У 2023-му Росія вийшла із зернової угоди, почала бити по наших портах — і західні ЗМІ миттєво видали серію апокаліптичних прогнозів. Ціни пробивають стелю, бідні країни голодують, глобальній продовольчій безпеці кінець. Коротше — всім капець.
Минуло три роки. І ось що я спостерігаю зі свого дивана.
Росіяни й далі системно атакують нашу портову інфраструктуру. Україна б'є у відповідь — ось буквально щойно після нашої атаки зупинився зерновий термінал у Новоросійську.
І де екстрені засідання ООН? Де істерика про колапс? Немає. Світ спокійно гортає стрічку далі.
А тому що три роки — це вічність для сільського господарства. Це три посівні кампанії. Фермери в Аргентині, Бразилії, Австралії, Канаді побачили високу ціну — і просто додали площ. Хтось розорав нові поля, хтось перекинувся з іншої культури на пшеницю. Те, що у 2022-му було дірою в світовому балансі, у 2026-му вже закрито чужими гектарами. Частку України й Росії в експорті замістили майже непомітно — не героїчним ривком, а нудною арифметикою маржі.
У цьому весь секрет commodity — базової стандартизованої сировини (пшениця, нафта, вугілля), яку вирощують або видобувають десятки країн. Пшениця — це не мікрочіп, який збирають на двох заводах у світі. Коли випадає великий гравець, ринок не зупиняється. Він починає рахувати гроші: ціни вгору → фермери на інших континентах бачать маржу → трейдери малюють нові маршрути. Система самобалансується.
Це, звісно, не робить Україну дрібним гравцем. У 2022−2023-му ціновий шок був цілком реальним, і імпортозалежним країнам було непереливки. Але останні роки жорстко показали різницю між «великим постачальником» і «незамінним».
До речі, цей самий цинічний прагматизм убиває і російський шантаж. Їхні нафта й газ — таке саме commodity. Замінюються.
Глобальна економіка виявилася значно товстошкірішою, ніж здавалося на старті війни. Незамінних майже немає. Ринок ніколи не питає «чи можна це замінити?». Він питає лише одне: «скільки часу і грошей коштуватиме нова логістика?»
І точно так само буде з Ормузькою протокою. Сьогодні від фрази «Іран перекриє Ормуз» усі завмирають: третина світової нафти, кінець цивілізації. Дайте цій історії два-три роки. Країни Затоки добудують трубопроводи в обхід протоки і нові термінали на узбережжі Аравійського моря — і «критичність Ормузу» тихо зникне зі стрічки новин. А скажені аятоли залишаться битися в безсилій істериці. Чого я їм щиро й бажаю.