Про забудовників та соціальну інфраструктуру: досвід Європи

В Україні, на жаль, розповсюджений стереотип, що забудовники та соціальна інфраструктура — речі майже несумісні. Насправді провідні вітчизняні девелопери вже давно готові до роботи за кращими європейськими зразками. Проте на даний момент далеко не все залежить від їх бажання.

Але спочатку про несумісність. Насправді, комплексна житлова забудова, яка передбачає наявність певного переліку об’єктів соціальної інфраструктури, є вигідною для будівельних компаній. Бо дозволяє зводити об’єкти більш високого рівня комфортності, а значить — підвищеного попиту, ніж поширена нині «точкова» забудова. Тому з точки зору бізнесу — зазвичай соціальні об'єкти є не тягарем, а — конкурентною перевагою.

А тепер про бажання. Міста розвиваються за Генеральним планом. Саме ці документи визначають не лише реалії сьогодення, але й формують майбутній вигляд територій. Зокрема, і щодо нормативів «комплектації» житлових масивів відповідними об’єктами інфраструктури. Тому виграють ті міста та населені пункти, де місцева влада здатна сформувати реалістичну стратегію розвитку та забезпечити її неухильне втілення. А як експерт будівельної галузі відзначу, що в таких містах соціально відповідальному забудовнику працюється набагато легше та зручніше.

А тепер про європейський досвід. Сучасний тренд — відмова від спальної забудови, коли мешканці мегаполісів працюють, вчяться та розважаються в одному місці, а відпочивають в іншому. Забагато транспортних проблем для міста та часових і грошових витрат для його мешканців. Сьогодні в моді так званий «mixed-use development». Це модель забудови, яка поєднує житлові та комерційні приміщення з розвинутою соціальною інфраструктурою.

В межах цього тренду можна виокремити дві основні формації — «горизонтальну» та «вертикальну». Горизонтальна потребує значних ділянок, тому ареал її розповсюдження переважно — околиці міст. І навіть міжміські простори у разі наявності транспортних магістралей з достатньою пропускною спроможністю. Вертикальна, навпаки, гармонійно вписується в щільну забудову центральної та прилеглих частин мегаполісів. Вона передбачає зведення багатофункціональних веж, які зазвичай мають дві або, навіть три окремі функціональні зони — житлову, комерційну та інфраструктурну.

Отже, що ми маємо у сухому залишку.

По-перше, українські забудовники, принаймні та їх частина, яка прагне вести соціально відповідальний бізнес, є активними прихильниками комплексної забудови. З урахуванням європейського досвіду «mixed-use development» та за кращими вітчизняними проєктами.

По-друге, така забудова, причому як у вертикальній, так і в горизонтальній формації, потребує готовності до неї передусім органів місцевої влади. І децентралізація, що триває, дає надію, що українське місцеве самоврядування освоїть модерні стратегії розвитку територій в прискореному режимі.

І, нарешті, по-третє. Маємо певну долю оптимізму, що наш варіант «війни за міський простір» буде не надто агресивним та жорстоким, як його описують класики урбаністики. Хоча б тому, що ми встигнемо вчасно врахувати і чужі прорахунки, і виправити власні помилки.