Humbert

15 лютого 2019, 22:14

Случайно наткнулся на документальный фильм про Киев, снятый в 1977 году. Киевлянам — тем, кто еще не видел — будет, вероятно, любопытно взглянуть на Крещатик, Гидропарк, универ и Русановку сорокалетней давности. Доставляют угрюмые лица советских рабов, придавленных железной пятой тоталитаризма, на фоне всеобщей разрухи и запустения. Голос за кадром изо всех сил пытается скрыть ненависть ко всему украинскому, но тщетно. В глазах людей явственно читается жажда скорейшего наступления соборности, гидности и медицинской реформы. В общем, не пожалейте 26-ти минут.

9 травня 2018, 13:18

Хозяева накрутили Порошенке хвоста, Порошенко струхнул. Поэтому сегодня разная шушера пряталась по кустам и людям не мешала. Всем нормальным — праздничный привет из Киева в День Победы советского народа над гитлеровской Германией. С Праздником! 9 мая 2019

4 лютого 2018, 00:00

Сегодня в Оперном давали «Евгения Онегина». Были опасения, что еще до ариозо Ленского по сцене запрыгают патриоты — Пушкин+Чайковский, по нынешним временам, это ватничество и оголтелый сепаратизм, негайно заборонити и всё такое — но они, по счастью, не оправдались. Хочу поздравить всех украинцев с тем, что у нас появился великолепный тенор. Это Валентин Дытюк. Ищите на афишах..

1 лютого 2018, 19:45

Прямо сейчас власть обкатывает новый вариант управления страной, при котором выборы выигрывать совсем не обязательно. События последней недели говорят об этом вполне убедительно. Черкасская история, когда молодчики из «Национальных дружин» нагнули депутатов голосовать за бюджет «как надо» — новый тренд. Не важно, у кого большинство в горсовете, к черту мелкие терки депутатов, скупку голосов, лоббирование, тушек. Нависающий над депутатом пацаненок в маске и несколько ребят, блокирующих выход из сессионного зала – лучший аргумент. В БПП ты или в» Укропе», в Оппоблоке или «Батькивщине» — не важно, ты будешь голосовать так, как тебе скажут. Иначе…иначе, как было сказано бородатым радикалом из Нацкорпуса капитану «Шахтера», «мы решим с тобой вопрос». Эти ребята — тот же Сашко Билый с калашом образца 2014 года, только теперь без налета анархии — все системно и с благословения власти. Страх побеждает жадность. Второе трендовое событие – это наезд на Сашу Дубинского и отъезд Игоря Гужвы. Украинская журналистика оскандалилась, пожелтела, выродилась. Многие журналисты исчезли с радаров, другие вынуждены работать в провластных медийных помойках и как-то оправдывать это перед самими собой. Совсем немногие нашли себя в условно оппозиционных СМИ как «Страна» или телеканал NewsOne. Этих немногих власть, которая сделала ставку уже даже не на популярность и популизм, а исключительно на силу, силой же и добивает. Власть приложила максимум усилий, чтобы обозначить новые категории «нормальности». Депутат Мосийчук, открыто угрожающий убийством журналистам, блогерам и прочей шушере — нормально. Посадки, угрозы убить и реальные убийства журналистов – не паника власти, как может показаться на первый взгляд, но проект. Не хочешь встраиваться в систему – получишь прессинг и обливание говном, не понял по-хорошему – пошел вон из страны, все еще не понял – отправим в СИЗО, совсем слетел с катушек и потерял берега – мы тебя просто убьем. Над этим проектом можно какое-то время потешаться, но логика его такова, что места оппозиционным СМИ в стране со временем не останется вовсе. И плевать они хотели на мнение американцев, Human Rights Watch и всяких там «амнести» — никто не указ. Да, они могут нависать над Порошенко и Ко по теме Антикоррупционного суда, шантажировать траншами МВФ, рассказывать, как Байден, байки про то, как нагибали папуасов, помахивая перед ними миллиардом долларов. Но главного эти самые папуасы не отдадут – права издеваться над своими же гражданами, прессовать журналистов и решать вопрос о власти так, как они умеют. И во всей этой схеме выборы – далеко не священный Грааль. Реальная власть зиждется на силе меньшинства и молчании большинства. Оригинал

12 вересня 2017, 21:48

То была песня о Мишане, пусть и не том. А эта песня об Антохе. Это сливки народа.

21 серпня 2017, 08:43

50 років тому народився Олександр Кривенко, легендарний редактор і видавець 1980-90-х років . З цієї нагоди ІП ще раз нагадує читачам його програмний текст 20-річної давнини — «Маргінальна моя Україна». В наш час засилля пострадянського і націоналістичного «совка» цей маніфест культурного опору більш ніж актуальний. -------------- У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди. Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об'єктивній реальності, державу — виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси. Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров'ю очима при слові «москаль» або «жид». Годі любити Україну містичну — компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины», влучно визначив цей стан свідомості Шевченко . «Заунывно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем . Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ. Мої батьки пухли з голоду в 33-му , а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших — те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох. Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо «пан або пропав». Колись мої предки — простодушні східняки — перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно. Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт — свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна. Врешті, необов'язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації. Власні імена в даному контексті — не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу. Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко . Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду. Квітень 2003-го. Друзі проводжають Сашка Кривенка на місце останнього спочину на Личаківському цвинтарі у Львові Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю — від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують). Синдром мазохізму розлився повсюдно — від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим. Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською. Моральний імператив «пан або пропав» вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття — звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном — розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити. Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів , з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба. Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція — на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду? Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей. Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив'язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів , цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову. Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно? Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів ( жидів , москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави? Якщо сьогодні хтось голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити — для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких. Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути. Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста. Між тим, і націоналізм — як засіб здобути національну державу — після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист — політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення. Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів. Хлопчаки, які волають «Україна для українців», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше — «Світ для України». «Зрівняємось з вами, хлоп'ята»,- думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу. Написано в 1993 році для газети «Поступ» (с) Олександр Кривенко Журналіст, публіцист, редактор. Працював у самвидаві, створив газету «Post-Поступ», був головним редактором теленовин, заснував «Громадське радіо». Батько 4 доньок. Загинув в автокатастрофі неподалік Києва 9 квітня 2003 р.

30 липня 2017, 15:03

Я прямо-таки поражаюсь, сколько у нас сейчас стало кровожадных людей. Причём, внешне они такие безобидные. Ходят в боулинг, кино с попкорном смотрят, ездят на пляжи. Но в глубине души у них такой зов войны, что куда там викингам. Лохи, прямо скажем, эти викинги. Они комментируют публикации словами — «на войне как на войне», «надо было всех убить», «да ещё больше надо убить». А когда я интересуюсь, были ли они сами на войне, у них наступает ступор. Они либо начинают пургу нест … и, либо не отвечают на вопрос. Ключевой ответ — «причём тут это»? Да конечно, ни при чём. Я одну вещь скажу. Мне был 21 год, и я впервые поехал в командировку, как тогда выражались, в «горячую точку». И знаете, когда я (домашний тихий мальчик) увидел там, как людей убивают, я два дня жрать не мог. Потом привык, конечно. Но и не то, чтобы полностью. Скажем, в одной ближневосточной стране, будучи уже в возрасте изрядно за тридцать, я видел, как ребёнка по частям после бомбардировки из дома разрушенного доставали. И что-то мне это зрелище тоже не совсем понравилось. Нет во мне лихой крутизны, извините. Я думаю, предложи этим храбрецам и философам войны зарезать курицу, они будут бледнеть и заикаться. И курица им будет ночами сниться, и мешать попкорн в кинотеатре кушать. Я на фронте не видел военных, которые бы не мечтали, чтобы война закончилась. И считавших, что всех надо убить. Потому что они там, а не в боулинге. А так, конечно, дома у компа все храбрые. А в кафе с пирожными так и вовсе — лучше просто рядом не стоять. (с) ориджиналитэ

28 липня 2017, 19:31

«Юридический и правоохранительный мир очень маленький, чтобы отрицать его резонансные события. Руководство МВД и полиции уже публично опровергли, что один из их главных функционеров Троян задерживался вчера на взятке. Но этого нельзя просто так скрыть и оно все таки выползает из всех щелей. … Операцию проводили сотрудники Генеральной прокуратуры при оперативном сопровождении СБУ. Фигурант был задержан с деньгами и внезапно отпущен. Деньги нашли при обыске дома. С ходатайством об обыске ГПУ обратилась в суд 26 июля. Эта беспрецедентная ложь в ближайшее время станет достоянием общественности, потому что в деле произошел уже большой межведомственный документооборот, включающий ходатайства ГПУ в суд, переписку ГПУ и СБУ, судебные санкции и протоколы обыска.» (С) Андрей Портнов Подробицы: Фото с обыска:

19 липня 2017, 16:38

3,5-метровую статую Фридриха Энгельса отыскали валявшуюся в Новосанжарском районе Полтавской области. Перерезанную пополам, обросшую мхом и обмазанную национальной жовто-блакиттю. Её провезли через всю Европу, убрали следы глумления украинских «патриотов», — очистили и сложили. Самая известная британская газета «Гардиан» посвятила этому событию большую статью. https://goo.gl/HmNrYf Теперь статуя обрела новое постоянное место – в Манчестере, где великий философ и экономист Энгельс жил более 20-ти лет и написал свой известный труд «Положение рабочего класса в Англии". Полный текст на here