Сфери зайнятості
Згідно з даними дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 28 вересня до 4 жовтня 2023 року, нині найбільше українців працює в торгівлі (16,7% загалом — 11,4% чоловіків і 21,8% жінок), сільському господарстві (9,9% — 13,4% і 6,5% відповідно) й освіті (9,7% — 4,2% і 15,3% відповідно), 16,5% чоловіків зайняті в будівництві, 11,4% — на транспорті й 12,1% жінок — в охороні здоров’я.
Отже, сучасна українська економіка переважно забезпечує логістику, освітні та медичні послуги, відбудову зруйнованого та вирощування сільськогосподарської продукції.
Непрямою ознакою цього є те, що тільки 17,3% опитаних наголосили на суттєвому погіршенні доступності послуг соціальної сфери (освіти, медицини, культури, соціального захисту тощо) впродовж воєнного періоду, натомість 8,3%, зокрема 9,2% жінок, які частіше цими послугами користуються, зазначили покращення.
Найбільш рухомими видами діяльності, де люди часто втрачають роботу, але досить швидко її знаходять, виявляються будівництво (саме тут працювали 14,8% осіб, які не мали роботи у вересні 2023 року, але шукали її, зокрема 26% чоловіків) і торгівля (13,4% осіб обох статей, зокрема 19,8% жінок).
Чи зберігаються гендерні особливості в розподілі зайнятих за сферами діяльності під час війни? Так, безумовно, й вони не надто змінилися порівняно з мирним періодом. Жінки сконцентровані передусім у торгівлі (21,8%), освіті (15,3) й охороні здоров’я (12,1). Натомість чоловіки переважно зайняті на будівництві (16,5%), в сільському господарстві (13,4%) й торгівлі (11,4%). Фактично торгівля — це єдина сфера діяльності, яка пропонує і чоловікам, і жінкам достатню кількість робочих місць.
Найпоширенішим статусом економічної активності в Україні, як і в мирні часи, є робота за договором, контрактом або іншим документом за зарплату (38,7% респондентів, зокрема 40,2% чоловіків і 37,5% жінок). Не працювали й не шукали роботи 31,9%, зокрема 24,6% чоловіків і 38,0% жінок. Здебільшого до цієї категорії належать пенсіонери й ті, хто через особисті обставини, наприклад, сімейні обов’язки — догляд за дітьми або іншими родичами — не може вийти на ринок праці.
40,2% тих, хто не має роботи, але шукає її, є безробітними не менш як рік, — зокрема це стосується 40,3% чоловіків і 39,5% жінок. Натомість лише 19,3% втратили роботу менш як три місяці тому, зокрема 23,5% чоловіків і 22,1% жінок. Найпоширенішою причиною втрати роботи під час війни виявилося закриття підприємств і скорочення штатів (8,9% усіх опитаних, 7,6% жінок і 10,4% чоловіків); водночас знайшли роботу лише 5,4% (5,0% жінок і 6,0% чоловіків).
Але попри ці не надто оптимістичні ознаки 41,6% опитаних вважають, що в разі втрати роботи досить швидко (впродовж найближчих трьох місяців) знайдуть нову; цілком очікувано чоловіки більш упевнені в своїх силах (48,1% проти 35,1).
Читайте також: Роботодавці готові збільшувати штат: за кого боротимуться і що пропонуватимуть
Негативні ознаки воєнного ринку праці
Головними труднощами під час пошуку роботи в Україні наразі є відсутність робочих місць за фахом (про це повідомили 55,3% опитаних, зокрема 58,3% чоловіків і 51,8% жінок), занизький рівень заробітної плати за наявними вакансіями (44,9%, 41,2 і 49,4% відповідно) та недостатність кваліфікації порівняно з вимогами роботодавця (14,9%, 14,7 і 15,3% відповідно). І попри це налаштованість на здобуття нової освіти є занизькою — готові на це лише 8,9% респондентів, зокрема 9,6% чоловіків і 8,2% жінок.
Другою негативною ознакою воєнного ринку праці є консервування занизької оплати праці з майже півтораразовими гендерними відмінностями: 12 611 грн після сплати податків, зокрема 10 312 грн у жінок проти 15 377 грн у чоловіків. Лише почасти це можна пояснити більшою тривалістю робочого тижня (понад 40 годин працюють 46,1% чоловіків і 31,9% жінок), а, скажімо, менш як 40 годин — 21,6% жінок і тільки 13,9% чоловіків.
40,5% тих, хто працює, зазначають зменшення своєї зарплати, ще 40,8% — незмінність її розміру від початку війни, що за досить високої інфляції також означає зменшення купівельної спроможності, тобто від зниження доходів постраждали 81,3% тих, хто працює. Лише 12,2% жінок і 14,6% чоловіків повідомили про збільшення зарплати.
За таких умов цілком закономірним є те, що саме занизький рівень зарплати найбільше не влаштовує українців на робочих місцях (про це повідомили 45,9% тих, хто працює, зокрема 41,4% чоловіків і 50,4% жінок).
Впадає в око практична тотожність масштабів незадоволення фактичною зарплатою тих, хто працює, та потенційною — шукачів роботи. І в обох випадках більше незадоволені заробітками жінки. Вони також менше зважають на небезпечність умов праці, складність роботи і — всупереч очікуванням — офіційність чи неофіційність оформлення.
Відмінності в незадоволенні можна пояснити гендерною специфікою зайнятості: жінки значно менше працюють у небезпечних/шкідливих умовах і частіше виконують досить прості обов’язки, отримують значно нижчу зарплату й тому змушені погоджуватися на тіньові умови, жертвуючи водночас власною соціальною захищеністю.
Звідки українці беруть гроші і куди їх витрачають
Попри те, що доходи українців формуються з різних джерел, основними є зарплата (для 48,5% респондентів, зокрема 53,4% чоловіків і 44,4% жінок) та пенсія (26,1%, зокрема 21,7% чоловіків і 29,6% жінок). Зі зрушень структури доходів у воєнні часи варто зазначити роль допомоги від родичів (11,4%), яка стала значно важливішою, зокрема й для чоловіків (10,4%).
35% респондентів (30,7% чоловіків і 38,5% жінок) витрачають на харчування більшу частину доходів (або майже всі). Тільки 17,1% мали цього року кошти на проведення хоча б тижневої відпустки не вдома й не в родичів. Лише 20,2% робили заощадження. Ледве зводять кінці з кінцями, не маючи достатньо грошей навіть на необхідні продукти, 13,5% опитаних. А мають достатньо коштів тільки на харчування та придбання необхідних недорогих речей 41,6%.
Все це дає підстави ідентифікувати більшість українців як бідних, але попри скрутне становище 59,1% частину своїх коштів витрачають на допомогу ЗСУ та благодійність. Так, суми дуже різняться, і 21,5% щомісячно спрямовують на це менш як 100 грн, але важливим є не розмір внеску, а саме його наявність, прагнення допомогти тим, хто цього потребує, не намагаючись порівнювати їхні статки й можливості зі своїми. Це як ніщо інше свідчить про відповідність українських цінностей європейським.
Європеїзації нашої свідомості відповідає й зміна самоідентифікації: якщо раніше більшість українців вважали себе бідними, або принаймні декларували це, то наразі 40,1% опитаних оцінили свій добробут як середній по країні.
Читайте також: Бюджет-2024: чи вистачить грошей на армію, як зміняться зарплати та пенсії
Які перспективи ринку праці
Вітчизняний ринок праці загалом начебто пристосувався до тривалої війни — припинилося зростання безробіття, покращуються практично всі макропоказники, оптимістичнішими стали очікування й роботодавців, і політиків, і науковців. Але що завтра?
Зрозуміло, що «невидима рука ринку» в ХХІ столітті зруйновану війною економіку не відновить. Зрозуміло, що воєнна поразка не змусить нашого агресивного сусіда відмовитись від прагнень шкодити нам у будь-який інший спосіб, зокрема відволікаючи потенційні інвестиції та кваліфіковану робочу силу. Зрозуміло, що план відновлення (план Пріцкер?!) має спиратися на наше власне бачення майбутнього України, її економіки, ринку праці. Зрозуміло, що нас очікує мільйонне (!) скорочення пропозиції робочої сили практично за будь-якого варіанту подальшого розвитку подій і невідповідність її кваліфікації потребам економіки.
Як можна компенсувати неминучі втрати?
Найочевиднішою відповіддю є зовнішня міграція. Справді, міграція є основним драйвером демографічної динаміки в Україні. І ми, безперечно, зацікавлені в тому, щоб українці не шукали кращої долі за кордоном. Очевидно, що передумовою є наближення якості життя до такої, як у розвинених країнах.
Чи реально цього досягти найближчим часом? Навряд, це процес досить тривалий, але починати його слід. Проте варто зазначити, що міграційний обмін населення є невід'ємним складником глобалізованого світу, основним каналом обміну надбаннями цивілізації, від якого виграють і країни-донори, й країни-реципієнти. І зупинити принаймні еміграцію практично неможливо, хіба що опустити залізну завісу й відібрати у своїх громадян закордонні паспорти. Натомість треба прагнути, аби міграція була циркулярною, а не стаціонарною, тобто щоби люди виїжджали з країни на певний час (на навчання або роботу) й потім поверталися. Поверталися з новими знаннями, навичками, заробленими грошима.
Другий складник — імміграція, й країна-реципієнт має певні можливості для регулювання припливу іноземців, здебільшого шляхом квотування, за якого враховують і вік, і освіту, й професію, й сімейний стан. Але, знов-таки, запроваджувати квоти може тільки успішна країна, до якої багато людей прагнуть приїжджати.
Ще один напрям дій має призвести до підвищення рівня трудової активності українського населення, передусім жінок. Для цього необхідно максимально розвивати ринок побутових і соціальних послуг, зокрема пов’язаних із доглядом за дітьми, хронічно хворими й особами похилого віку. Можна скільки завгодно говорити про гендерну рівність і подолання гендерних розривів в оплаті праці, та допоки жінка має самостійно виконувати хатні обов’язки, цього досягти не вдасться. Так, окремі особистості досягають і далі досягатимуть великих успіхів, але нам потрібне масове розв’язання цих питань.
Отже, компенсацією зменшення кількості економічно активних осіб має стати не так активне залучення іммігрантів, як максимальна активізація українського населення й покращення якісних параметрів робочої сили, що включає насамперед поліпшення професійно-освітньої підготовки, створення можливостей і утвердження бажання українців здобувати нові знання й навички не тільки на початку трудової діяльності, а й упродовж усього життя.
Реформи й освіти, й ринку праці, й медицини, й сфери соціальних послуг конче потрібні. Але наше майбутнє наразі формують не так реформи окремих галузей, як визначення пріоритетів (політичних, економічних, демографічних, екологічних, соціальних) розвитку України та її окремих територій, урахування територіальної диференціації, співвідношення важелів центрального та місцевого демократичного регулювання. Щось треба відкладати на майбутнє, проте готуючи правове й інформаційне поле вже зараз, щось можна запроваджувати, не очікуючи Перемоги.
Маємо нарешті усвідомити, що зростання ВВП, інфляція й дефіцит/профіцит бюджету не є метою розвитку. Метою розвитку має й може бути виключно розбудова країни з високою якістю життя населення (чистим безпечним довкіллям, можливостями для самореалізації, гідними доходами, високою тривалістю життя тощо), країни, де хочеться жити й пишатися її громадянством.