Глава XIV Голуб з французьким зеленим горошком

Зранку, 20 травня 2010 року, співробітники паризького Музею сучасного мистецтва (Musee d'Art Moderne de la Ville de Paris) здійснювали обов’язковий ранковий обхід виставкових залів та недорахувалися п’яти картин. З’ясувалося, що за ніч, перед самим носом у трьох охоронців, музей обікрали.
Повний список поцупленого виглядав наступним чином: «Голуб з зеленим горошком (1912) Пабло Пікассо, «Пастораль» (1905) Анрі Матісса, «Олива поблизу Естака» (1906) Жоржа Брака, «Жінка з віялом» (1919) Амадео Модільяні та «Натюрморт з свічниками» (1922) Фернана Леже.
Злодій, скоріш за все, діяв один: принаймні камери спостереження зафіксували лише одну фігуру, яка залишала музей.
Поліція відзначила, що злочинець зовсім не поспішав: він акуратно витягнув полотно з рами, а не вирізав їх як роблять деякі інші грабіжники. Після цього п’ять полотен не важко було винести скрутивши в рулон. Вся справа зайняла в нього п'ятнадцять хвилин.
Співробітники музею з’ясували, що одне з вікон було розбите, а навісний замок – зламаний. Як же грабіжнику вдалося обдурити сигналізацію? Все просто – жодних труднощів з цим як раз і не виникло, оскільки система оповіщення була зламана і чекала ремонту ще з кінця березня. Звідкіля про це знав зловмисник так і залишилось невідомим, але не можна виключати, що саме знання інформації про незахищеність музею спонукало злочинця на зухвале пограбування.
Поліція взялась за свою роботу, а вже на наступний день авторитетний The Guardian спробував пояснити необізнаній публіці, що ж саме втратила світова культурна спадщина через крадіжку.
Виявляється, картина Матісса – це важливий крок художника на шляху до відкриття ідеалістичного світу чистих квітів і розкутого Ероса. А в контрастних, насичених кольорах роботи Брака дається взнаки одночасно вплив Матісса і фовістів – пейзаж передає глядачу відчуття спеки. Наостанок, «гастрономічна» картина Пікассо – маніфест кубізму. Художник роздер реальність на складові, як голодний гурман обробляє птицю; обриси предметів, які важко впізнати, стирчать з цієї реальності, як кості з м’яса, приправленого гарніром з зеленого горошку.
Критики живопису одностайно погодилися з такими характеристиками і з тим, що втрата дійсно неоціненна! Але скільки ж це в грошах?
І ось тут починається гра «Хто більше». Журналісти The Guardian зробили припущення, що сума вкраденого складає близько 50 мільйонів євро, назвавши самим дорогими творіння Пікассо і Матісса, оцінивши їх в 23 і 15 мільйонів євро відповідно. Адміністрація музею була більш щедрою на оцінку і назвала суму в 100 мільйонів. В офісі ж паризького прокурора оголосила суму в п’ять разів більше.
Слідчі, скоріш за все з оцінкою дещо перегнули, але завищення ними вартості ще можна зрозуміти. Кому ж не хочеться взяти участь у розслідуванні найбільшого викрадення творів мистецтва в світовій історії. З 500 мільйонами євро у парижан дійсно був би шанс обійти пограбування музею Ізабелли Стюарт Гарднер, що відбулося в американському Бостоні в 1990 році. Тоді здобиччю зловмисників стали не лише картини імпресіоністів – Моне і Дега, — але і майстрів «старої школи», в тому числі картина Вермеєра «Концерт» і трьох Рембрандтів, серед яких єдиний морський пейзаж. Але, навіть, за посередніми підрахунками втрати перевищили найбільше пограбування Старого Світу, коли в 2008 році з музею в Цюріху зникли Дега, Сезанн, Моне і Ван Гог.
В будь-якому випадку варто враховувати, що мова йде лише про теоретичну, а не ринкову вартість картин, які не виставлялися на продаж. Після викрадення цього, тим більше, не трапиться: картини вже не вдасться продати відкрито, вони занадто відомі. Жовта преса відразу висунула версію про те, що картини крали під «замовлення» загадкового поціновувача живопису XX століття, що готовий ризикнути і винайняти грабіжника, і при цьому надзвичайно скромний, що готовий ніколи нікому не показувати свої скарби.
Залишимо в праві на життя версію з безкорисливим прихильником мистецтва. Тим більше, що на переконання справжніх шанувальників живопису і професійних культурознавців, французькі художники з їх багатою історією були одними з самих значних новаторів, що водночас з іншими світовими художниками сформували мистецтво в тому вигляді, яким ми його знаємо сьогодні. Італійський ренесанс, потім Німеччина, Нідерланди та Іспанія мали домінуюче становище в європейському мистецтві після середньовіччя. Франція, хоча і була лідером в деяких напрямах, згадаємо французьке бароко 17 сторіччя, стиль рококо 18 сторіччя чи романтизм початку 19 сторіччя, все ж таки залишалася на другорядних ролях.
Спочатку французькі короновані особи, а згодом і арт-заклади, такі як Французька академія образотворчих мистецтв, Лувр і багато інших музеїв, художні галереї і художні школи підтримали французьке мистецтво в повстанні відходу від канонів, прояві ініціативи і впровадженні нових способів, які на сьогодні визнані і улюблені в усьому світі.
В середині 19 сторіччя у Франції спостерігалося піднесення імпресіонізму, за ним слідував постімпресіонізм, що поклав початок модернізму, завдяки чому і відбувався рух до сучасного мистецтва.
Роза Боньор (1822 – 1899), Ежен Буден (1824 — 1898), Жан-Леон Жером (1824 – 1904), Каміль Піссарро (1830 – 1903), Едуард Мане (1832 – 1883), Едгар Дега (1834 – 1917), Поль Сезанн (1839 – 1906), Клод Моне (1840 – 1926), Огюст Ренуар (1841 – 1919), Берта Морізо (1841 – 1895), Анрі Руссо (1844 – 1910), Гюстав Кайботт (1848 – 1894), Поль Гоген (1848 – 1903), Жан Беро (1849 – 1935), Жорж Сера (1859 – 1891), Анрі Тулуз-Лотрек (1864 – 1901), П’єр Боннар (1867 – 1947), Анрі Матісс (1869 — 1954) — цей список можна продовжувати до нескінченності. Окрім згаданих вище знаменитих художників, народжених у Франції, варто також відзначити інших, чия творчість в повній мірі розгорнулася саме в цій країні, чия майстерність народжувалась на вулицях Монмартра, а пейзажі Франції надихнули на створення шедеврів світового живопису – Леонардо да Вінчі (1452–1519), Альфред Сіслей (1839–1899), Ван Гог (1853–1890), Пабло Пікассо (1881–1973), Марк Шагал (1887–1985) та інші. Париж став беззаперечним центром сучасного живописного мистецтва!
Не останню роль в цьому зіграло створення Товариства осінніх салонів. Перша Осіння виставка відбулася в 1903 році в паризькому Малому Палаці, а з 1904 і до наших часів, вона проходить щорічно в жовтні або листопаді у Великому Палаці. Приймають участь не лише художники і скульптори, а й архітектори, музиканти, літератори і дизайнери, які демонструють свої досягнення.
Ось, що писала газета «Правда», кореспонденти, якої в 1923 році відвідали салон: «2395 номерів. А насправді-то Осінній салон – це лише одна з численних виставок Парижу. Рахуючи в році приблизно 4 виставки, це 10 000 картин. Прийміть до уваги, що виставляється не більше 10% виробництва. Отримуємо солідну цифру: 100 000 щорічних картин. Ще сто років – і у кожного француза буде власний Луврик. Луврики – і більше нічого: самі здорові, самі молоді люди замість роботи сидять і подвоюють своє майно сумнівним живописним шляхом. Слабенька промисловість!».
Залишимо в спокої сталінську пропагандистську машину і повернемося до грошей!

Як же працює арт-ринок сьогодні і чому сучасне мистецтво коштує стільки, скільки воно коштує?

Перше – посередники. Встановлення ціни залежить від типу організації, що займається продажом витворів мистецтва. Галереї і аукціонні будинки дійсно використовують різний підхід до формування ціни. За твердженням галеристів, які вважають своїх колег з аукціонних будинків прямими конкурентами, перші торгують мистецтвом, другі – продають товари. Хоча, як відомо, кожен кулик…

Друге – технічна складова. Ціни встановлюються на підставі технічних параметрів, таких як розмір, формат й інші характеристики. Відповідно, ціни не встановлюються спонтанно – витвір більшого формату буде коштувати дорожче ніж невелика робота, живопис дорожче малюнка олівцем і т. д. Разом з тим, технічна цінність не обмежується фізичними властивостями – мистецтво стало настільки складним з технічної точки зору, що так звані «приховані» посередники вже створили власний ринок. Серед них архітектори, дизайнери, сценографи, освітлювачі, інженери, охоронці, вантажники, перевізники, реставратори, оцінщики, страховики, експерти та ін., які коригують ціну. Здогадайтеся в яку сторону…

Третє – аура. Згідно знаменитої формули найавторитетнішого філософа культури ХХ сторіччя Вальтера Беньяміна, аура – це особливий феномен, що встановлюється між глядачем і витвором мистецтва. В це можна і не вірити, але, навіть, відверті скептики не заперечують, що наприклад, «Джоконда», «Мислитель» чи «Герніка», мають надприродну і магічну силу, пов’язану з унікальністю. Так що, хто зна…

Четверте – емоції. Відомо, що емоції відіграють певну роль в будь-яких торгових операціях, і арт-ринок не став виключенням. Емоції впливають на формування ціни, коли «приховані» посередники і торговці можуть грати на емоціях колекціонерів щоб збагатитися і, навпаки, досвідчені колекціонери грають на емоціях посередників, щоб знизити ціну. Крім того, деякі витвори мистецтва мають такий магнетизм, що і самі можуть, інколи, керувати емоціями людини. Останнє – дещо невпевнено…

П’яте – статусність. Нікого в наш час особливо не здивуєш віллою на Французькій Рив’єрі чи яхтою. А як щодо картини імпресіоніста на стіні цієї вілли чи яхти? Хмм…

І шосте – найголовніше – інвестиційна складова. «Інвестори в мистецтво стають колекціонерами, а колекціонери – інвесторами» – ця фраза одного з директорів аукціонного дому Christie's, Метью Стівенсона, досить точно передає ситуацію на сьогоднішньому арт-ринку. Традиційно вважається, що в періоди економічної нестабільності ринок мистецтв зростає. В 60-70 роках двадцятого сторіччя інвестори почали купувати картини щоб уберегтися від інфляції. В періоди криз: «нафтової» 1973-го, «енергетичної» 1979-го, «фінансової» 2008-го, «коронавірусної» 2020-го, продажі предметів мистецтва лише зростали. Серед альтернативних інвестиційних активів мистецтво вже вийшло на друге місце після товарів розкоші – яхт, дорогих авто, літаків.

Американські вчені підрахували, що за період другої половини ХХ сторіччя прибуток, який принесли інвесторам вкладення в мистецтво, перевищив той, що приносять суверенні облігації чи казначейські зобов’язання.

Звісно, що предмети мистецтва неоднакові і приносять різний інвестиційний дохід своїм власникам. Наведемо відомий, майже хрестоматійний приклад.

Першим інвестиційним фондом, який зробив вкладення в арт-ринок в далекому 1974 році, став Пенсійний фонд британських залізниць (BRPF). Після тривалих консультацій з експертами в Фонді більше всього повірили в те, що найбільше будуть дорожчати картини «старих майстрів»: біля п’ятої частини всіх грошей було витрачено на їх картини, ще десять відсотків – на малюнки цих же художників. По десять відсотків Фонд вклав в роботи імпресіоністів і модерністів, китайських художників, а також книги і манускрипти. Через надмірно високу волатильність ринку, від купівлі сучасного мистецтва було прийнято рішення відмовитися.

В результаті більше за все прибутку принесли імпресіоністи (21% річних без кореляції на інфляцію), художники вікторіанської епохи (17,6% річних), китайська кераміка, фарфор і англійське срібло (по 15,7% річних). Картини ж «старих майстрів» принесли британському фонду «скромні» 11% річних.

Скромні – в порівнянні з сучасним мистецтвом, яке з початком тисячоліття користувалося особливою шаною.

Тільки за десять років, з початку 2000-х ринок сучасного мистецтва в світі виріс на 851%. Найбільший в сегменті – американський – на 543%, а наймолодший китайський – на 11000%. Подальше зростання, хоч вже й не таке вражаюче, також, продовжується.

Таким чином, формування цін на витвори сучасного мистецтва необхідно розглядати не лише з виключно економічних позицій, оскільки мова йде про ціни на об’єкти, що мають і естетичну цінність.

Всі ринки (в тому числі і ринок сучасного мистецтва) працюють однаково: вони управляють цінами, які не можуть існувати окремо від культурної реальності. Інакше кажучи, ціни не можуть існувати як незалежні і самодостатні структури, навпаки, вони існують в рамках складної культурної системи.

Повертаючись до реалій, в 2017 році поліція завершила розслідування і справа про пограбування Музею сучасного мистецтва була передана до суду. Головного обвинуваченого – серба В’єрана Томича, який отримав прізвисько «людина-павук» за здатність безперешкодно пересуватися по стінах будинків, було засуджено до восьми років ув’язнення за крадіжку суспільних культурних цінностей. Двоє його подільників – антиквар Жан Мішель Корвез і годинникар Йонатан Бірн, отримали сім і шість років тюрми відповідно за пособництво і зберігання краденого. В доважок на них було накладено штраф на загальну суму майже 110 мільйонів євро.

Під час судового процесу Йонатан Бірн заявив, що знищив картини, які знаходилися у нього на збереженні, викинувши їх в бак для сміття. Ні прокурора обвинувачення, ні суддю таке зізнання особливо не переконало, але справу було закрито. Спеціалістам же лише доводиться гадати, на кого з товстосумів в кріслі-гойдалці зі стіни дивиться голуб з зеленим французьким горошком.