Епізод з серії «Коридорами влади»

Епізод з серії «Коридорами влади». Нижній Кончазаспінськ відрізаний від світу, пізній вечір, дача одного депутата, -74 по Фаренгейту, заметіль, сугроби. Діючі особи: Лєра, Олег Валерійович, Юга, Леня Космос. — Оце так замело, все біле-біле, наче мука свіжезмолота або кокс..., — думки Леоніда, який стояв біля вікна і дивився на цю красу, були хаотично-різдвяні, зіниці щиро розкриті, а руки наче хотіли обняти цей сніг і забурсатися в ньому і забути про все… хоч на годинку… — Зараз зателефоную Катманду, нехай визволяє нас зі сніжного полону, — заходився Юга, але абонент був поза зоною досяжності або Хредофон знову чудив.- Хлопчики, як будемо грітися? — натякаючи на щось соромітське, змовницьки підмигувала Валерія, підкочуюсь все ближче і ближче до Валерійовича. — Що вона хоче від мене? — ніяковів Олег, при чому тут я? — Юга пробуй ще зателефонувати. — Та, не має зв'язку, — ех, віскарику б зараз. — Чому б і ні, — підтримав Льоня, — до якого з неохотою повертався здоровий глузд: сніг то лише сніг нажаль. — А чи не збацати нам партейку в преференс, на роздягання звісно, — запропонувала Лєра. — Та йоб, — давай на гроші, — перехристився Олег. — На гроші, так на гроші, — і Лєра наше заправський фокусник дістала з бюстгальтера пачку свіжендрукованих 1000-гривневих банкнот. — Всі присутні з подививом вирячилися на зображення на купюрі… — Що, не чекали?.. ту бі буде.

— Ого як вас розплющило, що не чекали такого косарика? — посміхалася з інтригою Лєра. — Да як можна, де ж національна ідея! — картавив Юга. — Нічогенька так, цупка, — зазначив Льоня, — намагаючись скрутити хоча б косячок. Олег Валерійович був наскільки ошарашений, що не міг сказати і слова. — Да чого ти солоденький, розлабся, ось постав музичку, відкривай буржуйське кукурудязне пойло, — підвелася Лєра, по змовницьки підтягнувши свої лєопардові лосіни, наче ненароком задівши Олега своїм жарким бедром. Валерійовича наче током вдарило: «ох, що ж воно буде», — думав він, обречено засовуючи касету в магнітофон: «… Белые розы, белые розы… Что с вами сделали снег и морозы...», — заскрежотів сонік, наче його не змазували останні надцять років. — «Ну все — пропав», — подумав Валерійович… -Компанія живенько організувала стіл, Льоні було доручено рографити пульку: чомусь всі за виключення останнього автоматом отримали на себе по пару вістів, але настрій був миролюбивий, грали ж не на свої кровнозароблені, задзвеніли вперший раз бокали, потім ще раз і гра невдовзі почалася. … — 6 пік, — пас, — 7 бубнів, — 8 треф, — мать його в дригало – мізер! – заверещав Валерійович, мабуть спонтанно, внаслідок реакції на розвідувальні рухи Валерії в районі верхньої частини його бедер під столом. – Ну відкривай прикуп, — глузливо резюмував Юга. Тремтячою рукою Олег перевернув одну карту – туз пік, потім ще одну – червовий туз. – Ой лишенько, — все що зміг сказати Валерійович і втратив свідомість… ту бі буде.

— Лєжка, що стобою, — заметушилася Лєра, — на кого ти нас залишив, ти ж наш майбутній керманич, наша опора, наш сокіл ясний… — Тихо, дурепа, — він ще дихає, потрібно штучне дихання роботи. – Ага зараз, — енергійно почала розтібати штани. – Лєра, рот-в-рот, а не в рот-в-туди! – То наче, живий, реагує ж! – Ой, що зі мною, — приходячи до тями застогнав Валерійович. – Мізер на 8 взяток, — відрапортував Юга. – А чому у мене розстебнуто там? – Дорогенький ти лежи, я все зроблю сама, — підморгнула Лєра. – А хай тобі грець, що відбувається, рятуйте. – Ось затянитись, а то верещиш на всю округу, — запропонував Леонід – Хватить грати. – Тоді давайте танцювати, я хочу танцювати, — наполягала Лєра, зла як та левиця, з лап якої на полюванні вислизнула жертва. – Давайте краще вип'ємо, — запропонував і без того вже розпечений від випитого Юга, — і підемо франктфуртських копів довбесити…– Ні куди ми не підемо, а полетимо зараз, зараз Лесик шатл піджене – одна за іншою сипалися бредові ідеї. – Тук, тук, — роздався стукіт у вікно. – Хто там? хто це?, — здивувалися присутні. В потемках ночі, на крилечку стояла якась страшна фігура з довгою косою, яка матеріалізувалася не зрозуміло звідки, у місячному сяйві через призму віконних морозних візерунків здавалося, що ця істота виповзла з самого аду, що підкріплювалося їдким запахом газу. – Відкривайте паразити!, — заволало те ззовні. — Це податківці! ні – з люстраційного комітету, ні – агенти кремля. – Відкривайте паразити, я замерзла! – Пароль? – напустив туману Леонід. – Я тобі зараз той пароль в дупу засуну. – Чому мені, тут є кому, — зауважив наш блаженний. …ту бі буде.