КИЇВСЬКИЙ КОНСЕНСУС

Сергій Дацюк
Філософ

Раніше президентські вибори, в незалежній Україні, хай навіть через революцію, закінчувались здебільшого тим, що меншість визнавала вибір більшості.

Але в 2014 році меншість не визнала вибір більшості, відтоді ми маємо окупований Крим і ТОТ ДЛО. І тепер в 2019 ми знову маємо невизнання 25% України вибору більшості, причому ще і в вигляді регіонального розмежування.

Тому, вірячи у Єдину Велику Україну, ми маємо чітко зафіксувати, в чому суть Київського Консенсусу і Галицького Консенсусу. Щоб об'єднатись, нам потрібно спочатку добре розмежуватись.

Що таке Київський Консенсус?

Київський Консенсус це платформа київських інтелектуалів, що сформувалася за останні 15 років, а в останні роки російсько-української війни перетворилася в Україні вже на громадський рух за Суспільний Договір.

Київський Консенсус протистоїть Донбаському Консенсусу (російсько-радянський імперіалізм) та Галицькому Консенсусу (націонал-патріотизм).

В чому головний засадничий розлам, нездоланна прірва між російськими імперцями та українськими націонал-патріотами? Перші – за «належність до чого більшого та інакшого», другі – за «належність до маленького, але свого». Перші не дуже люблять своє маленьке. Другі – з підозрою ставляться до усього, що більше за їх маленьке. Все решта – це послідовна реалізація цих двох установок. Тому росіяни у конфлікті з цілим світом. А українці у внутрішньому конфлікті, де світ – це лише спосіб внутрішньо воювати і час від часу миритися. Потрібно покласти кінець цьому протистоянню.

«Kleine aber meine», тобто (нім.) «маленьке, але моє» – установка націоналізму та націонал-патріотизму.

«Quod pars maior», тобто (лат.) «частина чогось більшого» – установка імперіалізму і універсалізму.

«Alium extra», тобто (лат.) «інакше за межами» – установка конструктивістського мультиверсалізму та аллотопії.

Київський Консенсус виступає з мультиверсальної і аллотопічної позиції – не вибирай маленьке, не вибирай велике, вибирай інакше за межами цих альтернатив.

Не народ, а громада. Не нація, а політія як мережеве суспільство. Не держава, а республіка, як мережене суспільство. Не влада, а самоуправління. Тут українська мова містить важливий нюанс. Мережа це повний антипод ієрархії. А мереживо це мережа, де вузли можуть мати локусну ієрархію. Відтак мережевий і мережений – різні поняття.

Народ, нація, держава та влада – нікуди не діваються. Просто вони дають можливість розвиватися новим формам спільності, самоуправління та самовизначення.

Політія це неуспільнена множинність. Республіка це успільнена множинність. Демократія є вироджена політія. Адже 10 книга Платона називається не «Республіка», як це перекладають в англо-французькій мовній традиції, чи «Держава», як це перекладають в слав'янських мовних традиціях, а «Політія», як це перекладають в німецькій традиції. Звідси походить Велика Європейська Брехня про демократію, яка нібито найкраща.

Київський Консенсус полягає у тому, щоб формувати громаду та республіку в контексті мультиверсально-трансцендентного людства і багатомодельної людської цивілізації з її установками на тривалу перспективу. Народ як захист вже цінних цінностей чи нація як захист політичного трайбалізму та спільної закритої комунікації певних спільнот можуть бути цікаві в обмежених сферах повсякденності. Глобальне українство це недомінантне і неагресивне всередині себе, але відкрите і експансивне назовні.

В основі Київського Консенсусу – установка на інакше, на радикальні зміни, на інновації (від «нове») та інавації (від «інакше»). Позиція націонал-патріотів в жодному разі не може виступати платформою для змін в Україні, бо консервативна і до змін не здатна. Принцип суб'єкта змін дуже простий – змінювати когось або щось може лише той, хто сам здатен змінюватись. Договірний підхід Київського Консенсусу це є засновок та інструмент спільних поступових змін. Націонал-патріотичний підхід абсолютно деструктивний, бо він хоче змінити інших, сам змінюватися відмовляючись. Україні потрібна не незмінна ідентичність, а динамічно змінне самовизначення.

В основі інтелектуального самовизначення Київського Консенсусу – не релігія, не наука, а конструктиве мислення та соціальне моделювання вкупі з соціальною інженерією наших колег, трансцендентна та соціальна рефлексія, стримана позитивна емоція в орієнтації на інакше, оптимізм позитивної перспективи, яка постійно осмислюється, переглядає засновки і установки, будує і втілює стратегії інакшого майбутнього (відмінного від теперішнього).

Рефлексивна етика полягає у здатності до складного етичного мислення, яке розглядає етичні компроміси і консенсуси. Компроміс добра зі злом є зло. Етичний транзит повинен враховувати архаїчні етичні норми, допоки живі їх носії. Локальні і тимчасові дії проти спільного блага не можуть бути виправдані далекими і тривалими цілями нібито спільного блага. Здирництво, мародерство, корупція не можуть прикриватися націонал-патріотизмом.

Інакші мотивації задля соціальної енергетики. Висококоннективний світ, фактично вже синхронний машинний переклад, зникнення культурних кордонів і явне домінування універсальної, навіть теж вже застарілої глобальної, культури обезсмислює і руйнує будь-які перспективи не лише етнічного, але навіть і політичного націоналізму. Це означає, що ані національна культура, ані національна мова вже не породжують такого ж рівня сили соціальну енергетику, як це було ще 100 років назад. Ми спізнилися, потрібно переключатися на інші, більш динамічні мотивації в договірним чином структурованих громадах та республіці.

Мовне договірне різноманіття. Мова як виокремлена та ізольована мала сенс допоки потрібно було захищати свою закриту і здебільшого ізольовану ідентичність. Тепер мова це лише змінний і розширюваний до багатьох раз на життя засіб комунікації. Мова є носієм доволі поверхневих юнгівських архетипів, в той час як більш фундаментальні і більш транзистентні структурні архетипи задаються вже поза мовою на рівні засновків та установок мережевих середовищ, що більше не мають кордонів.

Громадська інклюзивність замість націонал-патріотичної ексклюзивності. Значна частина енергетики бізнесу в Україні вже років 20 іде на монополістичне здирництво, а не на конкуренцію. Олігархія має бути знищена, особливо якщо вона націонал-патріотична, бо саме тоді вона найбільш шкідлива. Значна частина соціальної енергетики громади іде на протистояння, а не на солідарно-договірне творення спільних смислів та перспектив. Націонал-патріотизм має позбутися своєї розкольницької агресії. Щоб соціальну енергетику спрямувати на позитив, потрібен Суспільний Договір та інноваційна Конституція на основі цього Договору.

Принцип бізнесу та ділової комунікації націонал-патріотів – «Свій до свого по своє» – прекрасно співіснує зі здирницькою олігархією, якщо олігарх – націонал-патріот, бо тоді він свій. Принцип бізнесу та ділової комунікації Київського Консенсусу «Один до другого за інакшим» стосується інновацій та інавацій в контексті бізнесу та ділової комунікації.

Київський Консенсус виступає за Велику Україну на договірних засадах громада-республіка, але без націоналістичних чи менторських домінацій. Засновки Київського Консенсусу – договірні відносини як основа, громада замість народу, республіка замість держави, мережа і мереживо замість ієрархії, недомінація в суспільних відносинах, багатомодельність світовлаштування, самореалізація більше свободи, співуправління і співволодіння щодо спільного, руйнування монополій і олігархій, самовизначені індивіди та громади замість уявно-примусової нації, тобто не просто щоденний плебісцит, а щоденне самовизначення.

Що таке Галицький Консенсус?

Націонал-патріотизм як громадсько-політична платформа значним чином локалізований на Галичині, хоча має своїх прихильників також у центральній Україні, меншою мірою – на Півдні та Сході України. Галицький Консенсус – сектантський, він претендує на Велику Україну, але на своїх умовах, шляхом сепарації. У їх розумінні – «більшість (75%) є неправильний народ», «ми ще не стали політичною нацією», «соціальні мережі профанують політику».

Розмежування трьох різних консенсусів в Україні відбулося в останні 5 років. Донбаський консенсус призвів до політико-територіальної сепарації та окупації Криму і Донбасу Росією з 2014 року. На процесах розпаду України в останні роки постав Київський Консенсус, про який йшлося вище. Водночас Галицький Консенсус, наявність якого його представники не хотіли визнавати ще півтора роки тому, перетворюється після президентських виборів 2019 року на наших очах у Галицький Розкол.

Подібно до того, як Янукович став злочинним і зрадницьким лідером Кримсько-Донбаського сепаратизму, так і Порошенко стає злочинним і зрадницьким лідером Галицького Розколу, який вже є сепарацією, хоч ще не є сепаратизмом.

От скажімо, стаття Тараса Возняка «Чи є шанси сформувати український політичний народ?». Ми, ті самі 75%, які нібито ненація і ненарод, хотіли би дуже дізнатися, а як справжні націонал-патріоти, нібито нація і народ, тобто 25%, ставляться до зовнішнього управління Україною, аморального українського політичного класу, його корупції, його мародерства, його олігархічного здирництва, його торгівлі-на-крові, до затягування ним війни?

Як власне націонал-патріоти ставляться до підтримки патологічного брехуна, здирника і мародера в якості політичного лідера, до порохоботства як соціального явища облудливої псевдопатріотичної масової пропаганди з примітивними дуже схожими на російські «скрєпи» «армія, мова, віра» і повсюдного мережевого тролінгу антивладної громадської опозиції?

Чи не має права народ і нація, яких нібито 75%, забажати повного перезавантаження політикуму? Народ не може бути елітою, але чи має він право розблокувати вертикальну мобільність для кооптації нової еліти? Якщо на незручні питання довго не відповідати, вони підривають довіру зсередини своїх змістів.

Оскільки Галицький Консенсус є погано артикульованим, прихованим за позірними науковими визначеннями, радикально розмежованим на нібито позитивну теоретичну програму і дуже суперечливу громадсько-політичну практику, його необхідно реконструювати як наявну і очевидну теоретико-практичну структуру установок.

Щонайперше, відмова від мислення – про багато речей ми в принципі не можемо говорити, коли про це раніше говорили в Росії. А раз говорили раніше в Росії, то говоріння про це – кремлівська пропаганда. Тобто виникає зручна причина для відмови від мислення – всяка критика націонал-патріотизму це кремлівська пропаганда. Це дуже ефективний на перших порах спосіб захисту націонал-патріотичної пропаганди: все, що їм не подобається – це кремлівська пропаганда. Але це само себе руйнує, бо не працює на рівні глибинних змістів.

Погана артикуляція програмних засад Галицького Консенсусу побудована на такому явищі як криптосемантика – коли значення безлічі програмних слів приховує їх справжній зміст (говорим одне – розуміємо для своїх інше). Така семантика побудована на архаїчних поняттях, які намагаються використовувати в сучасних і змінених реаліях. Говоримо політична нація, а насправді усіма своїми діями творимо мовно-етнічну націю. Говоримо про Томос задля єдності автокефальної церкви, а насправді інституціоналізуємо через подвійне зовнішнє церковне управління релігійний розкол в країні. Говоримо про війну, а насправді її правовим чином не визнаємо і не хочемо воювати, нехай за нас геополітичні союзники воюють. Говоримо про сучасну армію, але насправді відтворюємо радянську архаїчну армію, та й тій не даємо виконувати її функцію, дозволяємо лише гнити в окопах. Говоримо про абстрактні корупцію, здирництво і мародерство, але не хочемо визнавати, що політичний лідер на боці націонал-патріотів власне і творив цю корупцію, здирництво і мародерство.

Отже криптосемантика це засаднича для Галицького Консенсусу річ, яка приховує дійсні змісти, дійсні мотивації, дійсні цілі, блокує мислення і обмежує рефлексію.

В основні Галицького Консенсусу так чи інакше лежить архаїчний концепт етнічної нації, який облудно видає себе за концепт політичної, який є так само застарілим. Причому в просуванні етнічної нації використовують нібито ліберальну концепцію вибору – добровільне самовизначення, але публічне і з публічною ж сегрегацією.

Це сталінське самовизначення. На відміну від гітлерівської національної політики, де національне визначення накидувалося державою і держава потім здійснювала публічну сепарацію і сегрегацію, сталінська політика полягала у добровільному, але чітко фіксованому, національному самовизначенні (сам вибирай, що писати в 5 графі паспорту), але з наступною прихованою сепарацією і сегрегацією націй з боку держави.

Відтак ми маємо архаїчного монстра як установку соціального примусу: народ-націю. В згаданій статті Тараса Возняка – народ це історична спільнота, що поділяє певні цінності, стремить до однієї мети, а нація це спільнота політизованого (найбільше в культурі) і поєднаного масовою комунікацією суспільства.

Чи є мета у нації, яка фронтирна і відтак неекспансивна? Чи є якась інакша національна ідея, окрім як в концепті Подерв'янського «Від'їбіться від нас усі»? Адже це ізоляціонізм. Перемогти і українізувати всіх внутрішніх ворогів? А як вони всі від'їбуться чи виїдуть? З 2013 року Україна зменшилася на 13 мільйонів чоловік (Крим, Донбас, еміграція). І далі будемо боротися з внутрішніми ворогами? Зробимо Україну на 15-20 мільйонів і втішатимемося, що це всі свої?

Причому, ті, хто апелюють до народу та нації, не визнають вільне громадянське суспільство, бо мають суттєві домінанти та обмеження – примусова етнізована колективна пам'ять, установка на титульну націю, норми етнічної сегрегації в теперішньому, сепаратно-етнічне майбутнє і суспільна комунікація лише в рамках цих обмежень.

Криптосемантика «політичної нації» в Галицькому Консенсусі формулюється так: «Політична нація це етнічна нація, що здобула політичну владу». Це вкрай небезпечне і безперспективне визначення, що контрабандою протягує етніцизм у політичний націоналізм. Етнічна нація наративно видає себе за політичну націю, але в дійсній політиці здійснює не політичне об'єднання, а асиміляцію та обмеження в правах нетитульних націй. І тут справа не лише в росіянах – можна подивитися на упослідження кримських татар. Саме через таку маніпулятивну криптосемантику «політична нація» як поняття теж має померти, бо втрачає довіру.

За часів війни Росії з Україною націоналізм пропагандистськи розширюється до націонал-патріотизму, де значна частина громадян опиняються заручниками архаїчних націоналістичних уподобань і патріотичних антиросійських уподобань. Ресентимент найболючіше б'є саме того, хто ненавидить, а не того, кого ненавидять. Молодь тікає з України по світу не від війни, бо війна це драйвово для молоді, вона тікає від ресентименту.

Проблема навіть не в самому цьому архаїчному дискурсі, а в його охоронній формі. Проблема у агресивному несприйнятті інакшого, у відношенні до всякого інакшого як до чужого і ворожого. Мономодельність, сепарація, сегрегація, домінантність, неугодоздатність – ось основні онтологічні та комунікативні установки Галицького Консенсусу.

З цих засадничих уявлень та установок виникає трайбалізм і власне групова етика: своїм можна все, будь вони олігархи, здирники, мародери чи корупціонери. Чужим – закон про примус до нав'язаної колективної пам'яті, мови, норм повсякденності.

З трайбалізму виникає елітарна ексклюзивність. Націонал-патріоти видають себе за особливу частину еліти, еліту правильну, яка творить правильний народ, розвинуту націю.

В цьому трайбалізмі швидко знаходить собі притулок олігархічне здирництво в формі олігархічного консенсусу, тотальна корупція в формі корупційного консенсусу, мародерство вузького кола елітарно-ексклюзивної кліки. Саме це дозволяє націонал-патріотам творити та підтримувати істеричну націонал-патріотичну комунікацію, закривати очі на торгівлю-на-крові.

Така кругова порука олігархічного та корупційного консенсусу породжує етатизм, тобто захист олігархічної і корумпованої держави в умовах війни. Таким чином олігархія і корупція отримують причини для подовження млявої зовнішньої війни і інтеріорізації війни проти внутрішніх ворогів – представників нетитульних націй, представників універсальних наднаціональних проектів, представників лівих ідеологій.

Найбільше впадає в око націонал-патріотичний максималізм: «Або Україна буде націонал-патріотичною, або України не буде взагалі», відтак з'являється теза про руйнування України як своєрідний шантаж: «хочете бути в єдиній Україні, ставайте націонал-патріотами», або також пряме залякування: «або націонал-патріотична Україна, або російська», ніби нічого інакшого не буває.

Ще одним, не менш важливим, засновком Галицького Консенсусу є релігійний парадокс.Церква не становила таку частину офіційної політики ще навіть 5 років назад, як це відбувається зараз. На тлі явного занепаду науки як інституту та світогляду, Україна в цьому контексті уподібнюється до російського православного фундаменталізму ПГМ – «православ'я головного мозку». І тут нас не спасають ані греко-католики, ані протестанти Галичини, які більш помірковані, тому що православ'я втягує українську політику в свій дискурс, а не в католицький чи протестантський. Парадокс у тому, що Галицький Консенсус тут змушений політично обирати православний політичний дискурс, будучи по суті католицьким в своїй основі. Саме це лежить в основі галицької релігійної сепарації.

Важливим процесом націонал-патріотичного Галицького Консенсусу є мовний гвалт. Це складне соціальне явище, що містить декілька взаємопов'язаних соціальних установок.

Мовний реваншизм. Росіяни та російська мова довго утискали українців та українську мову, тепер українці помстяться і будуть утискати росіян та російську мову.

Мовний фетишизм. Реванш буде не в сфері більшого розвитку інтелектуалізму, науки чи мистецтва, а саме в сфері простого мовного вжитку – це легше пояснити масам, легше перевірити і т.д.

Публічний і демонстративний мовний примус. Для вживання української мови має здійснюватися агресивний примус, на вживання російської мови має бути накладено обмеження. Демонстративність мовного примусу має надавати безпосереднє задоволення мовним фетишистам, а переживання і дискомфорт російськомовних мають слугувати основою цього збоченого задоволення. Неадекватні мовні фетишисти здобувають державну і суспільну підтримку через націонал-патріотичну істерію на телебаченні та в соціальних мережах.

Але якщо ми транслюємо мовну агресію та мовний примус, то мова вже не має значення. Інакше кажучи, мова, яку потрібно захищати шляхом збоченого до фетишизму реваншу, вже мертва. Жива мова сама себе захищає, вона не потребує солдатів мовної армії.

Дискурсивна агресія. Виникає так звана мова агресії, яку точніше називати дискурсивною агресією. Дискурс страху стає основою такої агресії на основі постійного залякування «А то Путін нападе», «А то росіяни домінуватимуть всередині України».

Націонал-патріотична істерія в Україні досягла в останній час майже такого рівня, як імперсько-радянська істерія в Росії. Але це порівняння не може бути відрефлексовано націонал-патріотами, бо істероїди свідомо відключають рефлексію та мислення. Вступати в змістовну і осмислену комунікацію з істероїдами стає неможливо.

Націонал-патріотична ексклюзивність. Націонал-патріотична ідентичність – єдино правильна для України, решта українців – або манкурти, або жертви російської пропаганди, або кремлівські агенти, тобто зрадники. Причому призначати когось зрадниками мають право лише націонал-патріоти. Решта, якщо вказують націонал-патріотам на їх зраду (перенесення війни з Росією з лінії розмежування всередину України, співробітництво з олігархами, які мають бізнес-стосунки та таємні домовленості з ворогом), називаються зрадофілами. Виникає дивна ситуація – нібито зрадники є водночас і зрадофілами. Зрештою такий дискурс втрачає логічність і переконливість.

Дзеркальне зомбування. Зомбовані агресивною російською пропагандою жителі України не мають права на договірну солідарність. Їх потрібно не піддати дезомбуванню, а піддати дзеркальному зомбуванню ще більш агресивної української пропаганди. Тому українське телебачення та соціальні мережі захопила націонал-патріотична істерія, яка по суті нічим не відрізняється, від російської радянсько-імперської істерії. Оскільки українці все одно лишаються зомбовані, то ті, хто їх зомбував, займає щодо них позицію маніпулювання і стає специфічно домінантною і сегрегаційною елітою.

Моральний релятивізм. Націонал-патріоти погоджуються на аморальність свого лідера, а це підриває традицію моральної переваги їх лідерів в минулому. Енергетика без етики не спрацює. Порошенко сьогодні так само небезпечний для України, як Янукович у 2014.

Партикуляризм як заперечення універсальності, коли універсальність розглядають винятково як імперськість, радянщину чи європейськість у національно-споживчому змісті.

Провальне регіональне домінування. Ані «Свобода», ані «Самопоміч» не досягли впевнених інституційних політичних успіхів. Галицька сепарація в цьому сенсі подібна до донбаського сепаратизму. Вони обоє є маргіналіями України, вони обоє розривають Україну і ведуть до її розколу. Україна територіально може лишитися без регіональних маргіналій – Донбасу та Галичини. В цьому є якась збочена погордливість галичан: бути більшими українцями, ніж Україна, і жити окремо від України.

Відмова від солідаризації поза націонал-патріотичним примусом. Відтак галицька сепарація розколює Україну тим, що не визнає масштабнішого солідаризму за межами націонал-патріотизму.

Галицький Консенсус, про який свого часу існувало лише аналітичне узагальнення, до того ж дуже критиковане галичанами, тепер перетворився на галицький розкол в контексті націонал-патріотів з їх 25%. Націонал-патріоти заблокували своє соціальне мислення і рефлексію, знизили рівень політичних домагань, отримали вкрай злочинного, аморального і дуже небезпечного для України лідера.

Назагал, висновок про Галицький Консенсус – суперечлива та архаїчна картина світу, слабкі трайбалістські та ресинтементальні мотивації, які не можуть протистояти будь-яким іншим глобальним чи навіть трансцендентним мотиваціям, облудна криптосемантика і нікчемні смисли, які не захоплюють молодь, відсутність уявлень про складну перспективу складного світу.

Саме ці обставини не дозволили їм вже і не дозволять надалі отримати лідерство у всій Україні. Вони існуватимуть надалі як маргінали і гетто ресентименту, і це лише їх вина.

Київський Консенсус та Галицький Консенсус

Київський Консенсус продукує «інакше» як найпотужнішу з усіх відомих форм світової експансії глобального українства. А Галицький Консенсус продукує націонал-патріотичну агресію всередину суспільства, а не назовні – проти ворога, у експансію.

Київський Консенсус розглядає небезпеку галицької сепарації як небажану відмову від громадсько-республіканської угоди для Великої України. Відтак окрім націоналістичного патріотизму Київський Консенсус пропонує інакший – громадсько-республіканський патріотизм.

За своїми установками Київський Консенсус може включати Галицький Консенсус, тому що перший – договірний. Але Галицький Консенсус не бажає ні з ким домовлятися, і за свої архаїчні переконання готовий аж на розкол України. З нарваними націонал-патріотами ми нову країну не збудуємо, як не збудуємо її з радянсько-імперцями, які теж не хочуть домовлятися.

Україна в свої більшості не прийняла Галицький Консенсус. Можливо у нас неправильний народ, несформована політична нація і профанні соціальні мережі, але насильно цю ситуацію не змінити. Можливо, українці до всієї глибини не розуміють суть Галицького Консенсусу, але вони точно знають, що це архаїка і безперспективняк.

Галицький Консенсус це невелика частина можливо правильної України. Київський Консенсус це почасти правильна, почасти неправильна, але договірна Велика Україна.

Київський Консенсус пропонує глобальне українство як ставку на інакше, тобто грати за великим рахунком, а не відіграватися за минуле в націонал-патріотичному ресентименті.

Відмовляйтеся від Галицького Консенсусу – він архаїчний, примусовий, мало осмислений і не має позитивної перспективи!

Приставайте до Київського Консенсусу – він інноваційний та інаваційний, договірний, набагато більш осмисленіший і має позитивну перспективу!