Не всі використали свій шанс
Пастка колійності — це коли країна їде якоюсь своєю колією, яка, вочевидь, веде не туди, потім доля їй дає шанс якимсь шоком — внутрішнім (революція), або зовнішнім (криза, війна) — вийти з цієї колії та змінити свою долю на краще, змінити свою суспільну угоду та перейти на траєкторію наздоганяючого та випереджаючого зростання, але країна знов і знов цей шанс упускає, та повертається до своєї звичної колії.
У світі небагато країн, які вийшли з пастки колійності та трансформували себе протягом відносно короткого проміжку часу, більшість із них — у Південно-Східній Азії (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Японія), але не тільки, — та ж Фінляндія після Другої Світової війни, зараз до цих країн має шанс приєднатися Китай та Бразилія, хоча останні події в обох країнах, схоже, приведуть їх назад до їхніх історичних колій, різних в кожному з цих випадків, але таких, що на виході дають один і той же результат — низьке стале економічне зростання, яке не дає їм можливості наздогнати 25−30 найзаможніших країн світу.
Але, наприклад, Південна Африка мала шанс — і повернулася назад в колію. Колумбія мала шанс відійти від традиційної латиноамериканської колії «армія — церква — ліві ідеї», але зараз, схоже, повертається до неї.
В Російській Імперії періодом можливого виходу з колії був 1917 рік, але, за дуже влучним визначенням Бердяєва, «с февраля по октябрь 1917 года перед восхищенным русским взглядом прошли парадом все возможные партии и идеи. И что же выбрал русский человек? То, что имел: царя и державу».
Читайте також: Інфляція, дефіцит бюджету, курс та зарплати: головні цифри про стан економіки від НБУ
Шлях для України
Закінчення війни, яким би воно не було, дасть шанс Україні вийти з колії і перевинайти себе як країну. Але, як показує досвід попередніх шоків (криза 1997 року, перший Майдан, криза 2008 року, другий Майдан), країна дуже швидко повертається до звичної колії.
Наша колія — це спроба приватизації влади без уваги на суспільні настрої, різноформатні «любі друзі» біля та при владі, а також абсолютна впевненість в тому, що Європа та Штати нам щось винні, і тому або заплющать очі на щось, або все одно дадуть гроші, бо куди ж вони дінуться, навіть якщо ми не будемо виконувати власні обіцянки (вся історія виконання програм МВФ при кожному з президентів — найкраща ілюстрація цього).
Моє найбільше побоювання того, що буде з країною після війни, полягає саме в тому, що шанс на зміну суспільної угоди буде втрачено, бо країна знову вдасться до улюбленої справи — спробувати трохи надурити донорів, аби гроші були, а для цього нічого робити не треба було. Щоб підписати якісь зобов'язання, виконати з 15 перші два пункти, отримати перший транш — і після цього вирішити, що можна більше нічого не робити, бо як же ж ми можемо оце все виконувати?
Або МВФ погодиться на те, що ми щось не виконаємо, а як не погодиться — то це не ми, це вони виставили нам такий список умов, ну, а що ми під ним підписалися — то ж гроші треба було, транш, думали, що потім якось відпетляємо.
А паралельно з цим йтимуть інвестиції з різних джерел. І приватні іноземні інвестори років через два-три, коли романтизм у відношенні України спаде, а бізнес треба буде робити, знайдуть себе в тому становищі, в якому знайшли себе попередні генерації іноземних інвесторів.
Я думаю, багато хто знає приклади таких інвестицій — Львівська Тютюнова Фабрика, Вудінвест, PORR Україна, Одеський пивзавод «Чорномор». І іноземці зіткнуться з нашою правоохоронною та судовою системою — і після цього зіткнення слово «Україна» з їхньої мапи світу просто зникне.
Читайте також: Чи допоможе податкова реформа збільшити інвестиції в Україну
Як вийти з колії
Чим далі, тим більше думаю про те, що треба зробити для того, аби зрештою вийти з колії і почати рух сталого розвитку економіки. Саме сталого, щоб як Польща — за винятком двох років, приріст ВНП близький до середнього 4,2% за період із 1995 до 2022 року. І зробити щось, що було б гарантією виходу з колії назавжди, щось кардинальне, незворотне і разом щось таке, що можна пояснити пересічному громадянину і він це підтримає.
1. Судова система
Я не знаю, чи треба переконувати когось в тому, що наша судова система є величезним гальмом розвитку країни.
Правляча верхівка, дякувати Богу, в нас змінюється, але кожна нова влада сприймає судову систему як інструмент реалізації саме своєї волі. Чи ви пам'ятаєте хоч один великий процес (насамперед, економічного характеру), який влада програла?
Саме тому в нас немає нормальних акціонерних договорів, немає нормальної практики приватно-державного партнерства, тощо.
Але ж ми хочемо до ЄС? Тому, хто нам заважає відразу, вже сьогодні, прийняти закон про те, що вищою судовою інстанцією в країні є European Court of Justice? Який нам все одно доведеться приймати тоді, коли ми будемо (дай Боже) приєднуватися до ЄС, бо примат загальноєвропейської судової інстанції над національними є одним із наріжних каменів ЄС. І також прийняти закон про призначення суддів, який би копіював ті закони, які є і діють в ЄС. Аргумент про те, що таким чином ми поступатимемося частиною суверенітету, в цьому випадку не підходить, бо ми все одно це робитимемо і поступатимемося цією частиною суверенітету, якщо ми йдемо до ЄС.
При цьому пояснити необхідність цього пересічному громадянину дуже просто, а можливість апеляції до ECJ, як останньої судової інстанції, дуже підвищить інвестиційну привабливість післявоєнної України.
Альтернативний варіант — прийняти закон про те, що найвищою судовою інстанцією в Україні є High Court of Justice в Лондоні. Бо вони все одно є останньою інстанцією в переважній більшості економічних «розборок» в країні, в якій головним іноземним інвестором є Кіпр, тому, з погляду приватних акціонерів українських компаній, це буде просто фіксацією фактичного статус кво, а державі доведеться подумати двічі перед тим, як подавати до суду на іноземного інвестора.
Тут також є багато прецедентів — Privy Council в Лондоні і досі є найвищою судовою інстанцією для багатьох країн, які були британськими колоніями, а Сінгапур свідомо повернув цю норму в своє законодавство після того, як відокремився від Малайзії у 1963 році (вона була, коли Сінгапур був колонією, потім була анульована, бо Сінгапур став штатом Малайзії), аби дати іноземним інвесторам впевненість в неупередженості судової системи острова-держави, і вона діяла до 1993 року, коли Сінгапур вирішив, що цю норму можна скасувати, бо рівень довіри до судової системи Сінгапура вже достатньо високий.
2. Гривня
Країні також ніхто не забороняє запровадити євро, як свою єдину грошову одиницю. В світі є багато прикладів того, що країни використовують валюту іншої країни, як єдину грошову одиницю, — Чорногорія використовує євро (хоча не є членом ЄС), Панама та Еквадор використовують американський долар, а багато країн Тихого океану використовують австралійський або новозеландський долар.
Всіх їх об'єднує одне — бажання поставити себе в такі умови, в яких у країни немає вибору, ніж балансувати свій бюджет, бо можливості надрукувати трохи грошенят в неї просто немає — емісійний центр знаходиться за межами країни. В результаті, наприклад, Еквадор має темпи росту економіки більші, ніж середні у Латинській Америці.
Після війни у країни буде дуже великий ризик того, що, в умовах величезного припливу інвестицій та пов'язаного з ними притоку валюти, гривня може надто зміцнитися відносно світових валют, і наша економіка втратить конкурентоздатність.
Або інший ризик — того, що задля того, аби курс не зростав, надрукують багато гривні, а потім потік інвестицій пересохне, як він це вже робив в минулі роки, валютні накопичення країна проїсть (як показує досвід «крєпкіх хозяйствєнніков» — для цього багато часу не треба), вся ця надрукована в ситі рік-два гривня залишиться на ринку і знову згадуватимемо минуле з його 176 000 купонокарбованцями за долар.
Введення в обіг євро, як єдиного законного засобу платежу в країні, призведе до того, що країна буде поставлена перед необхідністю мати збалансований бюджет, іноземним інвесторам не треба буде розмірковувати над тим, як захиститися від ризиків стрибків курсу валюти, а вкладники банків відчують себе більш захищеними.