Які загрози несе посилення еміграції
Виїзд українців за кордон, на жаль, ніколи і не зупинявся. Еміграція була і до початку окупації Криму та частини Донбасу. За даними Opendatabot, протягом 2011−2013 років виїхало і не повернулося 1,4 мільйона українців.
За 2014−2021 роки виїхало додатково ще 1,3 мільйона українців. Регулярні опитування агенції Gallup у 2010−2020 роках показували, що, залежно від року, 21−25% населення України бажали виїхати за кордон.
У 2021 році ця частка українців зросла до рекордних 35%. Тому у 2022-му й відбулася така масова еміграція українців. Фактично війна виступила тригером і втілила бажання частини населення щодо виїзду за кордон.
Збільшення термінів заповнення вакансій на підприємствах — одна із загроз посилення еміграції. Через еміграцію і старіння трудових ресурсів компанії вже протягом трьох-шести місяців, залежно від сектору економіки, не можуть заповнити вакансії. Це впливає як на терміни виконання замовлень, так і на доходи компаній.
Як наслідок, виникає друга загроза — вимушене збільшення зарплат для персоналу, причому значно вище за рівень інфляції. Зарплати — це ключова стаття витрат бізнесу, і якщо вони непрогнозовані, то бізнес почне думати про автоматизацію чи переїзд до іншої країни. У 2023 році інфляція в Україні становила лише 5,1%, а зарплати підвищилися майже на 23%.
Для порівняння: в Німеччині інфляція була 5,9%, а зарплати зросли тільки на 6%. Влада повинна думати, як забезпечити пропозицію робочої сили, щоб мінімізувати прояви перших двох загроз і не змушувати бізнес замислюватися про «еміграцію» виробництва. А якщо бізнес не може швидко знайти українця за прийнятні кошти, тоді він повинен мати змогу швидко залучити іноземця.
Якщо цього не зробити, ми отримаємо третю загрозу — автоматизація виробництва. Так, зараз модно говорити про автоматизацію та цифровізацію. Але для влади це справжня проблема, адже автоматизація веде до зменшення податків і платежів. Наприклад, було десять працівників на підприємстві, а після автоматизації їх стало п’ять. Як результат — бюджет недоотримає податки, зокрема, податок на доходи фізичних осіб і єдиний соціальний внесок, за п’ять звільнених людей.
На Україну очікують масштабні автоматизація та роботизація, адже бізнес вирішуватиме проблему нестачі персоналу. На сьогодні в Україні менш як десять промислових роботів на 10 тисяч працівників. За даними Міжнародної федерації робототехніки (IFR), на початок 2023 року в Німеччині вже понад 400 промислових роботів на 10 тисяч працівників, у Чехії — 190, у Польщі — майже 70 роботів. Але це не найбільша економічна проблема для української влади, особливо в умовах війни.
Яка найбільша економічна проблема для України
Зараз найбільша проблема — це нестача людей, а якщо точніше, то нестача платників податків. Я вважаю, що найкраще її описав Президент Володимир Зеленський під час пресконференції у грудні 2023 року: суспільство має зрозуміти, що для підтримки наших воїнів потрібні люди, які сплачують податки. Він повторив це і в Естонії у січні 2024-го, уточнивши, що якщо людина не воює, то вона має працювати і сплачувати податки, з яких утримуються Збройні сили України. Адже саме люди (а не підприємства) є найбільшими платниками податків у країні.
Є лише два шляхи наповнити бюджет України: або підвищити податки, або збільшити кількість платників податків. У наших реаліях, коли у людей та бізнесу величезні збитки внаслідок війни, а також надалі зростають витрати підприємств на зарплати персоналу, єдиним ефективним шляхом підвищити доходи бюджетів є збільшення кількості платників податків.
Україні потрібні мільйони нових платників податків. Якщо українці не хочуть повертатися, Україна повинна сприяти залученню іноземців. Так само робить влада Польщі та Німеччини, оскільки в них схожі проблеми з утриманням зростаючої частки пенсіонерів і збільшенням витрат на «соціалку» і безпеку. А на долю України ще випали війна та відбудова, яка має відбуватися паралельно. За рахунок українців уже неможливо наповнити бюджет до необхідного рівня.
Ізраїль з першого року незалежності почав активно залучати іноземців, розуміючи, що у війні за існування країни недостатньо і людей, і грошей. В Ізраїлі під час війни у перші роки незалежності чистий приріст іноземців щороку становив понад 100 тисяч людей.
У ФРН влада з першого року звільнення від нацизму спробувала залучати східних та етнічних німців для відбудови країни. Але швидко зрозуміла недостатність таких дій і почала укладати договори з урядами Італії, Іспанії, Туреччини, Марокко, Югославії про залучення гастарбайтерів. За 1950−1960-ті роки було залучено понад 12 мільйонів людей, щоб мати змогу збирати податки та здійснювати відбудову.
Які професії нам потрібні
Нам потрібні іноземці всіх спеціальностей і з різним рівнем достатку. Адже інші країни «полюють» за всіма групами українців, а не тільки за будівельниками чи слюсарями.
Наприклад, у Канаді імміграційний план на 2024 рік включає залучення 485 тисяч іммігрантів із 13 різних соціально-економічних груп. Там навіть окремо зазначено потребу в залученні 5,5 тисяч медсестер-доглядальниць і 2,7 тисяч агроспеціалістів. Якщо узагальнити потреби України в іноземцях, то 60−70% — це має бути найманий персонал, 10−15% — підприємці-інвестори, 10−15% — самозайняті (без права займати робочі місця), зокрема ІТ-вці (у світі їх ширше називають «цифровими кочівниками»), решта — іноземні студенти.
На нас очікує масштабна автоматизація діючих виробництв та, відповідно, вивільнення робочої сили. Чи стануть звільнені люди підприємцями? — На жаль, ні. Підприємцями природно можуть бути лише 5−15% населення. Так влаштований світ. Адже якби кожен міг бути підприємцем, то хто тоді працюватиме? Відповідно, Україні необхідно щороку залучати тисячі нових іноземців-інвесторів, які пропонуватимуть робочі місця для українців, що підпадуть під скорочення. Тобто єдині ліки для влади від загрози автоматизації на діючих підприємствах — це створення нових підприємств.
Також треба окремо стимулювати залучення іноземних студентів. Адже через виїзд майже одного мільйона дітей у 2022−2023 роках система освіти недорахується майбутніх студентів. Незрозуміло, чому про це мовчить Міносвіти? І проблема не у війні.
Ще на початок 2022 року в Україні навчалися лише 80 тисяч іноземців, а у Канаді — близько 800 тисяч, тобто вдесятеро більше. І це при тому, що на початок війни в обох країнах були схожі чисельність населення та кількість вишів. Студенти — це найперспективніша категорія іноземців: майбутні працівники, підприємці, новатори. Їхнє залучення має бути в пріоритеті влади.
Хто може переїхати до України
Нам потрібні мільйони недорогих робочих рук. Напевно, найкращий приклад тут — Об'єднані Арабські Емірати.
В країні майже 90% населення — це іммігранти. З них на вихідців із розвинених країн припадає лише 5%. Фактично Арабські Емірати, які ви бачите на картинках із хмарочосами, збудовані руками іммігрантів із Індії, Пакистану, Філіппін, Бангладешу та Єгипту. На ці п’ять країн припадають майже 60% усіх іноземців. Навіть у США, де працюють понад 45 мільйонів іноземців, менш як 10% — це іммігранти з розвинених країн. Тож давайте не плекати ілюзій.
Якщо ми хочемо залучити в Україну 100 тисяч поляків, тоді необхідно, щоб приїхав понад мільйон робочих рук із бідніших країн, які будуть задіяні на важкій роботі, в так званих 3D-індустріях: dirty, difficult, dangerous, де превалює важка праця. Поляки, як і українці, працюватимуть на менеджерських посадах, а також у сфері послуг.
Майбутній достаток українців й успішність українського бізнесу залежатимуть від спроможності залучати іноземну низькокваліфіковану робочу силу. Все це ми бачимо навіть у Німеччині, де є бізнес, який уже каже рекрутерам: «Не хочу німця, хочу українця», бо відчув переваги роботи з іноземцями.
Якщо подивитися на Польщу, де дуже конкурентний ринок рекрутингових послуг саме за залучення іноземців, то топ-5 національностей (без урахування українців) становлять: грузини, індуси, в'єтнамці, молдовани та китайці. В Чехії це словаки, в'єтнамці, румуни, індуси. В Румунії — турки, молдовани, непальці, індуси, німці. Звичайно, роботодавці в Україні не зможуть залучати іммігрантів із країн-агресорок і їхніх поплічників, тобто росіян, білорусів, іранців тощо. Але з ЄС багато іноземців до нас також не приїдуть.
У сьогоднішніх реаліях єдина перевага України — це дати роботодавцю можливість дуже швидко залучати іноземця, якщо він не може знайти українця. Тут є декілька груп іноземних працівників.
- Якщо це громадяни з «безвізової» країни, то роботодавець повинен мати можливість запросити їх і паралельно розпочати процедуру отримання дозволу на роботу.
- Це громадяни з «візової» країни, але в них є діюча віза з країн ЄС/Шенгенської зони, США і Канади. Для них також має бути можливість безвізово в'їхати на роботу за запрошенням і вже в Україні паралельно розпочати оформлювати легалізаційні документи. Немає сенсу видавати їм візу в українському консульстві, якщо вони вже пройшли «комплаєнс» і безпековий контроль консульства іншої розвиненої країни. Такий підхід уже практикують в інших країнах.
- Громадяни з «візової» країни, але в них колись була і закінчилася українська віза. Це також потенційно недорога робоча сила, колишні випускники українських вишів. Їхнє залучення потрібно спростити, і вони мають рухатись окремою пріоритетною чергою в консульствах.
- Запрошення інших громадян із «візових» країн через перегляд умов їхнього залучення, з огляду на потреби роботодавців.
Що ще потрібно змінити
У маркетингу є таке поняття, як time-to-market, тобто як швидко продукт чи послуга може вийти на ринок. У нашому випадку важливо, як швидко роботодавець може привезти іноземного працівника.
В Польщі, щоб привезти молдованина, треба один-два дні, оскільки після інтерв'ю він приїжджає, починає працювати, а паралельно запускається юридичний процес працевлаштування. Щоб привезти молдованина до України, роботодавець змушений витратити до 20−30 днів, адже весь дозвільний процес щодо працевлаштування необхідно пройти, доки майбутній працівник перебуває у Молдові.
Такі обмеження суттєво зменшують нашу привабливість для діючого бізнесу та іноземних інвесторів, які хотіли б розмістити виробництва в Україні. І це при тому, що в нас, як і у Польщі, безвіз із Молдовою. Що вже говорити про іноземців із країн із візовим режимом…
Україні потрібно дуже швидко і суттєво лібералізувати умови працевлаштування іноземців, зокрема, з «безвізових» країн. Тоді роботодавці зможуть швидше заповнювати вакансії, а влада почне швидше отримувати податки з нових платників.
Важливо розвивати програми для іммігрантів-підприємців за принципом Golden Visa Programs: «резидентство в обмін на інвестиції», «громадянство в обмін на інвестиції».
Роботодавці самі мають визначити, з яких країн їм потрібні працівники, і вони повинні нести за них відповідальність. Владі не варто туди втручатися, потрібно лише слідкувати за балансом, щоб країна не перетворилася на монокультурний «чайна-таун».
У світі близько ста країн, де середня зарплата нижча, ніж в Україні, тож є де шукати. Звичайно, бізнес достеменно не розуміє, звідки запрошувати іноземну робочу силу, тому в нагоді йому стануть рекрутери, а також імміграційні юристи, які мають досвід роботи, в тому числі за кордоном.
Іноземці найбільше потрібні бізнесу, як робоча сила, центральній і місцевій владі — як нові платники податків. Тому влада повинна говорити про це з суспільством. У Німеччині найбільше говорить про це з суспільством міністр економіки країни Роберт Габек. І це зрозуміло.
У 2023 році недоотриманий дохід німецьких компаній через незаповнені 2 мільйони вакансій становив майже 100 мільярдів євро. Через це, зі свого боку, федеральний і місцеві бюджети Німеччини недоотримали близько 50 мільярдів євро податків і зборів. Недоотримані податки — це неможливість підвищувати зарплати держслужбовцям і військовим, пенсії — пенсіонерам, соцвиплати — вразливим верствам населення.
Якщо ми не залучатимемо іноземців, то хто платитиме податки й утримуватиме старіючу націю? Німецька і польська влада багато про це говорить зі своїм суспільством. Ми маємо пройти цей етап так само, як сто років тому суспільство пересідало з коней на автомобілі і 50 років тому переходило із записних книжок на комп’ютери. Тоді це теж було болісно, адже особливої потреби в тому у населення не виникало. Але це єдиний шлях до еволюції та підвищення добробуту суспільства.
Читайте також: Кадровий голод в Україні посилюється: кому готові платити найбільше
Що буде, якщо нічого не робити
Велика кількість мігрантів у будь-якому випадку приїде до України, бо на це формується попит із боку роботодавців, а також на це нам вкажуть у ЄС. Але якщо нічого не робити, то значна їхня частина буде низької економічної якості, якщо так можна висловитись.
Адже, простими словами, що таке міграція? Це цунамі, яке рухається на Україну, і, як я вже казав, основною причиною міграції є зміна клімату. А що таке міграційна політика? Це гребля, яка стоїть на її шляху. І від того, як влада регулюватиме цю «греблю», залежатиме, чи принесуть іммігранти синергію економічного зростання і процвітання для України, а також багатомільярдні податки та збори через їхню діяльність у країні.
І тут найуспішнішим є досвід Канади та ОАЕ із залучення та регулювання попиту на іноземну робочу силу. Чи, навпаки, ми підемо за прикладом США, які мають найбільші кількість (10,5 мільйона) і частку (22%) нелегальних мігрантів у світі.
Але Україна — це не США, ми не маємо змоги щороку друкувати мільярди доларів, щоб гасити пожежі, спричинені нелегальною міграцією. Тільки у 2023 році США витратили 25 мільярдів доларів на імміграційну безпеку кордонів і близько 10 мільярдів — на роботу з біженцями. Ще понад 20 мільярдів доларів потребує проєкт стіни на кордоні з Мексикою, протяжність якого становить 3,1 тисяч кілометрів.
В української влади немає і не буде грошей на ці речі, а стіну потрібно буде будувати від зовсім інших сусідів, кордон із якими понад 3,3 тисяч кілометрів. Тому питання міграційної політики саме в частині безпеки потребує окремого діалогу із суспільством.