Повернути своїх: Чому гривня та верховенство права важать більше за патріотичні гасла

Давайте начистоту. Коли ми бачимо цифри – шість, а то й майже сім мільйонів українців за кордоном – перша реакція емоційна. Це наша кров, наші люди. І ми хочемо, щоб вони повернулися. Але апелювати виключно до патріотизму в цьому питанні – це як намагатися заправити автомобіль добрими намірами. Не поїде.

Повернення мільйонів – це не гуманітарний проєкт. Це наймасштабніше економічне завдання, що стояло перед Україною за всі роки незалежності. Ми конкуруємо за власних людей з країнами, які пропонують їм стабільність, безпеку та соціальні стандарти, напрацьовані десятиліттями.

Тож яка наша ціннісна пропозиція? Що ми можемо покласти на стіл, окрім розмов про любов до Батьківщини? Відповідь лежить у трьох площинах, і жодна з них не працює без іншої.

Почнемо з фундаменту, без якого все інше – картковий будиночок. Це макрофінансова стабільність. Звучить нудно? Можливо. Але уявіть собі людину, яка думає, чи повертати родину з Німеччини. Перше, про що вона спитає – це не про краєвиди. Вона спитає: «А що буде з моїми грошима?».

Тому завдання номер один для НБУ та уряду – забезпечити передбачуваність. Це означає послідовне таргетування інфляції, щоб гривня в кишені не перетворювалась на папір за пів року. Це означає адекватну фіскальну політику, а по-людськи – жити за статками, не залишаючи нашим дітям астрономічних боргів.

І, мабуть, найважливіше – верховенство права. Повірте, для інвестора, який вирішує, чи будувати завод, і для айтівця, який думає, чи купувати квартиру, захист власності важить більше за будь-які податкові пільги. Коли людина впевнена, що її активи завтра не «відіжмуть», вона починає мислити довгостроково. Вона починає вкладати. В себе, в родину, в країну.

Робота є? А якщо знайду?

Гаразд, припустимо, ми досягли стабільності. Гривня не стрибає, суди працюють. Що далі? Далі людина шукає роботу. І ось тут ми підходимо до найцікавішого.

Нам потрібні не просто робочі місця. Нам потрібні продуктивні робочі місця. Час дешевої робочої сили для України минув – наші люди побачили, скільки коштує їхня праця в Європі. Це означає, що державні стимули, кредити «5-7-9» та інвестиції мають йти в ті сектори, де створюється висока додана вартість: переробка, ІТ, енергетика, сучасний агросектор.

Це вимагає сміливих кроків. Дерегуляція – не на папері, а реальна. Детінізація – не через «закручування гайок», а через створення умов, коли працювати вбілу просто вигідніше. Уявіть собі: податкове навантаження на зарплату таке, що ні в кого не виникає думки про конверти. Фантастика? Або необхідність?

І, звісно, ринок праці. Нам потрібна гнучкість, але не дикий капіталізм. Потрібні масові, сучасні програми перекваліфікації. Бо не можна змусити слюсаря зразка 1995 року ефективно працювати на роботизованій лінії, просто давши йому нову уніформу. Це інвестиція, яка окупиться сторицею.

Дім, школа, лікарня – активи, а не витрати

І ось ми на фінішній прямій. Людина має стабільність, має роботу. Чого ще бракує? Якості життя.

Тут ми часто робимо помилку, розглядаючи соціальну сферу як тягар для бюджету. Це докорінно неправильно. Якісна медицина, сучасна освіта, доступне житло – це не витрати. Це інвестиції в людський капітал. І це, мабуть, найприбутковіші інвестиції, які може зробити держава.

Чому? Бо здорова людина – це продуктивний працівник. Освічена дитина – це майбутній інженер або підприємець. Сім'я, що має власне житло, – це той самий «якір», який міцно тримає її в країні.

Тому програма «Build Back Better» – це не про те, щоб пофарбувати старі «хрущовки». Це про будівництво енергоефективних будинків, які знизять рахунки за комуналку. Це про створення шкіл, куди діти бігтимуть із задоволенням. Це про лікарні, яким не страшно довірити своє здоров'я.

Зрештою, все зводиться до одного. Чи зможемо ми створити в Україні середовище, де бути чесним – вигідно, бути працьовитим – прибутково, а ростити дітей – безпечно і перспективно?

Це не станеться за рік чи два. Це вимагає розробки нового суспільного договору, де держава забезпечує правила гри та якісні сервіси, а громадяни – працюють і сплачують податки. Це наш шанс перетворити найбільшу трагедію в історії на точку найбільшої модернізації. Шанс, який ми просто не маємо права змарнувати.