Чому за роки співпраці з МВФ Україна не стала «економічним тигром»

Поки росія намагається знищити українську економіку фізично, внутрішні дискусії про реформи, правильність рецептів Міжнародного валютного фонду чи структурні маяки від ЄС які треба виконувати для отримання фінансування, не вщухають.

Я думаю, багато із вас задавалися питанням: «Чому за десятиліття співпраці з МВФ Україна так і не стала „економічним тигром“, як на це вплинула зміна глобальних фінансових догм та чи під час війни класичні лекала стабілізації потребують ревізії»?

За понад 30 років незалежності Україна стала одним із найбільших та найпостійніших клієнтів Міжнародного валютного фонду. Проте, попри десятки підписаних меморандумів, країна до початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році так і не змогла вирватися з кола бідних держав Європи. З початком великої війни ситуація загострилася до межі: руйнування інфраструктури, втрата територій та колосальна міграційна криза поставили під питання саме виживання економічної системи.

У суспільстві та експертних колах досі домінує полярність думок: для одних МВФ — це єдиний рятівний жилет, без якого країна впаде в гіперінфляційну прірву, для інших — зовнішній управитель, чиї жорсткі вимоги гальмують розвиток вітчизняної промисловості.

Щоб зрозуміти, хто правий у цій дискусії, необхідно вийти за рамки українського контексту й подивитися, яку грандіозну, хоч і тиху, еволюцію пройшов сам МВФ за останні 25 років, і де саме його поради стикаються із суворими реаліями інституційної неспроможності та війни на виснаження.

Від ринкового фундаменталізму до прагматизму

Наприкінці 1990-х років МВФ часто асоціювався з політикою, яку називали «Вашингтонським консенсусом» — набором жорстких правил, які пропонувалися країнам-позичальникам: масована приватизація, різке скорочення бюджетних дефіцитів (фіскальна економія або austerity), повне відкриття ринків капіталу та мінімізація ролі держави в економіці.

Цей підхід зазнав серйозної критики під час Азійської фінансової кризи (1997−1998) та колапсу пострадянських економік. Тодішній головний економіст Світового банку, Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц публічно та гостро розкритикував наявні на той час підходи. У своїй культовій книзі «Глобалізація та її незадоволені» він звинуватив МВФ у «ринковому фундаменталізмі». Стігліц доводив: сліпе вимагання скорочувати видатки та піднімати відсоткові ставки в розпал рецесії не лікує економіку, а вбиває сукупний попит, перетворюючи локальні кризи на затяжні депресії.

Критика Стігліца та інших провідних економістів (таких як Пол Кругман чи колишній аналітик Світового банку Вільям Істерлі) стала одним із чинників перегляду Фондом власних підходів. За останні чверть століття політика МВФ змінилася в кількох ключових аспектів.

1. Визнання помилок фіскальних мультиплікаторів (2012 рік): Головний економіст МВФ Олів'є Бланшар публічно визнав, що Фонд недооцінював вплив мультиплікаторів через жорстку економію. Скорочення держвидатків під час криз стискало ВВП значно сильніше, ніж прогнозували математичні моделі МВФ.

2. Легітимізація валютного контролю (2012, 2022 роки): Якщо в 90-х Фонд вимагав абсолютної свободи руху капіталу, то сьогодні в межах концепції «Інституційного погляду» (The Institutional View) МВФ офіційно дозволяє країнам вводити обмеження на рух «гарячих» спекулятивних грошей для захисту національних валют.

3. Реакція на пандемію (2020 рік): Під час COVID-19 МВФ повністю відмовився від риторики економії, закликавши уряди «витрачати стільки, скільки потрібно», щоб зберегти купівельну спроможність громадян та бізнес.

4. Зміна політики кредитування заради України (2023 рік): Історичним кроком стало оновлення політики кредитування МВФ у березні 2023 року, коли Фонд вперше дозволив надавати масштабні програми країнам, що перебувають у стані «виняткової невизначеності» через активні бойові дії.

Сьогоднішній МВФ є набагато гнучкішим, ніж чверть століття тому. Проте, чому в українському випадку його рецепти все одно не призводять до стрімкого економічного прориву?

Анатомія глухого кута в Україні

Головна концептуальна помилка українських дискусій про МВФ полягає в нерозумінні самої природи цієї інституції. МВФ — це не міністерство економічного розвитку, не інвестиційний банк і не план Маршалла. Це фінансовий реаніматолог та аудитор останньої надії. Його завдання — загасити пожежу: стабілізувати платіжний баланс, вгамувати інфляцію, навести лад із бюджетом і пересвідчитися, що країна здатна обслуговувати свої борги.

Тут і криється головна пастка. Макроекономічна стабільність (низька інфляція, прогнозований дефіцит) — це обов’язковий фундамент, але сам по себе він не створює заводи, не розробляє інновації й не запускає високотехнологічний експорт. Україна потрапила в класичний інституційний розрив, який детально описували представники школи інституційної економіки:

МВФ може вимагати цифр, але не може створити інституції. Фонд фіксує параметри бюджету чи монетарної політики. Але він не здатний замість української влади побудувати справедливі суди, забезпечити безумовне верховенство права та захистити інвестора від рейдерства чи корупційного тиску. Без цих інституцій макростабільність залишається стерильною: гроші в країну не заходять, бо ризики занадто високі.

Консервація сировинної структури. Виконуючи вимоги щодо фіскальної консолідації, уряди часто скорочують саме капітальні видатки — інвестиції в інфраструктуру, освіту та підтримку нових галузей. Як наслідок, країна роками балансує бюджет, але залишається бідним експортером аграрної сировини та металургійної продукції з низькою доданою вартістю.

Демографічна пастка депресії. Як зазначають сучасні критики МФО, якщо міжнародні програми допомагають стабілізувати фінанси, але паралельно не створюються умови для масштабної індустріалізації, країна починає стрімко втрачати людський капітал. Для України це вилилося у відтік мільйонів працездатних громадян спочатку через бідність, а тепер — через війну. Ми ризикуємо остаточно постаріти й знелюдніти ще до того, як встигнемо розбагатіти.

Воєнна економіка: Коли стандартні методи шкодять

Повномасштабна війна з Росією вивела дискусію на абсолютно новий рівень. Війна на виснаження потребує мобілізації всіх наявних ресурсів всередині країни. І тут класичний підхід МВФ починає вступати в суперечність із завданнями оборони.

З одного боку, без фінансової парасольки МВФ та прив’язаної до неї допомоги союзників (зокрема, інструментів на кшталт Ukraine Facility від ЄС) українська фінансова система просто б не встояла. Партнери покривають гігантський цивільний дефіцит нашого бюджету.

З іншого боку, фінансування військових видатків — це виключно наше завдання, оскільки міжнародні кошти не можна витрачати на зброю чи грошове забезпечення армії. Щоб закрити цю діру, МВФ традиційно пропонує стандартний інструментарій: підвищення податків, посилення фіскального адміністрування та монетарне затягування пасків. Проте в умовах війни цей підхід несе в собі серйозні ризики:

Пригнічення внутрішнього бізнесу: Український бізнес — це головний донор армії. Надмірний податковий тиск або непередбачуваність податкової політики в часи, коли підприємства працюють під обстрілами та в умовах дефіциту електроенергії, може призвести до їх закриття або виходу в тінь. Це зменшить, а не збільшить податкові надходження в довгостроковій перспективі.

Необхідність воєнно-промислового стимулювання: Воєнна економіка потребує прямих державних субсидій, пільг для виробників зброї та дронів, капітальних інвестицій у локалізацію виробництва. Це класична дирижистська (керована державою) модель, яка суперечить класичному ліберальному духу МВФ.

Висновок: Домашнє завдання, яке ніхто не зробить за нас

Досвід країн, які здійснили успішні економічні прориви — від Південної Кореї та Тайваню до повоєнної Західної Німеччини — доводить одну істину: жодна країна світу не побудувала успішну економіку, сліпо і бездумно виконуючи лише інструкції міжнародних кредиторів.

Усі успішні «економічні тигри» використовували фінансову допомогу чи макроекономічну стабілізацію від МФО виключно як парасольку, під якою вони запекло розбудовували власну, суверенну стратегію розвитку. Вони захищали внутрішній ринок, субсидували експортні технологічні галузі, інвестували в освіту й жорстко контролювали корупцію. Вони мали свій план, тоді як Україна роками сприймала меморандум МВФ як свій єдиний економічний план.

МВФ не винен у тому, що Україна бідна. Фонд робить свою роботу — тримає пацієнта при житті на операційному столі. Але завдання перетворити цього пацієнта на здорового атлета, побудувати нову індустріальну воєнну та повоєнну економіку, повернути мільйони біженців та захистити право власності — це виключно наше суверенне домашнє завдання. Час припинити звинувачувати дзеркало Міжнародного валютного фонду й почати формувати власний порядок денний економічного відродження.

Автор:

Фурман Василь

Член Ради НБУ