ВХОД
Вернуться

намного хуже привата

htgtrh htgtrh
17 ноября 2012, 19:32
без оценки
Відповідач: Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»

ПОЗОВНА ЗАЯВА
про визнання окремих частин договору недійсними

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

між мною, та представником Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» укладено Кредитний договір № на отримання споживчого кредиту на придбання SAMSUNG.
Відповідно до п. 2.9 Договору, я взяла на себе зобов’язання сплачувати щомісячний платіж у сумі 6 грн. не пізніше кожного 20 числа місяця протягом 10 місяців згідно графіку.
Умови договору про надання споживчого кредиту, мною виконувалися таким чином:

У ……………… на мій мобільний телефон надійшло СМС повідомлення від Дельта-Банку, згідно з яким мені за несвоєчасну сплату щомісячного платежу нараховано штрафну санкцію у розмірі 250 грн.
Спірні відносини між нами виникли на ґрунті різного тлумачення порядку застосування окремих норм цивільного права з питань нарахування штрафної санкції.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ МОЄЇ ПОЗИЦІЇ:

По-перше:
У розумінні ст. 11 ЦК України між мною та Відповідачем з укладанням кредитного договору № виникли цивільно-правові відносини, які передбачають порядок набуття, використання та припинення прав та обов’язків.
Враховуючи, що в нашій країні споживчий кредит – це позичка, яка надається тільки в національній грошовій одиниці фізичним особам – резидентам України на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і повертається в розстрочку, якщо інше не передбачено умовами кредитного договору, вказані між нами взаємовідносини носять характер надання банком споживчого кредиту.
Згідно ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Під процентами у розумінні пп. «в» пп. 14.1.206 п. 14.1 ст. 14 ПК України слід розуміти платіж за придбання товарів у розстрочку.
Представник ПАТ «Дельта Банку» при оформленні кредиту мені пояснив, що замість щомісячного нарахування процентів за користування кредитними коштами у розмір суми вартості товару при його придбанні, банк включає суму єдиноразового платежу за користування кредитом, при цьому, в разі дострокового погашення кредиту, сума єдиноразового платежу мені не повертається.
Безумовним є той факт, що, відповідно до ст.ст. 526, ч.1 ст.530 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. При цьому, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей термін (строк).
У разі порушення боржником зобов'язання він відповідно до ст.549 ЦК України зобов'язаний сплатити неустойку (штраф, пеню).
Неустойка (штраф, пеня), як передбачено ч.1 ст. 546 ЦК України, є видом забезпечення виконання зобов'язання і це є безспірним фактом.
Згідно ч.2, ст. 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов'язання.
У виконання зазначеної норми та частини п. 6.7 Кредитного договору, мною сплачено 10% від несвоєчасно сплаченого платежу, що складає ……………грн.
Разом з цим, у п. 6.7 кредитного договору, крім передбаченого ч.2, ст. 549 ЦК України, зазначено інший від штрафної санкції, який виражений замість відсоткового значення у твердому грошовому еквіваленті, а саме «….нарахувати позичальнику та стягнути з останнього штрафні санкції у розмірі 10 % від суми невиконання зобов’язання, але не більш та/або не менш 250 грн.».
Нараховуючи мені штрафну санкцію у розмірі 250 грн. відповідач виходив із того принципу, що я начебто надала презумпційовану згоду на незаконне нарахування штрафної санкції у розмірі 250 грн. при підписанні кредитного договору.
Проте, цивільне законодавство обмежує свавілля банківських установ наступним чином.
Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною.
Стаття 68 Конституції України передбачає правовий режим Українського суспільства, за яким кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це.
Частиною 1 ст. 203 ЦК передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, які у розумінні ст. 4 ЦК України є Конституція України та інші Закони України.
Порушуючи вимоги ч. 2 ст. 549 ЦК України Відповідач при визначенні змісту п. 6.7 Кредитного договору допустив нарахування мені штрафної санкції у твердій грошовій сумі замість виключно відсоткового значення, чим допустив грубе порушення ч. 1 ст. 203 ЦК України, при цьому навіть враховуючи той факт, що сторони домовилися.
Слід відмітити, що законодавець визначив вищеперераховані ознаки штрафу імперативно, не надавши сторонам зобов'язання, можливості їх змінювати. При цьому поза увагою залишилися неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
До того ж, зміна сторонами тлумачення поняття штраф, яке наведене в ст. 549 ЦК України, не допускається. Саме тому п. 6.7 Кредитного договору суперечить нормам Цивільного законодавства.
Правомірність є конститутивною ознакою правочину, як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована, насамперед, нормою закону, яка містить відповідну заборону. Фізичні та юридичні особи повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.
Крім цього, договірні умови, насамперед, повинні відповідати загальним засадам цивільного законодавства, зокрема справедливості, добросовісності та розумності (ст. 3 ЦК України), а також ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо справедливості умов договору.
Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Стаття 217 ЦК України передбачає наслідки недійсності окремої частини правочину, за якими недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Саме з цих підстав, я вважаю, що словосполучення «….але не більш та/або не менш 250 грн.», яке позначено Відповідачем у п. 6.7, є нікчемним.

По-друге:

Якщо припустити, що позиція Банку стосовно моєї презумпційованої згоди може бути використана ним, як спосіб цивільного захисту, виникає питання стосовно законності застосування Відповідачем юридичної відповідальності у відношенні мене з огляду на наступне.

Як зазначено мною вище, п. 6.7 Кредитного договору має такий зміст: «В разі порушення позичальником строків сплати платежів, які включають заборгованість за кредитом заборгованості по сплаті процентів та плати за обслуговування кредитної заборгованості за цим договором, кредитор має право з наступного календарного дня за передбаченим цим договором днем сплати платежу нарахувати позичальнику та стягнути з останнього штрафні санкції у розмірі 10 % від суми невиконання зобов’язання, але не більш та/або не менш 250 грн. Зазначене положення є правом, а не обов’язком кредитора та не звільняє позичальника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за цим договором».
Складаючи п. 6.7 вказаного договору, Відповідач передбачив своє право, як кредитора, нарахувати та стягнути за несвоєчасне виконання зобов’язання штрафні санкції.
Перш за все, саме висловлювання «штрафні санкції» має множинний характер, який неможливо використати у інший спосіб, ніж визначений договором. Тобто, цим реченням кредитор надав собі право застосувати не штрафну санкцію, а штрафні санкції, які відповідно до цього пункту передбачають нарахування штрафу у відсотковому еквіваленті (10% від суми невиконаного зобов’язання), але не меш та/або не більш платежу у твердо встановленій сумі (250 грн.)
З викладеного вбачається, що Відповідач у суму 250 грн. включив 10% штрафної санкції від суми несплаченого платежу, що складає 12,60 грн., та штрафну санкцію у розмірі 237,40 грн. (250-12.60), обумовлену умовами кредитного договору (ст.ст. 526, 546 ЦК України). Тобто одна юридична відповідальність у відсотковому значенні випливає із змісту ст. 549 ЦПК України, а інша із умов договору, що в поєднанні складає загальну суму 250 грн.
Якщо до всього вище зазначеного додати правову оцінку реченню Відповідача (п.6.7) про те, що «зазначене положення є правом, а не обов’язком кредитора та не звільняє позичальника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань за цим договором», то виходить, що право Відповідачем використано, залишається ще виконати обов’язок.
Вирішальним в даному випадку є не стільки факт застосування (використання права та обов’язку), а факт можливості це зробити, оскільки підставою нікчемності правочину є недодержання вимог законодавства в момент його вчинення (ст. 215 ЦК України).
Положеннями ст. 61 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Порушення Відповідачем ст. 61 Конституції України є підставою недійсності правочину з відповідними правовими наслідками, передбаченими ст. 216 ЦК України.
Тобто, цей факт є ще однією правовою підставою для визнання п. 6.7 Кредитного договору нікчемним.
До того ж, Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (ст.228 ЦК України).
Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ст.236 ЦК України).
По-третє:

Відповідно до п. 9.1 Кредитного договору Відповідач передбачив виключну умову, за якою всі спори між нами повинні вирішуватися виключно у Третейському суді (Третейська угода), я не можу погодитися з викладеним з огляду на наступне.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 січня 2008 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень абзаців сьомого, одинадцятого статті 2, статті 3, пункту 9 статті 4 та розділу VIII “Третейське самоврядування” Закону України “Про третейські суди” (справа про завдання третейського суду) визнано, що відповідно до чинного законодавства підвідомчий суду загальної юрисдикції спір у сфері цивільних і господарських правовідносин може бути передано його сторонами на вирішення третейського суду, крім випадків, встановлених законом, оскільки, гарантуючи право на судовий захист з боку держави, Конституція України водночас визнає право кожного будь-якими, не забороненими законом, засобами захистити свої права та свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Це конституційне право не може бути скасовано або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).
Як встановлено ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Пунктом 3 ухвали КСУ від 14.10.97 р. № 44-з встановлено, що правосуддя – це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Натомість, третейський розгляд спорів – це вид недержавної юридичної діяльності.
До того ж, відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка діє на момент звернення, ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом.
Згідно з ч. 2 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» систему судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди, апеляційні суди, Вищі спеціалізовані суди, Верховний суд України.
Таким чином, аналізуючи вищезазначені норми законодавства, я вважаю, що право на судовий захист позивачу гарантовано Основним Законом України — Конституцією та не може бути обмежене

Написать комментарий

Чтобы оставить комментарий, нужно войти или зарегистрироваться
 
×
окно закроется через 20 секунд