Змусити москву заплатити

Напад Росії на Україну зруйнував заводи від Маріуполя до Бахмута, розтрощив енергомережі та перетворив багатоквартирні будинки на купи пилу. За останніми даними, зібраними для Реєстру збитків, що ведеться за підтримки ООН, збитки Києва становлять 486 мільярдів доларів і швидко зростають.

Питання вже не в тому, чи заслуговує Україна на компенсацію, а в тому, чи має світ право — і чи зобов'язаний — змусити Москву заплатити.

Закон: обов’язок, а не вибір

Мало які положення міжнародного публічного права є настільки усталеними, як обов’язок агресора відшкодувати заподіяну шкоду. Стаття 31 проекту статей Комісії з міжнародного права 2001 року є однозначною: держава, відповідальна за протиправне діяння, «має обов’язок повністю відшкодувати заподіяну шкоду».

Цей абстрактний обов'язок набув реальної сили 15 листопада 2022 року, коли Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію ES-11/5, в якій визнала, що Росія «повинна бути притягнута до відповідальності», і закликала створити «механізм відшкодування збитків, втрат або шкоди, заподіяних її міжнародно-протиправними діями».

Резолюція не є юридично обов’язковою, але вона кодифікує консенсус, що формується: на відміну від післявоєнного Іраку чи Сербії, Росію просять компенсувати своїм жертвам під час конфлікту, а не через покоління.

Прецедент: від Багдада до Брюсселя

Історія пропонує дороговказ. Після вторгнення Саддама Хусейна в Кувейт у 1990 році ООН створила Комісію з компенсацій (UNCC), яка фінансувалася за рахунок податку на експорт іракської нафти. Протягом трьох десятиліть Багдад перерахував 52,4 млрд доларів кувейтським позивачам, після чого рахунок був закритий у 2022 році.

Московська скарбниця є більш бездонною. Приблизно 300 млрд євро російських суверенних резервів заморожено в юрисдикціях G7, переважно в бельгійській кліринговій палаті Euroclear. Брюссель уже погодився перерахувати «несподівані прибутки» — відсотки та реалізований прибуток — Україні. Міністри ЄС підписали відповідний документ 21 травня 2024 року; перші 1,5 млрд євро були перераховані в липні минулого року.

Лідери G7 пішли ще далі на саміті в Апулії, структурувавши кредит на 50 млрд доларів, обслуговування якого гарантується майбутніми доходами від цих резервів. Цей механізм дозволяє уникнути прямої конфіскації, але при цьому забезпечує довгострокове фінансування, навіть якщо західні виборці втомляться виписувати чеки.

Моральність і стримування

Відповідальність Росії не є суто технічною; вона випливає з принципу, старого як Кодекс Хаммурапі: хто заподіяв шкоду, той повинен її відшкодувати. Перекладення витрат на відновлення з союзників-платників податків на агресора відновлює моральний баланс і позбавляє територіальні завоювання будь-яких економічних дивідендів.

Є й перспективна логіка. Якщо заморожені активи Росії можна буде легально передати Україні, майбутні агресори врахують ці санкції у своїх розрахунках. Загроза втрати резервів, доступу до ринку суверенного боргу та експортних доходів стане стратегічним стримуючим фактором поряд із перспективою поразки на полі бою.

Фінанси: системний ризик переоцінений

Центральні банкіри побоюються, що конфіскація суверенних резервів може похитнути фінансовий порядок долара-євро. Однак компроміс ЄС, спрямований виключно на прибуток, який підтримала навіть раніше скептична Німеччина, показує, що ризик є контрольованим. Як зазначає один з високопоставлених чиновників ЄЦБ, цей захід «не є конфіскацією суверенних активів» і тому не порушує імунітет, який захищає основний.

Ринки зрозуміли натяк. Щорічний звіт Euroclear підтверджує, що перенаправлення прибутку не мало «істотного впливу» на обсяги розрахунків, а волатильність рубля більше пов'язана з новинами з поля бою, ніж з бухгалтерським обліком Брюсселя. Інвестори розуміють різницю між тимчасовою іммобілізацією та прямою експропріацією, і перше залишається кращим варіантом.

Справедливість у судах

Доктринальна дискусія вже не є академічною. 4 серпня 2025 року суд у Відні дозволив виставити на аукціон понад 20 об'єктів нерухомості, що належать Росії, вартістю понад 120 мільйонів євро, щоб виконати рішення Гаазького арбітражу про стягнення з «Нафтогазу» 5 мільярдів доларів за експропріацію кримських активів.

Це перший випадок, коли суд ЄС дозволив примусовий продаж не дипломатичної нерухомості Росії. Юридичні стратеги називають це «плацдармом»: після переходу права власності кошти можуть бути перераховані на депозитний рахунок у Києві з мінімальною затримкою в апеляційному процесі.

Інші юрисдикції слідують цьому прикладу.

Французькі судові пристави наклали арешт на російські твори мистецтва, що зберігаються для виставки в Парижі; канадські суди, уповноважені законом C-19, розпочали процедуру ліквідації банківських депозитів, заблокованих санкціями. Кожне успішне виконання рішення зменшує пул безпечних активів і змінює баланс витрат і вигод для Москви.

Вердикт

Чи «правильно» стягувати репарації з Росії? Міжнародне право чітко визначає це зобов'язання; прецеденти показують, що це можливо; економічний аналіз свідчить, що системний ризик можна контролювати; моральні міркування вимагають, щоб рахунок оплачував агресор, а не жертва чи її друзі.

Для Києва це питання існування. Для Брюсселя, Вашингтона, Лондона і Токіо йдеться про підтримку порядку, заснованого на правилах, в якому кордони не змінюються силою і безкоштовно.

А для Москви повідомлення є чітким: кожен день, що триває війна, лічильник продовжує працювати, а активи, які одного дня могли б відбудувати Україну, зменшуються. Рано чи пізно гроші будуть виплачені — за договором або з молотка аукціоніста.

В історії це не помста, а ціна порушення найдорожчого правила світу — правила проти війни.