Коли терпіння закінчується: про рабство в Івано-Франківському управлінні та солодке життя керівництва

Я ніколи раніше не писав відгуків. Ніколи не виносив робочі проблеми назовні, бо завжди вірив, що внутрішні процеси можна виправити всередині. Але зараз усе це стоїть поперек горла. Як керівник одного з відділень Івано-Франківського управління Ощадбанку, я більше не можу мовчати.
18:40. У відділенні темно, всі розійшлися, а я сиджу з вимкненими моніторами й переглядаю чергове повідомлення у Viber. «Клієнта перекидаємо під інше відділення.»
Одним рядком — місяці роботи моїх людей стерті. І все це, як завжди, не випадково: клієнт іде туди, де керівник відділення «своя», під покровительством обласного управителя. Там усе дозволено. Там і зарплати нормальні, і премії роздуті, і навантаження — мінімум. Там система працює. Але лише для обраних. А що в нас? Нас шестеро — тримають на собі навал трафіку, задач, скарг, планів і стресу, який би витримали далеко не всі. Мої працівники отримують зарплати, які складно назвати заробітною платою. Це копійки за той обсяг роботи, який вони виконують. Премії- це завжди обман. Копійки за те, що щоранку стають на бойове чергування перед чергою з пенсіонерів, за те, що бігають між клієнтами, за те, що знімають нервову напругу людей, які приходять «просто спитати», «тільки подивитись», «мені на хвилинку». Копійки — за роботу, яку вище керівництво навіть не намагається зрозуміти.
І на фоні цього абсурду- премії та зарплати в обласному управлінні… У кожного- оклади, які дорівнюють зарплаті трьох моїх менеджерів разом взятих.
Люди, які не працюють з клієнтами ні хвилини, можуть дозволити собі жити в іншій реальності. Вони мають все: високі ставки, корпоративні пільги, премії «за лояльність».
І при цьому щодня диктують нам вимоги й розсилають зауваження: «Де звіт?» «Чому невиконання?» «Ви погано працюєте». Погано? Це говорять ті, хто вчора спокійно «переклав» нашого клієнта під своє «правильне» відділення. Ті, хто знає, що їхня зарплата не залежить від реальних показників, бо їхні показники — сформовані за рахунок інших. Ті, хто по суті керує не роботою, а перерозподілом чужих результатів. І так — у всьому. Плани, показники, депозити, картки, кредити — усе, що ми реально залучаємо, може зникнути наступного ранку, бо комусь згори так сказали.
І всі це бачать. Усі мовчать… Щодня дзвінки від «кураторів» -людей, які існують у філії як окрема каста. Вони можуть дозволити собі говорити з тобою зверхньо, бо знають: їх прикривають зверху. І коли вони питають «Чому невиконання?», хочеться спитати у відповідь: А чому ти забрав наш факт учора? Але відповідь і так зрозуміла. Корупція …
Тому що система побудована так, щоб свої були в шоколаді, а інші — вічно винні. І от я сиджу ввечері у порожньому відділенні й думаю: хто і скільки ще встоїть у цьому хаосі?
Скільки людей ще витримають цей моральний пресинг? Скільки ще можна працювати на зношення — без гідної зарплати, без підтримки, без елементарної поваги?
Проблема не в нас. Проблема не в менеджерах і не в касирах. Проблема — у керівництві обласному, яке давно живе у власному світі й втратило зв’язок з реальністю.
У системі клановості, кумівства й подвійних стандартів, яка пожирає всіх, хто не є частиною «свого кола».
До Нового року я закриваю це питання для себе. Я йду. Не тому, що слабкий. А тому, що більше не хочу бути гвинтиком у механізмі, який працює проти своїх же людей.
І скажу чесно: молодь не йдіть сюди працювати. Не витрачайте нерви на систему, яка вас принизить та всі ваші інститутські мрії спустить в унітаз… Не розраховуйте на кар'єру там, де зусилля нічого не значать, а все вирішує лише близькість до «правильного» кабінету. Цей банк тримається на відділеннях в якому простий, знедолений працівник, який щодня посміхається крізь сльози, приймає клієнтів і замість подяки отримує тиск і зневагу. І якщо щось колись зміниться, то тільки тоді, коли хтось нарешті визнає: проблема — у тих, хто наживається на працівникові…