпотека за той самий будиночок…
Варто зазначити, що цей переломний період у кожного чоловіка відбувається по-різному. Одні тримають все в собі, часом стаючи більш жорсткими і зібраними; інші всіма силами намагаються самоствердитися в соціумі; нерідко бувають і зриви, коли чоловік починає захоплюватися алкоголем, азартними іграми. Отто Ньюман обрав свій шлях – він вирішив пограбувати банк.
Для скоєння злочину він заручився підтримкою та допомогою своїх близьких друзів. Разом вони розробили план крадіжки та розіграли його як по нотах.
У призначений день Отто, як і завжди, вийшов на роботу в банк і, як завжди, почав сумлінно і старанно працювати.
Ближче до закриття у відділення фінансової установи увірвалися двоє злочинців. Свої обличчя вони приховували масками, а зброєю погрожували співробітникам банку, вимагаючи зібрати усю готівку та віддати їм.
Всі працівники завмерли від переляку і несподіванки, лише Отто Ньюман знайшов в собі сили поворухнутися. Він вигріб зі сховища все, що в ньому було і віддав нападникам, при цьому зовсім «забув» натиснути тривожну кнопку. Тільки після того, як злочинці залишили банк і втекли з місця злочину, Отто все ж таки «згадав» про кнопку і викликав поліцейських.
Злочинцям дістався знатний куш – більше двох мільйонів шилінгів (167 тисяч євро по нинішньому курсу), золоті зливки, монети! Ідеальний план! Ідеальне пограбування!
Досвідченим детективам, яким доручили розслідувати справу про пограбування, так не здалося.
Правоохоронці допитували Отто, чому той не натиснув кнопку виклику охорони вчасно, як того вимагає інструкція. Відповісти на це запитання менеджер не зміг. Почалися обшуки: в будиночку з газоном, в автомобілі, в помешканнях найближчих друзів – було знайдено золоті зливки та частину вкрадених грошей. І ось вже вся несвята трійця предстала на ясні очі австрійського суду і за його вироком відправилася за грати на довгі сім років.
Завдячуючи співпраці зі слідством та гарній поведінці, Ньюман вийшов із в’язниці умовно достроково вже через 3 роки і почав налагоджувати нове життя.
Здавалося б все, але не поспішайте робити висновки.
Насправді вся ця історія має досить несподіване продовження.
Ще під час судового засідання представник Erste Bank повідомив, що установа не має жодних претензій до Отто Ньюмана. Він, також, відмовився від 860 тисяч шилінгів, які були вилучені при обшуку, оскільки страхова компанія вже повністю компенсувала збитки банку, і попросив не карати занадто суворо свого колишнього колегу по роботі. У страховиків теж були відсутні претензії до підсудних – за договором з банком їм дісталися золоті зливки і монети.
Йшов час. А за грошима, які зберігались у Мінюсті, так ніхто і не приходив. Вони виявились нікому не потрібними: банк отримав компенсацію від страхової, страхова заволоділа золотими зливками, які за останні десятиріччя піднялися в ціні і повністю покрили витрати. Через дев’ятнадцять років після скоєння злочину, суд не вигадав нічого кращого аніж повернути гроші… самому злочинцю. У 2012 році Секретарі суду зв’язалися з адвокатом підсудного, і розпорядилися, щоб він передав всю суму своєму колишньому підопічному.
Отто Ньюман був здивований, та відмовлятися не став. Він, не гаючи ані хвилини, надіслав своєму адвокатові номер банківського рахунку і отримав свою долю від пограбованого – 63 тисячі євро, якраз до свого шестидесятиріччя. Австрійська Феміда залишилась задоволеною!
«Нехай загине світ, але здійсниться правосуддя!» – ці слова Фердинанда І — герцога Австрії, короля Угорщини і Богемії з 1526 року, короля Німеччини з 1531 року, імператора Священної Римської імперії з 1556 року – прикрашали центральний зал Палацу Правосуддя у Відні в 1881 році. Тут розміщується Верховний суд, Генеральна прокуратура, Вищий земельний суд Відня, Верховний прокурор Відня і обласний суд по цивільним справам Відня. Після пожежі, спричиненої липневим штурмом 1927 року, палац було реконструйовано. Місце девізу зайняли герби колишніх австрійських коронних земель, але дух закону залишився.
На сьогодні Австрія – країна правил, законів і інструкцій. Кількість вказівників і табличок з написами, що можна робити і що категорично заборонено, тут зростає настільки швидко, що заїжджі туристи просто не встигають читати.
Для австрійців же, навпаки, в таких умовах живеться набагато спокійніше – так вони знають, що не порушують правил. А відсутність інформації про ту чи іншу заборону означає «повну свободу» (звісно з урахуванням інших заборон і правил, які діють в країні).
Життєвий устрій австрійців сформувався під впливом сусідніх країн – Німеччини і Італії, тому австрійський менталітет об’єднує в собі італійське життєлюбство і німецьку педантичність. Австрійці більш за все високо цінять затишок, чистоту, комфорт і, звісно, порядок. За обіднім столом тут не прийнято обговорювати сімейні справи і грошові питання, а, також, теми релігії і політики.
Австрійці не полюбляють пустих і довгих промов – їх лексикон чесність і прямолінійність. При цьому австрійці ввічливі, чемні, дипломатичні і відкриті, мають відмінне почуття гумору.
Австрійці, на заздрість іншим, мають особливе ставлення до власної праці. По-перше, вони її поважають і цінять, тому працювати «за 3 євро» тут просто не готові. По-друге, якщо вони працюють, то все роблять якісно, вчасно і дорого.
Щоб все було зроблено на найвищому рівні, австрійці обов’язково уточнять все до деталей. Іноді кількість таких уточнень, деталізацій, конкретизацій і специфікацій відкрито дратує і шокує іноземних контрагентів, але в результаті повністю відсутні подвійні тлумачення в контрактах, замовленнях і технічних завданнях.
Ви плануєте свій робочий тиждень, нагадуєте напередодні зустрічі опоненту про час і місце, практично ніколи не запізнюєтесь, а у випадку форс-мажору обов’язково повідомите про перенесення і вважаєте себе пунктуальним? Забутьте це слово – воно явно не про Вас! Австрійська пунктуальність – це не тільки і не стільки необхідність прийти вчасно або повідомити, коли запізнюєшся. Австрійська пунктуальність – це довготермінове планування без необхідності перепогоджувати декілька разів.
Якщо Вас запросили, наприклад, на день народження, скоріш за все це буде за місяць, а то й два. При цьому Вам одразу повідомлять час, дату, місце і всі необхідні подробиці: стиль одягу, вид фуршету, програму свята. Потрібно лише прийти в призначений час і все буде так, як було заплановано.
Таке планування стосується практично всіх сфер життя – від планування відпустки до відвідування стоматолога. Саме тому, австрійці ніколи не запізнюються, ніколи не поспішають, вони роблять все для того, щоб їх життя було якісним і спокійним.
В Австрії більш за все люблять інструкції і правила, деяким з них вже більше ста років. В будь-якій державній установі від Вас будуть вимагати лише те, що прописано в інструкції і ні на папірець більше. Режими і порядки роботи всіх установ регламентовані і суворо виконуються, взяти хоча б до прикладу пунктуальність громадського транспорту.
Такі норми поступово перетворились в традиції і стали частиною суспільства. Викорінити їх з часом стає все складніше.
В Австрії до цього часу полюбляють платити готівкою, а не карткою, приходити за послугою особисто, а не отримувати онлайн, використовувати банківські чеки. Для австрійців – це зручно, вони до цього звикли і впевнені в своїй правоті.
Наведені риси характеру звісно далеко не єдині, що типові для жителів альпійської республіки, але вони проявляються сильніше за всі інші. При цьому, якщо подивитися на Австрію сьогодні, можна дійти до висновку, що вони вибрали правильний напрям руху.
В вересні 2019 року столицю Австрії визнано найбільш комфортним для проживання містом в світі. Щорічно консалтингова компанія Mercer порівнює 231 велике місто на підставі 39 критеріїв, до яких належать соціальні, економічні і екологічні аспекти, а також рівень охорони здоров’я і освіти. Десятий рік поспіль Відень було названо містом із самою високою якістю життя, він з легкістю обійшов Мельбурн і Сідней. Ця невелика альпійська країна вважається, також, однією з самих безпечних в світі. Тут багато що засновано на довірі, чесності і свідомості громадян. Австрійці відкриті, веселі, вони полюбляють здоровий спосіб життя, цінують комфорт і зручну інфраструктуру, а їх образ життя і є той самий «австрійський менталітет». Повертаючись до реалій, як стверджують психологи, чоловіче населення планети, ледь вийшовши з підліткового віку, стикається з кризами кожні десять років. У двадцять – із кризою вибору, у тридцять – кризою мотивацій, у сорок – досягнень, у п’ятдесят – розбіжності між очікуванням і результатом, у шістдесят – визнання, в сімдесят – підбиття підсумків і передачі досвіду.
Невідомо, як Отто Ньюман справлявся з усіма своїми кризами, а ось що можна сказати зі всією впевненістю, це те що він став єдиним на планеті, хто зміг повернути незаконно отримане законним чином. Ось така вона сувора і справедлива австрійська бюрократична реальність!
24 лютого 2023, 20:40
Глава XV Це було в Швеції 23 вересня 2009 року в аеропорту Меллінгехольм поблизу мальовничого містечка Норртельє, що на півночі Швеції, сталася надзвичайна подія. Вірніше, що подія надзвичайна, вирішили в адміністрації місцевої вертолітної школи Рослагенс, коли рано-вранці на льотному майданчику інструктори не дорахувалися одного з гелікоптерів. Зник вертоліт Bell-206 Jet Ranger, вірніше просто його не виявилося на звичному місці – чи то затягнувся попередній тренувальний політ, чи то переставили на іншу площадку, чи то запаркували в ангарі. Але коли пролунав телефонний дзвінок і представившись, суворий поліцейський запитав, що робить гелікоптер з їх бортовим номером за сімдесят кілометрів від бази, стало зрозуміло – надзвичайні події відбуваються не у них, а в Стокгольмі.
І справді, в цей час на дах грошового сховища фірми G4S, яка займається торгівлею цінними паперами, приземлився гелікоптер. Три чоловіка кремезної статури в чорних масках і з автоматами в руках вискочили з нього і, важкими кувалдами розбивши скляну піраміду, опинилися на останньому поверсі однієї з найбільш захищених будівель швецької столиці.
За допомогою вибухівки грабіжники зносили на своєму шляху броньовані двері приміщень, рухаючись вниз по сходах і добираючись до головного сховища.
Там на них чекало дві несподіванки: гарна і погана. Гарна в тому, що зламувати чи підривати сейфи було непотрібно – вони були відкриті. Погана – що в головному сховищі виявилося занадто людно. Там кипіла робота: до десятка касирів нічної зміни перераховували і пакували банкноти.
До речі, в касири наймають далеко не дурнів, які вміють гарно рахувати. Тому вони розумно прорахували, що їх кількісна перевага над грабіжниками нівелюється автоматами і лише спостерігали за тим, як тугими пачками банкнот набиваються спортивні сумки.
За двадцять хвилин разом із грабіжниками і вантажем вертоліт вже віддалявся від місця пограбування. Йшов низько, ховаючись від радарів, ледь не чіпляючи телевізійні антени ще сонних мешканців столиці.
Поліція прибула через вісім хвилин, навіть з випередженням затверджених нормативів. Чітко дотримуючись інструкцій, поліцейські взяли будівлю в щільне кільце, наїжачилися зброєю і стали чекати появи грабіжників. Гул гвинтів дав зрозуміти, що інструкції на випадок такого пограбування ще не написані.
Почалася незвична погоня – на автомобілях за вертольотом.
На поліцейських чекала невдача за невдачею. Проїжджа частина вузеньких вуличок біля будівлі виявилися вщент всипана невеличкими сталевими їжачками, що вмить пробивали шини легковиків зупиняючи рух. Тим патрульним авто, які знаходилися дещо далі від приміщення, вдача теж особливо не посміхалася – провулки були перегороджені сталевою проволокою, а виїзд на автомагістраль було заблоковано дорожньо-транспортною пригодою. Сирени вили, клаксони сигналили, поліцейські сварилися, а вертоліт віддалявся все далі і далі.
Дійшла черга важкої артилерії, точніше авіації. Поліцейський вертолітний підрозділ був піднятий по тривозі і пілоти в повній амуніції кинулися стрімголов до ангару з патрульними вертольотами. Однак їм довелося дещо стримати свій запал – поряд з ангаром стояла обмотана червоним скотчем картонна коробка з написом «Бомба». Звісно, серед поліцейських є і мінери, які швидко встановили, що це муляж і гелікоптери поліції піднялися в повітря. Але вже було пізно. Кинутий Bell-206 знайшли на околиці лісу в 20 кілометрах від Стокгольму лише надвечір і, звісно, без грошей і грабіжників.
Слідчі, яким довірили розслідування справи, спрацювали досить професійно й оперативно. Не останню роль в цьому відіграло і повідомлення про винагороду в 7 мільйонів крон за будь-яку інформацію, що допоможе вийти на слід злочинців. Судовий процес по справі про пограбування розпочався в серпні 2010 року і в середині вересня судді винесли свій вердикт.
З десяти осіб, що знаходилися на лаві підсудних, до в’язниці відправилося сім. Пілот гелікоптера і грабіжник, який підривав саморобні вибухові пристрої – на вісім років, двоє інших – на пять років. Спільник, який забезпечував членів банди сім-картами і був відповідальний за зв'язок, також, отримав пять років. Два роки дісталося водію, який спровокував дорожньо-транспортну пригоду, рік ув’язнення – співробітнику вертолітної школи, який сприяв викраденню гелікоптера. Троє осіб було виправдано – поліція вважала їх причетними до розкиданню металевих штучок на шляху поліцейських і мінуванню ангару, але суд визнав наведені докази недостатніми і звільнив їх від покарання.
Офіційно сума викраденого не оголошувалася. Спочатку в інтересах слідства, потім в захист комерційних інтересів G4S. Всього поліцією при затриманні членів злочинного угруповання, в результаті обшуків в помешканнях і автомобілях було вилучено 56 тисяч крон. Трохи більше шести тисяч баксів – явно не та сума заради якої варто йти на пограбування. І лише після виходу в 2018 році в ефірі швецької телекомпанії Sveriges Television шестисерійного документального фільму Helikopterrånet, стала відома точна сума. 39 мільйонів крон, або 5.5 мільйонів доларів по тогочасному курсу, які так і не знайшли правоохоронці.
Серіал викликав жваве обговорення в інтернеті, розділивши національний сегмент соціальних мереж на два непримиримі табори. Одна частина користувачів з захопленням аплодувала простоті і геніальності плану пограбування, інші – були в захваті від кропіткої роботи поліцейських по розплутуванню злочину. Єдине в чому вони зійшлися в поглядах – пограбування… позбавлене будь-якого сенсу. Величезна купа готівкової швецької крони – абсолютна безглуздість, анахронізм, архаїзм і атавізм!
«Вибачте, готівку не приймаємо» — такі оголошення в швецьких кафе можна побачити навіть частіше, ніж оголошення в ресторанах багатьох країн, де чомусь навпаки не приймають пластикові картки. А ще оголошення про відсутність готівки зустрічаються в швецьких банках і це не розіграш. За оцінкою спеціалістів, тільки половина з 80 мільярдів крон паперових купюр в грошовому обігу Швеції насправді знаходяться в активному обороті: інші або заховані під матрацами і в банківських комірках, або обслуговують тіньову економіку.
І якщо жителя великого мегаполіса вже не здивуєш безготівковими розрахунками, шведи пішли ще далі. Їм схоже вже набрид і пластик: згідно свіжої статистики, 78 процентів населення країни користується мобільним додатком Swish для швидкого переказу коштів між користувачами.
В Швеції одними з перших в світі зрозуміли, що готівкові гроші – це вкрай незручно. Їх потрібно зберігати, охороняти, перевозити, рахувати, захищати від підробок, вилучати з обігу старі і пошкоджені, а під час подорожей ще й обмінювати на місцеву валюту по невигідному курсу і знімати в банкоматах з шаленою комісією. Фахівці Economist порахували, що на цю всю метушню з папірцями і монетами припадає близько 0,5-1% світового ВВП. Приблизно стільки, за оцінками Міжнародної асоціації повітряного транспорту, все людство витрачає на авіаперевезення.
Крім незручностей, є речі більш серйозні – керівники Федеральної резервної системи США і Європейського центробанку все наполегливіше виступають за відміну купюр в 100 доларів і 500 євро, мотивуючи необхідністю боротьби з корупцією і криміналом, називаючи крупні номінали основним інструментом тіньової економіки. Якщо найбільші номінали осідають в кишенях тіньових ділків, то найменші – взагалі за межами будь-якої економіки і економії. Напіванекдот: виготовлення монети в один цент обходиться Монетному двору США в 1,8 цента, а однієї монети в пять центів – в 9,4 центи. Фінансисти багатьох країн давно вже хочуть відійти від дрібних номіналів.
У швецького «безготівкового» суспільства є очевидна перевага – якщо Ваші десять тисяч крон лежать на рахунку, їх ніколи не настигне зненацька ні деномінація, ні будь-яка інша законодавча творчість Вашої чи чужої держави. У випадку чого, шведи будуть лише з посмішкою спостерігати за громадянами Євросоюзу, що стоять в черзі на обмін з візочками з супермаркету наповненими купюрами чи монетами.
Крім того, готівка, особливо в великих розмірах – це банально небезпечно і для гаманця, і для життя. В безготівковій економіці пограбування перехожого безглузде в сенсі грошей – готівки немає від слова зовсім, кредитні картки легко відслідковуються і легко блокуються, смартфони захищені відбитками пальця. Влітку 2015-го в Швеції трапилося перше і, більш за все останнє, Swish-пограбування: двоє нападників заставили хлопчину перевести 80 крон, зовсім не подумавши, що їх можна елементарного відслідкувати по мобільному додатку.
Саме з міркувань безпеки, наступною країною після Швеції по безготівковому обігу є – і в це складно повірити – Сомалі. Там, як і в більшості країн Африки, не все в порядку з банками і банківськими картками, але в достатку зі злочинністю і з мобільними: смартфони є у половини з 12-ти мільйонного населення країни. В результаті не тільки Сомалі, а і весь африканський континент готується стати cashless-суспільством.
Звісно, що зручність і безпека, це лише приємні бонуси безготівкового суспільства для економіки в глобальному розумінні. Держава менше витрачає ресурсів на адміністрування роботи з готівкою, сплата податків стає набагато прозорішою, за рахунок коштів на рахунках громадян банки фінансують бізнес, що в свою чергу приносить нові блага для цих самих громадян.
В той же час, поки інші країни використовуючи швецький досвід, намагаються просувати безготівкові розрахунки, Центробанк Швеції намагається дещо пригальмувати ці процеси. В березні 2016 року він запропонував парламенту зобов’язати всі банки здійснювати операції з готівкою – тому що безготівкові розрахунки розвиваються «занадто швидко». За межами нової безготівкової реальності можуть залишитися населення віддалених північних районів, малий бізнес, а також, наприклад, люди похилого віку. За оцінками Національної організації пенсіонерів Швеції, станом на початок 2014 року тільки половина з 1,8 мільйонів шведів пенсійного віку регулярно користуються банківськими картами, а 7 відсотків з них не користувалися ними ніколи в житті.
Але прогрес вже не зупинити: все той же Центробанк (до речі, найстаріший банк Європи, який першим в 1660 році почав випускати паперові гроші) заявив, що нічого не робити – теж не варіант і найближчим часом він готовий представити суспільству концепцію по введенню «е-крони» – повністю електронної валюти на платформі блокчейну. Повертаючись до реалій, Александру Еріксону, пілоту того самого Bell-206 вже майже п’ятдесят. Він був достроково звільнений від відбування покарання через хворобу. Александр не любить спілкуватися з журналістами, особливо коли мова заходить про вкрадені гроші, але від належної йому державної соціальної допомоги відмовився. Рецидив, підхопленого в тюрмі, туберкульозу вдалося зупинити і Александр живе спокійним, праведним життям.
І хоча він вже ніколи не зможе керувати літальним апаратом, Александр Еріксон на сьогодні залишається першим і єдиним, кому вдалося організувати пограбування за допомогою гелікоптера. Швецька інтернет-спільнота дуже пишається своїм співвітчизником і тим, що це було в Швеції.
23 лютого 2023, 19:50
Глава XIV Голуб з французьким зеленим горошком Зранку, 20 травня 2010 року, співробітники паризького Музею сучасного мистецтва (Musee d'Art Moderne de la Ville de Paris) здійснювали обов’язковий ранковий обхід виставкових залів та недорахувалися п’яти картин. З’ясувалося, що за ніч, перед самим носом у трьох охоронців, музей обікрали.
Повний список поцупленого виглядав наступним чином: «Голуб з зеленим горошком (1912) Пабло Пікассо, «Пастораль» (1905) Анрі Матісса, «Олива поблизу Естака» (1906) Жоржа Брака, «Жінка з віялом» (1919) Амадео Модільяні та «Натюрморт з свічниками» (1922) Фернана Леже.
Злодій, скоріш за все, діяв один: принаймні камери спостереження зафіксували лише одну фігуру, яка залишала музей.
Поліція відзначила, що злочинець зовсім не поспішав: він акуратно витягнув полотно з рами, а не вирізав їх як роблять деякі інші грабіжники. Після цього п’ять полотен не важко було винести скрутивши в рулон. Вся справа зайняла в нього п'ятнадцять хвилин.
Співробітники музею з’ясували, що одне з вікон було розбите, а навісний замок – зламаний. Як же грабіжнику вдалося обдурити сигналізацію? Все просто – жодних труднощів з цим як раз і не виникло, оскільки система оповіщення була зламана і чекала ремонту ще з кінця березня. Звідкіля про це знав зловмисник так і залишилось невідомим, але не можна виключати, що саме знання інформації про незахищеність музею спонукало злочинця на зухвале пограбування.
Поліція взялась за свою роботу, а вже на наступний день авторитетний The Guardian спробував пояснити необізнаній публіці, що ж саме втратила світова культурна спадщина через крадіжку.
Виявляється, картина Матісса – це важливий крок художника на шляху до відкриття ідеалістичного світу чистих квітів і розкутого Ероса. А в контрастних, насичених кольорах роботи Брака дається взнаки одночасно вплив Матісса і фовістів – пейзаж передає глядачу відчуття спеки. Наостанок, «гастрономічна» картина Пікассо – маніфест кубізму. Художник роздер реальність на складові, як голодний гурман обробляє птицю; обриси предметів, які важко впізнати, стирчать з цієї реальності, як кості з м’яса, приправленого гарніром з зеленого горошку.
Критики живопису одностайно погодилися з такими характеристиками і з тим, що втрата дійсно неоціненна! Але скільки ж це в грошах?
І ось тут починається гра «Хто більше». Журналісти The Guardian зробили припущення, що сума вкраденого складає близько 50 мільйонів євро, назвавши самим дорогими творіння Пікассо і Матісса, оцінивши їх в 23 і 15 мільйонів євро відповідно. Адміністрація музею була більш щедрою на оцінку і назвала суму в 100 мільйонів. В офісі ж паризького прокурора оголосила суму в п’ять разів більше.
Слідчі, скоріш за все з оцінкою дещо перегнули, але завищення ними вартості ще можна зрозуміти. Кому ж не хочеться взяти участь у розслідуванні найбільшого викрадення творів мистецтва в світовій історії. З 500 мільйонами євро у парижан дійсно був би шанс обійти пограбування музею Ізабелли Стюарт Гарднер, що відбулося в американському Бостоні в 1990 році. Тоді здобиччю зловмисників стали не лише картини імпресіоністів – Моне і Дега, — але і майстрів «старої школи», в тому числі картина Вермеєра «Концерт» і трьох Рембрандтів, серед яких єдиний морський пейзаж. Але, навіть, за посередніми підрахунками втрати перевищили найбільше пограбування Старого Світу, коли в 2008 році з музею в Цюріху зникли Дега, Сезанн, Моне і Ван Гог.
В будь-якому випадку варто враховувати, що мова йде лише про теоретичну, а не ринкову вартість картин, які не виставлялися на продаж. Після викрадення цього, тим більше, не трапиться: картини вже не вдасться продати відкрито, вони занадто відомі. Жовта преса відразу висунула версію про те, що картини крали під «замовлення» загадкового поціновувача живопису XX століття, що готовий ризикнути і винайняти грабіжника, і при цьому надзвичайно скромний, що готовий ніколи нікому не показувати свої скарби.
Залишимо в праві на життя версію з безкорисливим прихильником мистецтва. Тим більше, що на переконання справжніх шанувальників живопису і професійних культурознавців, французькі художники з їх багатою історією були одними з самих значних новаторів, що водночас з іншими світовими художниками сформували мистецтво в тому вигляді, яким ми його знаємо сьогодні. Італійський ренесанс, потім Німеччина, Нідерланди та Іспанія мали домінуюче становище в європейському мистецтві після середньовіччя. Франція, хоча і була лідером в деяких напрямах, згадаємо французьке бароко 17 сторіччя, стиль рококо 18 сторіччя чи романтизм початку 19 сторіччя, все ж таки залишалася на другорядних ролях.
Спочатку французькі короновані особи, а згодом і арт-заклади, такі як Французька академія образотворчих мистецтв, Лувр і багато інших музеїв, художні галереї і художні школи підтримали французьке мистецтво в повстанні відходу від канонів, прояві ініціативи і впровадженні нових способів, які на сьогодні визнані і улюблені в усьому світі.
В середині 19 сторіччя у Франції спостерігалося піднесення імпресіонізму, за ним слідував постімпресіонізм, що поклав початок модернізму, завдяки чому і відбувався рух до сучасного мистецтва.
Роза Боньор (1822 – 1899), Ежен Буден (1824 — 1898), Жан-Леон Жером (1824 – 1904), Каміль Піссарро (1830 – 1903), Едуард Мане (1832 – 1883), Едгар Дега (1834 – 1917), Поль Сезанн (1839 – 1906), Клод Моне (1840 – 1926), Огюст Ренуар (1841 – 1919), Берта Морізо (1841 – 1895), Анрі Руссо (1844 – 1910), Гюстав Кайботт (1848 – 1894), Поль Гоген (1848 – 1903), Жан Беро (1849 – 1935), Жорж Сера (1859 – 1891), Анрі Тулуз-Лотрек (1864 – 1901), П’єр Боннар (1867 – 1947), Анрі Матісс (1869 — 1954) — цей список можна продовжувати до нескінченності. Окрім згаданих вище знаменитих художників, народжених у Франції, варто також відзначити інших, чия творчість в повній мірі розгорнулася саме в цій країні, чия майстерність народжувалась на вулицях Монмартра, а пейзажі Франції надихнули на створення шедеврів світового живопису – Леонардо да Вінчі (1452–1519), Альфред Сіслей (1839–1899), Ван Гог (1853–1890), Пабло Пікассо (1881–1973), Марк Шагал (1887–1985) та інші. Париж став беззаперечним центром сучасного живописного мистецтва!
Не останню роль в цьому зіграло створення Товариства осінніх салонів. Перша Осіння виставка відбулася в 1903 році в паризькому Малому Палаці, а з 1904 і до наших часів, вона проходить щорічно в жовтні або листопаді у Великому Палаці. Приймають участь не лише художники і скульптори, а й архітектори, музиканти, літератори і дизайнери, які демонструють свої досягнення.
Ось, що писала газета «Правда», кореспонденти, якої в 1923 році відвідали салон: «2395 номерів. А насправді-то Осінній салон – це лише одна з численних виставок Парижу. Рахуючи в році приблизно 4 виставки, це 10 000 картин. Прийміть до уваги, що виставляється не більше 10% виробництва. Отримуємо солідну цифру: 100 000 щорічних картин. Ще сто років – і у кожного француза буде власний Луврик. Луврики – і більше нічого: самі здорові, самі молоді люди замість роботи сидять і подвоюють своє майно сумнівним живописним шляхом. Слабенька промисловість!».
Залишимо в спокої сталінську пропагандистську машину і повернемося до грошей! Як же працює арт-ринок сьогодні і чому сучасне мистецтво коштує стільки, скільки воно коштує?
Перше – посередники. Встановлення ціни залежить від типу організації, що займається продажом витворів мистецтва. Галереї і аукціонні будинки дійсно використовують різний підхід до формування ціни. За твердженням галеристів, які вважають своїх колег з аукціонних будинків прямими конкурентами, перші торгують мистецтвом, другі – продають товари. Хоча, як відомо, кожен кулик…
Друге – технічна складова. Ціни встановлюються на підставі технічних параметрів, таких як розмір, формат й інші характеристики. Відповідно, ціни не встановлюються спонтанно – витвір більшого формату буде коштувати дорожче ніж невелика робота, живопис дорожче малюнка олівцем і т. д. Разом з тим, технічна цінність не обмежується фізичними властивостями – мистецтво стало настільки складним з технічної точки зору, що так звані «приховані» посередники вже створили власний ринок. Серед них архітектори, дизайнери, сценографи, освітлювачі, інженери, охоронці, вантажники, перевізники, реставратори, оцінщики, страховики, експерти та ін., які коригують ціну. Здогадайтеся в яку сторону… Третє – аура. Згідно знаменитої формули найавторитетнішого філософа культури ХХ сторіччя Вальтера Беньяміна, аура – це особливий феномен, що встановлюється між глядачем і витвором мистецтва. В це можна і не вірити, але, навіть, відверті скептики не заперечують, що наприклад, «Джоконда», «Мислитель» чи «Герніка», мають надприродну і магічну силу, пов’язану з унікальністю. Так що, хто зна… Четверте – емоції. Відомо, що емоції відіграють певну роль в будь-яких торгових операціях, і арт-ринок не став виключенням. Емоції впливають на формування ціни, коли «приховані» посередники і торговці можуть грати на емоціях колекціонерів щоб збагатитися і, навпаки, досвідчені колекціонери грають на емоціях посередників, щоб знизити ціну. Крім того, деякі витвори мистецтва мають такий магнетизм, що і самі можуть, інколи, керувати емоціями людини. Останнє – дещо невпевнено… П’яте – статусність. Нікого в наш час особливо не здивуєш віллою на Французькій Рив’єрі чи яхтою. А як щодо картини імпресіоніста на стіні цієї вілли чи яхти? Хмм… І шосте – найголовніше – інвестиційна складова. «Інвестори в мистецтво стають колекціонерами, а колекціонери – інвесторами» – ця фраза одного з директорів аукціонного дому Christie's, Метью Стівенсона, досить точно передає ситуацію на сьогоднішньому арт-ринку. Традиційно вважається, що в періоди економічної нестабільності ринок мистецтв зростає. В 60-70 роках двадцятого сторіччя інвестори почали купувати картини щоб уберегтися від інфляції. В періоди криз: «нафтової» 1973-го, «енергетичної» 1979-го, «фінансової» 2008-го, «коронавірусної» 2020-го, продажі предметів мистецтва лише зростали. Серед альтернативних інвестиційних активів мистецтво вже вийшло на друге місце після товарів розкоші – яхт, дорогих авто, літаків. Американські вчені підрахували, що за період другої половини ХХ сторіччя прибуток, який принесли інвесторам вкладення в мистецтво, перевищив той, що приносять суверенні облігації чи казначейські зобов’язання. Звісно, що предмети мистецтва неоднакові і приносять різний інвестиційний дохід своїм власникам. Наведемо відомий, майже хрестоматійний приклад. Першим інвестиційним фондом, який зробив вкладення в арт-ринок в далекому 1974 році, став Пенсійний фонд британських залізниць (BRPF). Після тривалих консультацій з експертами в Фонді більше всього повірили в те, що найбільше будуть дорожчати картини «старих майстрів»: біля п’ятої частини всіх грошей було витрачено на їх картини, ще десять відсотків – на малюнки цих же художників. По десять відсотків Фонд вклав в роботи імпресіоністів і модерністів, китайських художників, а також книги і манускрипти. Через надмірно високу волатильність ринку, від купівлі сучасного мистецтва було прийнято рішення відмовитися. В результаті більше за все прибутку принесли імпресіоністи (21% річних без кореляції на інфляцію), художники вікторіанської епохи (17,6% річних), китайська кераміка, фарфор і англійське срібло (по 15,7% річних). Картини ж «старих майстрів» принесли британському фонду «скромні» 11% річних. Скромні – в порівнянні з сучасним мистецтвом, яке з початком тисячоліття користувалося особливою шаною. Тільки за десять років, з початку 2000-х ринок сучасного мистецтва в світі виріс на 851%. Найбільший в сегменті – американський – на 543%, а наймолодший китайський – на 11000%. Подальше зростання, хоч вже й не таке вражаюче, також, продовжується. Таким чином, формування цін на витвори сучасного мистецтва необхідно розглядати не лише з виключно економічних позицій, оскільки мова йде про ціни на об’єкти, що мають і естетичну цінність. Всі ринки (в тому числі і ринок сучасного мистецтва) працюють однаково: вони управляють цінами, які не можуть існувати окремо від культурної реальності. Інакше кажучи, ціни не можуть існувати як незалежні і самодостатні структури, навпаки, вони існують в рамках складної культурної системи. Повертаючись до реалій, в 2017 році поліція завершила розслідування і справа про пограбування Музею сучасного мистецтва була передана до суду. Головного обвинуваченого – серба В’єрана Томича, який отримав прізвисько «людина-павук» за здатність безперешкодно пересуватися по стінах будинків, було засуджено до восьми років ув’язнення за крадіжку суспільних культурних цінностей. Двоє його подільників – антиквар Жан Мішель Корвез і годинникар Йонатан Бірн, отримали сім і шість років тюрми відповідно за пособництво і зберігання краденого. В доважок на них було накладено штраф на загальну суму майже 110 мільйонів євро. Під час судового процесу Йонатан Бірн заявив, що знищив картини, які знаходилися у нього на збереженні, викинувши їх в бак для сміття. Ні прокурора обвинувачення, ні суддю таке зізнання особливо не переконало, але справу було закрито. Спеціалістам же лише доводиться гадати, на кого з товстосумів в кріслі-гойдалці зі стіни дивиться голуб з зеленим французьким горошком.
21 лютого 2023, 19:51
Глава XIII Безлад в бразильському Центробанку О пів на дев’яту ранку 8 серпня 2005 року в поліцейському відділку міста Форталеза пролунав телефонний дзвінок, який відірвав правоохоронців від ранкової кави. Телефонували з Центрального банку Бразилії: здається, що їх пограбували, але це неточно. Поліцейські кулею примчали на місце: все правильно, таки пограбували і це точно!
На підлозі сховища зяяла діра, зловмисникам вдалося зробити отвір в залізобетонній плиті товщиною в півметра. При цьому жодна з систем безпеки не спрацювала.
Як з’ясувалося пізніше, саме через цей отвір спустилося біля 164 мільйонів бразильських реалів банкнотами в п’ятдесят реалів (71 мільйон доларів по тогочасному обмінному курсу). Для розуміння масштабів: це більше трьох тон готівки!
Напередодні сховище банку було вщент заповнено грошима: новими купюрами і тими, що вже були у використанні. Перші – було щойно доставлені з Банкнотної фабрики для подальшого розподілення між комерційними банками, інші, — були зібрані для подальшої перевірки аудиторами Центробанку. Банкноти в доброму стані потрібно були повернути в обіг, зношені – знищити.
Нападники брали лише банкноти, що були у використанні. В банку були відсутні записи про серійні номери, тому відслідкувати їх було неможливо. А ось чому вони брали лише «п’ятидесятки», так і залишилося загадкою.
Головною і єдиною зачіпкою в цій справі був 75,4-метровий тунель з підведеним електричним освітленням, системою вентиляції і частиною банкнот, що загубили грабіжники при пограбуванні.
Широкий, в висоту людського зросту, надійно укріплений і обшитий дерев’яними панелями, прохід на глибині чотирьох метрів вів до будинку в кварталі від банку. Вивіска на будинку сповіщала, що тут знаходиться Grama Sintetica – бізнес по продажу штучного газону.
Чому не пончики і не буріто, запитаєте Ви? Все просто – штучні газони, на думку грабіжників, асоціюються з землею, тому нікого не повинно здивувати, якщо машини з піском будуть постійно курсувати біля будинку.
Грабіжники старанно створювали ілюзію успішного бізнесу, розповсюджували безкоштовні бейсболки, рекламу в місцевих ЗМІ, навіть, брендували автівки, якими користувалися. Це прикриття дозволяло фургонам без зайвих питань спокійно, серед білого дня вивозити викопану землю, а трохи пізніше і гроші.
В пошуках ідеального місця для початку тунелю банда намагалася зняти нерухомість в безпосередній близькості від банку, але це було неможливо – нічого не здавалося в оренду. В результаті розташувались лише в восьмидесяти метрах і почали копати.
Коли поліцейські ввірвалися до будинку, всередині все було засипано білим порошком. Ні це були не наркотики, а звичайний тальк, який повністю знищив всі відбитки пальців зловмисників.
Єдиною конкретною інформацією, яка була у володінні поліції, це копія паспорта за яким в травні 2005-го було орендовано приміщення, за три місяці до пограбування. Його використовував такий собі Пауло Серджіо де Соуза. Звісно, що документ був фальшивим, лише згодом було встановлено, що в пограбуванні брало участь не менше сорока осіб.
Те що фото на підробці виявилося справжнім, не додало особливої швидкості розслідування. Так, багато мешканців Форталези впізнавало цього веселого і привітного чоловіка середніх років. В нього були чудові відносини з сусідами, що звісно було частиною плану пограбування. Він частенько грав з місцевими хлопчаками в бейсбол, допомагав їх мамам порадами щодо кращих добрив для садових і домашніх рослин, щоп’ятниці пригощав чоловіче населення в місцевому барі пивом. Абсолютно всі досить добре ставилися до Пауло.
І справді, Пауло справляв враження справжнього господаря, на його «підприємстві» була встановлена жорстка дисципліна, було суворо заборонено пияцтво, голосна лайка. І хоча замовлень на штучні газони було більше ніж досить, судячи з активного руху вантажівок, фірма працювала лише вісім годин на добу не порушуючи вечірній спокій населення містечка.
Для співвітчизників футболіста Пеле, гонщика Сени, «батька авіації» Думона, письменників Жоржа Амаду і Пауло Коельо, знаменитого архітектора Німайєра та інших відомих особистостей, цього було більше ніж досить щоб не повідомляти поліції про важливі факти, які могли б допомогти розслідуванню. Звісно, що національні риси бразильців: доброта, відкритість, гостинність, чуйність, толерантність (все це без жодної частки сарказму) тут зовсім ні до чого.
По-перше, Бразилія на початку двохтисячних лише починала оговтуватися після тривалого двадцятирічного зросту інфляції, викликаної зростанням цін на нафту, нафтопродукти і кризою зовнішніх запозичень. Зубожіння населення, ріст цін, що міг доходити до 2000 відсотків на рік, стали причиною тотальної недовіри до банківської системи. Громадяни вважали, що раз було пограбовано Центробанк, який двадцять років грабував бразильців, і при цьому без жодного пострілу і насильства, то нехай повезе хоч одному з них.
По-друге, непомірне набухання бюрократичного апарату, розростання корупції, марнотратство і, як наслідок, зниження темпів ділової активності й економічного зросту стали причиною абсолютної недовіри державному апарату управління взагалі і правоохоронним органам зокрема.
По-третє, країна постійно входить до світових антирейтингів по зростанню організованої злочинності. Бразилія є частиною міжнародного трафіку наркотиків і зброї, країною з надвисокою кількістю навмисних вбивств і насильницьких злочинів, розповсюджених викраденнях людей з ціллю викупу, угону автомобілів. В той час озброєні банди контролювали цілі райони, тому пограбування таких розмірів, на думку багатьох бразильців, не могло відбутися без їх участі або хоча б інформованості. А з бандитами краще не зв’язуватися!
Тому, при розслідуванні пограбування Центрального банку Бразилії, поліцейські аж ніяк не могли розраховувати на допомогу «пильних громадян». Залишалося вести кропітку роботу наодинці і чекати, коли грабіжники оступляться самі.
І ті не заставили себе довго чекати. Справа в тому, що бути мільйонером з купюрами в 50 реалів не так вже і легко. Купівля готівкою чогось дрібного, звичайно не складає проблем. Одначе, при значній вартості товару, процес оплати це ще те задоволення. Це було не тільки незручно – для деяких з грабіжників це стало фатальним.
Двох членів банди затримали в одному з автосалонів Ріо-де-Жанейро, де вони мали купити одинадцять (!) автомобілів. Звичайно, розрахунок банкнотами в 50 реалів викликав підозри і на руках молодиків клацнули кайданки.
Ще одна група грабіжників погоріла на гарячому в аеропорту Форталези: сім чоловік придбали за готівку білети на рейс до Сан-Пауло через два дні після пограбування. Вони були єдиними, хто сплачував за квитки готівкою, купюрами в 50 реалів.
Під час обшуку будинку було знайдено телефонну карту, за допомогою якої вдалося встановити номер одного зі зловмисників та отримати дозвіл на прослуховування. В одній з розмов поліцейські почули, як чоловік попросив свою кохану терміново придбати кілограм гумових кілець для банкнот. Вони прослідили за дівчиною і вийшли на підозрілий будинок, з півдесятком учасників пограбування.
Поки злочинці припускаючись помилок один за одним потрапляти до рук поліції, слідчі продовжували відпрацьовувати різні версії, в тому числі і зв'язок з бандами. «Першій столичній команді» – найбільшому бандитському угрупованню, до складу якої входить 13000 членів і яка на той момент контролювала Форталезу, зайва увага поліції була зовсім ні до чого і бандити почали власне розслідування вже своїми методами. До того ж, на цьому можна було непогано заробити.
Якщо не застосовувати силу і не забирати все до останнього, можна отримати досить стабільний грошовий потік, розумно вирішили бандити. Завдяки кримінальним зв’язкам було встановлено багато грабіжників Центробанку, бандити почали викрадати тих, хто був причетний до пограбування і вимагати викуп. Бізнес процвітав! Поки ця ж бізнес-ідея не прийшла в голову самим поліцейським.
Доходило, навіть до комічних ситуацій. В будинок одного з грабіжників Педро Хосе де Крузо ввірвалося шестеро чоловіків, які стверджували, що вони поліцейські. Педро заплатив два мільйони реалів, щоб його не арештовували. Через декілька днів четверо чоловіків схопили Педро на вулиці і привезли під будівлю поліцейського відділку і… попросили грошей. Через тиждень в двері Педро знову постукали кремезні чоловіки. Втомившись від постійного шантажу, Педро відмовився відкривати двері і пригрозив зателефонувати в поліцію. Від потужного удару, двері злетіли з петель – на порозі стояли справжні поліцейські, які прийшли його арештувати, а не грабувати.
Звісно, що були і сумні ситуації: деякі такі пограбування грабіжників закінчувалися досить трагічно – вбивствами і каліцтвами. По різним підрахункам від 20 до 30 процентів загальної суми осіло в кишенях корумпованих поліцейських і членів організованих банд, яким вдалося вийти на слід грабіжників банку.
Чим більше грабіжників вдавалося затримати поліції, тим більше цікавих деталей вдавалося з’ясувати. Наприклад, що вони і не збиралися заходити в банк через парадні двері, банда завжди притримувалася плану «тихого злочину». Звісно, це було неможливо без інформатора серед працівників банку.
Щоб все пройшло гладко, злом сховища ретельно відпрацьовувався і шукалися люди зі спеціальними навичками. Потрібен був інженер, який забезпечував технічне планування операції; електрик, який міг провести світло в тунель; копачі, які працювали по вісім годин на день; а ще водії, вантажники, логісти і… інвестори, які були готові профінансувати операцію.
Тунель зміцнювали як могли, але небезпека зсуву ґрунту залишалася занадто високою. Коли до сховища залишалося зовсім небагато, копачі зіткнулися з несподіваною проблемою: на шляху виявилася каналізаційна система, яка не була нанесена на жодний архітектурний план міста. Вирішили, що копати потрібно глибше, але нижче вже були ґрунтові води, і від цієї ідеї відмовилися. В результаті тунель виявився ближче до поверхні з досить жвавою міською автомагістраллю, і прохід постійно піддавався впливу вібрації транспортного потоку.
Справа стала справжнім кошмаром для поліції, здавалося, що кількості бандитів, що брали участь в пограбуванні не буде кінця. Когось виявляли зовсім випадково, когось здавали подільники, хтось попадався на інших злочинах.
Останнє дійсно стало проблемою – окрилені вдалим пограбуванням Центробанку, залишки групи почали здійснювати спроби аналогічних підкопів до фінансових установ по всій країні. Жодна з них не досягла успіху, але доставили багато клопоту правоохоронцям. Судові засідання тривали практично безперервно протягом п’ятнадцяти років і активно висвітлювалися в місцевій пресі. Вироки злочинцям складали від декількох до ста семидесяти років позбавлення волі в залежності від ролі в групі і з урахуванням інших правопорушень. 100 зі 164 мільйонів реалів так і не вдалося знайти. Повертаючись до реалій: Пауло Серджіо де Соуз, а точніше Жоссивам Алвеш душ Сантуш був затриманий поліцією в 2008-му. Змінивши п’ять штатів, він оселився в розкішному особняку, володів мережею автомобільних заправок та мав все ту ж дружелюбну поведінку по відношенню до сусідів.
На суді він сказав, що втомився від постійного страху, розкаюється і хоче провести залишок свого життя з коханою дружиною і дітьми. Бразильська Феміда вирішила, що цього замало для того щоб спокутувати провину і додала 35 років і 10 місяців за підробку документів, формування банди та, звісно, за організацію найзухвалішого за всю історію пограбування і безлад в Бразильському Центробанку.
21 лютого 2023, 00:26
Глава XII Пограбування Антарктичного континенту Антарктида – це унікальний континент, що займає майже п’яту частину Південної півкулі Землі.
На материку немає корінного і постійно проживаючого населення. Єдині його мешканці, крім тварин і нечастих туристів – це вчені і допоміжний персонал полярних станцій з десятків країн, які проводять тут тривалі відрядження. Число населення коливається від 1000 взимку до 5000 літом, полярним літом.
Відома аксіома «Там де є люди, завжди будуть гроші, а там де є гроші завжди будуть злочини», звичайно працює і в Антарктиді, але з деякими особливостями.
Продукти харчування – тони м’яса, круп, макаронів, консервованих та заморожених фруктів і овочів ввозяться за державний кошт адміністраціями самих станцій. Аналогічно – обладнання, одяг, взуття, транспорт, запчастини, акумуляторні і сонячні батареї, засоби зв’язку, паливо різних видів.
Але і без грошей Антарктиді не обійтися. Як правило, це національна валюта тієї країни, якій належить станція, і усюдисущий долар. Тут є декілька барів, продуктових магазинів, поштових вузлів, крамничок із антарктичними сувенірами, виробленими в Китаї. Є, навіть, банкомати банків! Точніше одного, американського Wells Fargo Bank і, якщо, ще точніше, один банкомат, який встановлено на американській антарктичній станції Мак-Мердо.
Був, також, власний Антарктичний заморський банк, який з 1996 по 2001 роки випускав власну валюту – антарктичні долари. Яскраві пластикові купюри із зображенням пінгвінів та відомих мореплавців, хоч і мали серійні номери, випускалися гуртом ентузіастів далеко за межами Антарктиди в якості сувенірів, а майже весь прибуток йшов на наукове дослідження материка.
Зі злочинами, також, не все так просто. Тут немає поліції, немає суду і тюрм, хоча правопорушники таки знаходяться. Згідно з міжнародним договором, на злочинців, які здійснили злочини в Антарктиді, розповсюджується «правозастосувальні норми юридичної практики країни резидентності» – коротше судять їх у себе на батьківщині.
До багатьох станцій можна дістатися лише по морю і лише літом. Авіасполучення в значній мірі залежить від погодних умов. Замкнений простір, обмеження в спілкуванні, постійна монотонна праця, суворий клімат, довгі полярні ночі і дні – все це робить життя на станціях просто нестерпним. Тривале перебування в ізоляції може привести до істерії. Існує, навіть, спеціальний термін – «експедиційний сказ». А надзвичайно довге перебування разом з одними і тими ж людьми призводить до того, що конфлікти загострюються: будь-яка дрібниця стає приводом до агресії.
А ось крадіжки і пограбування мінімально рідкісні, тому що полярники не беруть з собою багато грошей і цінних речей – в експедиції вони особливо і не потрібні. Натомість ізоляція і нудьга, приправлені неабиякою кількістю алкоголю, його привозять на континент цілком легально. Спустошені пляшки стають вибуховою сумішшю для порушення закону: від відносно безневинних проникнень в заповідні зони до замахів на вбивство.
Агресія, викликана стресом тривалих експедицій, може набувати дуже небезпечних форм. Так, в 50-ті минулого сторіччя на австралійській станції Моусон, полярники були змушені зачинити на складі одного з членів експедиції, настільки він вів себе агресивно і непередбачувано.
В 1996 році на вже згадуваній нами станції Мак-Мердо виникла бійка між кухарами, один з яких пустив в хід сокиру для м’яса і поранив двох своїх колег. Тоді вперше в Антарктиду навідалися представники ФБР. До їх прибуття агресивний працівник сидів під замком в своїй кімнаті. Порушника відправили до США, де він отримав чотири роки ув’язнення.
Чотирма роками пізніше, в 2000-му, виник загадковий інцидент, який, можливо, став першим і єдиним випадком вбивства на південному континенті. Тоді на американській станції Амундсен-Скотт помер австралійський полярник Радні Маркс. Тому що зв’язку з «великою землею» не було, його тіло пролежало декілька місяців в холодильнику. В подальшому слідство встановило, що смерть Маркса настала в результаті отруєння метанолом. Чи був це нещасний випадок, самогубство чи вбивство, до цього часу залишається невідомим.
Часто конфлікти виникають через зловживання алкоголем. Так, в 2009 році нетверезий співробітник південнокорейської антарктичної станції Король Седжон накинувся з кулаками на кухара і кидався в нього стільцями.
А зовсім недавно, в жовтні 2018-го, на російській станції Беллінсгаузен інженер-електрик Сергій Савицький вдарив ножем зварювальника Олега Білогузова. Обійшлося, на жаль, без серйозних наслідків: Білогузова швидко переправили в лікарню в Чилі. По одній із версій, Савицький напав на Білогузова тому, що той спойлерив йому кінцівки недочитаних книг. Одним словом — орки, що з них взяти!
При цьому, Беллінсгаузен не така вже й ізольована місцевість. Знаходиться ця станція на березі, далеко від холодного центру континенту. Поряд розташовані станції Чилі, Китаю, Південної Кореї, Аргентини. Температура ж не опускається нижче −7 °С, і зовсім «курортна» – в порівнянні, наприклад з умовами на станції Восток, де в 1983 році зареєстровані рекордні −89,2 °C.
На найпівденнішому континенті трапляються ще підпали, сексуальні домагання до нечастих представниць слабкого полу членів експедицій, насильства над тваринами.
Сьогодні в Антарктиді заборонено полювання на хижих звірів. Хоча ще в середині минулого століття це вважалося нормальним – поставки продовольства були лише два-три рази на рік – і іноді тюлені, баклани і пінгвіни залишалися єдиним джерелом харчування. Тим не менш відомі випадки жорсткого поводження з тваринами Антарктиди ніяк не пов’язані з мисливством. Так, китайських будівельників в 2015-му застукали на гарячому – вони кидалися в чайок-поморників лижними палками, ганялися по горам за пінгвінами і влаштовували заїзди на мотоциклах по екологічно вразливих зонах.
Бідні тваринки, скажуть зоозахисники, бідні полярники, скажемо ми!
Хоча самої професії «полярник» не існує. В переважній своїй кількості це вчені, а також обслуговуючий персонал – кухарі, лікарі, механіки, зв’язківці та ін. Їм постійно доводиться працювати в надлюдських умовах.
Потрібно зазначити, що у полярників дуже багато роботи. До їх обов’язків відносяться комплексні цілорічні дослідження в галузі океанології, льодоведенні (фізика і динаміка крижин), метеорології, аерології, геофізики (спостереження в іоносферному і магнітному полях), гідрохімії, гідрофізики, а також біології моря. Працівники станцій проводять роботу по вимірюванню глибини океану, спостерігають за погодою, вимірюють температуру води, беруть її проби на аналіз. Також проводять магнітні, атмосферні, льодові та інші дослідження.
Ніяким чином не применшуючи значення цієї роботи і величини наукових досліджень цих мужніх чоловіків і жінок, все ж таки задамося питанням, а наскільки потрібна їх фізична присутність на континенті? В наш час науково-технічного прогресу і розвитку технологій всі ці вимірювання і відкриття можна було б зробити дистанційно не наражаючи людей на небезпеку, і витрачаючи в рази менше грошей.
Все заховано набагато глибше, в прямому сенсі цього слова – під землею.
Справа в тому, що, за твердженнями Геологічної служби Сполучених Штатів Америки, Антарктида має в своїх надрах приблизно 100 трильйонів кубометрів природного газу. Тут залягає нафта, кам’яне вугілля, золото. Тут можна видобувати цинк, нікель, залізну руду, свинець, мідь. А ще є титан, марганець, хром, платина, дорогоцінне каміння, слюда, граніт, цирконій, кобальт і інші, майже всі відомі в світі корисні копалини.
Крім того, льодовики континенту складають майже 90 відсотків всіх прісноводних ресурсів планети. Звичні нам річки, озера, джерела становлять лише 2,5 відсотків гідросфери Земної кулі, а майже весь найцінніший ресурс планети — прісна вода, знаходиться в замороженому вигляді в Антарктиді. Наразі вже існує реальна можливість доставки антарктичних айсбергів в ті регіони, де проблема забезпечення прісною водою стоїть особливо гостро. Наприклад, технології буксирування айсбергів були випробувані і добре себе зарекомендували ще наприкінці минулого століття.
Сьогодні в Антарктиді заборонена будь-яка господарська діяльність, можна займатися лише науковими дослідженнями. Сфера туризму жорстко регламентована і контрольована – відчайдух, які хочуть помилуватися красотами антарктичного краю налічується не більше тисячі на рік.
Невідомо, чи то сильні цього світу таки перестали жити одним днем і почали думати про майбутнє наступних поколінь, чи то найбільші держави виявилися неготовими вести антарктичні бойові дії, але факт залишається фактом – в кінці 80-х в Мадриді прийнято протокол, згідно з яким розробку природніх ресурсів можна розпочати не раніше 2048 року.
Трохи раніше, в 1959-му, була прийнята конвенція про Антарктиду, що була підписана 12 країнами, згідно якої континент формально проголошений таким, що не належить нікому. Але ще до підписання сім країн: Великобританія, Чилі, Аргентина, Австралія, Нова Зеландія, Франція і Норвегія – пред’явили свої права на континент. При цьому, вони вже встигли навіть поділити Антарктиду секторально на різновеликі території. Австралія претендує на майже половину всієї території, далі йде Великобританія. Норвегія з щільністю населення в 16 чоловік на квадратний кілометр, претендує на таку ж саму площу на півдні планети. США та Росія віддають перевагу «нічийному» статусу, але в будь-який момент готові взяти участь в боротьбі за власність. На думку деяких дослідників, Китай та Індія можуть надавити на світове співтовариство і досягти початку розробки корисних копалин ще до закінчення строку мораторію.
Таким чином, багато країн розглядають дозвіл на наукову діяльність в Антарктиді як можливість закріпитися на континенті. Тому тут вже розмістилося тридцять країн. Хтось сезонно, хтось постійно. У когось одна станція, у когось чотирнадцять (Аргентина), всього 89.
Радянський Союз теж мав наукові станції, цілих дев’ять. З 1955 року і до початку розпаду Совєти відправили до Антарктиди двадцять експедицій. При цьому в їх активі жодного згадування про наукові відкриття, про лижні переходи через континент, про світові чи регіональні рекорди. Абсолютно нічого! Більше всього, що всупереч мораторію, вони займалися дослідженням надр.
Після розвалу Союзу якимось незрозумілим і загадковим чином, всупереч інтересам інших союзних республік, всі полярні станції дістались Росії. Але в України таки є своя полярна станція, її за символічний 1 фунт стерлінгів продала в 1996 році Великобританія, станція Вернадського.
По великому рахунку, в Антарктиді спокійно лише до того часу поки не розпочалася розробка корисних копалин і, пов'язаний з ним перерозподіл територій. До того часу необхідність в полярних станціях буде набагато глобальнішою і важливішою ніж дослідження моху на узбережжі моря Амундсена. Вони стануть промисловими, логістичними і військовими центрами майбутньої битви за антарктичні ресурси. Повертаючись до реалій: сьогодні крадіжка лідорубу, каністри з соляркою та неоплачена склянка чилійського вина в барі Фарадей – чи не найбільші майнові злочини на суворій антарктичній землі. Але дуже скоро, через якихось тридцять років, а то і раніше, все зміниться. Глобальне потепління, розвиток технологій і виснаження природних ресурсів в майбутньому змусить людство згадати про нафту, газ і інші багатства Антарктиди. Не за горами той час коли світові держави почнуть боротися за них і ділити між собою континент.
Уряди держав, великі корпорації, транснаціональні компанії і просто пройдисвіти зі всього світу вже підготували детальні плани. Плани найбільшого пограбування в історії людства – пограбування Антарктичного континенту.
18 лютого 2023, 23:07
Глава XI Індійське кіно О дев’ятій годині вечора 8 серпня 2016 року до потягу Egmore Express на станції в індійському Салемі, рівно за п’ять хвилин до відправлення, залізничники причепили вагон з номером VPH-08831. Звичайний поштовий вагон, вироблений ще з півстоліття тому і яких по країні курсує тисячами, був обшитий по периметру сталевими листами, що свідчило про те, що призначений він явно не для пересилки вітальних листівок до Дня незалежності. На перон висипало більше сотні автоматників, відтісняючи від загадкового вагону зівак і проводжаючих, з чорних інкасаторських броньовиків почалося перевантаження величезних дерев’яних ящиків без пізнавальних знаків. П’ятеро озброєних до зубів військових розчинилися в пащі броньованого монстра, і ту ж саму секунду коли закрилися багатосоткілограмові двері, поїзд рушив. Для обізнаних, а таких, до речі було не так вже й багато, в таких умовах таємничості і секретності не було нічого особливого – в двохстах ящиках знаходилося 3,4 мільярди рупій – 51 мільйон доларів США. А сам вагон було орендовано Indian Overseas Bank в Салемі, для перевезення в Резервний банк Індії в Ченнаї зношених та пошкоджених купюр. Подолавши 345 кілометрів, на світанку наступного дня, без жодних надзвичайних подій і затримок, поїзд прибув до станції призначення. Маневровий тепловоз відтягнув поштовий вагон на дальню колію, де його відразу взяли в кільце поліцейські – розвантаження мало відбутися в присутності представників центробанку об одинадцятій ранку.
Коли ж банкіри розпломбували приміщення-сховище у них відібрало мову – там творився суцільний безлад: ящики були відкриті, готівка валялася по підлозі, а на стелі зяяв прорізаний ножицями по металу отвір.
П’ятеро, озброєних до зубів, військових мирно сиділи в сусідньому купе навіть не підозрюючи, що вагон було пограбовано. Всього було вкрадено 57,5 мільйони рупій (860 тисяч доларів США).
Саме пограбування і події, що розгорталися після нього достойні екранізації митцями Болівуду. Тож спробуємо описати їх якби ми спостерігали за цим дійством з екрану кінотеатру.
Мохар Сінгх – бідний хлопчина з округу Гуна в індійському штаті Мадхья-Прадеш (на цю роль краще за все підійшов би харизматичний Шахід Капур) через злидні не може побратися з безіменною красунею (роль якої пасувала б незрівнянній Кангані Ранаут). На фоні мальовничого гірського пейзажу, він довго і безвихідно шукає знамення і воно таки приходить у вигляді смс-повідомлення на мобільний телефон. Мохар збирає ще шість спільників і готується до найголовнішої події в своєму житті – пограбування поштового вагону.
В призначений час Мохар з чотирма колегами по грабіжницькому цеху купують квитки на поїзд Салем-Чинаї та займають своє купе, вичікуючи слушного моменту. Майже весь шлях потяг курсує на електротязі, але на щастя зловмисників у них є невеличкий відрізок куди ще не дійшов науково-технічний прогрес і 35 хвилин без зупинок поїзд буде тягнути за собою дизельний локомотив.
З вікна купе відчайдухи перебираються на дах свого вагону і рушають в хвіст. Їм доведеться пройти небезпечний шлях в половину довжелезного потягу наражаючи себе на небезпеку зірватися вниз. Ось уже заповітний «VPH-08831» і звичайні ножиці по металу неначе картон розрізають трухляву жерсть даху поштового вагону.
Четверо зловмисників спускаються всередину, підсвічуючи собі ліхтариками. Один за одним вони відкривають ломиками дерев’яні ящики з грошима, відшукуючи найбільші номінали. І ось вона вдача – два останніх ящика доверху наповнені купюрами в 500 і 1000 рупій!
Не гаючи часу перетягнуті цупкою мотузкою теки банкнот закидаються в аладіни, що використовуються в якості мішків (для кіно за аладіни запросто зійдуть українські шаровари – форма така ж, а кольори в темряві все рівно ніхто не розбере).
Один за одним імпровізовані мішки передаються нагору і п’ятий спільник просто скидає їх в темряву ночі.
Паралельно потягу, без ввімкненого світла фар, ґрунтовим путівцем рухається фургон і двоє інших члена банди збирають здобич.
Потрібно поспішати – дуже скоро чергова станція і локомотив замінять електровозом. Там світло прожекторів, там висока напруга, там поліція (наші переживання за кіношних безстрашних героїв виявилися марними, вони успішно досягли свого купе і, навіть, виспалися поки поїзд мчав до кінцевої зупинки).
Наступної днини біля спокійного джерела з прозорою прохолодною водою, серед палаючих усіма існуючими і неіснуючими фарбами індійських квітів грабіжники розділили гроші. Їх обличчя, перемазані сажею і придорожньою пилюкою світилися від радості і щастя! Вони багаті! Прощавай жебрацьке життя! Привіт новий світ, повний можливостей!
І хоча поліція вийде на їх слід і офіційні звинувачення банді будуть висунуті лише через рік, бути новоспеченим багатіям мільйонерами залишалося лише… 93 дні.
В цей час злий і підступний прем’єр-міністр Нарендра Моді (найкращий претендент на роль – нестаріючий Мітхун Чакраборті) розбирає папери в своїй резиденції, в Делі. Майже з усіх 28 штатів і 9 територій йому повідомляють про страшенний розгул корупції. Попереду чергові вибори і подальше замовчування проблеми може сказатися на його політичній кар’єрі. Рішення приходить само собою – якщо неможливо побороти хабарників, які беруть гроші, потрібно відмінити самі гроші! Точніше найбільші номінали.
8 листопада 2016 року прем’єр-міністром з метою подолання негативних явищ в тіньовій економіці була оголошена безпрецедентна антикорупційна програма «Чисті руки» і пов’язана з нею грошова реформа: банкноти номіналом 500 і 100 рупій вилучалися з обігу, замість них вводилися купюри 500 і 2000 нового зразка.
Для розуміння масштабів процесів, що відбувалися далі звернемося до статистики: станом на кінець жовтня 2016 року готівкова грошова маса в обігу, в Індії, складала майже 18 трильйонів рупій (260 мільярдів доларів США), з них банкноти номіналом 500 і 1000 рупій – більше 85 відсотків вартості і 25 відсотків кількості купюр в обігу.
Наступні сім днів перетворилися для практично кожного індійця в суцільне пекло: в одну секунду вказані банкноти було визнано недійсними; було введено ліміти на обмін – не більше 10 000 за один раз; в магазинах і заправках, там де ще можна було щось купити за «старі» гроші утворилися неймовірні черги; банки, виявилися неготовими до обміну і просто зачинили відділення; не працювали банкомати. Найбільше постраждало сільське населення, до якого сумна звістка дісталася занадто пізно і яке через дальню дорогу вже не встигало добратися в місто для обміну. Багато людей загинуло в давках, в чергах, країною покотилася хвиля самогубств.
Мохар Сінгх сидів на березі Гангу поряд з безіменною красунею-нареченою в старенькому, але чистенькому сарі. Сльози котилися по його обличчю. Перед ним лежала купа грошей – його частка з награбованого. Ще вчора це було 10 мільйонів, а сьогодні – повний нуль. Мохар чиркнув запальничкою Zippo (американці, з Вас донат за приховану рекламу) і язики полум’я охопили його надії на багате і заможне життя.
Опускаємо 35 пісень і танців головних героїв (через кожні 10 кілометрів шляху поштового вагону), слідкуємо за детективною лінією.
Слідчий індійської поліції втомленим поглядом вглядався в монітор, жовна його вилиць нервово грали, могутня статура напружилася (ну прямо вилитий Акшай Кумар). Потрібна була тоненька ниточка, яка б дозволила розплутати клубок злочину.
Ще два тижні тому він надіслав запити до всіх мобільних операторів Індії в надії отримати хоч яку-небудь інформацію, але жодної навіть невеличкої зачіпки не було. І ось, коли чекати вже не було сил, на його електронну пошту від найбільшого оператора мобільного зв’язку Airtel (ще один донат) надійшов лист – 7 серпня невідомий абонент в Салемі надіслав невідомому абоненту в Мадхья-Прадеш коротке текстове повідомлення «VPH-08831».
Далі – це вже була справа техніки і престижу індійської поліції в кращих традиціях кінематографу: засідка, погоня, стрільба, кулачний бій, кайданки, затримання, фінальна пісня, хепі енд.
Кінець. Повертаючись до реалій: вся ця історія закінчилась щасливим кінцем для кожного учасника – грабіжники після ув’язнення благополучно вийшли на волю, прем’єр-міністр став національним героєм та був переобраний ще не на один прем’єрський строк, індійські корупціонери успішно обміняли старі зачовгані «п’ятисоті» і «тисячні» на новенькі хрусткі «двохтисячні».
І лише старенький поштовий вагон з написом «VPH-08831» залишився стояти на запасній колії. Його вирішили не утилізовувати в надії, що колись про нього таки знімуть справжнє індійське кіно.
16 лютого 2023, 17:36
Глава X Фінансовий фронт Північної Кореї Все почалося зі зламаного принтера. Несправним офісним обладнанням в наш час особливо нікого не здивуєш, тому, коли в кінці робочого дня четверга це трапилось в головному офісі Банку Бангладеш в Дакі, співробітники не надали цьому особливого значення. Буває! Закінчився тонер, злетіли драйвери чи щось там. Невелика біда! Після вихідних розберемося (для тих, хто не знає – вихідні в Бангладеш: п’ятниця і субота)! В реальності все було набагато складніше. Банк Бангладеш – центральний банк країни, який відповідає за державні золото-валютні резерви. Зламаний принтер розміщувався в кімнаті на десятому поверсі і знаходився під цілодобовою охороною. На ньому друкувалася звітність про вхідні і вихідні платежі на сотні мільйонів доларів. Точніше – НЕ друкувалася! Хакерський злом був продуманий до хвилини. 4 лютого 2016 року о 20:00 за місцевим часом і о 10:00 за нью-йоркським, з бангладешського банку до Федерального резервного банку США були відправлені платіжні доручення на перерахування одного мільярду доларів на рахунки в столиці Філіппін, Манілі. Це були абсолютно всі гроші на кореспондентському рахунку, тому американські банкіри здивувалися і, навіть, спробували зв’язатися телефоном зі своїми південно-азійськими колегами. Але в Бангладеш була глупа ніч і довгі вихідні попереду, тому голосове повідомлення на автовідповідачі прослухали лише о 8:00 неділі, коли уїк-енд розпочався вже в Америці. Після ремонту принтера і з’ясування всіх обставин пограбування лише в понеділок, бангладешці спробували зв’язатися з колегами з Маніли. На горе банкірів, понеділок 8 лютого 2016 року був першим днем Нового року за місячним календарем – головного свята Азії. Різниця в часі між Бангладеш, Нью-Йорком і Філіппінами відкрила хакерам вікно в п’ять днів, щоб забрати вкрадені гроші. До пограбування хакери готувалися, більш ніж, ретельно. В січні 2015 року декілька співробітників Банку Бангладеш отримали невинне, на перший погляд, повідомлення від такого собі Расела Ахлама, який начебто шукав роботу. Він пропонував завантажити його резюме і супровідний лист із зовнішнього веб-сайту. Як Ви, напевно, здогадалися, ніякого Расела Ахлама не існувало і, як мінімум один співробітник таки завантажив документи і заразив шкідливим вірусом свій комп’ютер. Потрапивши в систему банку вірус почав мандрувати з комп’ютера на комп’ютер, підбираючись до цифрових сейфів і мільярдам доларів в них. Паралельно зловмисники вибудовували маршрути виводу грошей і відшліфовувалися інші деталі операції. В травні 2015 року на Юпітер-стріт в Манілі, поряд з еко-готелем і стоматологічною клінікою, ними по підробленим водійським посвідченням було відкрито чотири рахунки, в одному з найбільших банків країни – RCBC. Були знайдені підставні особи, вирішені питання з транспортом та способи відмивання грошей. План був опрацьований до дрібниць і на початку лютого зловмисники були готові втілити його в життя. Але перед ними залишилася ще одна перепона – той самий злощасний принтер на десятому поверсі. Банк Бангладеш створив систему паперових резервних копій для реєстрації всіх своїх грошових переказів. Цей друк транзакцій міг сильно зашкодити грабіжникам, тому хакерам довелося написати окреме програмне забезпечення для злому локального принтера, його вирішили просто відключити. «Ідеальний план» плюс «ідеальне виконання» помножені на 35 транзакцій і 951 мільйон доларів і без того небагатого Бангладешу о 20:36 в четвер 4 лютого 2016 року почав витікати з рахунків в Федеральному резервному банку. Здавалося, все складалося більш ніж вдало, але прямо як в детективному романі, грабіжників підвела одна малюсінька деталь. В Манілі є сотні банків, якими могли скористатися хакери, але з невідомих причин вони відвідали саме відділення, яке розташоване на Юпітер-стріт і втратили сотні мільйонів доларів. Автоматизовані системи Федерального резервного банку знайшли співпадіння адреси в міжнародних санкційних списках з іранським морським судном «Юпітер» і заблокували платежі. Заблокували, але не всі – п’ять транзакцій на суму 101 мільйон таки дісталися до рахунків підставних осіб в RCBC. Не мільярд, звичайно, але теж непогано. Втім, навіть школяр Вам розповість, що перед тим як використовувати крадені гроші, їх потрібно відмити. Рахунки в RCBC на Юпітер-стріт, після річної сплячки, несподівано ожили – гроші гуляли з рахунку на рахунок, переводились на фірму по обміну валют, обмінювались в місцеву валюту і знову поверталися на рахунки. Але навіть такі хитрощі не гарантували хакерам, що гроші не знайдуть – їх потрібно було вивести за межі банківської системи. Найпростіший для цього спосіб – готівка. 31 мільйон доларів було знято готівкою одним з чотирьох власників рахунку китайцем на ім’я Сюй Вейкан. 310 кілограмів стодоларових банкнот довелося вантажити в орендований спеціально для цього мікроавтобус. В той же вечір на приватному літаку Сюй Вейкан залишив Філіппіни і більше про нього ніхто не чув. Чому лише 31 мільйон? Все просто – це все, що залишилось в банківському сховищі в переддень новорічних свят. Ще один із досить розповсюджених для відмивання способів в світі – благодійні організації. Під добрими намірами спасіння бенгальських тигрів чи антарктичних пінгвінів можуть маскуватися контори по легалізації доходів отриманих злочинним шляхом з мільярдними оборотами. Їх послугами зазвичай користуються торговці зброєю, людьми і наркотиками. Вирішили скористатися ними і наші хакери, але знову допустилися помилки, цього разу орфографічної. 20 мільйонів доларів було переведено благодійній організації Шрі-Ланки «Shalika Foundation», але в призначенні платежу було прописано «Shalika Fundation», і якийсь банкір-бюрократ і крючкотворець, заблокував операцію до з’ясування. Третій спосіб, який обрали зловмисники був несподіваним навіть для професіоналів – казино: після того, як вкрадені гроші перетворяться в фішки, будуть розіграні між столами і знову обміняні на готівку, їх вже не можна буде відслідкувати. Але хіба злодії не ризикували втратити все за гральними столами? Аніскілечки! По-перше, хакери забронювали окремі приватні кімнати, де посадили грати виключно своїх спільників, отримавши таким чином повний контроль над грою. По-друге, зловмисники вибрали найпопулярнішу в Азії і найпростішу гру – баккару. В ній можливі лише три варіанти, на які можна робити ставки і відносно досвідчений гравець з легкістю може повернути 90 і більше процентів ставки. Все що було потрібно – слідкувати за гравцями і їх ставками, своєчасно перераховувати кошти на придбання фішок, виносити з казино сумки з готівкою і, звісно, час. Його ж залишалося все менше. Поліція дихала грабіжникам в потилицю, спеціалісти з кібербезпеки знайшли уражений комп’ютер, офіційні особи вже були в Манілі, проводилися вилучення документів з архівів банку, встановлені фотороботи осіб на які відкривалися рахунки, але коли справа дійшла до казино, слідство зупинилося. В той час гральні заклади Філіппін не підпадали під дію закону про відмивання коштів і відвідувачі казино могли вільно розкидатися грошима на свій розсуд без жодної необхідності комусь щось пояснювати. І хоча співробітникам банку вдалося повернути 16 мільйонів, залишок суми – 34 мільйони доларів – безслідно зник. На жаль для Банку Бангладеш і на щастя для злочинців, поліція так нікого і не затримала і нікому не висунула звинувачень, а 65 мільйонів вічнозелених знайти так і не вдалося. Слідчі зійшлися в думці, що цифрові свідчення і докази одностайно вказують в напрямку… Північної Кореї. Повірити в це було непросто. Північна Корея – одна з найбідніших країн світу, вона в значній мірі ізольована від світового суспільства, в тому числі і від технологічних досягнень. Звідкіля там взятися хакерам?!!! І все ж таки, за даними ФБР, зухвалий злом Банку Бангладеш став кульмінацією багаторічної методичної роботи команди хакерів і посередників по всій Азії, яка діяла за підтримки офіційного Пхеньяна. В сфері кібербезпеки північнокорейські хакери відомі як Lazarus Group або «Вартові Світу», як вони самі себе називають. Назва відсилає нас до біблійного Лазаря, який воскрес з мертвих. Експерти зіткнулися з комп’ютерними вірусами групи і з’ясували, що ті також напрочуд живучі. Північна Корея – інкубатор самих хитрих, підступних і розумних хакерів на планеті! Щоб повірити в цей вислів, який навіть звучить напіванекдотично, і зрозуміти завдяки чому Північній Кореї вдалося створити елітні підрозділи для ведення кібервоєн, необхідно придивитися до сімейства Кімів, що керує країною з моменту її заснування в 1948 році. Засновник династії Кім Ір Сен розбудовував країну, що отримала офіційну назву Корейська народно-демократична Республіка, на політичному фундаменті, який називають соціалістичним, хоча скоріше працює це як монархія. Його син Кім Чен Ір покладався на збройні сили, постійно провокуючи США випробуваннями балістичних ракет і ядерних пристроїв. Американці вважають, що для фінансування атомних програм режим звернувся до незаконних методів, друкуючи «супердолари» – підроблені купюри надвисокої якості фальшування. Той же, Кім Чен Ір вирішив включити кібернетику в стратегію держави, заснувавши в 1990 році Корейський комп’ютерний центр, який до цього часу залишається центром інформаційних операцій країни. Коли в 2010 році Кім Чен Ин – третій син Кім Чен Іра – був проголошений його спадкоємцем, режим розвернув кампанію по вимальовуванню майбутнього лідера, якому щойно виповнилося двадцять років і який був абсолютно невідомий в країні, в якості поборника науково-технічного прогресу. Метою кампанії було забезпечити лояльність його ровесників і надихнути їх на подальші звершення на славу режиму з використанням цих нових інструментів і досягнень. Отримавши в 2011 році владу після смерті батька, молодий Кім назвав ядерну зброю «заповітним мечем». Але для того щоб його кувати потрібні були гроші. Багато грошей, яких якраз і не вистачало. Жорсткі санкції, що були введені Радою безпеки ООН після перших випробувань балістичної ракети з ядерною боєголовкою великої дальності в 2006 році, також не додавали великого фінансового оптимізму. Тоді ж, як стверджують спеціалісти, було вирішено звернутися до комп’ютерних зломів. Науково-технічний прогрес, звісно, чудово, але Північна Корея не підключена до інтернету – інакше вся країна змогла б побачити, як виглядає, зовнішній світ і наскільки його устрій відрізняється від картинки, намальованою пропагандистським апаратом. Тому для того щоб навчати своїх кібервоїнів, режим відправляє самих талановитих і обдарованих математиків за кордон, головним чином в Китай, перетворюючи їх в хакерів. Вважається, що там десятки, а то і сотні молодих людей під пильним наглядом північнокорейської розвідки, займаються тим же, що і звичайні айтішні фрілансери. Вони працюють на великі корпорації, промальовують героїв онлайн-ігор, розробляють мобільні додатки, заробляючи при цьому до мільйона доларів на рік. Вони ходять в кіно, відвідують кафе, розважаються, грають в азартні ігри, спілкуються в мережі, і живуть цілком безпечним і відносно вільним життям. Але вони готові в будь-яку хвилину виконати завдання своєї країни, навіть незаконне і вкрай небезпечне. Про те, що це не теорія змови і не плоди хворої фантазії журналістів свідчить кібератака на одну з найбільших в світі розважальних компаній – Sony Pictures Entertainment в Лос-Анджелесі. В 2013 році кінокомпанія оголосила про створення нового фільму з Сетом Рогеном і Джеймсом Франко в головних ролях, дія якого відбувається в Північній Кореї. За сценарієм, ведучий ток-шоу, якого грає Франко, і його продюсер (його грає Роген) збираються до Пхеньяну, щоб взяти інтерв’ю у Кім Чен Ина, а ЦРУ переконує їх вбити північно-корейського лідера. КНДР погрожував застосувати відповідні заходи до США, якщо фільм буде випущено, а в листопаді 2014 хакери, які назвали себе «Вартовими Світу», надіслали листи з погрозами на адресу компанії. Через декілька днів хакери почали втілювати в життя свої погрози – робочі комп’ютери співробітників Sony Pictures було уражено невідомим вірусом, конфіденційна інформація злилася в глобальну мережу, перестали працювати службові перепустки. Спочатку Sony не збиралося відміняти випуск «Інтерв’ю», але коли хакери пригрозили фізичною розправою топ-менеджерам, плани довелось переглянути. В результаті фільм так і не вийшов в широкий прокат. В травні 2017 року програма-здирник WannaCry розлетілася по всьому світу – вона шифрувала файли жертв і пропонувала заплатити викуп. Особливо тоді дісталося Національній службі охорони здоров’я Великобританії: постраждали відділення швидкої допомоги, було знищено цілі масиви даних, довелося перенести термінові візити хворих. Вивчаючи код WannaCry, слідчі Національної агенції по боротьбі зі злочинністю Великобританії разом зі співробітниками ФБР виявили вражаючу схожість з вірусами, що використовувалися для злому Банку Бангладеш та Sony Pictures Entertainment. І звинувачення на цьому не закінчуються! Якщо брати до віри твердження правоохоронців, кіберармія Північної Кореї доклала руки вже не до однієї з хакерських атак на компютерні системи банків і криптовалютних бірж, а загальні збитки тільки за останні три роки вже перевищили два мільярди доларів США. Повертаючись до реалій: атака на Банк Бангладеш була проведена більше ніж майстерно, але чи залишились задоволені її результатами в Пхеньяні? Адже розраховували на мільярд, а отримали всього лише декілька десятків мільйонів. Та ще й левова частина з того, що вдалося вкрасти, розчинилася в процесі подорожей по банківській системі і на виплати посередникам. Знаючи крутий норов північнокорейського лідера, можна з впевненістю стверджувати, що відповідні «оргвисновки» були зроблені, винні покарані і була проведена відповідна робота по недопущенню подібних «утрусок» і «усушок» в подальшій роботі, а бійці, зімкнувши поріділі ряди, ще міцніше вчепилися в свої ноутбуки, продовжуючи стійко тримати фінансовий фронт Північної Кореї.
