Марк Красс — один з найбагатших людей в історії Давнього Риму. Величезні статки він отримав завдяки конфіскованому майну у політичних опонентів, а згодом вдало інвестував їх у нерухомість столиці.
Гроші він використовував для нарощування політичного впливу. Піку його влада сягнула коли разом з Юлієм Цезарем та Гнеєм Помпеєм він створив так званий тріумвірат — союз найбільш впливових людей Риму, які підтримували кар'єру один одного. Фактично вони розділили між собою всю владу у наймогутнішій державі світу.
Відповідно до їхніх домовленостей Помпей керував Іспанією, Цезар завойованою на той час Галією (північ сучасної Італії та південь Франції), а Красс отримав Сирію.
На перший для Красса погляд все складалося добре, але за виключенням однієї невеликої деталі. Він був неймовірно багатий та впливовий, однак не здобув слави видатного воєначальника.
Його колега по тріумвірату Помпей після ряду кампаній вважався одним з кращих полководців покоління. Цезар здобував славу завдяки надуспішній кампанії проти ще вільної частини Галії. Єдине, чим відзначився Красс, — це придушення повстання Спартака. Та й цю перемогу він заледве вирвав у Помпея, який вже вів свої легіони на допомогу.
Отже, Красс почав придивлятися, чи немає поряд із Сирією країни, яка «погано лежить» і сама проситься до рук. Його погляд впав на Парфію — реінкарнацію колись величної Перської імперії, що зникла після завоювань Олександра Македонського.
До Парфії входили території сучасного Ірану, а також деякі землі Іраку, Туреччини, Пакистану та інших країн.
В Римі багато хто не підтримував похід проти Парфії — надто велика і могутня держава. Але, як писав Плутарх, Красс втратив зв’язок з реальністю. Його плани вже не обмежувались сусідньою країною, він марив Індією та військовим походом все далі і далі на Схід. Попередні ж досягнення Помпея він називав не більше ніж «дитячими забавками».
На той час Рим вже створив наймогутнішу державу світу, підкоривши майже всі держави довкола Середземного моря. Парфія на його фоні була лише уламком Перської імперії, яку три сотні років тому розгромили греки з македонцями (наразі підкорені Римом). Майбутню війну Красс називав «легкою та вигідною». Здавалося б що могло піти не так? Як виявилось, все.
Армія вторгнення в Парфію була величезна — 35 тисяч легіонерів та 6 тисяч кінноти. І на першому етапі похід мав успіх. Однак парфяни чомусь вирішили не розбивати голови о стіну з римських щитів і замість цього атакували Вірменію — головного союзника римлян у регіоні. Вірмени загрузли в боях і не зуміли надіслати Крассу обіцяну підтримку.
Попри це римляни продовжували просуватись вглиб ворожих територій. Ось тільки як згодом виявиться, йшли вони не туди куди мали. Провідник був зрадником, тому замість захоплення багатих міст армія Красса заглиблювалась у пустелю.
Парянська кавалерія не просто спостерігала за тим, як римляни збивають ноги та витрачають запаси води, а постійно обстрілювала їх з луків. В армії ж Красса не було достатньо вершників аби відігнати нападників, а коли римляни нарешті спробували — мало хто повернувся в табір живим.
Втративши майже всю кавалерію деморалізовані легіонери залишили тисячі поранених і почали хаотичний відступ. Далеко втекти не вдалося і парфяни оточивши противника запропонували переговори. Красс підозрював, що нічим хорошим вони не завершаться, але вибору у нього не було. Зрештою під час переговорів парфяни його і вбили.
На Сході чудово знали про непомірну жадібність Красса і, за легендою, його вбили заливши в горло розплавлене золото. За іншими даними це зробили вже після його смерті.
Для римської ж армії похід завершився катастрофою. Близько 20 тисяч солдатів було вбито, а ще 10 тис. потрапили в полон.
Історія Красса — це приклад того, що відбувається, коли людина з майже необмеженими грошима і владою починає грати в ігри, правил яких не розуміє. Полководець міг купити армію, але не досвід та інтуїцію. Він міг почати «гру», але завершили її же інші гравці.