Уявіть, цьому чоловіку 48 років. Все життя він займається різноманітними бізнесами. Перепродає тканини, виготовляє конструкції для будинків та деталі для літаків, видобуває морську сіль. Однак успіху не досягає. Спершу за ухилення від податків він 2 роки відсидів у в'язниці, а потім створена ним кредитна спілка банкрутує. Він втрачає нерухомість та заощадження. Його родина мешкає в орендованому будинку.
І саме в цей час замість того, щоб відкрити невеликий кіоск і хоч якось спробувати прогодувати сім'ю, підприємець зачиняється в сараї, щоб винайти вермішель швидкого приготування. Він ніколи не був харчовим технологом чи професійним кухарем. Він не науковець чи винахідник. Але чомусь впевнений, що ця ідея спрацює. Тому спить по 4 години на добу, а весь інший час експериментує з вареною локшиною.
Звучить як історія божевілля. За винятком однієї обставини — йому все ж вдасться створити омріяну страву та змінити харчові звички всього світу. Але про все по порядку.
Бізнес як єдиний шлях
Народився Андо у 1910 році на острові Тайвань, який на той час належав Японії. Його батьки рано померли, тому майбутнього винахідника разом з братами та сестрою виховували дідусь та бабуся.
Не можна сказати, що сім'я бідувала. Родині належала крамниця текстилю, а також від батьків залишився спадок. Саме отримавши доступ до нього, у 22 роки Андо створив свою компанію. Спершу він також займався торгівлею текстилем на Тайвані, але невдовзі переїхав до Японії.
Бізнес не виглядав інноваційно. Фактично підприємець купував дешевшу тканину на своїй батьківщині та перепродував її дорожче. Однак вже тут почала проявлятись його головна особливість — вічний пошук незайнятих ніш. Зокрема, він намагався продавати не лише тканини, але й вже готовий одяг. Тут він все ж переоцінив свої сили і напрям прогорів.
Після початку Другої світової війни Андо переформатував свій бізнес і зайнявся постачанням продукції для армії. Основними напрямами його діяльності були продаж вугілля та виготовлення деталей для авіаційних двигунів.
Останній бізнес зіграв із ним злий жарт. В якийсь момент Андо виявив розбіжності у постачанні, запідозрив партнерів у недоброчесності та звернувся до військової поліції. Однак це вилилось у звинувачення самого підприємця. Ситуацію погіршувало тайванське походження підприємця, що робило його в Японії людиною другого сорту. Його заарештували на 45 днів, впродовж яких катували та морили голодом. Вийти з в'язниці вдалося лише завдяки втручанню знайомих офіцерів, але цей арешт сильно позначився на здоров'ї Андо — до кінця життя він матиме проблеми зі шлунком.
По завершенню війни він розвивав нові напрями бізнесу, шукаючи на які товари є попит. Зокрема, почав робити дерев'яні конструкції для будинків, яких потребували зруйновані після бомбардувань міста. Також на тлі дефіциту солі почав добувати її з океану.
Крім іншого в 40-х роках він знайшов напрям, який стане найважливішим в його житті. Ні, це ще була не локшина, але вже продовольство. Андо керувався принципом, який стане найвідомішими його словами — «мир настане лише тоді, коли люди будуть ситі».
В умовах дефіциту м’яса у повоєнній Японії він експериментував із вилученням білка із водоростей та рибних відходів. Але цей бізнес скоро закрився через другий арешт підприємця — цього разу на значно довший термін.
У Вікіпедії про його причини скромно сказано: він «надавав стипендії студентам, що на той час було формою ухилення від сплати податків». У вас може скластися враження, що успішний бізнесмен вирішив фінансово підтримати молодь, але поплатився за це.
Та все було інакше. Андо чудово знав, що робив і ніякої філантропії тут не було і близько. Все просто і цинічно. Компанія наймала молодь на свої роботи, але замість того, щоб платити їй зарплату, оформлювала працівників як студентів і нараховувала стипендію, яка не оподатковувалася.
Андо був засуджений до 4 років каторги, а також потрапив під жорсткі фінансові обмеження. Однак перебуваючи за гратами він зумів зібрати команду юристів та подав зутрічний позов проти влади. Зрештою сторони досягли мирової угоди. Андо був звільнений через два роки та отримав можливість повернутись у бізнес.
В 50-х роках він вже займався фінансами, очолюючи кредитну спілку. І саме через неї йому довелось пройти через найважчі випробування. Фінустанова збанкрутувала, а бізнесмен мав відповідати за це власними статками. Він втратив всі кошти, нерухомість, інший бізнес. Єдине що залишилось — орендований будинок та сарайчик поряд.
Повернення до мрії
В цей час Андо виповнилося 48 років, здається, не той вік, щоб почати все з початку. Але природжений бізнесмен повернувся до давньої мрії — зробити їжу, яка стане доступною для найбідніших. Він пам'ятав, як після війни люди стояли у довгих чергах, аби купити тарілку рамену — традиційної локшини. Тому він хотів зробити цю страву доступною для кожного.
Ідея була проста — спершу зварити локшину, а потім висушити. Тоді люди зможуть залити її окропом і мати справжній обід. Та просто це лише на перший погляд. Андо спершу намагався сушити локшину на сонці, але вона ставала крихкою, а в окропі мала відмокати 15 хвилин.
Наступна ідея — сушильні шафи з гарячим повітрям. Після них зовні локшина була твердою, але зберігала вологу всередині і псувалася. Експериментував Андо з копченням і засолюванням вермішелі, але теж безрезультатно.
Нарешті Андо звернув увагу, як його дружина готувала рибу в клярі, опускаючи її в олію. Те саме він вирішив повторити з локшиною. Але тут теж було чимало технологічних питань: яка має бути температура олії, скільки часу локшину в ній тримати, як краще її перед тим зварити.
Відповіді підприємець шукав сам раз за разом експериментуючи зі стравою. Для цього він замкнувся в своєму сараї та спав лише по 4 години на день. Але зрештою отримав ідеальний рецепт.
Хороша ідея в хороших руках
Існує безліч випадків, коли винахідники нічого не отримували зі своїх розробок. Кулькова ручка, світлодіод, комп'ютерна мишка і навіть Coca-Cola зробили багатіями людей, які не мали до їх розробки жодного стосунку.
З локшиною швидкого приготування ситуація склалася інакше. Все ж її вигадав не далекий від практичного світу науковець, а досвідчений бізнесмен. Він вмів налагоджувати виробництво та збут, керувати людьми і навіть хитрувати з податками.
Виробництво ж почалося спершу в тому ж сараї біля дому, а працювала тут сім'я бізнесмена. Щодня до місцевих магазинів вдавалося постачати лише кілька сотень пачок локшини швидкого приготування. Вона була в кілька разів дорожчою за звичайну, але миттєво набула популярності, біля магазинів стояли черги — надто вже людям подобалися смак та зручність.
Щоб підкорити світ, самої локшини мало
Нову компанію Андо назвав Nissin. Вже в 1960 році, за два роки після старту продажів, вона щоденно виготовляла 400 тис. пачок локшини. Автоматизовані лінії працювали цілодобово.
Але новою проблемою стали підробки. У 1961 році в Японії нарахували понад 30 компаній-клонів, які копіювали назву й упаковку, але продавали вермішель низької якості. Це загрожувало репутації нового продукту.
У 1962 році Андо нарешті отримав патент на свою технологію і почав кампанію судових позовів проти інших виробників. Водночас підприємець розумів, що втримати технологію в одних руках не вдасться, тому почав продавати її іншим японським компаніям, але з вимогою дотримуватися стандартів якості.
Наприкінці 60-х Андо спробував вийти на ринок США. Він особисто презентував продукт менеджерам супермаркетів, але зустрівся з несподіваною проблемою. Ні в кого з них не було глибокої тарілки, щоб спробувати локшину. Тому вони її кришили та заливали окропом у звичайних чашках.
Дивлячись на це, підприємець зрозумів — так США продукт не завоює. Потрібна не просто локшина, а нова культура споживання. Він відклав розширення ринків на кілька років і повернувся до Америки вже в 70-х.
Цього разу він презентував не стільки локшину, а її нову упаковку — Cup Noodles. Це був стакан із пінопласту зі стравою всередині. Покупці могли заливати окроп безпосередньо в нього. Зручний формат споживання локшини став абсолютним хітом у США, а невдовзі тут відкрився перший завод Nissin. З Америки почалася подальша експансія компанії.
Скільки можна заробити на локшині
Фінансового піку Андо досяг у 80-х та на початку 90-х років. Тоді ж, коли на вершині були японська економіка та фондовий ринок. Його статки оцінювалися в $1,5−3 млрд. Але до першої десятки найбагатших людей своєї країни він ніколи не входив. Все ж їжа не приносила стільки грошей, як нерухомість, банки та технологічний сектор.
Але навряд це сильно засмучувало Андо. Він прожив майже століття, помер у 2007 році, коли йому виповнилося 96. Незадовго до смерті він продовжував щоденно ходити на роботу та приділяв особливу увагу напряму розробок, пробував нові прототипи страв та соусів, вносив свої зауваження.
До останніх днів його звичним обідом була тарілка локшини швидкого приготування. При цьому, хоча у Nissin були преміальні бренди, він надавав перевагу класичній «базовій» вермішелі. Незважаючи на це, проблем із зайвою вагою у нього ніколи не було. По-перше, їв він невеликими порціями і до локшини додавав овочі, м’ясо чи морепродукти. По-друге, він завжди багато рухався і займався спортом.
Зараз керувати компанією продовжують члени його сім'ї. Nissin представлена на токійській біржі та оцінюється в $5,3 млрд.
Читайте також: Фам Нят Вуонг: навчив українців їсти мівіну, а тепер робить електромобілі і має $36 млрд
Компанія залишається найбільшим світовим виробником локшини швидкого приготування. За різними оцінками на неї припадає від 10 до 18% глобального ринку. Вона беззаперечний лідер за продажами в Японії та посідає друге місце у США.
Історія ж Андо стала прикладом не просто фінансового успіху, а незламності характеру та готовності починати з початку. «Поразки й невдачі в бізнесі — це не катастрофа. Це просто уроки, які роблять тебе мудрішим і сильнішим для наступного кроку», — не просто говорив він, а доводив свої слова на практиці.