Sekator
Sekator
Зарегистрирован:
9 декабря 2014

Последний раз был на сайте:
9 июля 2020 в 21:03
Просмотров профиля:
Сегодня: 0
Всего: 3282
Подписчики (4):
kosdie
Космас Диегезис
VictorS
VictorS
vasia2
vasia2
Дніпро
onm0808rambleru
onm0808rambleru
Киев

Sekator - блог

Пол:
мужской
Блог
Комментарии
Валютный форум
Отзывы
Горячая линия

Голодомор

4 декабря 2016, 9:50   + 15 голосов Написать комментарий

http://npubop.livejournal.com/3627465.htmlГолодоморМеня мои ученики постоянно спрашивают про разное, а я, как сверхчеловечище, знаю всё (слава гуглу, вики и лурку). Так вот, после снесенного Лучком поста про голодомор, тезисно расскажу, что я знаю об этой трагедии:

1. Голодоморов было несколько. В 1921-22 гг, в 1932-33 гг и в 1946 г.

2. Все три голодомора были «миллионниками» (хотя о голоде 1946-го года, данные расходятся).

3. В РИ, которая была намного слабее СССР как в медецинском, так и в логистическом плане голодов-миллионников не было. Это абсолютно точно доказывает искусственный характер советских голодоморов.

4. Причинами самого страшного голодомора 32-33 гг. были коллективизация и массовый отъем пищи у крестьян.

5. В Украине в 30-32 гг во время этих событий было несколько тысяч антибольшевицких восстаний. Поэтому когда голодомор называют ответным геноцидом за неприятие коммунизма — то это правильно.

6. Параллельно большевики с уничтожением украинцев, также ломали хребет крестьянству. Поэтому его можно называть и классовым геноцидом тоже.

7. Кацапы *** и пиздели. Поэтому вокруг голодомора очень много кацапского пиздежа, как и вокруг сбитого ими Боинга. Это и пиздеж про «спорынью лжи», и про то, что «голодомора не было, и про то что „крестьяне сами себя уморили“, и про то что „это украинцы украинцев убивали, а россияне здесь не причём“, и наивный тупой пиздеж, что „в США в эти году тоже был голодомор“ (автор этого пиздежа, некий Борисов в ЛДНР попал на подвал, потому что даже по меркам ЛДНР оказался вопиющим пиздуном).

8. Многие попадают в ловушку этих кацапских пизделок про голодомор. Даже украинцы. Это я про стёртый пост Славы.

9. Почти у каждой украинской семьи центральной и восточной Украины кто-то из предков пострадал или погиб от голодомора.

10. Смерть от голода очень страшная. Одна из самых страшных вообще. И да, в те годы было много случаев каннибализма.

11. В связи со всем вышеизложенным можно сделать краткий вывод — коммунисты больные *** и коммунизм нужно ставить наравне с нацизмом и также его осудить. Кацапы — больные *** , и будут отвечать за всю ту хуйню, что творили и творят.

12. Нынешняя Россия — это антистрана, существование которой вредно для планеты.

Dixi
 

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX-НА ПОЧАТКУ XX ст

6 октября 2016, 21:16   + 0 голосов Написать комментарий

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ В ОСТАННІЙ ТРЕТИНІ XIX-НА ПОЧАТКУ XX ст.

Після завершення промислового перевороту розвинуті країни світу вступають у добу індустріалізації. Вона характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних і технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, модернізуються старі. Збільшується доля промислових підприємств у виробництві валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва та капітальні зміни в організації і управлінні виробництвом — виникають монополії, акціонерні товариства. Наприкінці XIX — на початку XX ст. завершується формування світового ринку, разом із тим поглиблюється нерівномірність у розвитку окремих країн, загострюються міждержавні суперечності.

1. Прогрес науки, техніки і технології виробництва

Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на основі науково-технічної революції. Відкриття в галузі математики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогресові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які масово запроваджувалися у виробництво. Якщо в першій половині XIX ст. винаходи і вдосконалення рахувалися десятками, то в останній третині XIX — на початку XX ст. — тисячами. Найбільше винаходів запатентував американець Томас Едісон — понад 1000. Насамперед змінилася енергетична база виробництва, де пара була витіснена електрикою. Почалася загальна електрифікація виробництва, транспорту, побуту. Це стало можливим після винаходу динамо-машини (В. Сіменс — Німеччина, 1867 р.), генератора електричного струму (Т. Едісон — США, 1883 p.), трансформатора для передачі електричного струму на відстань (Т. Едісон, 1891), електродвигуна. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), електрична залізниця — трамвай (1879), електрична лампа (1886) та багато інших винаходів.

Значні зміни сталися в пароенергетиці, де було винайдено новий багатоступеневий паровий двигун — турбіну (Ч. Парсонс, Англія, 1884 p.), що дало змогу в багато разів підвищити швидкість обертання. У 1898 р. на р. Ніагара в США з'явилася перша ГЕС, на якій було встановлено гідравлічні турбіни.

У 70—90-х роках було відкрито і вдосконалено використання інших видів енергії. Серед них виділяються винаходи двигунів внутрішнього згоряння — карбюраторного та дизельного. Зокрема, німецький конструктор Н. Отто в 1877 збудував чотиритактний двигун внутрішнього згорання, значно легший, менший і ефективніший за парову машину. Почалася ера транспортних засобів на базі внутрішнього згорання і карбюраторів зі складною системою запалювання. Обійтися без втручання електрики, а внутрішнє згорання спонукати засобом великого тиску вирішив інший німецький інженер — Р. Дизель. У 1892 р. він отримав патент на свій винахід, а в 1897 р. — продемонстрував роботу діючого двигуна власної конструкції потужністю 25 кінських сил — повітря стисненням розжарювалося до такої температури, за якої упорснуте в нього пальне саме спалахувало і створювало динамічну рушійну силу. Невдовзі дизель-мотори почали використовуватися в різних галузях. Вони гнали по трубах воду, обертали динамо-машини на електростанціях. У Швейцарії дизельний локомотив почав водити поїзди. Дизелі стали рухати дирижаблі, підводні човни тощо. Надійність їхньої роботи задовольняла вимоги найвибагливіших промисловців. До того ж вони могли працювати на мазуті, газі, нафті, касторці, тваринних жирах і навіть на пальмовій олії.

У середині 1880-х років німецькі винахідники Г. Даймлер і К. Бенц створили автомобіль, який мав видатне техніко-економічне значення. Спочатку К. Бенц у 1885 р. сконструював триколісний самохідний екіпаж з одноциліндровим двигуном масою 250 кг, який рухався зі швидкістю 10—

12 км на годину. Тоді ж Г. Даймлер створив перший мотоцикл, а через рік
— чотириколісний автомобіль, максимальна швидкість якого становила
18 км на годину. У 1896 р. на фірмі Даймлера була побудована перша у світі
вантажівка. Успіху впровадження автомобілів сприяв і винахід ірландсь-
ким інженером Дж. Денлопом гумових шин у 1895 р.

Із 1903 р. розпочалося будівництво теплоходів — суден із двигунами внутрішнього згорання. Тоді ж у СІЛА брати У. та О. Райт випробували літак власної конструкції з двигуном внутрішнього згоряння і 1908 р. добились сталого польоту тривалістю до півтори години.

Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та інші вироби) дали поштовх прискореному розвитку хімічної промисловості.

Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії, які значно підвищували продуктивність праці. У 1855 р. англійський інженер Г. Бессемер запропонував спосіб одержання сталі в конверторах (спеціальних металургійних агрегатах) продуванням крізь чавун повітря. У 1864 р. французький металург П. Мартен за кресленням В. Сіменса збудував першу піч (її пізніше стали називати мартенівською), в якій можна було одержувати сталь із твердих сталевих відходів і чавуну. У 1878 р. англійський металург С. Томас розробив спосіб переробки чавуну з великим вмістом фосфору на сталь. Наприкінці XIX ст. у Франції було збудовано першу електричну піч для одержання рідкої сталі. Підвищенню продуктивності праці сприяли також технічні й технологічні новації в металообробці. Був винайдений автоматичний револьверний верстат (США), удосконалений токарний та інші металорізальні механізми.

Важливі вдосконалення були зроблені у сфері легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (автоматичний ткацький верстат, лінотип (складальна друкарська машина, на якій складають і відливають суцільні рядки тексту), автомат для виробництва пляшок тощо).

З'явилися нові засоби комунікації. У 1895 р. італієць Г. Марконі і росіянин О. Попов винаходять радіо, що стане додатковим засобом зв'язку поряд

13 телефоном, винайденим американцем А. Беллом у 1876 p., і телеграфом.
У тому ж році брати Л. і О. Люмьєр, створивши перший кіноапарат і проде-
монструвавши в паризькому кафе на бульварі Капуцинів перший в історії
публічний кіносеанс, відкрили еру кінематографу.

Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їх собівартість.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку XX ст. зумовили зміни в галузевій структурі машинної індустрії. її провідними галузями стало виробництво електроенергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, металургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Розвивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.

Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотного укрупнення виробництва, створюючи для цього технічні умови. Так, нова сталеливарна технологія потребувала переходу від окремих дрібних доменних печей до великих заводів із повним металургійним циклом. Впровадження електроенергії замість пари дало можливість збільшити розміри промислових підприємств, оскільки раніше громіздкі трансмісії обмежували розміри виробничих цехів, а введення індивідуальних електродвигунів знімало ці обмеження.

Але розширення виробництва вимагало великих капітальних вкладень. Тому якісно нові зміни відбувалися і в організації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало товариствам на основі акціонерної колективної власності, завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес концентрації виробництва і централізації капіталу, що охопив усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. У промисловості, банківській сфері виникають і розвиваються монополістичні об'єднання. Банки перетворюються на фінансові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. Зрощення банківського капіталу з промисловим зумовило формування фінансової олігархії. Капіталізм вільної конкуренції почав переростати в монополістичний капіталізм.

Монополія (від грец. mono — один і роїео — продаю) — форма організації виробництва, що передбачає об'єднання підприємств, які виробляють продукцію певного виду, виникає на основі високого рівня концентрації виробництва та капіталу з метою встановлення контролю над ринком для обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків. Основними формами монополій є:

— картель — об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та комерційну самостійність, домовляються про частку кожного у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обмінюються патентами на нову техніку тощо;

— синдикат — об'єднання підприємств, в якому розподіл замовлень на купівлю сировини і реалізацію продукції здійснюється через єдину збутову контору або інший аналогічний орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність;

— трест — об'єднання підприємств однієї або кількох технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості, учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу самостійність, підкоряючись єдиному контролю. Юридично створення тресту означає передачу контролю над колись незалежними підприємствами (у формі контрольного пакета акцій або особливого довірчого сертифіката) його засновникам. Нерідко трест очолює холдинг — держательська компанія, яка зосереджує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює контроль за їхньою діяльністю;

— концерн — об'єднання підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.

2. Економічне піднесення США та Німеччини

До середини XIX ст. провідне місце у світовому промисловому виробництві займала Англія. За нею йшли Франція, Німеччина і США. У другій половині XIX ст. становище змінилося: Англія втратила позиції провідної промислової держави світу, відстала від США і Німеччини — спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками випуску промислової продукції. США вийшли на перше місце у світовому промисловому виробництві. Німеччина випередила Англію і Францію, посівши друге місце після США (за період із 1870 по 1913 р. в Англії промислове виробництво зросло в 1,75 раза, у Франції — у 3, у Німеччині — у 4, у США — у 6 разів).

У результаті таких змін закінчився період «євроцентризму». Головну роль у світовому господарстві почали відігравати США. Так, якщо в 1860 р. частка Європи у виробництві світової продукції становила 75 %, а США — 23 %, то в 1913 р. відповідно 53 і 42 % .

Прискорений розвиток Сполучених Штатів Америки пояснюється низкою факторів, серед яких важливе місце належить політичним, соціальним, географічно-кліматичним, природним.

Науково-технічна революція знайшла добрий ґрунт на американській землі. Внаслідок постійної нестачі робочої сили там активно впроваджувалися власні та європейські винаходи. У зв'язку із запізненням промислового перевороту в США використовувалися найновіші досягнення інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після Громадянської війни в країні сформувався широкий внутрішній ринок, розширювалася географічна спеціалізація.

До США збільшувався приплив емігрантів, яких приваблювали вища заробітна плата та наявність вільних земельних просторів. Як правило, це були енергійні й дуже діяльні люди, які не боялися ніякої праці (якщо за XIX ст. населення Європи зросло трохи більш як удвічі, то США — у 14 разів).

Економічному зростанню сприяли зовнішня політика держави — високі митні тарифи на ввезення готової продукції, що нерідко сягали більше 50 %, і повна свобода для ввезення іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські, насамперед англійські, капітали.

США в 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі в Росії Аляски за 6,7 млн дол. (кожен гектар землі обійшовся американцям лише в 5 центів). Згодом було анексовано Гавайські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Водночас посилюється економічно-торговельна експансія в країни Латинської Америки, які втягувалися в орбіту економічної діяльності США.

Вражаючими були темпи економічного розвитку країни. Національний дохід з 1870 по 1913р. зріс у 5 разів, а національне багатство — майже в 7 разів. Найвищими темпами зростало промислове виробництво. Частка промисловості й будівництва напередодні Першої світової війни становила 75 % сукупного суспільного продукту.

Важливе значення в економічному розвитку США мало будівництво залізниць, довжина зростання яких із 1870 по 1913 р. збільшилася у 8 разів. Будівництво залізниць стимулювало зростання виробництва у металургійній, металообробній та вугледобувній галузях промисловості, сприяло освоєнню родючих земель західних штатів, зміцнило економічну єдність країни.

Відбулися кардинальні зміни в галузевій структурі промисловості — значно збільшилася частка важкої промисловості, яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в історії США була досягнута перевага частки важкої промисловості над легкою і харчовою. Уже в 1900 р. частка галузей важкої промисловості перевищила половину загального обсягу промислової продукції. Такого рівня інші розвинуті країни досягли лише перед Другою світовою війною. Особливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої промисловості: нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна, автомобільна, сталеплавильна.

У1898 р. нар. Ніагара була збудована перша у світі гідроелектростанція. Напередодні Першої світової війни потужність американських електростанцій була понад 5 млн кВт (потужність англійських, німецьких і французьких разом не перевищувала 3 млн кВт).

Легка та харчова галузі промисловості поступово переходять на виробництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших країнах. У США вперше набуло розвитку масове серійне виробництво, за якого застосовувались раціональні методи його організації. Поточний, конвеєрний метод уперше був запроваджений на автозаводі Г. Форда в 1913 р. і дав вражаючі результати: монтаж магнето для автомобільного двигуна замість 20 хв займав усього 5, а складання одного автомобіля тривало лише 1,5 год. Раціоналізація виробництва сприяла небаченому зростанню продуктивності праці.

До речі, Г. Форд здійснював й інші новації у своїй компанії «Форд мо-торз». Він одним із перших встановив на своїх підприємствах 8-годинний робочий день, розробив систему кредитування робітників, організував соціологічну службу в складі декількох десятків осіб, провів загальну паспортизацію робочих місць і визначив цілий ряд операцій, на яких могли бути задіяні інваліди: безногі, однорукі, глухі й навіть сліпі. У 1914 році Форд підвищив середню заробітну плату своїм робітником із 15—20 дол. на тиждень до 40—50 і встановив мінімальний рівень у ЗО дол. на тиждень. У результаті цього вперше в історії продукція, що була предметом розкоші, стала доступна тим, хто її виробляє. Так зародилося суспільство масового споживання.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулися якісно нові зміни в управлінні виробництвом, викликані зростанням концентрації виробництва і централізації капіталу. Почали виникати акціонерні товариства, монополістичні об'єднання.

Перші монополії виникли ще в 60—70-х роках. Одна з найбільших — «Стандарт-ойл компані» — була створена Дж. Рокфеллерому 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з видобутку та переробки нафти. У 1882 р. вся компанія була реорганізована у трест і монополізувала виробництво понад 90 % очищеної нафти в країні. На початку XX ст. у США було близько 800 трестів, до яких входило понад 5 тис. підприємств із загальним капіталом у 7 млрд дол. Монополізація сприяла ефективнішому управлінню виробництвом, однак поступово монополії зосередили у своїх руках велику економічну владу. Уряд США був змушений приймати антимонопольні закони, втручатися в економічні процеси.

Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце в Європі. Серед сприятливих факторів цього найголовнішим можна вважати перемогу у франко-пруссь-кій війні 1870—1871 pp. Після завершення війни відбулися об'єднання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роздробленість, митні бар'єри, сформувалася єдина грошово-фінансова система, була прийнята загальнодержавна система мір і ваги, залізничного і поштового права. Населення Німеччини в останній третині XIX ст. зросло з 35 до 50 млн осіб, загальна чисельність промислових робітників збільшилась утричі. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни.

Перемога над Францією, анексія промислово розвинутих провінцій Ельзасу та Лотарингії, багатих на залізну руду і вугілля, контрибуція в розмірі 5 млрд франків золотом сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.

Як і в США, економічному піднесенню Німеччини сприяв фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту та індустріалізації у промисловості запроваджувалися найновіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна думка Німеччини наприкінці XIX — на початку XX ст. за кількістю та якістю впроваджень і нових розробок поступалася лише американській.

Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що прискорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямований у мілітарне русло.

Державні замовлення на зброю, боєприпаси значною мірою зумовили зростання галузей важкої індустрії.

Велике залізничне будівництво (у 1870—1875 pp. щорічно вводилося 1500—2000 км шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Німецька металургія поступалася лише американській. Важлива роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.

У процесі індустріалізації змінилася структура господарства Німеччини: промисловість почала домінувати в економічній системі країни. Німеччина напередодні Першої світової війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зайнятого у промисловості, становила майже 50 % від загального числа працюючих. Темпи економічного зростання були найвищими в Європі.

Повільними темпами розвивалася легка промисловість. її відставання пояснюється відсутністю достатньої сировинної бази, високими цінами та низькою купівельною спроможністю населення, оскільки заробітна плата у Німеччині була нижчою, ніж у Франції та Англії.

Монополізація економіки Німеччини теж мала свої особливості. На відміну від США, процес монополізації відбувався тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх виникло у вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та військовій галузях промисловості. Напередодні Першої світової війни в Німеччині було близько 600 монополістичних об'єднань. Небаченої економічної сили досягли Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат, «Фарбеніндустрі» та ін.

Незначна кількість колоніальних володінь примушувала німецьких підприємців підвищувати продуктивність праці, знижувати собівартість продукції, домагалися високої її якості, щоб перемагати на світовому ринку товарів. Відсутність ринків сировини і збуту зумовили агресивність Німеччини.

3. Основні фактори промислового відставання Англії та Франції

В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту, її частка у світовому виробництві знизилася з 32 % у 1870 р. до 18 % на початку XX ст. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне старіння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, забезпеченій науково-технічним прогресом останньої третини XIX ст. На розвитку англійської промисловості позначалася слабка енерго-забезпеченість країни, недооцінка нею значення електричної енергії, повільний розвиток нових галузей виробництва {наприклад, у світовому виробництві електротехнічних виробів частка Англії становила 13%, а Німеччини — 32 %; у 1913 р. в Англії було випущено 34 тис. автомобілів, а в США — майже півмільйона).

Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вимагала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, у колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки (якщо за останню третину XIX ст. національний дохід зріс удвічі, то доходи від зарубіжних інвестицій — у 9 разів). Вивезення капіталу було бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.

Проте в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії порівняно високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони випередили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. Тривалий час Велика Британія зберігала за собою лідерство у сфері міжнародної торгівлі, фінансів, суднобудування, залишалася великою колоніальною імперією (на початку XX ст. її колонії у 100 разів перевищували розміри метрополії).

Процес монополізації промисловості в Англії відбувався повільніше, ніж у США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і централізації. Напередодні Першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86 % усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній.

Інвестиції спрямовувалися, як правило, у виробничу сферу — будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності. Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розвиток індійської текстильної промисловості), політика Англії щодо залежних країн сприяла їхньому економічному становленню, формуванню сучасної макроцивіліза-ції взагалі.

Упродовж майже всього XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись лише Англії. Однак наприкінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.

Серед головних причин відставання була перш за все поразка у франко-прусській війні та її наслідки. Загальна сума збитків лише від війни становила понад 16 млрд франків. Невигідним для Франції був і мирний договір 1871 р. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарингію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалися текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарингії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.

Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля. Таким чином зростала собівартість французьких металовиробів, зменшувалася їх конкурентоспроможність .

У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили ЗО % світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності — 104,4 млрд франків. Вивезення капіталу в колонії, територія яких у 20 разів перевищували площу метрополії, давало величезні прибутки. Однак остання обставина, тобто монополія на експлуатацію колоній, гальмувала економічний розвиток Франції (аналогічним було становище і в Англії), оскільки давала змогу отримувати високі прибутки за застарілої техніки та невисокої якості продукції.

Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Гострі проблеми в сільському господарстві також стримували розвиток економіки.

Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати наявні суперечності в сільському господарстві. Парцелярність (роздробленість) селянських господарств і низький технічний рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затримували «зайве» населення в землеробстві, зменшували ринок робочої сили, приріст населення.

Непосильною для французького сільського господарства виявилася конкуренція американського зерна та інших продуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структурної перебудови аграрного сектору країни.

На світовий ринок Франція виходила в основному з дорогими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними виробами та іншими предметами розкоші.

4. Становлення індустріального суспільства в Японії

Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж у країнах Західної Європи та США, і мав низку особливостей. До середини XIX ст. Японія була типовою аграрною країною, в якій панувала феодальна система господарства, формувалося мануфактурне виробництво. Вважалося, що найвища влада в Японії належить імператору, але насправді її узурпували сегуни (правителі) — великі феодали, зокрема династія Токугава, яка протягом останніх 250 років правила країною з Едо (нинішнього Токіо) від його імені. Імператори були ізольовані в Кіото і навіть не мали права покидати свого палацу.

Політична роздробленість країни, складна соціальна структура суспільства, в якій панівне становище мали самураї (близько 7 % всього населення), гальмували становлення індустріального укладу. Селянство країни становило 80 % загальної кількості населення, купці та ремісники були нечисленним станом і не виявляли підприємницької активності.

Тривалий час Японія перебувала у самоізоляції від зовнішнього світу. Зі страху перед християнськими місіонерами і європейськими гарматами в XVII—XIX ст. країна наглухо закрила свої порти. Це було продовженням ізоляціонізму попереднього часу — ще в X ст. Японія припинила офіційні контакти з континентом. Нерідко справа доходила до смішного. Так, коли держава Корі, яка об'єднала Корейський півострів на початку X ст., сама запропонувала платити данину Японії, та відмовилася. Вона відчувала себе абсолютно самодостатньою, а від закордону чекала тільки неприємностей. Пересічний японець ніколи не виїжджав за межі своєї країни, не бачив жодного іноземця і, більш того, — рідко покидав межі місця свого проживання.

Зміни в розвитку Японії почалися з 1853 p., коли невелика американська ескадра під командуванням комодора М. Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила сегунат підписати нерівноправний договір про відкриття низки портів для торгівлі із США. Японії не було що протиставити американцям, оскільки самі сегуни ще в XVII ст. заборонили будівництво великих кораблів, щоб їх піддані не змогли заплисти дуже далеко. Тому військово-морські сили країни мали жалюгідний вигляд. Невдовзі подібні договори Японії нав'язали Англія, Франція, Голландія та інші держави.

Торгівля з економічно розвиненішими країнами мала негативні наслідки для японської економіки, викликала соціальне невдоволення, котре вилилося в революцію «Мейдзі» — державний переворот 1867—1868 pp., який, ліквідувавши феодальний режим сегуна з династії Токугава, відновив імператорське правління і започаткував процес модернізації. Так настала нова «епоха Мейдзі», або «епоха освіченого правління», як назвали в Японії роки правління імператора Муцихіто (1868—1912), якого невдовзі також почали іменувати імператором Мейдзі. Було ліквідовано політичну роздробленість країни, декларовано уніфікацію законів, рівність усіх підданих, свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, міграції населення, запроваджено єдині грошову та податкову системи, скасовано цехи та гільдії. Дозволялися іноземні інвестиції, впроваджувалися досягнення науки та техніки. Важливим результатом революції стала ліквідація феодальних володінь та привілеїв, однак здійснена поступово, з пристосуванням до нових умов господарювання: аристократія отримала відшкодування готівкою та облігаціями, які були інвестовані у виробництво.

Чимало зусиль японський уряд докладав для того, щоб модернізувати тогочасне суспільство. Він направляв у західні країни спеціальні місії для вивчення досягнень західної цивілізації, за європейським зразком перебудовував освіту, розпочав бурхливе будівництво промислових підприємств, залізниць, морських суден, засобів зв'язку та впровадження інших нововведень, використовуючи всі світові наукові й технічні досягнення. Міністр закордонних справ І. Каору з цього приводу писав в доповідній записці: «Як ми можемо впливати на розум нашого 38-мільйонного народу, щоб він проникся духом сміливості, навчився незалежності і самоврядування? На мою думку, єдиним засобом для досягнення цієї мети може бути тільки спілкування з європейцями, щоб люди на власному досвіді переконалися у своїй незграбності, усвідомили свої недоліки, увібрали в себе західну одержимість… Тільки так може наша імперія стати нарівні із західними країнами».

Особливістю економічного розвитку Японії другої половини XIX — початку XX ст. було те, що процеси промислового перевороту збіглися в часі з процесами індустріалізації та монополізації і проходили прискореними темпами. Держава відіграла важливу роль в індустріалізації: уряд створював власні підприємства — взірцеві фабрики та корабельні, що діяли як державні з широким залученням іноземних експертів для керівництва ними. Згодом ці підприємства були передані в приватні руки за низькими цінами. Уряд виконував функції науково-дослідної і дослідно-конструкторської установи для нових підприємців і поступово перестав брати безпосередню участь у виробничому процесі. Практикувалися надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків.

Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок вільної робочої сили (наймані робітники працювали за неймовірно низьку платню за тривалого робочого дня, який інколи сягав 15—18 год), люди всіх станів стали вільними, а приватна власність і приватне підприємництво отримали захист від сваволі старої аристократії. Крім того, уряд усіляко сприяв розвиткові системи загальної освіти. До кінця XIX ст. у школах навчалося близько 80 % японських дітей.

В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли в нову ділову етику традиції старого самурайського кодексу — чесність, відданість справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішальну роль в утворенні нового підприємництва.

Прагнучи вистояти в умовах нерівномірного розвитку економіки, японські фірми намагалися диверсифікувати свою економічну діяльність. Вони не зосереджувалися в якійсь одній галузі господарства, а поширювали свій вплив у всіх напрямах, не задовольняючись монополізацією виробництва і збуту одного товару, проникали у нові для себе галузі й сфери.

Значна увага приділялася транспорту і засобам зв'язку. У 1870 р. між Токіо і Йокогамою, де розташовувалася велика колонія іноземних бізнесменів, була відкрита перша в країні лінія телеграфу, а через два роки ці міста зв'язала і перша в Японії залізниця.

Поряд із запозиченням досвіду європейських країн і США, істотне місце в індустріалізації Японії належало іноземному капіталу, але в цілому японці покладалися на власні заощадження. Це хоч і затримувало «злет» економіки, але робило її стійкою та надійною в наступні десятиліття.

Становленню індустріального суспільства в Японії сприяла аграрна та інші реформи 70-х років XIX ст. Вони ліквідували феодальні права самураїв на землю, закріпили земельні наділи за селянами. Правда, значна частина селянства залишилася мало- та безземельною.

Відчуваючи нестачу землі та ресурсів за зростаючого населення, уряд Японії посилював мілітаризацію економіки країни (до 1900 р. 40% усіх державних підприємств були військовими заводами, де була зайнята половина робітників державного сектору і 3/4 потужностей), вдавався до агресивних дій проти своїх сусідів, багатих на сировину і ринки збуту. Так, у 1894 р. Японія напала на Китай, перемога над яким дала їй права на експансію Кореї, 350 млн єн контрибуції, можливість для японських громадян відкривати в Китаї промислові підприємства. Перемігши у війні 1904— 1905 pp. Росію, Японія захопила Південну Маньчжурію, а також Південний Сахалін. Як наслідок, частка японських товарів становила в імпорті Кореї і Маньчжурії відповідно 74 і 60 %. Економічна експансія сприяла промисловому піднесенню.

Загалом реформи мали вражаючі наслідки для японської економіки. Упродовж 1875—1895 pp. обсяг виробництва сільськогосподарської продукції у країні збільшився у 3,5 раза, протяжність залізниць зросла в 20 разів, були створені тисячі нових промислових підприємств, обладнаних передовою технікою. Незважаючи на те, що Японія не могла ще на рівних конкурувати із західними країнами в абсолютних показниках випуску основних промислових виробів, темпи її економічного зростання були значно вищими. Упродовж 1900—1913 pp. вони становили 12 % на рік проти 7 % у США, 4 % у Франції і Німеччині, 2 % у Великій Британії. Видобуток вугілля зріс у 20, виробництво міді — у 13, виплавка сталі — у 5, сумарний тоннаж торгового флоту — у 8, військового — у 15 разів. Експорт зріс до 250 млн єн у 1900 р. і до 600 млн у 1913 р.

Поряд зі здобутками в індустріальному розвитку напередодні Першої світової війни Японія все ще залишалася аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої було зайняте в сільському господарстві.

 
 

Почему украинец бедный? Шесть гипотез.

17 марта 2016, 13:37   + 97 голосов 3 комментария

Україна – одна з найбільших країн Європи за територією та чисельністю освіченого міського населення.

Країна №1 за площею родючих ґрунтів і технічних талантів, лідер за географічною досяжністю найбільших світових ринків.

Країна з дешевою електроенергією та багатими надрами, відкрита для бізнесу та в цілому достатньо демократична країна.

Водночас це країна з надзвичайно бідними громадянами.

Натисніть для збільшення

Існує багато пояснень такого стану справ. Проте політики і неосвічені люди полюбляють звинувачувати в усьому олігархів – ніби вони крадуть у людей багатства, яких могло б вистачити усім.

І справді, саме узурпація економічних і політичних ресурсів (екстрактність інститутів) лежала в основі довгої історії занепаду України. Однак сьогодні ми маємо справу вже не з причинами, а з наслідками, які значно глибше простої корупції чи несправедливого розподілу благ.

Щоб зрозуміти, як можна змінити ситуацію, давайте зазирнемо в корінь природи бідності українців.

Гіпотеза №1: «Результати роботи українців розкрадаються»

За різними оцінками тіньовий сегмент економіки в Україні складає близько 40% ВВП, тобто близько 53 мільярдів доларів. Це ті гроші, з яких не сплачуються податки.

Сумарне податкове навантаження в Україні становить 52.2% від прибутку/доходу. Тобто у випадку повної детінізації економіки, держбюджет додатково отримає близько 28 мільярдів доларів на рік.

Якщо припустити, що усі ці «детінізовані податки» були б розподілені виключно на зарплати бюджетникам – лікарям, вчителям, держслужбовцям, яких в Україні близько 3 мільйонів осіб, та пенсіонерам, яких близько 13,4 мільйонів – то на одну особу припаде додаткових 141 долар на місяць. У такому разі середній дохід українського «бюджетника» теоретично став би не в 5, а тільки у 2 рази менше польського.

Непогано. Але ринок за своїми законами негайно відреагує на зростання купівельної спроможності громадян збільшенням рівня цін товарів і послуг. Кошти від збільшення цін розподіляться між заробітними платами усіх працюючих в Україні, кількість яких складає 14 мільйонів осіб, та прибутком підприємців.

У результаті вартість життя середнього українця збільшиться щонайменше вдвічі, а реальне збільшення доходів населення складе близько 70 доларів на місяць – що в сумі із сьогоднішньою заробітною платою українця також не дотягне до рівня доходів в Гондурасі.

Якщо ж «по-справедливості», так би мовити, конфіскувати і розподілити між 42 мільйонами громадян усі тіньові кошти, а не лише несплачені податки – то додаткова сума доходів кожного українця складе усього 56 доларів на місяць.

Останній аргумент на захист версії про «обкрадаючу» причину бідності населення можна було б знайти у феноменальній нерівності розподілу активів в Україні, що за даними Credit Suisse Global Wealth Databook 2015 складає рекордні для світу 91.6% (де 100% – це максимальний рівень нерівності, коли усі активи в руках однієї людини).

Що ж буде, якщо відібрати у багатих українців не лише прихований прибуток, а взагалі увесь прибуток та активи, які цей прибуток генерують? Невже тоді запанує загальний добробут?

У світі є стійка пропорція між обсягом ВВП на душу населення і середнім річним доходом громадян – вона складає приблизно 1 до 1. Показник ВВП включає усю вартість товарів і послуг, вироблених в країні за рік, у тому числі й гроші олігархів, земельну ренту, доходи державних підприємств.

Так от, за даними МВФ у 2015 році ВВП на душу населення в Україні складає лише 2100 доларів – очікувано менше Гондурасу. Виходячи з того, що у світі середній дохід громадянина зазвичай дорівнює ВВП на душу населення в його країні, можна грубо стверджувати, що 2100 доларів на рік – це середнє арифметичне річних доходів усіх багатих і усіх бідних українців.

Виходячи з цього, якщо гіпотетично усі декілька мільйонів багатих українців роздаватимуть свої статки усім громадянам – ми отримаємо просто рівномірно бідне населення із доходом 4000 гривень на місяць.

Здавалося б – це істотне збільшення доходу пенсіонера порівняно з 1500 гривнями сьогодні. Проте навіть за цих умов ми лише зрівняємося із пострадянськими країнами.

Звичайно, що ділитися таким абсурдним чином ніхто не стане. А здійснивши це «розкуркулення», отримаємо моментальний відтік капіталу, міжнародну ізоляцію, закриття підприємств, гіперінфляцію та обвал економіки.

Показова розкіш, яку ми бачимо на вулицях великих міст – це лише результат концентрації невеликих, в масштабах країни, статків у руках відносно малої кількості населення. Розподіл цих тіньових коштів між величезною масою бідних українських громадян жодним чином не змінить загального стану жебрацтва.

Ця проста арифметика розбиває будь-які заклики про розкуркулення олігархів та «роздавання національних багатств» в якості швидкого рецепту від бідності. Навіть тотальна детінізація не призведе до миттєвого значного покращення рівня життя населення.

Навіть за умови створення ідеальних умов та «українського економічного дива» – наприклад, ВВП країни за прикладом Китаю і Японії зростатиме не більш, як на 12% щороку – в такому випадку українці зможуть розраховувати лише на додаткових 200-300 доларів на рік.

Чому ж так?

Гіпотеза №2: «Українці мало працюють»

Це чи не найбільш абсурдна версія. Як випливає з діаграми кількості робочих годин у різних країнах світу, українці – один із найбільш зайнятих працею народ у світі. Незважаючи на це, зайнятість не впливає на зростання добробуту українців.

Адже не достатньо просто багато працювати – потрібно працювати ефективно.

Гіпотеза №3: «Українці працюють неефективно»

За цим показником українці – чи не найвідсталіший народ світу.

За обсягом ВВП на одного зайнятого в економіці ми відстаємо від сусідньої Польщі втричі.

Натисніть для збільшення

Якщо ж взяти ВВП в розрахунку на годину відпрацьованого часу, адже середня кількість робочих годин на рік і рівень зайнятості в різних країнах відрізняються – ми побачимо, що з 63-х країн, класифікованих за таким принципом, Україна посідає 56-те місце, виробляючи приблизно 5 доларів вартості на годину.

Тобто, приблизно в три рази менше вартості, виробленої за годину в Польщі чи в Росії, і близько 5% від вартості, виробленої за годину роботи в Швейцарії.

Але з чим це пов'язано?

Гіпотеза №4: «В українців відсутня мотивація та професійні навички для інтенсивної та ефективної роботи»

Як показали результати всесвітнього опитування дослідницького центру Геллапа (Gallup), майже дві третини працівників у всьому світі (63%) не зацікавлені у своїй роботі й відчувають незадоволення від того, чим займаються. Чверть опитаних працівників (24%) вкрай незадоволені своєю роботою, тобто відчувають себе нещасливими через обрану професію, вони непродуктивні й вороже налаштовані по відношенню до роботодавця.

У сумі дві категорії – незадоволених і вкрай незадоволених працівників – складають 87% працівників світу.

В Україні лише 10% населення задоволені своєю роботою, що навіть менше середньосвітових 13%.

За іншим дослідженням бачимо, що серед різних факторів українці найменше задоволені своєю заробітною платою.

Згідно зі Звітом про глобальну конкурентоспроможність Всесвітнього економічного форуму, Україна посідає 72-е місце за якістю системи вищої освіти і 88-е за якістю викладання управлінських наук серед 144 країн. За ефективністю ринку праці Україна займає 80-те місце.

При цьому дефіцит компетентних кадрів не стимулює українські компанії займатися освітою своїх співробітників. Україна посідає лише 92-е місце за цим показником.

Виникає парадокс: компетентність українців є низькою, як і їх мотивація – проте українські компанії не поспішають навчати працівників і мотивувати їх до роботи.

Іншими словами, компетентність і висока мотивація працівників не впливають сьогодні на збільшення прибутку українського бізнесу.

Як таке можливо?

Гіпотеза №5: «В Україні відсутні високотехнологічні, ефективні підприємства із сучасним обладнанням, які потребують кваліфікованих, мотивованих кадрів»

В Україні панує тотальна неефективність в усіх галузях економіки.

За рівнем технологічності українська промисловість відстає на третину від середніх показників ЄС. Частка високотехнологічного експорту в загальному експорті продуктів переробної промисловості в Україні становить лише 6%, в той час, як у прогресивних країнах цей показник складає 20-49% (Велика Британія – 22%, Швейцарія – 26%, Франція – 25%, Республіка Корея – 26%, Малайзія – 44%, Сінгапур – 45%, Філіппіни – 49%).

Енергоефективність економіки України в десять разів нижча, ніж у розвинених країнах. Навіть у сільському господарстві Україна в декілька разів менш ефективна за інші країни-конкуренти.

Натисніть для збільшення

Не цінується людський час та знання: близько 40% зайнятих у промисловості працюють на виробництві низького технологічного рівня.

Натисніть для збільшення

За рівнем інноваційності Україна займає 81-е місце в світі згідно зі звітом Всесвітнього економічного форуму.

За основними показниками технологічної готовності український бізнес значно відстає від розвинених країн світу. Українські підприємці не запроваджують автоматизованих систем управління (ERP, CRM), не застосовують міжнародних стандартів управління якістю (ISO 9000), не інвестують у наукові розробки та не запроваджують інновації.

Натисніть для збільшення

Звідси й неефективність, і низький рівень доданої вартості.

Але чому український бізнес не бажає збільшувати власні доходи за рахунок модернізації підприємств?

Тому, що за роки варварської економічної політики, узурпованої нуворишами держави, наш бізнес пристосувався виробляти зерно, метал, ліс-кругляк та іншу продукцію в секторах низького рівня доданої вартості, де не потрібні значні інвестиції для старту справи та значно менші ризики. Ці сектори мають природно обмежений інноваційний потенціал.

Тому нинішній український бізнес мало потребує запровадження технологій. Створювати ж бізнес у нових секторах економіки у підприємців немає стимулів.

Здається, ми підійшли до глибинної причини бідності українців.

Гіпотеза №6: «Більшість підприємств в Україні спеціалізується на виробництві продукції із низькою доданою вартістю. Причина української бідності – у структурі вітчизняної економіки»

Вітчизняна економіка виробляє недостатньо товарів, що необхідні українцям для комфортного повсякденного життя. Тому пальне, одяг, побутову техніку, автомобілі, обладнання, ліки, засоби гігієни, меблі, інформаційні продукти – усе це українські громадяни переважно купують з-за кордону.

Але щоб купувати імпорт, потрібно мати валюту, отримати яку можна лише продаючи щось за кордон на експорт.

Якщо продавати недостатньо, або продавати сировинні товари із малою доданою вартістю – не буде за що купувати імпорт. Метал, руду, транзит, зерно, м'ясо й горілку – саме це ми обмінюємо на іноземні високотехнологічні блага.

Натисніть для збільшення

82% українського експорту формується із низькотехнологічних секторів економіки.

36% експорту – сировина.

Натисніть для збільшення

Модернізувати ці сектори звичайно можна, але їх інноваційний потенціал природно обмежений. Більше того, продукція цих секторів апріорі має низьку додану вартість.

Зубожілі українці в рази більше європейців зайняті у первинному (сировинному) секторі економіки й сільському господарстві зокрема. Враховуючи переважну низькотехнологічність вторинного/промислового сектору економіки України, а також низьку частку інноваційної діяльності в третинному секторі – стають остаточно зрозумілими справжні причини української бідності.

Натисніть для збільшення

Висновки

Тотальна бідність українців мало залежить сьогодні від обсягу тіньової економіки, від високого рівня нерівності чи від монополії олігархів на державні активи, землі та надра. Перерозподіл благ від багатих українців до бідних цю ситуацію не виправить – багатих в Україні мало, а порівняно зі світовими магнатами українські олігархи просто жебраки.

Українські трударі низькокваліфіковані, неефективні й немотивовані працювати: вони багато працюють, проте мало виробляють.

Ані освіта, ані збільшення робочого часу не допоможуть сьогодні українцям виробляти більше – тому що більшість підприємств країни є низькотехнологічними, орієнтованими на випуск сировинної продукції.

За таких умов освічені кадри невідворотно виїжджатимуть за кордон, бо їм просто немає де застосовувати свої знання на батьківщині.

Український бізнес пристосувався і звик до такого стану справ. Він отримує свою невелику маржу на сировинній продукції та не має стимулів до підвищення технологічності підприємств і їх переорієнтації на випуск товарів і послуг з високою доданою вартістю.

На сьогодні деякі мозкові центри України розробили цікаві варіанти бажаних, досяжних і прагматичних змін у стуктурі національної економіки.

Але що ж допоможе втілити подібний перехід?

Може, нас врятує ліквідація державних органів, які сьогодні заважають іноземним інвесторам і бізнесу вільно максимізувати свій прибуток відповідно до потреб ринку і приватних корпоративних інтересів?

Чи нам необхідно переформатувати і збільшити компетентність державних органів для того, щоб вони змогли управляти стимулами для розвитку високотехнологічного бізнесу, в інтересах України?

Починати треба з іншого боку.

Щоб запровадити реальні реформи, замість популізму і грабежу, незалежно від того, який з підходів є більш дієвим – в інститутах влади мають отримати ключові повноваження нові компетентні люди із новою мотивацією.

Радити нинішнім очільникам високих кабінетів слушні проекти реформ не має жодного сенсу.

Адже перш за все необхідно зосередитися на змінах правил гри і людей, які працюватимуть за цими правилами. Але про це у наступному матеріалі.

Олексій Жмеренецький, спеціально для Економічної правди

http://www.epravda.com.ua/rus/publications/2016/03/16/585448/

 

Чем привычки богатых людей отличаются от привычек бедных, или Как выйти из замкнутого круга

7 марта 2016, 19:33   + 0 голосов Написать комментарий

Давайте пока оставим полученное воспитание и образование, и остановимся на том самом простом, что каждый человек в состоянии изменить — на привычках. Это в позапрошлом веке люди оставались бедными, потому что у них просто не было права выбора с рождения. В современном же мире большинство бедных в демократических государствах остаются бедными не потому, что их кто-то угнетает, а потому, что либо у них недостаточно умственных ресурсов, либо просто лень и так удобнее.

==Соблюдение определенного порядка действий

Составление списков дел: богатые — 81%, бедные — 9%.
Просыпаются за 3 и более часа до работы: богатые — 44%, бедные — 3%.
Слушают аудиокниги, когда есть свободное время между делами: богатые — 63%, бедные — 5%.

Проводят в сети чуть более 5 часов в месяц: богатые — 79%, бедные — 16%.
Читают каждые день полчаса и больше: богатые — 88%, бедные — 2%.
Любят читать: богатые — 86%, бедные — 26%.

==Здоровье

Занимаются физическими упражнениями 4 раза в неделю: богатые — 76%, бедные — 23%.
Количество потребляемого джанкфуда в калориях: богатые — менее 300 ккал в день, не более 75%, бедные — более 300 ккал в день, практически 100%.

==Просмотр ТВ

Просмотр ТВ не более 1 часа в день: богатые — около 60%, бедные — менее 25%.
Просмотр реалити-шоу: богатые — не более 5%, бедные — более 75%.

==Воспитание детей

Учат хорошим, правильным привычкам, которые приводят к успеху: богатые — 74%, бедные — 1%.
Дети работают в качестве волонтеров 10 и более часов в неделю: богатые — 70%, бедные — 3%.
Поощряют прочтения детьми двух и более не художественных книг в месяц: богатые — 63%, бедные — 3%.

==Установка целей

Записывают свои цели: богатые — 67%, бедные — 17%.
Концентрируются на достижении конкретных целей: богатые — 80%, бедные — 12%.

Верят в то, что нужно все время учиться: богатые — 86%, бедные — 5%.
Верят в то, что правильные привычки создают возможности: богатые — 84%, бедные — 4%.
Верят в то, что плохие привычки имеют негативное влияние: богатые — 76%, бедные — 9%.

Согласно Forbes, 68% из 400 американцев, которые попали в список самых богатых людей мира, самостоятельно заработали свое богатство, а не получили его по наследству.

И помните, четкое следование описанным выше привычкам не обязательно сделает вас богатыми… Но они того стоят.

Сейчас, в мире восторжествовавшего Интернета, когда вокруг есть огромное количество бесплатных онлайновых курсов лучших университетов мира и открытых ресурсов с книгами, говорить о том, что вы не можете себе позволить качественное образование или что незнание английского лишает вас доступа к самому ценному, — как минимум абсурдно. (с) источник

 

Нефть уже по $26: это не кризис, это - П-Ц

17 января 2016, 13:51   + 12 голосов Написать комментарий

Путивизор на днях резко сменил генеральную линию по зомбированию масс. Еще на неделе пропаганда убеждала нас, что никакого экономического кризиса в стране нет. Самое большее, говорилось о «кризисных явлениях в отдельных секторах экономики», причем говорилось с таким оптимизмом, как будто речь о легком насморке, который сам пройдет.


А вдруг это сифилис? Нет, нет, насморк – убеждали нас экономические эксперты всех мастей, добавляя, что «признаки выздоровления налицо», что «экономика начала расти в августе», что «дно достигнуто», и теперь надо посильнее оттолкнуться от него и устремиться ввысь… Короче, нет никакого кризиса, а есть лишь период «отрицательных темпов роста» (так это звучит на новоязе), который, к тому же, давно закончился. Ага, в августе, мы помним.

Еще 11 января лично Путин обещал нам «стабилизацию и выход на подъем». Медвежонок Айфоня экстатически вещал про рост в 1% в 2016 г. Сегодня на него невозможно смотреть без слез: что-то сбивчиво мямлит, читая по бумажке: мол, мы должны быть готовы к работе в сложившейся ситуации на сырьевых рынках. А Путин, как всегда, трусливо уходит от любого негатива. Нынче он, улыбаясь, торжественно объявил об открытии года России в Греции и года Греции в России.

Разворот на 180 градусов в пропаганде наступил 13 января, когда в Москве начал работу Гайдаровский форум. И вот тут-то мы узнали, что, оказывается, в стране, мать его, кризис! Члены правительства с похоронными минами на откомленных харях начали так остервенело рубить правду-матку, что в недоумении заткнулись даже сетевые всепропальщики, чьи упаднические прогнозы теперь выглядят, как розовые мечты о светлом завтра.

Герман Греф: «Россия проиграла конкуренцию другим странам».

Это он неграмотно сказал, не по-русски. Нельзя проиграть конкуренцию, можно проиграть другим странам в конкурентной борьбе. Но с кем и в чем Россия конкурировала? Будете смеяться, но Великую Рашку уделал нокаутом малюсенький Катар: Россия в 2015 г. добыла 635 млрд. куб. м природного газа, что меньше, чем в 1992 г., когда экономика за год потеряла 40% под мудрым руководством Гайдара, чьим именем назван форум (надеюсь последний в истории). Катар же за то время нарастил добычу с 8 до 177 млрд. кубов (данные за 2014 г.). Причем у Катара в отличие от РФ не было ни доли рынка, ни газопроводов, доставшихся от совка. Сейчас мы отчаянно сливаем саудитам, которые решили прибрать к рукам «наш» европейский рынок нефти (об этом ниже).

Антон Силуанов: «Бюджет РФ балансируется при цене нефти 82 доллара за баррель».

Перевожу с обезьяньего на русский: пока цена барреля не отыграет к $82, кризис преодолен не будет, Рассеюшка продолжит беднеть и падать, падать и беднеть. Но вернется ли черная жижа к таким фантастически высоким ценам? Нет! Следовательно,Рашкафсё. Это не мои фантазии, это оценка другого рулевого россианской экономики.

Алексей Улюкаев: «Это еще не самое худшее. Реальность такова, что скоро страны-импортеры нефти вообще могут лишиться своих доходов. На смену традиционному сырью придут альтернативные источники энергии, а потому потребность в той же нефти просто отпадет».

В это как раз можно поверить. Но Улюкаев недоговаривает САМОГО ХУДШЕГО. У Эрэфии нет никаких перспектив даже в том случае, если альтернативные источники так и не придут на смену нефти. По оценке директора «ЛУКойла» Вагита Алекперова себестоимость добычи российской нефти – 50-60 баксов за бочку с учетом стоимости капитальных затрат. Конечно, сколько-то лет можно работать, ничего не вкладывая – не ремонтируя скважины, не ведя геологоразведку, не строя новых трубопроводов. Можно вывести из эксплуатации скважины с высокой стоимостью промысловых издержек, увеличив нагрузку на высокорентабельные. При этом можно даже увеличить добычу(!!!), сократив промысловые и транспортные издержки до $15 за бочку, однако через какое-то время это приведет к схлапыванию добычи и полному финишу сырьевого придатка.

Конкретно для «ЛУКойла», который считается самой эффективной нефтяной компанией России, ее глава определил цену в $24 за бочку, как «точку отсечения». То есть при такой рыночной конъюнктуре компания не сможет восполнять свои промышленные фонды и перейдет в режим работы на износ до полной утилизации своих мощностей. Чем ниже будет стоимость нефти, тем выше скорость утилизации.

Однако нефтяники в России не паникуют. Почему? Потому что насосы смогут качать черную жижу даже в том случае, если цена упадет вдвое против нынешней. Как заявил глава Газпромнефти» Дюков, «Если говорить о себестоимости добычи на традиционных, разработанных месторождениях, то себестоимость составляет $12–15 за баррель».

Да, это вполне реалистичная оценка. Похожие цифры называет аналитик UBS Максим Мошков «В третьем квартале 2015 года полная себестоимость добычи нефти крупнейшими российскими компаниями с учетом налогов и расходов на транспорт составила $38–40, а без учета налогов — $10–13». Однако в этом случае будут выключены два главных денежных насоса, которые поддерживают жизнь в организме под названием «Ресурсная Федерация» произойдет обнуление экспортной пошлины на нефть и НДПИ.

В этом случае у страны просто не будет бюджета. Но не сразу. Примерно на полтора года хватит золото-валютных резервов. Да, доллар будет стоить рублей 200, зарплаты упадут долларов до 100-150. Точнее, так МОГЛО БЫ БЫТЬ, если бы не фактор внешнего долга. Совокупный долг РФ – свыше полутриллиона презренных американских дензнаков, и в 2016 г. стране предстоит выплатить кредиторам свыше $85 млрд. А где их взять, если нефтяники работают в ноль и не приносят стране валюту из-за автоматического обнуления экспортной пошлины и НДПИ при снижении цены барреля до 15 баксов? Придется четверть накоплений из ЗВР отдать кредиторам. Платить придется и в 17-м году, и в 18-м… И тут уже в полный рост встанет выбор: либо за счет резервных фондов будет финансироваться дефицит бюджета, либо выплаты по внешнему долгу.

То есть при благоприятном раскладе, если нефть отыграет к $35, самое позднее, в 2018 г. РФ ждет дефолт. Если же цена удержится на рубеже в 30, то резервные фонды сгорят за год по оценке экспертов Merril Lynch Global Research. Продлить агонию можно только путем обрушения рубля (это, кстати, решит проблему внутреннего долга Росси в размере 7 трлн. руб.).

Теперь понятно, почему жизнеспособность РФ министр Силуанов оценил в 82 доллара за бочку жижи? При такой цене государство сможет расплачиваться с долгами, поддерживать курс рубля и выполнять бюджетные обязательства. Ни о каком развитии тут и речи не идет (кризис в экономике начался в 2012 г., когда баррель пер за сотку). $82 за баррель– это подпорка, необходимая лишь для того, чтобы «вставшая с колен» Россиюшка не уипалась мордой обратно в грязь. Но в том-то и дело, что никаких 82 гринов за жижу больше не будет, о чем наши экономические рулевые честно нас предупредили:

Герман Греф: «Нефтяной век уже закончился. Будет его остаток – лет десять, может быть, и все».

Но ведь не нефтью единой! – попытаются возразить мне обдолбыши-поцреоты. Ведь мы делаем лучшие в мире ракеты, танки и АЭС!

Про ракеты не будем, ладно? Перспективный 2-триллионный бюджет Роскосмоса порезали на треть и готовятся еще секвестировать. Похоронен проект «Союз-МС», космодром «Восточный», с которого и планировалось запускать новые «Союзы», превратился в долгострой. Под нож пошла даже программа по запуску спутников связи для Минобороны. И вообще, космическая отрасль никогда не была для РФ источником дохода, лишь статьей расхода и строкой попила.

Про оружие вещал на Гайдаровском шабаше Чубайс, но это он так изощренно троллил быдло, поскольку не только говорил о танках и АЭС, но еще и называл конкретные цифры, сколько Россия на этом зарабатывает:

Анатолий Чубайс: «Больше всего мы сегодня экспортируем вооружение. Примерно на 15 млрд долларов в год. Это более чем серьезно. Еще одна экспортная отрасль – атомная энергетика. Сегодня Россия выигрывает тендеры на строительство атомных АЭС, поставку турбин, генераторов, паровых котлов, трансформаторов и т.п. Объемы их экспорта – примерно 6 млрд долларов в год».

Итак, валовая экспортная выручка «Росатома» за 2015 г – $ 6,4 млд. Много это или мало? Если маржа – 30%, то это дало чистоганом аж целых два (2) ярда зелени! Этого хватит чтобы удерживать рубль от краха целых три недели! Речь не об инвестициях, не о фондировании экономики, и даже не о наполнении бюджета, а всего лишь о сжигании валюты для предотвращения краха рубля. ЦБ потратил на эти цели в 2015 г. $17 млрд – столько «Росатом» принесет валюты за 8,5 лет. А в декабре 2014 г. ЦБ израсходовал на спасение нацвалюты $30 млрд – «Росатому» 15 лет пришлось бы отрабатывать.

А теперь самое интересное: в 2014 г. маленькая Южная Корея получила свыше 64 млрд экспортной выручки по статье«Реакторы ядерные, котлы, оборудование и механические устройства; их части», причем это составило лишь 11% общей экспортной выручки страны. Так что пукание пропаганды о лидирующей роли РФ в атомной энергетике не соответствуют действительности от слова «совсем». Даже для себя Эрэфия уже не в состоянии построить реактор без французских котлов и немецких турбин.

Что там у нас с оружием? 15 миллиардов баксов в год – это рыжий, конечно, загнул. В 2014 г. еще до санкций, выручка составила $13,2 млрд. И то это весьма условная цифра, потому что часто мы продаем оружие за кредиты, которые сами же даем туземным «друзьям», а потом списываем им долги подчистую. Но давайте даже допустим, что чистая прибыль от торговли оружием исчисляется в $4 млрд. Да это ж гроши!

Экспорт продовольствия в тот же год дал выручку в $18 млрд. Правда, этот бизнес маломаржинальный и чистая прибыль вряд ли составила более $1,5 млрд. Впрочем, пример с продовольствием некорректен, потому что на закупку еды РФ тратит больше валюты, чем получает от ее экспорта.

А вот углеводороды – тут совсем другая песня. Какой же выхлоп дает, точнее, давала нефть? Когда нефтедолларовая халява уже начала усыхать, в 2012 г. РФ продала 237 млн т нефти на сумму $174 млрд и 152 млн тонн нефтепродуктов на сумму $109 млрд. Насчет нефтепродуктов не скажу, но маржа с каждой тонны сырой нефти была просто запредельная – не менее 500 долларов. Очень приблизительно экспорт топлива и нефтепродуктов (с учетом газа) дал стране выручку в $370 млрд, из которых не менее $250 млрд – составил рентный доход – сверхприбыль, обеспеченная заоблачно высокими ценами, которых хватало и на инвестиции, и на наполнение бюджета, и на потребление, и на воровство.

Так что нефть и газ – это наше все. Было… И если у РФ отобрать это «все» – не будет ничего! Окончательное «ничего» наступает при цене барреля в 15 баксов. Алюминий, никель, цинк — тоже в провале, а металлурги в пролете. Дешевеют алмазы и химудобрения, так что восполнить выпадающие гешфты Ресурсная Федерация не может нигде и ничем.




Прогнозы экспертов не оставляют ни одного шанса РФ на медленное и комфортное умирание. Саудиты в прошлом году обмолвились, что нефть по 30 баксов их устроит. И вот она уже упала ниже этой отметки. Сейчас в Эр-Рияде заявляют, что готовы к проседанию цены до $12. Иран же объявляет не только о готовности к такой цене, но обещает всячески способствовать демпингом дальнейшему падению цен. Назовите мне хоть одну объективную причину, по которой нефть не подешевеет до 12 или даже до 10 долларов, как предрекают эксперты британского банка Standard Chartered.

В 2016 г. на снижение нефтяных цен будут работать четыре глобальных фактора – фактически распад ОПЕК, замедление темпов роста китайской экономики, что значимо влияет на стоимость нефти, возвращение в большую игру Ирана и возобновление экспорта американской нефти. Спасет ли Россию перемена ценового тренда? Нет, потому что только уход России с рынка сможет развернуть этот маховик. Хотя, возможно, прежде склеит ласты Венесуэла, где дела обстоят совсем уж хреново. Поэтому не радуйтесь прогнозам специалистов, вангующих разворот нефтяных цен во второй половине года (вероятность его небольшая). Кое-кто на этом празднике жизни будет лишним, и РФ – первый кандидат на вылет. Уйдя с рынка, вернуться на него кране сложно. Хотя бы потому, что контракты на поставку углеводородов заключаются на длительный срок.

Кстати, стоит учитывать, что по ТВ нам озвучивают цену на марку Brent, а РФ продает более дешевую марку Urals, которая падает сильнее, чем Brent. Если ранее дисконт Urals к Brent составлял 2,5-3%, то сегодня разрыв уже превышает 10%. То есть если Brent пробивал 15 января порог в 29 баксов, то Uralsпроседал до 26 (кстати, в Венесуэле президент Мадура объявил сегодня о введении чрезвычайного экономического положения – их нефть подешевела аж до 24 баксов).

И тут виновата сама РФ. У нас диванные эксперты на говно изошли, вопя, что Саудовская Аравия по приказу Вашингтона специально увеличила экспорт нефти на 7%, чтобы обрушить цены и подгадить Россиюшке. Но при этом сама Россия нарастила экспорт нефти аж на 10%. Традиционный рынок сбыта Urals – Европа. В декабре же Москва нарастила поставки аж на 26% по сравнению с уровнем прошлогодних поставок!!! Поэтому неудивительно, что наша нефть стала проседать быстрее рынка в целом.

Совсем уж позорно выглядит другое: у нас начали отчаянно бадяжить нефть. Как известно, сорт Uralsполучается при смешении в трубопроводе легкой сибирской нефти с тяжелой нефтью Печоры и Поволжья, которая менее качественна из-за высокого содержания серы и иных примесей. Так вот, в минувшем году потребители нашей нефти столкнулись с тем, что пропорции дешевой тяжелой нефти в Urals возросли, что ухудшило качество марки и привело к падению цены и спроса. Наипали сами себя! А арабы тут как тут – саудиты предприняли мощную экспансию в Европу, вытесняя с рынка дискредитировавших себя российских поставщиков. Поэтому они будут играть на понижение до конца, на кону – доля рынка РФ в сотни миллионов тонн нефти.

Сетевые кремлешлюхи вроде продолжают отрабатывать ротиком о том, что нефтезависимость, дескать, не так страшна, как ее малюют: мол, будем потихоньку обесценивать рубль – и спасем бюджет. Бугага! После того, как Иран и Саудовская Аравия выдавят российскую нефть с рынка, даже обесценивание рубля уже ничего не даст.

Нашу экономику можно условно разделить на два контура – внутренний и внешний. Внутренний – это когда экономика удовлетворяет внутренний спрос путем внутреннего производства с использованием внутренних источников сырья, технологий и материалов. Внутренний контур мало зависит от внешних условий, для него главное – спрос.

Внешний контур – это экспортоориентированный сегмент экономики и сектор, зависимый от импорта, будь то импорт потребительских товаров или расходных материалов для производства, которое направлено на удовлетворение внутреннего или внешнего спроса. Так вот, внутренний контур, который продолжит существовать даже после схлапывания экспорта – это всего лишь порядка 20-25% нашей экономики. Остальная ее часть просто не сможет функционировать, если не будет притока валюты.

Во-первых, потому что катастрофически рухнет платежеспособность населения. Во-вторых, потому что без притока валюты невозможен импорт. Скажем, в РФ «производится» масса электроники, бытовой техники и автомобилей. Слово «производится» взято в кавычки, потому что это в подавляющей части лишь отверточная сборка. Но компоненты приобретаются за валюту. Нет валюты – «производство» прекращается. Поэтому выпадение нефтяных доходов и вызванная этим девальвация автоматически отрубают ту часть экономики внешнего контура, которая, казалось бы, никаким боком не связана с сырьевым экспортом. У нас таким образом ТРИ ЧЕТВЕРТИ экономики висит на экспортно-сырьевой ниточке!

В этом году Гайдаровский форум проходил под издевательским лозунгом «Россия и мир: взгляд в будущее». VIP-участники мероприятия единогласно констатировали: у России НЕТ БУДУЩЕГО. Они сказали это прямым текстом (см. выделенные цитаты). Ватаны, если вы не верите мне, то поверьте хотя бы членам путинского правительства и самому Путину, который молчаливо согласился со всем, что его подчиненные проблеяли на ежегодном шабаше либерастов имени иудушки Гайдара. Впрочем, они на самом деле вам врут. Вот, например, как нагло брешет самый брехливый правительственный пацан.

Антон Силуанов: В России может повториться кризис 1998 года

Нет, Антоша, спасительный кризис 1998 г. не может повториться. В России нет кризиса. То, что пропаганда вдруг запела про кризис – это есть не более, чем попытка выдать желаемое за действительное.

Что такое кризис? Кризис (по-гречески κρίσις )— решение, поворотный пункт. В медицине кризисом называют резкий прелом в ходе болезни. Вы видите в России экономический кризис? Лично я его в упор не наблюдаю. Экономическая болезнь присутствует, точнее целый букет болезней: голландка, управленческая импотенция, инфраструктурные метастазы, аутизм в тяжелой форме, аритмия индексов, структурный дисбаланс, отток капитала, финансовая дисфункция, отек милитаризма, инвестиционный голод, импортный диатез, инновационная аллергия, цирроз основных промышленных фондов и т.д. Организм до предела ослаблен коррупционными паразитами, имунная система разрушена полностью. Именно поэтому экономического кризиса, то есть резкого перелома в ходе болезни, не наступает.

Сергей Нарышкин: «Нынешняя экономическая ситуация далека от той, что была тогда».

Это верно, почти ничего общего с ситуацией 18-летней давности. В 1998 г. все произошло резко: 17 августа рубль утратил стабильность, 2 сентября доллар взлетел в цене с докризисных 6 руб. до 21 руб., через две недели обвалился до 9 руб. К декабрю пляска закончилась. Через неделю после дефолта в отставку ушло правительство Кириенко и руководство ЦБ. Резко упал жизненный уровень населения, многие предприятия обанкротились, лопнули банки. Но уже в начале 1999 г. банковская система вышла из ступора, в стране начался резкий рост производства, инвестиционный бум, возрос экспорт. Шок был КРАТКОВРЕМЕННЫМ, а период роста продлился аж 10 лет! Правда, этот рост базировался на проедании нефтяной ренты, а не на развитии, и это привело к кризису 2008-2009 гг.

Тот тоже был кратковременным. В августе нефтяные цены покатились вниз со 140 за бочку до 40 в декабре, а потом необратимо поползли вверх, за год достигнув докризисного уровня и даже значительно его превысили. Нельзя сказать, что правительство в 2008-2009 гг. реагировало адекватно, но оно хоть что-то делало. Тупо заливало кризис деньгами, спалив в топке более $200 млрд. валютных резервов. На другое у Путина и Ко просто не хватало ума. Если бы падение нефтяных цен тогда было глубоким и длительным, то заначку бы проели и Рашенька накрылась медным тазом годика эдак через три – вместо гламурных «болотных» гуляний мы бы увидели в декабре 2011 г., как толпа голодных обывателей выносит нахер ворота в Кремле, четвертует Чурова и жжет Рублевку.

Но тогда фартануло. Кризис удалось залить деньгами и страна продолжала тихонько деградировать по формуле «РОСТ ПОТРЕБЛЕНИЯ БЕЗ РАЗВИТИЯ ПРОИЗВОДСТВА», благо дорожающий баррель это позволял. В итоге уже в 2012 г. такая модель «развития» себя изжила и РФ покатилась под горку. Сначала плавно, потом с ускорением, в 2014 г. управление несущимся непонятно куда автобусом под названием RUSSIA было окончательно утрачено кремлевскими рулевыми.

Как минимум три года мы живем в ситуации все ускоряющегося разрушения экономики. Почему организм страны НЕ РЕАГИРУЕТ НА БОЛЕЗНЬ КРИЗИСОМ? Мой ответ вам не понравится: РФ уже сдохла. Поциэнт находится в состоянии клинической смерти и не реагирует на болезнь. Правительство в этом случае должно срочно реанимировать труп с помощью дифибрилятора, садануть шприцом адреналин прямо в сердце, сделать искусственное дыхание…

В реальности же мы наблюдаем ПОЛНОЕ БЕЗДЕЙСТВИЕ Кремля на экономическом фронте. Все пущено на самотек под успокаивающее журчание зомбоящика. Вырастет баррель – значит, зашибись. Не вырастет – значит, выпьем за упокой. Илитка все еще рассчитывает, что их простят и позволят эвакуироваться в Гейропку. В противном случае Шувалов (для меня это индикатор, потому что он – самый умный из кремлевских придурков) давно бы уже продал свои замки в Австрии и Великобритании, а капиталы перевел… Ну, хоть в Сингапур, что ли, куда еще можно бежать из РФ?

Дмитрий Медведев: «Мы учимся жить в более дешевой нефтяной реальности».

Нет, не жить! В такой реальности надо учиться умирать – тихо, благопристойно, не мешая соседним странам. Может быть, там, наверху, не понимают, что Россию надо спасать? Нет, спасти Эрэфию уже не представляется возможным. Структурные реформы могли бы помочь, начни их Кремль хотя бы лет семь назад во время предыдущего кризиса. Импортозамещением надо было заниматься лет 10 назад.

Как раз тогда, когда нефть начала давать первые СВЕРХдоходы, нужно было не в долговые расписки американского казанчейства их вкладывать, а инвестировать в промышленность. Глядишь, сегодня бы мы уже ездили на отечественных автомобилях на уровне корейской DAEWOO узбекской сборки, а летали бы не на «Боингах» и «Эйрбасах», а на Ту-214 и Ил-96. Может быть, даже трусы научились шить не хуже, чем китайцы, а в танки и истребители паяли микросхемы Made in Russia. Я уж молчу о том, что жрачкой себя уже обеспечивали не на 70%, как сейчас, а на 95%. Но начинать надо было 10 лет назад.

Поцреотня гогочет: мол, мы уже 10 лет слышим вангования, что РФ – кирдык через полгода, и паникеры неизменно ошибаются. Не знаю, кто там чего ванговал, но факт налицо: Рашеньке наступил П-Ц. Было бы просто чудесно, если бы РФ отреагировала на экономическую болезнь экономическим кризисом, но этого не произошло даже в момент обвала нефтяных котировок, и теперь уже точно не произойдет. Бобик сдох! Так что не надейтесь на спасительрный кризис, ваше будущее – медленное угасание в самом большом хосписе мира.

Правда, у меня еще теплится надежда: если не оправдались надежды на экономический кризис, может удастся воспользоваться шансом, который даст кризис политический (революция) или военный. Да, тут шансы 1 к 10, но это лучше, чем ничего.

http://kungurov.livejournal.com/142943.html

 

япония

17 января 2016, 12:29   + 13 голосов Написать комментарий

есть Украина которая хочет когда то в Европу — есть Европа которую поддерживает Америка — есть где то там впереди еще одна страна — Япония

Станцию не закроют, пока юная пассажирка не окончит школу, до которой она добирается на поезде

Еще недавно в Украине ради одного человека могли полностью перекрыть движение на улицах. А вот запустить общественный транспорт ради одного пассажира — такое у нас пока невозможно. Зато возможно в Японии.

На острове Хоккайдо есть железнодорожная станция Ками-Сиратаки. Вот уже несколько лет она работает всего для одной девочки, которая добирается на поезде в школу.

Фото: Станция Ками-Сиратаки стоит на отшибе и уже давно не пользуется спросом

Станцию хотели закрыть еще три года назад, поскольку она совсем не пользовалась спросом. Однако, узнав, что она нужна школьнице, передумали и отложили все до 26 марта 2016 года, когда девочка окончит школу.

А до тех пор поезд останавливается здесь только два раза в день. График составлен с учетом расписания в школе.

 
Реклама